Над Кодацьким порогом

Кинулися ранком запорожцi гетьмана, аж нема його. Поки довiдалися, що сталося, минуло пiвдня, i Сулима був уже далеко. Хотiли запорожцi битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але тi нi в чому не були виннi, старшина ж їхня, зробивши своє дiло, не вернулася бiльше до запорозького табору.

Довго держали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавськiй в’язницi. Королевi шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц тi часи боротьби хритиянських народiв з бусурманами Сулима був красою й славою цiєї боротьби; проте польське панство вимагало у короля смертi козацькому гетьману за те, що через нього повстанцi поруйнували їхнi маєтки, i наостанку король мусив скоритись панам.

Одного ранку привели зав’язаного козацького гетьмана у Старе Мiсто на майдан.Там на високому помостi, побачив вiн ката з великою сокирою у руцi й зрозумiв, що має статись.

Не страхався смертi славний козак, але нудьга, мов гадюка, омотала йому серце й ссала з нього кров… нудьга з того, що гине через зраду своїх братiв.

Та зласкавилася доля до славного лицаря в останнiй час i не дала йому вмерти з одчаєм в серцi: вона послала йому надiю, що розбрат мiж українцями й зрада минуться i мiж ними запанує єднання. З такою надiєю вiн гордо пiдвiв своє чоло i сказав до натовпу панiв:

– Прощайте, панове, та сподiвайтеся лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!

Високо пiдкинув кат угору свою блискучу сокиру, i покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарили руками об поли тi, що продали свого гетьмана. Як Христа продав Iуда… Одурив їх Конецпольський, сказавши, що й волос не впаде з голови Сулими, одурив вiн їх, обiцяючи й права, й ласку короля… нiчого не придбали вони за свою зраду. Кров же сулими справдi не минулася полякам дурно: помiж реєстровими козаками почалося велике ремствування на польську неправду й утиски, i через дванадцять рокiв, при початку повстання Хмельницького, всi казаки: i запорозькi, й реєстровi – одностайно стали за права й воля свого народу.

Плакали й тужили запорожцi, вертаючись з України човнами повз Кодацький порiг без того, з ким за невеликий час, до того ж такою славою зруйнували Кодак, а разом з козаками тужив i голосив порiг Кодацький, сумуючи, як i зараз, про розбрат помiж дiтми України.

Не один ще раз пiсля того Кодацька фортецiя переходила з рук до рук, не один ще раз Кодацькi скелi умивалися гарячою кров’ю, аж поки, нарештi, зникло тут все: i вибухи гармат, i гомiн бойовища, й пiснi волi… I лишився тiльки один живий свiдок давнiх подiй – порiг Кодацький, що й досi тужить за дiтьми волi та спiває про минуле.