Цитаты из аудиокниги «Бикини», страница 15

Стенлі, настане така пора, коли тобі буде замало фотографування й ти захочеш писати, — і не тільки для себе, тобі захочеться писати для інших. Це дуже сильне прагнення, однак небагато людей піддаються йому, бо їхній страх сильніший за прагнення. Страх, що їх визнають бездарними, звинуватять у графоманстві, страх відкритися, бо письмо — це ще й поступка своєрідному ексгібіціонізму, а ще побоювання, що історія, яку вони хочуть переповісти, надто незначна. Той паралізуючий страх придушує в них це прагнення й призводить до того, що книга, яку вони виношують у собі, яка в них зачата, ніколи не з’явиться на світ. Та декотрі не піддаються цьому страху й починають виношувати свою першу книгу.

Тому що, з огляду на свій вік і єврейське походження, розумів, що війна — це не тільки життя в одному величезному окопі, що навіть під час війни цвітуть квіти, достигає суниця в лісі, красиво за¬ходить сонце, а люди любляться і будують плани на майбутнє. Усе це вони, звісно, переживають інакше, ніж у мирний час. Передусім через усюдисущу смерть, яка чигає на всіх, незважаючи на вік. Смерть під час війни перестає стосуватися лише старих, церемонії похорон, дорожніх випадків і вбивств. Смерть — це вже не тільки некрологи в газетах і наліплені на стінах церков і будинків чорно-білі картки з прізвищами покійних. Смерть під час війни пере¬стає бути вперто замовчуваним табу. Про смерть сниться, думається і говориться. Її вірогідність закладається у всі свої плани. Рідко свідомо, здебільшого підсвідомо. Під час війни ніхто не йде до банку, щоб покласти там гроші під відсотки, і — хоч як це дивно — не складає заповітів. Просто ніхто не вірить, що якісь документи, навіть ті, з солід¬ними червоними печатками й витіюватими підписами, можуть мати в майбутньому хоч якесь значення. Передусім за браком впевненості щодо того, скільки триватиме те майбутнє. Під час війни молоді жінки не ставлять собі за мету берегти свою цноту до шлюбу — хіба що той шлюб має відбутися вже наступного дня, — бо ж підсвідомо до¬ходять висновку, що молоді чоловіки не мають часу на очікування шлюбу.

— Я потроху закохуюся в тебе, — прошепотів хлопець, дивлячись їй у вічі.

— Це через травень, який щойно був тут. Люди в трав¬ні закохуються, а вже в листопаді про те забувають.

— А чому ти досі не спитала, як мене звати? Називаєш мене то «чоловіче», то просто «ти».

— Знаю, чоловіче. Я запитаю тебе про це, коли... коли ти станеш для мене найголовнішим. А поки що не хочу знати нічиїх імен.

Ти знаєш, що бабуся вміє молитися лише по- польському? Хоча й прекрасно знає «Отче наш» по-ні-мецькому? Мене вона, зрозуміло, учила молитися по-ні-мецькому, але сама читає молитви тільки польською мо-вою. Я часто підслухував у церкві. Бабуся вважає, що й Бог молиться тільки польською, бо Бог, як вона гадає, міг бути лише євреєм з Польщі. І ніким іншим. Якось я спитав її, до якого Бога повинен молитися по-польсько¬му Бог, якщо він сам є Богом. І знаєш, що мені тоді від¬повіла твоя ортодоксальна бабуся Марта? «До того, який кращий від нинішнього і який коли-небудь вибачить йому Гітлера». Так вона сказала. Не замислюючись...

Ты для меня являешься всеми галактиками, всеми туманностями, всеми звёздами и всеми планетами.

Будь таким, как этот уличный фонарь. Посылай всех в жопу!

Ее разбудила тишина. Не открывая глаз, она скользнула рукой под свитер. Сердце бешено колотилось. Она закусила губы. Сильнее. Еще сильнее. Открыла глаза только когда почувствовала соленый вкус крови. Жива…

Стэнли, ты необыкновенный мужчина. несмотря на то, что ты храпишь, разговариваешь во сне, слишком быстро кончаешь и путаешься в именах женщин, которые побывали в твоей постели до меня.

Меня действительно зовут Дорис, ты не ошибся. И ты трахнешь меня через пару минут. Или я тебя трахну. Да, я обязательно тебя трахну, можешь быть уверен. Мужчины становятся совсем другими, когда уверены в этом.

Есть люди, которые не говорят о своей любви, и это вовсе не значит, что они не любят.