Консуело

– І ти заприсяглася?

– І я заприсяглася. Але, дозволивши тобі спати тут зараз, я поступилася тобі не місцем матері, а моїм власним.

– А ти, бідолашко, так і не заснеш? – вигукнув Андзолето, роблячи над собою зусилля й підводячись. – Який я, одначе, негідник! Зараз же піду спати на вулицю!

– Ні! Ні! – сказала Консуело, лагідно змушуючи його лягти назад на подушку. – Ти хворий, а я здорова. Мати моя померла щирою католичкою, вона тепер на небі й постійно дивиться на нас звідти. Вона знає, що ти дотримався даної їй обіцянки – не покинув мене. Вона знає також, що наша любов не менш чиста тепер, ніж була при ній. Вона бачить, що й у цю мить я не подумую ні про що погане, не роблю нічого поганого. Упокій, Господи, її душу!

Тут Консуело перехрестилась. Андзолето вже заснув. Виходячи, Консуело прошепотіла:

– Там, на терасі, я помолюся, щоб ти не занедужав.

– Добра, як Бог, – у півсні повторив Андзолето, навіть не помітивши, що наречена залишила його самого.

Консуело дійсно пішла молитися на терасу. Через якийсь час вона повернулася глянути, чи не гірше йому, і, побачивши, що він безтурботно спить, довго, зосереджено дивилася на його красиве бліде лице, осяяне місяцем.

Потім, не бажаючи піддаватися сну й згадавши, що хвилювання сьогоднішнього вечора перешкодили їй займатися, вона знову засвітила лампу, сіла за свій столик і почала наносити на нотний папір завдання з композиції, задане на завтрашній день її вчителем Порпорою.

Розділ 6

Граф Дзустіньяні, незважаючи на всю свою філософську байдужність і свої нові захоплення – Корилла досить незграбно прикидалася, начебто ревнує його, – далеко не був так байдужий до зухвалих капризів своєї шаленої коханки, як намагався це показати. Добрий, слабохарактерний і легковажний, він був розпусним більше на словах і з огляду на своє суспільне становище. Тому він не міг не страждати в глибині душі від тої невдячності, якою ця жінка відповіла на його великодушність. І хоча в ті часи у Венеції, як і в Парижі, ревнувати вважалося межею непристойності, його італійська гордість повставала проти смішної й жалюгідної ролі, яку Корилла змушувала його грати.

І ось того самого вечора, коли Андзолето так блискуче виступав у його палаці, граф, весело пожартувавши зі своїм другом Барберіґо над витівками Корилли, дочекався, поки роз'їдуться всі гості й погасять вогні, накинув плащ, узяв шпагу і для власного заспокоєння вирушив до палацу, де жила його коханка.

Упевнившись, що вона сама, Дзустіньяні, не задовольняючись цим, вступив потихеньку в розмову з гондольєром, що ставив гондолу примадонни під портиком, спеціально для цього пристосованим. Трохи цехінів розв'язали гондольєрові язик, і граф незабаром переконався, що не помилився, припустивши, що в Корилли в гондолі був супутник, з'ясувати ж, хто саме, йому так і не вдалося: гондольєрові ця людина була невідома; хоча він і бачив сотні разів Андзолето, як той вештався біля театру й палацу Дзустіньяні, однак уночі, у чорному фраку, напудреного, він його не впізнав.

Ця непроникна таємниця ще дужче збільшила досаду графа. Він навіть не міг утішитися глузуваннями над своїм суперником – єдиною помстою гарного тону, настільки ж жорстокою в цю епоху показних залицянь, як убивство в епоху серйозних пристрастей. Усю ніч він не зімкнув очей і ще раніше тої години, коли Порпора починав свої заняття в консерваторії для бідних дівчат, попрямував до школи Мендіканті й пройшов до зали, де мали зібратись юні учениці.

Ставлення графа до вченого професора останніми роками значно змінилося. Дзустіньяні вже не був його музичним супротивником, – навпаки, він був тепер його союзником і навіть до певної міри начальником: граф зробив значне пожертвування установі, якою завідував учений маестро, і на знак вдячності йому було доручено керівництво школою. Відтоді ці двоє друзів жили в добрій злагоді, наскільки це було можливим при нетерпимості професора до модної світської музики, – нетерпимості, яку він змушений був трохи зрадити, бачачи, що граф витрачає сили й кошти на викладання та поширення серйозної музики. До того ж граф поставив на сцені свого театру Сан-Самуеле оперу, яку Порпора щойно написав.

– Шановний маестро, – сказав граф, відводячи його вбік, – необхідно, щоб ви не тільки погодилися на викрадення однієї з ваших учениць, але щоб ви самі вказали ту, яка ліпше за всіх могла б замінити в театрі Кориллу. Артистка стомлена, вона втрачає голос, її капризи розоряють нас, не сьогодні-завтра вона набридне й публіці. Справді, потрібно подумати про те, щоб знайти їй succeditrice^[40]. (Вибач, дорогий читачу, так говорять італійською, і граф не винайшов неологізму.)

– У мене немає того, що вам потрібно, – сухо відповів Порпора.

– Як, маестро! – вигукнув граф. – Ви знову впадаєте у чорну меланхолію? Чи можливо, щоб після всіх доказів моєї відданості вам і всіх жертв з мого боку ви, коли я звертаюся до вас за допомогою й порадою, відмовили мені в найменшій послузі?

– Я вже не маю на це права, графе, але те, що я вам сказав, – щира правда. Повірте людині, яка по-справжньому до вас прихильна і бажала б зробити вам послугу: у моїй вокальній школі немає нікого, хто б міг замінити Кориллу. Я анітрошки не переоцінюю її, але хоча в моїх очах талант цієї жінки й не є серйозним талантом, все-таки я не можу не визнати за нею знання справи, звички до сцени, мистецтва впливати на почуття публіки, що здобувається довголітньою практикою й не швидко дасться дебютантці.

– Все це так, – сказав граф, – але ж ми самі створили Кориллу: ми керували її першими кроками, ми змусили публіку її оцінити; решту зробила її краса. А у вас у школі є чарівні учениці, не гірші за неї. Вже цього ви не будете заперечувати, маестро! Погодьтеся, що Клоринда – найкрасивіше створіння у світі.

– Але вона неприродна, манірна, взагалі нестерпна… Втім, можливо, публіка й знайде чарівним це смішне кривляння… А співає вона фальшиво, у ній немає ні душі, ні розуміння… Щоправда, у публіки теж немає вух… Але у Клоринди до того ж немає ні пам'яті, ні спритності; її не врятує від провалу навіть те легке шарлатанство, що вдається багатьом.

При цих словах професор мимоволі подивився на Андзолето, який, користуючись своїм становищем улюбленця графа, прослизнув у клас (буцімто для того, щоб переговорити з ним) і, стоячи поблизу, слухав на всі вуха.

– Однаково, – сказав граф, не звертаючи уваги на злісний випад професора, – я стою на своєму. Давно я не чув Клоринди. Покличмо її сюди; нехай вона прийде з п'ятьма-шістьма найкрасивішими ученицями. Слухай, Андзолето, – додав він, сміючись, – ти так вирядився, що можеш здатися молодим професором. Іди у сад, вибери там найгарніших учениць і скажи їм, що професор і я чекаємо їх тут.

Андзолето послухався. Але, задля розваги чи з іншою метою, він привів найнезугарніших. От коли Жан-Жак Руссо міг би вигукнути: «Софі була одноока, а Каттіна кульгава».^[41]

До цього непорозуміння поставилися добродушно й, посміявшись під сурдинку, відправили дівиць назад, доручивши їм прислати учениць за вказівкою самого професора. Незабаром з'явилася група чарівних дівчат із красунею Клориндою на чолі.

– Що за прекрасне волосся! – прошепотів граф на вухо Порпорі, коли повз нього пройшла Клоринда зі своїми чудовими білявими косами.

– На цій голові набагато більше, ніж усередині, – відповів, навіть не притишуючи голосу, суворий критик.

Цілу годину тривала проба голосів, і граф, не в змозі витримати довше, вийшов зовсім пригнічений, не забувши наділити співачок найлюб'язнішими похвалами, а професорові прошепотіти: «Нема чого й думати про таких папуг».

– Якщо його ясновельможність дозволить мені сказати два слова щодо тієї справи, що так його турбує… – прошепотів Андзолето на вухо графові, спускаючись із ним сходами.

– Говори! Чи, бува, не знаєш ти те чудо, що ми шукаємо? – запитав граф.

– Так, ваша ясновельможносте.

– У глибині якого моря виловиш ти цю перлину?

– У глибині класу, куди хитрий професор Порпора ховає її в ті дні, коли ви, ваша ясновельможносте, робите огляд своєму жіночому батальйону.

– Як? Ти говориш, що в школі є діамант, блиску якого мої очі ніколи ще не бачили? Якщо маестро Порпора зіграв зі мною такий жарт…

– Діамант, про який я говорю, не належить до числа учениць школи. Це бідна дівчина, що співає тільки в хорі, коли її запрошують; професор дає їй приватні уроки з милості, але ще більше з любові до справи.

– Виходить, у цієї дівчини зовсім виняткові здібності: адже задовольнити професора нелегко й він не дуже щедрий ні на свій час, ні на свою працю. Можливо, я чув її коли-небудь, але не знав, що це співає саме вона?

– Ваша ясновельможність чули її давно, коли вона була ще дитиною. Тепер це доросла, сильна дівчина, старанна і вчена, як сам професор; якби вона проспівала на сцені три такти поруч із Кориллою, ту б одразу освистали.

– І вона ніколи не співає привселюдно? Невже професор не змушує її виступати на своїх великих вечернях?

– Раніше професор охоче слухав її спів у церкві, але відтоді як заздрісні й мстиві учениці пригрозили вигнати її з хорів, якщо тільки вона з'явиться серед них…

– Так, виходить, це дівчина поганої поведінки?

– О Боже милостивий! Вона чиста, як двері раю, ваша ясновельможносте. Але вона бідна й низького походження… як і я, ваша ясновельможносте, якого, одначе, ви милостиво наближаєте до себе. А ці злі відьми загрожували професорові поскаржитися вам на те, що він, усупереч правилам школи, приводить у клас приватну ученицю.

– Де ж я можу послухати це чудо?

– Накажіть, ваша ясновельможносте, професорові, щоб він змусив її проспівати у вашій присутності, і тоді ви самі будете мати можливість судити про її голос і величезне обдаровання.

– Твоя впевненість мимоволі змушує мене повірити тобі. Так ти говориш, що я колись чув її… Я намагаюся пригадати, але…

– У церкві Мендіканті в день генеральної репетиції «Salve, Regina» Перґолезе…

– Згадав! – вигукнув граф. – Голос, виразність, розуміння надзвичайні!

– І вона ж була тоді зовсім дитиною, ваша ясновельможносте, їй було всього чотирнадцять років.

– Так, але… пригадується, вона некрасива.

– Некрасива, ваша ясновельможносте? – перепитав здивований Андзолето.

– Як її звали?.. Здається, це була іспанка… ще таке дивне ім'я…

– Консуело, ваша ясновельможносте.

– Так, так, це вона! Ти хотів тоді одружитися з нею, і ми з професором іще посміялися з вашого роману. Консуело! Так, так… улюблениця професора, розумниця, але дуже вже некрасива.

– Некрасива? – повторив приголомшений Андзолето.

– Авжеж, мій хлопчику. А ти все ще в неї закоханий?

– Вона моя подруга, ваша ясновельможносте.

– «Подругою» ми називаємо й сестру, й коханку. Хто ж вона тобі?

– Сестра, ваша ясновельможносте.

– Тоді ти не засмутишся, якщо я скажу те, що думаю. У твоїй пропозиції немає жодної краплі здорового глузду. Щоб замінити Кориллу, треба бути ангелом краси, твоя ж Консуело, я добре пригадую тепер, не тільки некрасива, а просто потворна.

У цю мить до графа підійшов один із приятелів і відвів його вбік, а Андзолето все стояв, вражений, і, зітхаючи, повторював: «Вона потворна!»

Розділ 7

Вам, може, здасться дивним, ласкавий читачу, а тим часом це правда, що в Андзолето не було сформованої думки щодо того, гарна чи некрасива Консуело. Вона була істотою, настільки відособленою від усіх і непомітною у Венеції, що нікому й на думку не спадало відхилити її покрив забуття й мороку, аби глянути, під якою оболонкою – привабливою чи непримітною – виявляються її розум і доброта. Порпора, для якого нічого не існувало, крім мистецтва, бачив у ній тільки артистку. Сусіди її по Корте-Мінеллі не ставили їй у докір цнотливу любов до Андзолето: у Венеції не дуже суворі в цьому відношенні. Але часом вони все-таки попереджали її, що вона буде нещасна з цим бездомним юнаком, і радили їй вийти заміж за чесного, сумирного робітника. А позаяк вона зазвичай відповідала, що їй, дівчині без родини й опори, Андзолето саме й підходить, і до того ж за всі шість років не було дня, коли б їх не бачили разом, причому молоді люди із цього не робили таємниці й ніколи не сварилися, то зрештою всі звикли до їхнього вільного й нерозривного союзу. Ніхто із сусідів ніколи не упадав за «подругою» Андзолето. Чи тому, що вона вважалася його нареченою, чи внаслідок її вбогості? Чи її зовнішність нікого не приваблювала? Найбільш правдоподібним є останнє припущення.

А тим часом усім відомо, що дівчатка-підлітки від дванадцяти до чотирнадцяти років бувають зазвичай худі, незграбні, що в рисах їхнього лиця, у фігурі, у рухах немає гармонії. До п'ятнадцяти років вони мовби «переробляються», за висловом літніх француженок із простолюду, і ось та, котра здавалася колись потворою, раптом стає якщо не гарною, то принаймні миловидною. Є навіть прикмета, що для майбутності дівчинки невигідно, якщо вона занадто рано стає гарненькою…

Увійшовши в пору юності, Консуело погарнішала, як це відбувається з усіма дівчатами, і про неї перестали говорити, що вона некрасива; так, вона й справді не була вже некрасивою. Але оскільки вона не була ні дофіною, ні інфантою і її не оточували придворні, волаючи про те, як з кожним днем розквітає краса царственої дитини, оскільки нікому було піклуватися з ніжною турботою про її майбутність, то ніхто й не потрудився сказати Андзолето: «Тобі не доведеться червоніти перед людьми за твою наречену».

Андзолето чув, що її називали поганулею в ті часи, коли це для нього не мало ніякого значення, а відтоді як про зовнішність Консуело більше не говорили ні добре, ні погано, він і зовсім перестав про це думати. Його марнославство було спрямоване тепер в інший бік – він мріяв про театр, про славу; йому було не до того, щоб хвастатися своїми любовними перемогами. До того ж пекучу цікавість, цей супутник ранньої чуттєвості, було в нього значною мірою вгамовано. Я говорив уже, що у вісімнадцять років для нього не було таємниць у любові, у двадцять два роки він уже був майже розчарований, і у двадцять два роки, як і у вісімнадцять, його прихильність до Консуело, незважаючи на кілька поцілунків, зірваних без трепету й повернутих без зніяковілості, була так само безтурботною, як і колись.

Такий спокій і така чеснота в парубка, який узагалі ними не відзначався, пояснювалися тим, що безмежна воля, що нею, як згадувалося на початку цієї розповіді, насолоджувалася юна пара, поступово обмежувалася й помалу, із часом, майже зникла. Консуело було близько шістнадцяти років, і вона все ще продовжувала вести бродяче життя, втікаючи після занять у консерваторії на П'яццетту^[42] розучувати свій урок і ласувати рисом у товаристві Андзолето, коли мати її, украй виснажена, перестала співати вечорами у різних кав'ярнях, де вона дотепер виступала, граючи на гітарі та збираючи гроші в дерев'яну тарілочку. Бідна жінка знайшла притулок на одному із найбільш злидарських горищ Корте-Мінеллі й там повільно згасала на жалюгідному одрі. Тоді добра Консуело, щоб не залишати матір одну, зовсім змінила свій спосіб життя. За винятком тих годин, коли професор удостоював давати їй уроки, вона або вишивала, або писала роботи з контрапункту, не залишаючи узголів'я своєї владної, але вбитої нуждою матері, що суворо поводилася з нею в дитинстві, а тепер являла собою жахливе видовище агонії без мужності й без смиренності. Любов до матері та спокійна самовідданість Консуело ні на мить не зрадили її. Радощі дитинства, волю, бродяче життя, навіть любов – усе вона принесла в жертву без гіркоти й без вагань. Андзолето часто скаржився на це, але, бачачи, що його докори марні, вирішив махнути рукою й почав розважатись. Однак це виявилося неможливим. Андзолето не був таким посидющим у роботі, як Консуело; він похапцем і погано займався на уроках, які давав йому так само похапцем і погано його професор заради плати, обіцяної графом Дзустіньяні. На щастя для Андзолето, природа, щедро обдарувавши його, допомагала йому, наскільки можливо, надолужувати згаяний час і загладжувати результати поганого навчання; але в підсумку в нього виявлялося багато годин для гультяйства, і тоді йому страшно не вистачало товариства відданої й життєрадісної Консуело. Він спробував поринути у пристрасті, властиві його віку й становищу: відвідував шинки, програвав із різними джиґунами подачки, одержувані часом від графа Дзустіньяні. Таке життя тривало тижнів два-три, після чого він відчув, що його загальне самопочуття, його здоров'я й голос помітно погіршуються… Він зрозумів, що неробство й розбещеність – різні речі, а до розбещеності в нього схильності не було. Позбувшись порочних пристрастей, звичайно, тільки з любові до самого себе, він усамітнився й спробував засісти за навчання, але це усамітнення здалося йому тяжким і нудним. Він відчув, що Консуело так само необхідна для його таланту, як і для щастя. Старанна й наполеглива, Консуело, для якої музика була такою ж рідною стихією, як повітря для птаха або вода для риби, любила переборювати труднощі й, немов дитина, не усвідомлювала при цьому значущості своїх досягнень; прагнучи побороти перешкоди й проникнути в тайники мистецтва з огляду на той самий інстинкт, який змушує паросток пробиватися крізь землю до світла, вона належала до тих рідкісних щасливих натур, для яких праця – насолода, щирий відпочинок, необхідний, нормальний стан, а бездіяльність – важка, болісна, просто згубна, якщо вона взагалі можлива. Але вона їм незнайома: навіть коли здається, начебто вони ледарюють, вони й тоді працюють; у них немає мріянь, а є міркування. Коли бачиш їх за справою, думаєш, що вони саме в цей час створюють щось, тоді як у дійсності вони тільки виявляють те, що вже створено ними раніше. Мабуть, ти скажеш мені, любий читачу, що не знав таких виняткових натур. На це я можу відповісти тобі, що на своєму віку зустрів тільки одну таку істоту, але ж я старший за тебе. Ах, чому я не можу сказати тобі, що мені вдалося простежити на прикладі власного бідного розуму божественну таємницю цієї розумової діяльності! Але, на жаль, друже читачу, ні ти, ні я не будемо вивчати її на нас самих.

Консуело працювала не покладаючи рук і завжди із задоволенням. Цілими годинами вільно розспівуючи або читаючи ноти, вона переборювала труднощі, які злякали б Андзолето, якби він був полишений на самого себе; ненавмисно, не думаючи ні про яке змагання, вона між вибухами дитячого сміху, серед польотів поетичної та творчої фантазії, властивої людям із народу в Іспанії та Італії, змушувала його рухатися за нею, вторити їй, розуміти її, відповідати їй. Андзолето, сам того не усвідомлюючи й не помічаючи, протягом ряду років переймався геніальністю Консуело, всотуючи її немов біля самого джерела. Але внаслідок своїх лінощів він являв собою в музиці дивне поєднання знання й неуцтва, натхнення й легкодумства, сили й незграбності, сміливості й безсилля – всього того, що при останньому його виступі занурило Порпору в цілий лабіринт думок і припущень. Старий музикант не підозрював, що всі ці скарби знання Андзолето викрав у Консуело. Пояснюється це тим, що, пробравши один раз дівчинку за дружбу з таким шалапутом, він ніколи більше не зустрічав їх разом. Консуело, прагнучи зберегти прихильність свого вчителя, намагалася не попадатися йому на очі в товаристві Андзолето, а коли вони бували разом, вона, ще здалеку помітивши професора, ховалася зі спритністю кошеняти за найближчу колону або забивалася в яку-небудь гондолу.

Цих застережних заходів уживалося й пізніше, коли Консуело зробилася доглядальницею біля постелі матері. Андзолето, не в силах більше терпіти розлуку з Консуело, відчуваючи, що без неї він не може ні жити, ні сподіватися, ні спалахувати натхненням, ні навіть дихати, вирішив ділити з нею її самітницьке життя й із вечора у вечір вислуховувати кпини та відчувати на собі спалахи роздратування її вмираючої матері. Нещасна жінка за кілька місяців до смерті стала менше страждати й під впливом своєї набожної дочки сама зм'якшилася. Помалу вона звикла до послуг Андзолето, і сам він, хоча зовсім не був створений для такої ролі, звик ставитися до слабості й до страждання лагідно, з веселою готовністю допомогти. В Андзолето була розважлива вдача і приємні манери. Його вірність стосовно Консуело та її самої нарешті скорила серце матері, і перед смертю вона змусила їх заприсягтися, що вони ніколи не розлучаться. Андзолето дав слово й у цю урочисту хвилину навіть пережив ніколи досі не відчуте глибоке розчулення. Він з тим більш легким серцем дав цю обіцянку, що вмираюча сказала: «Хоч ким би вона була для тебе – подругою, сестрою, коханкою чи дружиною, не кидай її, адже вона тільки тебе й визнає, тільки тебе й слухає». Потім, прагнучи дати дочці розумну й корисну пораду й, не замислюючись над тим, наскільки вона здійсненна, мати, як ми вже бачили, взяла особливу обітницю з Консуело, що та не буде належати своєму коханому до вінця. Дівчина заприсяглася, не передбачаючи перешкод, які могли виникнути через невір'я й незалежний характер Андзолето.

Осиротівши, Консуело продовжувала заробляти шиттям, але в той же час займалася й музикою, вбачаючи в ній їх спільну з Андзолето майбутність. Протягом двох останніх років, коли Консуело жила сама на своєму горищі, Андзолето зустрічався з нею щодня, але не відчував до неї ніякої пристрасті. Втім, він не відчував пристрасті й до інших жінок, віддаючи перевагу над усім принадності дружньої близькості з Консуело та задоволенню жити біля неї.

Не осягаючи до пуття величезних здібностей своєї подруги, він усе-таки настільки встиг розвинути в собі музичний смак і розуміння, аби усвідомлювати, що в неї більше вміння й можливостей, ніж у всіх співачок театру Сан-Самуеле, не виключаючи самої Корилли. І ось до його прихильності приєдналася надія, майже впевненість у тому, що, об'єднавши свої інтереси, вони з часом вибудують блискучу кар'єру. Консуело не мала звички думати про майбутнє; передбачати було не в її характері. Вона була готова займатися музикою винятково за покликанням, а спільність інтересів, що виникала в неї з Андзолето завдяки тому, що вони обоє займалися цим мистецтвом, уявлялась їй тільки як джерело ще більшої взаємної прихильності й щастя. Тому, раптом вирішивши прискорити здійснення їхніх мріянь, Андзолето навіть не попередив її. У ту хвилину, коли Дзустіньяні був заклопотаний, ким замінити Кориллу, з рідкісною проникливістю вгадавши думки свого покровителя, юнак вніс ту несподівану пропозицію, про яку вже йшлося.

Потворність Консуело, ця несподівана, дивна перешкода, непереборна, якщо тільки граф не помилявся, внесла страх і сум'яття в душу Андзолето. У такому стані побрів він на Корте-Мінеллі. Зупиняючись на кожному кроці, він силкувався уявити собі образ подруги й усоте запитував себе: «Так вона некрасива? Потворна? Бридка?»