Консуело

Розділ 16

Він застав Кориллу саму в її чарівному будуарі, вона дрімала на кушетці в надзвичайно вишуканому негліже, як говорили в ті часи. Але при денному світлі Андзолето не міг не помітити, як змінилось її лице: не так уже легко, мабуть, ставилася вона до історії з Консуело, як це стверджували її вірні шанувальники. Проте вона зустріла його дуже весело.

– А, це ти, шалапуте? – вигукнула вона, жартівливо поплескуючи його по щоці й роблячи знак служниці піти й зачинити двері. – Ти знову з'явився зі своїми солодкими речами? Чи не думаєш переконати мене, що ти не найпідступніший із усіх шанувальників і не найпролазливіший із усіх шукачів слави? Ви, мій прекрасний друже, найсамовпевненіший із чоловіків, якщо припускаєте, що ваше раптове зникнення після таких ніжних освідчень хоч краплю засмутило мене. І найбільший дурень, що змусив себе чекати: через добу я й думати про вас забула.

– Доба! Та це страшенно багато! – відповів Андзолето, цілуючи вище ліктя сильну, повну руку Корилли. – Ах, якби я міг повірити цьому, як би я запишався! Але я чудово знаю, що, якби я був настільки легковірний і сприйняв за чисту монету те, що ви мені говорили…

– Те, що я говорила, раджу забути. Якби ти тоді з'явився, я не прийняла б тебе. Але як посмів ти прийти сьогодні?

– Хіба це погано – не бажати плазувати перед людьми, коли вони в милості, і прийти до них із любов'ю й відданістю, коли вони…

– Докінчуй! «Коли вони в опалі»? Це дуже великодушно й зворушливо із твого боку, мій прославлений друже! – І Корилла, відкинувшись на чорну атласну подушку, залилася різким, дещо робленим сміхом.

Хоча при яскравому полуденному освітленні розжалувана примадонна й здавалася дещо збляклою, хоча все пережите останнім часом і залишило слід на її красивому, квітучому лиці, все ж таки Андзолето, якому ніколи ще не доводилося бути наодинці з такою ошатною й блискучою жінкою, відчув, як у нього щось заворушилося в душі, у тому куточку, куди Консуело не побажала спуститись і звідки він свідомо вигнав її світлий образ. Чоловіки, що розбестилися занадто рано, можуть іще відчувати почуття дружби до чесної, простої жінки, але розпалити в них пристрасть здатна тільки кокетка. Андзолето на знущання Корилли відповідав освідченнями. Ідучи до неї, він збирався розіграти роль закоханого, а тут раптом насправді відчув любов. Я говорю «любов» через брак більш підходящого терміна, хоча вживати це чудесне слово для позначення того почуття, що його вселяють такі холодні жінки, як Корилла, збуджуючи ниці інстинкти, значить оскверняти його. Бачачи, що молодий тенор не на жарт захоплений, вона зм'якшилася й стала над ним жартувати вже більш дружелюбно.

– По правді кажучи, ти мені подобався протягом цілого вечора, – сказала вона, – але, по суті, я тебе не поважаю. Я знаю, що ти марнолюбний, а отже, фальшивий і здатен на будь-яку зраду. Я не могла б покластися на тебе. Тоді, вночі, ти розіграв ревнивця й деспота в моїй гондолі. Після прісних залицянь аристократів я могла б розсіяти з тобою нудьгу, але ж ти обманював мене, підлий хлопчиську: ти був закоханий в іншу й зараз у неї закоханий і одружуєшся… З ким? О, я прекрасно знаю: з моєю суперницею, з дебютанткою, з новою коханкою Дзустіньяні. Ганьба нам обом, усім трьом, ні – всім чотирьом! – роздратовано вигукнула вона, вириваючи в Андзолето свою руку.

– Жорстока! – скрикнув він, силкуючись знову піймати цю пухкеньку ручку. – Ви мусили б самі зрозуміти, що сталося зі мною, коли я вперше побачив вас, а не думати про те, що мене цікавило до цієї вирішальної хвилини… Про те ж, що сталося потім, ви можете здогадатися самі. Та й чи варто нам про це думати?

– Я не маю наміру задовольнятися натяками й недомовками. Скажи прямо: ти все ще любиш циганку? Ти одружуєшся з нею?

– Якщо я її люблю, то чому ж не одружився з нею досі?

– Та тому, можливо, що раніше граф був проти. Тепер же всі знають: він сам хоче цього. Говорять навіть, що в нього є підстави бажати, аби це сталося скоріше, а в дівчинки й поготів…

Андзолето почервонів, почувши, як ображають ту, котру в глибині душі він шанував більше за всіх на світі.

– Ага! Ти ображений моїми припущеннями! – вигукнула Корилла. – Прекрасно! Це все, що я хотіла знати: ти любиш її. Коли ж весілля?

– Ніякого весілля не буде.

– Виходить, ви ділитесь із графом? Недарма ти в такій милості в нього.

– Заради Бога, синьйоро, не будемо говорити ні про графа, ні про будь-кого, крім нас із вами.

– Гаразд! Отже, у цей час мій колишній коханець і твоя майбутня дружина…

Андзолето був обурений. Він підвівся з наміром піти. Але, пішовши, він розпалив би ще сильніше ненависть жінки, яку хотів умиротворити. Він стояв у нерішучості, принижений і нещасний у своїй жалюгідній ролі.

Корилла палала бажанням штовхнути його на зраду – не тому, що любила, а тому, що бачила в цьому спосіб помститися Консуело, хоча й зовсім не була впевнена в тім, що суперниця заслуговує таку образу.

– От бачиш, – сказала вона, пронизуючи Андзолето поглядом, який мовби прикував його до порога будуара, – я мала підставу не вірити тобі: зараз ти обманюєш одну з нас. Кого ж – її чи мене?

– Ні ту, ні іншу! – крикнув він, прагнучи виправдатись у власних очах. – Я не коханець її й ніколи ним не був. Я навіть не закоханий у неї, тому що не ревную її до графа.

– Не бреши! Ти ревнуєш так сильно, що не хочеш навіть зізнатись у цьому, а сюди з'явився, щоб вилікуватись або забутись. Уклінно дякую!

– Повторюю, я зовсім не ревную, і, щоб довести, що в мені говорить не злість, я скажу вам, що граф, так само як і я, зовсім не її коханець, – вона чиста, як дитина; і єдино, хто винуватий перед вами, – це граф Дзустіньяні.

– Виходить, я можу зробити так, аби циганку освистали, й це анітрошки не засмутить тебе? Добре! Ти сидітимеш у моїй ложі й освистиш її, а потім після спектаклю ти станеш моїм єдиним коханцем! Ну, погоджуйся скоріше, а то я передумаю.

– Виходить, синьйоро, ви хочете перешкодити моєму дебюту? Ви чудово знаєте, що я маю виступити разом із Консуело. Якщо її освищуть, то і я також мушу стати жертвою вашого гніву. Що ж зробив я, нещасний, чим заслужив вашу немилість? А в мене була мрія – прекрасна, згубна: я цілий вечір уявляв, що ви хоч трохи співчуваєте мені, що ваше протегування допоможе мені висунутись. Але ви, виявляється, зневажаєте й ненавидите мене. А я ж бо любив вас, обожнював так, що змушений був утікати… Що ж, якщо я викликаю у вас таку відразу, губіть мене, ламайте всю мою кар'єру. Але якщо зараз, віч-на-віч, ви скажете, що я вам не противний, я готовий перетерпіти при публіці ваш гнів.

– Ах ти змія! – вигукнула Корилла. – Де, скажи, всмоктав ти цю отруту лестощів, якою сповнені й слова твої й погляди? Дорого б я дала, щоб довідатися й зрозуміти тебе, але мене стримує страх: хто ти – найчарівніший коханець чи найнебезпечніший ворог?

– Я – ваш ворог? Та як би я насмілився бути ним, навіть якщо б і не був зачарований вами? І хіба у вас є вороги, божественна Корилло? Чи можуть вони бути у вас у Венеції, де вас усі знають, де ви завжди панували безроздільно? Сварка з вами змусила жорстоко страждати графа. Він хоче прибрати вас, аби перестати мучитися. Випадково на його шляху трапляється дівчинка, не позбавлена здібностей; вона мріє про дебют. Так хіба це такий уже злочин із боку сердеги, що тремтить навіть при одному звуку вашого славетного імені й вимовляє його не інакше як з повагою? Ви приписуєте їй нахабні домагання, на які вона зовсім не здатна. Причини вашого упередження мені зрозумілі: з одного боку – прагнення графа, щоб вона сподобалася його друзям, і перебільшення її достошств цими послужливими друзями; з іншого боку – ваші шанувальники. Замість того щоб внести спокій у вашу душу, переконавши вас, що ваша слава непохитна, а ваша суперниця тремтить, вони, навпаки, своїм злісним наклепом дратують і засмучують вас. Усе це так дивує, так вражає мене, що я просто не знаю, як мені розвіяти ваші сумніви.

– Прекрасно знаєш, клятий базіко! – сказала Корилла, дивлячись на нього ніжно й жагуче, але не без домішки недовіри. – Я слухаю твої медові речі, але розум велить мені побоюватися тебе. Я впевнена, що ця Консуело божественно гарна, хоча мене й намагаються переконати у протилежному, і що здібності – щоправда, зовсім іншого складу, ніж у мене, – у неї безумовно є, позаяк сам суворий Порпора говорить про це привселюдно.

– Ви ж знаєте Порпору. І вам, певно, добре відомі його дивацтва, скажу більше – його манії. Ворог усякої оригінальності в інших, ворог усього нового в мистецтві співу, професор здатний за правильно проспівану ученицею гаму оголосити її вищою за всіх «зірок», обожнюваних публікою; для цього треба тільки, щоб учениця уважно слухала його вислови й педантично виконувала його уроки. Відколи надаєте ви значення примхам цього божевільного старого?

– Так у неї немає таланту?

– У неї гарний голос, і вона співає непогано в церкві, про театр же вона, цілком імовірно, не має ні найменшого уявлення; що ж стосується сили її голосу, то, треба думати, вона так розгубиться на сцені, що страх уб'є й ті невеликі дані, якими її нагородило небо.

– Вона розгубиться? Що ти! Мені казали, що вона смілива до нахабності!

– Бідолашна дівчинка! Видно, у неї багато ворогів! Ви її почуєте, божественна Корилло, ви відчуєте до неї шляхетне співчуття й тоді – замість того щоб улаштувати їй провал, як щойно жартома погрожували, – самі підтримаєте її.

– Або ти брешеш, або друзі мої набрехали про неї!

– Ваших друзів було самих уведено в оману. Стараючись нерозважливо, вони злякалися, що у вас може з'явитися суперниця. Злякатися за вас! І злякатися кого? Дитини! Мало ж ці люди знають вас, якщо вони сумніваються у ваших силах! Якби я мав щастя бути вашим другом, я, повірте, краще оцінив би вас і не образив би страхом перед суперницею, навіть якби то була сама Фаустіна або сама Мольтені!

– Не подумай, що я злякалась її. Я не заздрісна й не зла, а позаяк чужі успіхи ніколи не шкодили мені, я ніколи ними й не засмучувалась. Але якщо хочуть принизити мене, змусити страждати…

– Чи не бажаєте ви, щоб я привів до вас Консуело? Якби вона тільки посміла, давно б уже сама прийшла до вас за порадою й допомогою. Але це така сором'язлива дівчинка! До того ж і їй оббрехали вас: наговорили, що ви й жорстокі, і мстиві, й хочете її провалити.

– Ах, так їй сказали це? У такому разі мені зрозуміла твоя присутність тут.

– Ні, синьйоро, ви, мабуть, не розумієте справжньої причини; я ні хвилини не вірив цьому наклепу на вас і ніколи не повірю. Ні, синьйоро, ні, ви не розумієте мене!

При цих словах чорні очі Андзолето заблискали, і він опустився на коліна біля ніг Корилли, зображуючи на своєму лиці найніжнішу любов.

Корилла була не позбавлена й проникливості, й хитрості, але, як це трапляється із самозакоханими жінками, марнославство часто засліплювало її, й вона нерідко потрапляла в пастку. До того ж вона була жінка пристрасна, а красивішого за Андзолето вона не зустрічала чоловіка. Вона не змогла встояти перед його медовими речами, а зазнавши з ним радості вдоволеної помсти, поступово прив'язалася до нього, пізнавши також і радість володіння. Через тиждень після їхнього першого побачення вона була від нього без тями й своїми бурхливими спалахами ревнощів і гніву могла в будь-яку мить видати таємницю їхніх стосунків. Андзолето, теж по-своєму закоханий у неї, – щоправда, серце його все-таки не могло зрадити Консуело, – був дуже наляканий цією надто швидкою й надто повною перемогою. Одначе він сподівався зберегти свій вплив на Кориллу, поки це було йому необхідно, тобто перешкодити їй зіпсувати його дебют і зашкодити успіху Консуело. Він тримав себе з нею надзвичайно спритно, брехав із чисто диявольським мистецтвом і зумів прихилити її до себе, переконати, приборкати. Йому вдалося запевнити її, що він найбільше цінує в жінці великодушність, лагідність і правдивість. Мистецьки накидав він роль, яку вона, якщо тільки не хоче заслужити з його боку презирства й ненависті, мусить грати стосовно Консуело при публіці. Ніжний із нею, він у той же час умів бути суворим і, маскуючи погрози лестощами, робив вигляд, начебто вважає її ангелом доброти. Бідолашна Корилла переграла у своєму будуарі всілякі ролі, крім цієї, яка, треба сказати, не вдалась їй і на сцені. Проте вона скорилася, боячись втратити насолоди, якими ще не наситилася й на які Андзолето, щоб зробити їх більш бажаними, був не занадто щедрий. Юнакові вдалося переконати Кориллу, начебто граф, незважаючи на роздратування, все ще закоханий у неї й тільки рисується, кажучи, що розлюбив її, а сам потай ревнує.

– Якби він тільки довідався про те щастя, яке я переживаю з тобою, – говорив він їй, – кінець усьому: і дебюту й, мабуть, самій мош кар'єрі. Від того дня, як ти мала необережність відкрити йому мою любов до тебе, він дуже до мене охолов, і я гадаю, що він буде вічно переслідувати мене своєю ненавистю, коли довідається, що я втішив тебе.

При обставинах, які склалися, це було мало правдоподібно: граф був би, напевно, у захваті, коли б дізнався, що Андзолето зраджує свою наречену. Але марнолюбній Кориллі хотілося вірити обману, й вона повірила. Повірила й тому, що їй нема чого боятися любові Андзолето до дебютантки. Коли він усіляко заперечував це й присягався всіма святими, що був для бідолашної дівчини тільки братом, його запевнення звучали вкрай переконливо, – тим більше що по суті справи це була правда, – і йому вдалося приспати ревнощі Корилли. Великий день наближався, а її інтриги проти Консуело припинилися; вона навіть почала діяти в протилежному напрямку, упевнена, що сором'язлива й недосвідчена дебютантка провалиться й без її старань, а Андзолето буде їй безмірно вдячний за те, що вона в цьому провалі не брала участі. Крім цього, Андзолето зумів спритно розсварити свою кохану з її найвірнішими прихильниками, розігравши ревнивця й наполігши на тому, щоб вона їх випровадила, – притому досить різко.

Руйнуючи в такий спосіб нишком плани жінки, яку він щоночі притискав до свого серця, хитрий венеціанець у той же час грав зовсім іншу роль перед графом і Консуело. Він хвастався їм, що своїми спритними прийомами, відвідинами й зухвалою брехнею зумів обеззброїти грізного ворога, здатного перешкодити їхньому успіху. Легковажний граф, охочий до всяких інтриг, тішився балаканиною свого вихованця. Самолюбству його особливо лестили запевнення Андзолето, начебто Корилла засмучена розривом з ним, і він з легковажною жорстокістю, звичайною в театральному світі й світі любовних пригод, намовляв юнака на різні підлі витівки. Все це дивувало й засмучувало Консуело.

– Набагато було б краще, – говорила вона своєму нареченому, – якби ти працював над своїм голосом і вивчав роль. Ти вважаєш, що багато зробив, обеззброївши ворога. Повір мені, викінчена нота, відчута інтонація набагато важливіші для безсторонньої публіки, ніж мовчання заздрісників. От із цією ж бо публікою й треба рахуватися, а мені сумно бачити, що про неї ти нітрохи не думаєш.

– Не хвилюйся, люба Консуело, – відповідав Андзолето. – Ти помиляєшся, вважаючи, що публіка може бути одночасно й безсторонньою, й освіченою. Люди тямущі дуже рідко бувають сумлінними, а сумлінні так мало розуміють, що найменший вияв сміливості засліплює й захоплює їх.

Розділ 17

Ревнощі Андзолето до графа дещо притихли: його відволікали й жадоба успіху, й палкість Корилли. На щастя, Консуело не мала потреби у високоморальному й пильному захиснику. Охороняючись власною цнотливістю, дівчина уникала зухвалого натиску Дзустіньяні й тримала його на відстані вже тому, що дуже мало про нього думала. Тижнів через два розпусний венеціанець переконався, що в ній іще не пробудилися суєтні пристрасті, які ведуть до розпусти, і він усіляко намагався розбудити їх. Але оскільки це вдалося йому не більше, ніж першого дня, то не відважувався занадто старатися, боячись усе зіпсувати. Якби Андзолето дратував його своїм наглядом, то, можливо, він із досади й поспішив би довести справу до кінця, але Андзолето надавав йому повну свободу дій, Консуело нічого не підозрювала, і графові залишалося тільки намагатися бути люб'язним, очікуючи, поки він зробиться необхідним. Він вправлявся у ніжній запобігливості, витонченому залицянні, намагаючись сподобатися, а Консуело приймала це поклоніння, завзято пояснюючи його волею звичаїв, що панує в аристократичному середовищі, пристрасним захопленням свого покровителя музикою та його природженою добротою. Вона почувала до нього щиру дружбу, глибоку вдячність; він же, відчуваючи від близькості цієї чистої й відданої душі щастя і тривогу, вже побоювався того почуття, яке могло викликати в ній його рішуче освідчення.

У той час як він зі страхом, але й не без задоволення, переживав це нове для нього почуття (трохи втішаючись тією оманою, в якій перебувала вся Венеція стосовно його перемоги), Корилла теж відчувала в собі якийсь переворот. Вона любила якщо не шляхетною, то палкою любов'ю; владна й дратівлива, вона підпала під владу юного Адоніса^[84], подібно до хтивої Венери, що закохалася в красеня мисливця й уперше впокорилась і сторопіла перед обраним нею смертним. Вона скорилася настільки, що намагалася навіть здаватися доброчесною, – якість, якої вона зовсім не мала, – і відчувала при цьому якесь солодке й ніжне розчулення: бо ні для кого не секрет, що обожнювання іншої істоти підносить та облагороджує душі, найменш схильні до величі й самовідданості.

Пережите нею потрясіння відбилося й на її обдарованні: у театрі помітили, що вона грає патетичні ролі природніше й з більшим почуттям. Але позаяк її характер і сама сутність її натури були, так би мовити, надламані й для того, щоб викликати таке перетворення, потрібна була внутрішня криза, бурхлива й болісна, вона ослабла фізично в цій боротьбі, і в її оточенні зауважували здивовано – одні зі зловтіхою, інші з переляком, – що вона з кожним днем втрачає свої природні дані. Голос раз у раз підводив її. Коротке дихання і непевність інтонації шкодили блискучій фантазії її імпровізацій. Невдоволення собою й страх остаточно підірвали її сили, і на виставі, що передувала дебюту Консуело, вона співала так фальшиво, зіпсувала стільки блискучих місць, що її друзі, які зааплодували було їй, змушені були замовкнути, почувши навколо невдоволений гомін.

Нарешті великий день настав. Зал був так переповнений, що не було чим дихати. Корилла, вся в чорному, бліда, схвильована, ледь жива, сиділа у своїй маленькій темній ложі, що виходила на сцену; вона тремтіла подвійно, боячись провалу свого коханого й жахаючись при думці про тріумф суперниці. Вся аристократія й усі красуні Венеції, красуючись коштовним камінням і квітами, заповнювали сяюче вогнями триярусне півколо. Франти юрмилися за лаштунками і, за звичаєм того часу, займали частину сцени. Доґареса, в супроводі всіх найважливіших сановників республіки, з'явилась у своїїі ложі біля авансцени. Оркестром мав диригувати сам Порпора, а граф Дзустіньяні очікував на Консуело біля дверей її гримерної, поки вона одягалась. У цей час за лаштунками Андзолето, вбравшись у костюм античного воїна, щоправда з химерним відбитком сучасності, ледве не зомлівши від страху, намагався побадьорити себе кіпрським вином.

Оперу, яку ставили, було написано не класиком, не новатором, не суворим композитором старого часу й не сміливим сучасником. Це був невідомий витвір якогось іноземця. Порпора, щоб уникнути інтриг, які, без сумніву, виникли б серед композиторів-суперників, якби він виконував свій власний твір або витвір іншого відомого композитора, запропонував, – дбаючи насамперед про успіх своєї учениці, – а потім і розучив партитуру «Гіпермнестри»^[85]. Це був перший ліричний твір одного молодого німця, в якого не тільки в Італії, але й ніде у світі не було ні ворогів, ні прихильників і якого попросту звали пан Христофор Ґлюк.

Коли на сцені з'явився Андзолето, захоплений шепіт пронісся по залі. Тенор, якого він замінив, чудовий співак, зробив помилку: він пережив себе, пішовши зі сцени, коли в нього вже не було ні голосу, ні краси. От чому невдячна публіка мало шкодувала за ним; і прекрасна стать, що слухає більше очима, ніж вухами, була зачарована, побачивши на сцені замість вугруватого товстуна двадцятичотирирічного юнака, свіжого, як троянда, білявого, як Феб, зі статурою статуї Фідія, справжнього сина лагун: bianco, Crespo є grassotto.^[86]

Він був занадто схвильований, аби добре проспівати свою першу арію, але для того, щоб захопити жінок і театральних завсідників, досить було і його чудового голосу, красивих поз і кількох удалих нових пасажів. У дебютанта були чудові дані, перед ним відкривалася блискуча майбутність. Тричі гриміли оплески, двічі викликали молодого тенора з-за лаштунків, за італійським і особливо венеціанським звичаєм.

Успіх повернув Андзолето сміливість, і коли він знову з'явився разом із Гіпермнестрою, страху в ньому ніби й не було. Але в цій сцені загальною увагою заволоділа Консуело: всі бачили й чули тільки її.

– Ось вона! – лунало з усіх боків.

– Хто? Іспанка?

– Так, дебютантка. L'amande del Zustiniani.^[87]

Консуело вийшла із серйозним, холодним виглядом і обвела очима публіку; поклоном, у якому не було ні зайвої смиренності, ні кокетства, вона відповіла на залп оплесків своїх покровителів і почала речитатив таким упевненим голосом, з такою грандіозною повнотою звуку, з таким тріумфальним спокоєм, що після першої ж фрази театр задрижав од вигуків захвату.

– Ах, підступний! Він насміявся наді мною! – скрикнула Корилла, метнувши жахливий погляд на Андзолето, що, не стримавшись, глянув на неї з погано прихованою посмішкою, й кинулася в глиб своєї ложі, заливаючись слізьми.

Консуело проспівала ще кілька фраз. У цю хвилину почувся надтріснутий голос старого Лотті:

– Amici miei, questo е un portento!^[88]

Коли вона виконувала вихідну арію, її десять разів переривали, кричали «біс», сім разів викликали на сцену, у театрі стояв захоплений гомін. Словом, шаленство венеціанських любителів музики виявилося з усім його чарівним і в той же час комічним запалом.

– Чого вони так кричать? – запитувала Консуело, повернувшись за лаштунки, звідки її не переставали викликати. – Можна подумати, що вони збираються побити мене камінням!

Із цієї хвилини Андзолето безумовно відійшов на другий план. Його приймали добре, але тільки тому, що всі були задоволені. Поблажлива холодність до його слабких місць і майже байдужість до вдалого говорили про те, що коли жінкам – цій експансивній і гучній більшості – і подобалася його зовнішність, то чоловіки були про нього невисокої думки й увесь свій захват приберігали для примадонни. Із усіх тих, хто прибув до театру з ворожими намірами, ніхто не зважився висловити хоча б найменшого осуду, і, сказати по правді, не знайшлося й трьох, які встояли б проти стихійного захоплення й непереможної потреби аплодувати новоявленому чуду.

Опера мала великий успіх, хоча в сутності самою музикою ніхто не цікавився. Це була чисто італійська музика, граціозна, помірно патетична, але, як кажуть, у ній іще не можна було вгадати автора «Альцести» і «Орфея»^[89]. У ній було мало місць, які б вражали слухачів своєю красою. У першому ж антракті німецького композитора було викликано разом із тенором, примадонною й навіть Клориндою. Клоринда – завдяки протекції Консуело – прогугнявила глухим голосом невиразно свою другорядну роль, обеззброївши всіх красою плечей: Розальба, яку вона заміняла, була надзвичайно худа!

В останньому антракті Андзолето, який увесь час нишком стежив за Кориллою, помітив, що та все більше й більше виходить із себе, і визнав розсудливим зайти до неї в ложу, аби запобігти можливому спалаху. Побачивши юнака, Корилла, як тигриця, накинулася на нього й надавала ляпасів, подряпавши при цьому до крові, так що потім ні білила, ні рум'яна не могли приховати слідів. Ображений тенор приборкав запал коханки, ударивши її кулаком у груди з такою силою, що вона, мало не зомлівши, упала на руки своєї сестри Розальби.

– Негідник! Зрадник! Розбійник! – задихаючись, бурмотіла вона. – І ти й твоя Консуело, ви обоє загинете від моєї руки!

– Нещасна, посмій тільки зробити сьогодні хоч крок, хоч жест, посмій тільки викинути яку-небудь штуку, – і я заколю тебе на очах у всієї Венеції! – прошипів крізь зціплені зуби блідий Андзолето, блиснувши перед її очима своїм незмінним супутником – ножем, яким він володів з майстерністю справжнього сина лагун.

– Він зробить те, що говорить, – із жахом прошепотіла Розальба. – Благаю тебе, скоріше ходімо звідси: тут нам загрожує смерть!

– Так, так, цілком вірно, і пам'ятайте це, – відповів Андзолето, грюкаючи за собою дверима ложі й замикаючи їх на ключ.

Хоча цю трагікомічну сцену й проведено було чисто по-венеціанськи – півголосом, таємниче й блискавично, – все-таки, коли дебютант швидко пройшов із-за лаштунків до своєї гримерної, затуляючи щоку носовою хусткою, всі здогадалися, що сталася маленька сутичка. А перукар, покликаний упорядкувати розпатлані кучері грецького принца й замаскувати отриману ним подряпину, зараз же роздзвонив серед хористів і статистів про те, що щока героя постраждала від кігтиків однієї закоханої кішечки. Перукар цей розумівся на таких ранах і не раз бував повіреним у таких закулісних подіях. Історія ця як оком змигнути оббігла всю сцену, якимось чином перескочила через рампу й пішла гуляти з оркестру на балкон, із балкона в ложі й звідти, вже з різними прикрасами, проникла в глиб партеру. Стосунки Андзолето з Кориллою були ще невідомі, але деякі бачили, як він вився навколо Клоринди, – і ось пішов поголос, що вона в нападі ревнощів до примадонни виколола око й вибила три зуби найкрасивішому з тенорів. Це кинуло в розпач деяких представниць прекрасної статі, але для більшості стало чарівним скандальчиком. Глядачі запитували одне одного, чи не буде припинено виставу й чи не з'явиться колишній тенор Стефаніні догравати роль із зошитом у руках. Але от завіса піднялась. І коли з'явилася Консуело, така ж спокійна й велична, як і спочатку, все було забуто. Хоча роль її сама по собі не була особливо трагічною, Консуело силою своєї гри, виразністю свого співу зробила її такою: вона змусила проливати сльози; і коли з'явився тенор, його подряпина викликала тільки посмішку. Але все-таки через цей сміховинний епізод успіх Андзолето був менш блискучим, аніж міг би бути, і всі лаври цього вечора дісталися Консуело. Її викликали без кінця, їй несамовито, скажено плескали.

Після спектаклю всі вирушили вечеряти до палацу Дзустіньяні, й Андзолето зовсім забув про замкнену в ложі Кориллу, якій довелося зламати двері, щоб вийти звідти. У метушні, яка зазвичай панує в театрі після блискучої вистави, ніхто цього не помітив. Але наступного дня хтось співставив зламані двері з отриманою тенором подряпиною, і це навело багатьох на думку про любовну інтригу, яку Андзолето так ретельно приховував дотепер.

Тільки-но зайняв він місце за більшим столом, навколо якого граф посадив своїх гостей, улаштувавши розкішний банкет на честь Консуело, і відомі венеціанські поети почали вітати співачку щойно складеними на честь її мадригалами й сонетами, як лакей тихенько підсунув під його тарілку записочку від Корилли. Він прочитав крадькома:

«Якщо ти зараз же не прийдеш до мене, я з'явлюся за тобою сама й учиню тобі скандал, хоч де б ти був – хоч на краю світу, хоч в обіймах тричі проклятої Консуело!»

Під приводом раптового нападу кашлю Андзолето вийшов із-за столу, щоб написати їй відповідь. Відірвавши шматочок лінійованого паперу з нотного зошита, що лежав у передпокої, він надряпав олівцем:

«Якщо хочеш, приходь: мій ніж завжди напоготові, так само як моя ненависть і презирство до тебе».

Деспот знав, що для жінки, яка має такий характер, страх був єдиними шорами, погроза – єдиним способом приборкати її. Однак він мимоволі спохмурнів і був неуважливий під час банкету, а тільки-но встали з-за столу, втік і помчав до Корилли.

Він застав нещасну жінку в стані, гідному жалості. За істерикою пішли потоки сліз; вона сиділа біля вікна, розпатлана, з розпухлими від сліз очима. Плаття, яке вона в розпачі розірвала на собі, висіло клаптями на грудях, що здригалися від ридань. Вона відіслала сестру й служницю. Проблиск мимовільної радості осяяв її змучене лице, коли вона побачила того, кого вже не сподівалася більше побачити. Але Андзолето знав її занадто добре, щоб почати втішати. Впевнений, що при першому ж вияві співчуття або каяття в ній прокинуться гнів і жадоба помсти, він вирішив триматися вже взятої на себе ролі – бути невблаганним, і, хоча в глибині душі був зворушений розпачем Корилли, заходився обсипати її найжорстокішими докорами, а потім оголосив, що прийшов попрощатися з нею назавжди. Він довів її до того, що вона кинулася перед ним на коліна й у цілковитому розпачі доповзла до самих дверей, благаючи прощення. Тільки зовсім зламавши й знищивши її, він зробив вигляд, начебто зм'якшився. Дивлячись на цю гордовиту красуню, що валялася біля його ніг, немов Магдалина в розкаянні, упоєний гордістю і якимось незрозумілим хвилюванням, він поступився її несамовитій пристрасті, і вона знову спізнала його пестощі. Але й насолоджуючись із цією приборканою левицею, Андзолето ні на мить не забував, що вона дикий звір, і до кінця витримав роль ображеного володаря, що милостиво погодився вибачити.

Уже починало світати, коли ця жінка, сп'яніла й принижена, сховавши бліде лице в довгому чорному волоссі, обпершись мармуровою рукою на вологий від ранкової роси балкон, почала тихим, лагідним голосом скаржитися на катування, заподіювані їй любов'ю.

– Авжеж, я ревнива, – говорила вона, – і, якщо хочеш, гірша – заздрісна. Не можу перенести, що мою десятилітню славу в одну мить перевершено новою висхідною зіркою, не можу перенести, що жорстока, забудькувата юрба приносить мене в жертву без жалю і співчуття. Коли ти спізнаєш захват успіху та гіркоту падіння, повір, ти не будеш таким суворим і вимогливим до себе, як зараз до мене. Ти кажеш, що я ще сповнена сил, що успіх, багатство, привабливі сподівання – усе це чекає на мене в нових країнах, що я скорю там нових коханців, зачарую новий народ. Нехай навіть це так, але невже, на твою думку, знайдеться на світі хоч щось, що могло б утішити мене в тому, що я покинута всіма друзями, скинута з трону, куди ще при мені піднесено іншого кумира? І ця ганьба – перша в житті, єдина за всю мою кар'єру – впала на мене за твоєї присутності! Скажу більше: ця ганьба – справа твоїх рук, рук мого коханця, першої людини, яку я полюбила, втративши владу над собою, втративши волю. Ти кажеш іще, що я фальшива й зла, що я розіграла перед тобою лицемірне благородство й облудну великодушність, але ж ти сам цього хотів, Андзолето. Я була ображена, – ти зажадав, аби я робила вигляд, начебто я спокійна, і я удавала із себе спокійну. Я була недовірлива, – ти зажадав, аби я вірила у твою щирість, і я повірила. У мене в душі кипіли злість і розпач, – ти мені говорив: смійся, і я сміялась. Я була розлютована, – ти мені велів мовчати, і я мовчала. Що ж мені залишалося робити, як не грати роль, мені невластиву, і приписувати собі мужність, якої в мені немає? А тепер, коли ця напускна мужність залишає мене, коли це катування робиться нестерпним і я близька до божевілля, ти, який сам мусив би пожаліти мене, ти топчеш мене ногами й збираєшся залишити мене вмирати у тім болоті, куди сам же мене й завів. Ах, Андзолето! У вас кам'яне серце, і для вас я варта ціни не більшої, ніж морський пісок, який приносить і відносить хвиля, що набігає. Свари, бий мене, ображай, якщо така потреба твоєї сильної натури, але все-таки в глибині душі пожалій мене! Подумай, якою має бути безмежною моя любов до тебе, якщо я, така погана, якою ти мене вважаєш, заради цієї любові не тільки переношу всі муки, а готова ще й ще страждати… Але послухай, друже мій, – продовжувала вона, ще ніжніше обіймаючи його, – усе, що ти змусив мене вистраждати, – ніщо в порівнянні з тим, що я відчуваю, коли подумаю про твою майбутність і про твоє щастя. Ти загинув, Андзолето, любий мій Андзолето! Загинув безповоротно! Ти не знаєш, не підозрюєш цього! А я – я це бачу й кажу собі: «Нехай мене було б принесено в жертву його марнославству, нехай моє падіння слугувало б його тріумфу, але ні – все це тільки на його погибель, і я – знаряддя суперниці, що наступила ногою на голови нам обом».