Консуело

Розділ 19

Заохочуваний щиросердістю Консуело й підступними порадами Корилли, що наполягала на його повторному виступі, Андзолето з жаром взявся за роботу й на другому поданні «Гіпермнестри» набагато краще проспівав перший акт. Публіка оцінила це. Але позаяк пропорційно зріс і успіх Консуело, він, бачачи це підтвердження її переваги, залишився незадоволений собою й знову занепав духом. Від цієї хвилини все почало уявлятися йому в темному світлі. Андзолето здавалося, що його зовсім не слухають, що глядачі, які сидять поблизу, пошепки засуджують його, що навіть його доброзичливці, підбадьорюючи його за лаштунками, роблять це тільки з жалості. У всіх їхніх похвалах він шукав якийсь інший, прихований, неприємний для себе зміст. Корилла, до якої він в антракті зайшов у ложу, щоб дізнатися про її думку, з удаваним занепокоєнням запитала, чи не хворий він.

– Звідки ти це взяла? – роздратовано запитав він.

– Тому що голос твій нині звучить якось глухо й вигляд у тебе пригнічений. Андзолето, любий, підбадьорся, напруж свої сили – вони паралізовані страхом чи зневірою.

– Хіба я погано проспівав свою вихідну арію?

– Набагато гірше, ніж у першій виставі! У мене так стискувалося серце, що я боялася зомліти.

– Одначе мені аплодували!

– На жаль!.. Втім, я дарма розчаровую тебе. Продовжуй, тільки намагайся, щоб голос звучав чистіше…

«Консуело, – думав він, – звичайно, хотіла дати мені гарну пораду. Сама вона у своїх учинках керується інстинктом, і це її вивозить. Але звідки в неї може бути досвід, як може вона навчити мене перемогти цю норовливу публіку? Слухаючи її порад, я приховую блискучі сторони свого таланту; а того, що я поліпшив манеру співу, ніхто й не помітив. Буду зухвалий як і раніше. Хіба я не бачив під час мого дебюту в будинку графа, що можу вразити навіть тих, кого не можу переконати? Визнав же в мені старий Порпора талант – щоправда, знаходячи на ньому плями! Так нехай же публіка схилиться перед моїм талантом і терпить мої вади!»

У другому акті він із шкури ліз, викидаючи неймовірні штуки. Його слухали з подивом. Деякі почали аплодувати, але їх змусили замовкнути. Більша частина публіки дивувалася, запитуючи себе, був тенор божественний чи огидний.

Ще трохи зухвалості – і, можливо, Андзолето вийшов би переможцем, але ця невдача так збентежила його, що він зовсім розгубився і ганебно провалив кінець партії.

У третьому акті він підбадьорився й вирішив діяти на свій розсуд, не дотримуючись порад Консуело: він пустив у хід найсвоєрідніші прийоми, найсміливіші музичні фокуси. І раптом – о, ганьба! – серед мертвої тиші, якою були зустрінуті ці розпачливі спроби, почулися свистки. Добра, великодушна публіка своїми оплесками змусила свистки замовкнути, але важко було не зрозуміти, що означала ця прихильність до людини й цей осуд артистові. Повернувшись до гримерної, Андзолето в люті зірвав із себе костюм і роздер його на шмаття. Тільки-но скінчився спектакль, він утік до Корилли й замкнувся з нею. Страшенна лють вирувала в ньому, і він вирішив утікати зі своєю коханкою хоч на край світу.

Три дні він не бачився з Консуело. Не те щоб він зненавидів її або охолов до неї: у глибині своєї знівеченої душі він так само ніжно її любив і смертельно страждав, не бачачи її, але вона вселяла йому якийсь жах. Він почував над собою владу цієї істоти, що своєю геніальністю знищувала його перед публікою, але разом з тим вселяла йому безмежну довіру й могла робити з ним усе, що завгодно. Сповнений сум'яття, він не в змозі був приховати від Корилли, наскільки він прив'язаний до своєї шляхетної нареченої і яким великим був її вплив на нього дотепер. Кориллу це глибоко засмутило, але вона знайшла в собі сили не показати цього. Вдаючи співчуття, вона викликала Андзолето на відвертість і, дізнавшись про його ревнощі до графа, зважилася на відчайдушний крок – тихенько довела до відома Дзустіньяні про свої стосунки з Андзолето. Вона розраховувала, що граф не пропустить нагоди сповістити про це предмету своєї пристрасті й, таким чином, для Андзолето буде відрізаний усякий шлях повернення до нареченої.

Просидівши цілий день сама у своїй убогій мансарді, Консуело спочатку здивувалась, а потім почала хвилюватися. Коли ж і весь наступний день минув у марному очікуванні й смертельному занепокоєнні, вона, як тільки стало смеркати, накинула на голову товсту шаль (знаменита співачка не була тепер гарантована від пліток) і побігла до будинку, де жив Андзолето. Уже кілька тижнів, як граф надав йому в одному зі своїх численних будинків більш пристойне приміщення. Вона його не застала й дізналася, що він рідко ночує вдома.

Одначе це не навело Консуело на думку про зраду. Добре знаючи пристрасть свого нареченого до поетичного бурлакування, вона вирішила, що він, не зумівши звикнути до нового розкішного приміщення, імовірно, ночує в одному зі своїх колишніх пристановищ. Вона вже зважилася було вирушити на подальші пошуки, як біля дверей на вулицю зіткнулася віч-на-віч із Порпорою.

– Консуело, – тихо мовив старий, – даремно ти затуляєш від мене лице, я чув твій голос і, звичайно, не міг не впізнати його. Бідолашна, що ти тут робиш так пізно й кого ти шукаєш у цьому будинку?

– Я шукаю свого нареченого, – відповіла Консуело, беручи під руку старого вчителя, – і мені нема чого червоніти, зізнаючись у цьому моєму кращому другові. Знаю, що ви не співчуваєте моїй любові до нього, але я не маю сил вам брехати. Я страшенно хвилююся: я не бачила Андзолето після спектаклю вже цілих два дні. Боюся, чи не занедужав він.

– Занедужав? Він? – перепитав професор, знизуючи плечима. – Ходімо зі мною, бідолашне дитя, нам треба поговорити. Позаяк ти нарешті вирішила бути зі мною відвертою, я також буду відвертий з тобою. Обіприся на мою руку, і поговоримо дорогою. Вислухай мене, Консуело, і гарненько вникни в те, що я тобі скажу. Ти не можеш, ти не мусиш бути дружиною цього юнака. Забороняю тобі це іменем Бога живого, який уклав у моє серце батьківське почуття до тебе.

– О мій учителю, краще попросіть, аби я пожертвувала життям, ніж цією любов'ю! – сумно відповіла вона.

– Я не прошу, а вимагаю цього! – рішуче сказав Порпора. – Твій коханий – проклятий. Якщо ти зараз же не відмовишся від нього, він буде для тебе джерелом мук і ганьби.

– Шановний учителю, – мовила вона зі смутною, лагідною усмішкою, – ви ж не раз уже говорили мені це, і я марно намагалася послухатися вашої поради. Ви ненавидите бідолашного хлопчика. Але ви його не знаєте, і я переконана, що коли-небудь ви відмовитеся від свого упередження проти нього.

– Консуело, – почав професор іще більш рішучим тоном, – я знаю, що дотепер мої доводи були слабкі, а заперечення, можливо, й непереконливі. Я говорив з тобою як артист з артисткою й у нареченому твоєму бачив також тільки артиста. Зараз же я говорю з тобою як чоловік із жінкою й говорю про чоловіка. Ти – жінка, любиш невартого чоловіка, і я говорю це з повним переконанням.

– Боже мій! Андзолето невартий моєї любові! Він! Мій єдиний друг, мій покровитель, мій брат! Ах, ви не знаєте, скільки він мені допомагав, як дбайливо ставився до мене із самого дитинства! Дозвольте вам усе, все розповісти. – І вона розповіла йому історію свого життя і своєї любові, що, по суті, було те саме.

Порпора був зворушений, але залишався непохитним.

– У всьому цьому, – мовив він, – я бачу тільки твою цнотливість, твою вірність, твою чесноту. Що ж стосується Андзолето, то я розумію, що йому необхідно було твоє товариство, твої уроки; адже, що ти там не говори, а за ту дещицю, що він знає й чого вартий, він має дякувати саме тобі. Це так само вірно, як і те, що твій цнотливий, непорочний коханий близький з усіма пропащими жінками Венеції, що він угамовує запалювану тобою пристрасть у вертепах розпусти й, задовольнивши її там, приходить до тебе лише для того, щоб скористатися твоїми знаннями.

– Будьте обережні у ваших словах, – задихаючись, мовила Консуело. – Я звикла вам вірити як Богові, шановний учителю, але я не хочу слухати вас, не хочу вірити тому, що ви говорите про мого Андзолето. Пустіть мене! – додала вона, намагаючись визволити свою руку з-під руки професора. – Ви просто вбиваєте мене!

– Ні! Я хочу вбити твою згубну любов, а тебе повернути до життя, відкривши тобі правду! – відповів старий, притискаючи руку дівчини до свого обуреного великодушного серця. – Я знаю, що я жорстокий, Консуело, але я не вмію бути іншим. Я вагався, я відтягав цей удар, наскільки було можливо. Я все сподівався, що очі твої розкриються й ти сама побачиш, що діється навколо тебе. Але життя не навчило тебе нічого, і ти, як сліпа, готова кинутися в прірву. Я не допущу цього – я втримаю тебе на краю прірви. Останні десять років ти була єдиною істотою, яку я любив і цінував. Ти не мусиш загинути! Ні, ні, не мусиш!

– Але, друже мій, мені не загрожує ніяка небезпека! Невже ви не вірите мені, коли я присягаюся вам усім святим, що не порушила обіцянки, даної мною матері перед її смертю? Андзолето теж дотримав слова. І якщо я ще не дружина його, то, значить, і не коханка.

– Але варто йому сказати слово, і ти будеш і тим і іншим!

– Так сама ж моя мати взяла з нас таку обіцянку!

– А тим часом зараз, уночі, ти йшла до людини, що не хоче й не може бути твоїм чоловіком…

– Хто вам це сказав?

– Хіба Корилла йому дозволить?..

– Корилла? Але що спільного між ним і Кориллою?

– Ми за два кроки від будинку цієї дівки… Ти шукаєш свого нареченого… Так ходімо за ним туди. Що? Вистачить у тебе на це мужності?

– Ні, ні! Тисячу разів ні! – скрикнула Консуело, ледве тримаючись на ногах і тулячись до стіни. – Не віднімайте в мене життя, шановний учителю, адже я ще зовсім не жила! Не вбивайте мене! Зрозумійте, ви ж мене вбиваєте!

– Ти мусиш випити цю чашу, – вів далі невблаганний старий. – Мені тут належить роль долі. Своєю лагідністю й поблажливістю я породжував тільки невдячних, а отже, і жалюгідних людей. Тепер я бачу: тим, кого я люблю, я маю говорити чисту правду. Це єдина користь, яку може ще принести моє серце, що зсохло від горя та скам'яніло від страждань. Жаль мені, моє бідолашне дитя, що в таку нещасливу для тебе годину немає біля тебе більш м'якого, більш ніжного друга. Але я такий, яким зробило мене життя, я маю впливати на інших, і якщо я не можу відігріти їх сонячним теплом, я мушу показувати їм правду при сяйві блискавки. Отже, Консуело, між нами немає місця слабкості! Ходімо до цього палацу! Я хочу, щоб ти застала Андзолето в обіймах розпусної Корилли. Якщо ти не в змозі йти – я потягну тебе; якщо впадеш – понесу. Коли в серці старого Порпори палає вогонь божественного гніву, сили в нього знайдуться!

– Пощадіть, пощадіть! – закричала бліда як полотно Консуело. – Залиште мені хоч сумнів… Дозвольте ще день… один тільки день… вірити в нього. Я не готова до цього катування…

– Ні! Жодного дня, жодної години! – відрізав старий невблаганно. – Упустивши цю годину, я, мабуть, уже не зможу наочно показати тобі істину, а тим днем, що ти випрошуєш у мене, скористається цей негідник, аби знову засліпити тебе неправдою. Ні, ти підеш зі мною! Я хочу цього, я наказую!

– Добре! Я піду! – мовила Консуело, почуваючи новий приплив любові й сил. – Але піду тільки для того, щоб довести вашу несправедливість і вірність мого нареченого. Ви ганебно помиляєтеся й хочете, щоб і я помилялася разом з вами! Ходімо ж, кате, ходімо, я не боюся вас!

Боячись, аби дівчина не передумала, Порпора схопив її за руку своєю жилавою, міцною, мов залізні обценьки, рукою й потяг у будинок, де жив сам. Тут, провівши її нескінченними коридорами і змусивши піднятися нескінченними сходами, він привів її на верхню терасу. Звідси, понад дахом нижчого й зовсім нежилого будинку, було видно палац Корилли. Він був темний од верху до низу, світилося лиш одне вікно, що виходило на похмурий, безмовний фасад нежилого будинку. Здавалося, що в це вікно нізвідки не можна заглянути, адже балкон, який виступав далеко вперед, заважав бачити знизу. На одному з ним рівні не було нічого, вище ж – лише дах будинку, де жив Порпора, але й із нього неможливо було заглянути в палац співачки. Одначе Корилла не знала, що на розі цього даху піднімався виступ, який утворював своєрідну нішу просто неба. І сюди професор із якоїсь властивої артистам примхи тікав щовечора від собі подібних, аби, сховавшись за широким димарем, милуватися зірками й обмірковувати свої музичні витвори на духовні або ж призначені для сцени сюжети. Таким чином, випадок відкрив професорові таємницю стосунків Андзолето й Корилли; для Консуело теж досить було глянути в напрямку, вказаному Порпорою, щоб побачити свого коханого в обіймах суперниці. Вона негайно ж відвернулася. Порпора, боячись, як би під впливом розпачу їй не зробилося зле, підхопив її під руку і – звідки тільки взялися сили! – майже зніс її на нижній поверх, до себе в кабінет, де поспішив зачинити двері й вікно, щоб зберегти в таємниці вибух розпачу, якого він очікував.

Розділ 20

Але ніякого вибуху не сталося. Консуело сиділа мовчазна й убита.

Порпора заговорив було з нею, але вона зробила знак, аби він ні про що її не запитував. Раптом вона підвелася, підійшла до клавесина, на якому стояв графин з холодною водою, і залпом, склянка за склянкою, спорожнила його. Потім, пройшовшись кілька разів по кімнаті, не проронивши ні слова, знову сіла напроти вчителя.

Суворий старий не зрозумів усієї глибини її страждання.

– Ну що? – сказав він. – Обдурив я тебе? Що ти думаєш тепер робити?

Болісне тремтіння пробігло її немов скам'янілим тілом, і, провівши рукою по чолу, вона мовила:

– Думаю нічого не робити, поки не зрозумію того, що трапилося.

– А що тобі треба ще зрозуміти?

– Усе, адже я зовсім нічого не розумію. Я сиджу тут у вас, силкуюся знайти причину свого нещастя – і не знаходжу. Що поганого зробила я Андзолето, аби він міг розлюбити мене? Яку вчинила провину, щоб він міг мене зневажати? Ви ж бо, звичайно, не можете відповісти мені на це, позаяк я сама, риючись у глибині своєї совісті, не в змозі відшукати ключ до цієї таємниці. О, це щось незбагненне! Мати моя вірила в силу любовного зілля… Чи не чарівниця часом ця Корилла?

– Бідолашна дівчинко! – сказав професор. – Дійсно, тут справа не обійшлася без чарів, але ім'я їм – Марнославство. Діє тут і отрута, і зветься вона Заздрістю. Корилла могла влити в нього цю отруту, але не вона створила його душу, здатну так усмоктувати її. Отрута вже була в порочній крові Андзолето. Зайва крапля її перетворила шахрая на зрадника, невдячного, яким він завжди був, – на клятвопорушника.

– Яке ж марнославство? Яка заздрість?

– Марнославство його в тім, аби всіх перевершити, перевершити й тебе, а скажена заздрість – до тебе, що затьмарила його.

– Та чи може це бути? Чи може чоловік заздрити перевагам жінки? Невже чоловік, який любить жінку, здатний ставитися зі злістю до її успіху? Виходить, є багато такого, чого я не знаю й що неспроможна зрозуміти.

– Ти ніколи й не зрозумієш цього, але на кожному кроці будеш зустрічатися з цим у житті. Ти дізнаєшся, що чоловік може заздрити таланту жінки, якщо він марнолюбний артист; дізнаєшся, що коханий може зі злістю ставитися до успіхів улюбленої жінки, якщо сфера їхньої діяльності – театр. Адже актор, Консуело, не чоловік, він – жінка. Він живе хворобливим марнославством, думає тільки про задоволення свого марнославства, працює, щоб сп'янятися марнославством… Краса жінки шкодить йому, її талант затьмарює, применшує його власний. Жінка – його суперник, або, вірніше, він – суперник жінки; у ньому вся дріб'язковість, усі примхи, вся вимогливість, усі смішні сторони кокетки. Такий характер більшості чоловіків, які подвизаються на сцені. Бувають, звичайно, великі винятки, але вони такі рідкісні, такі коштовні, що перед ними треба схилятись, їм варто виявляти більше поваги, ніж найвідомішим ученим. Андзолето не є винятком. Із усіх марнолюбних він наймарнолюбніший: ось у чому секрет його вчинків.

– Але яка незрозуміла помста! Який жалюгідний, дріб'язковий спосіб помсти! – мовила Консуело. – Як може Корилла втішити його в тім, що публіка в ньому розчарувалась? Якби тільки він одверто зізнався мені у своїх стражданнях… Адже варто було йому сказати одне слово, і я, можливо, зрозуміла б його, в усякому разі – поставилася б до нього зі співчуттям: стушувалася б, аби тільки поступитися йому місцем.

– Заздрісним душам властиво ненавидіти людей за те, що ті нібито віднімають у них щастя. А в любові чи не те ж саме? Хіба насолоди, даровані коханій істоті іншими, не видаються огидними? Твоєму коханому вселяє огиду публіка, що увінчує тебе лаврами, тоді як тобі вселяє ненависть суперниця, що дарує йому насолоду. Хіба не так?

– Ви висловили глибоку думку, шановний учителю, і я мушу в неї вникнути.

– Це істина! Андзолето ненавидить тебе за твій успіх на сцені, а ти ненавидиш його за ті насолоди, які йому дарує у своєму будуарі Корилла.

– Ні, я неспроможна ненавидіти його, і ви допомогли мені зрозуміти, що було б низько й ганебно ненавидіти мою суперницю. Виходить, усе питання в тій насолоді, якою вона його обдаровує і про яку я не можу думати без жаху, – чому, й сама не знаю. Але ж якщо цей злочин мимовільний, Андзолето тоді також не такий уже й винуватий, ставлячись із ненавистю до мого успіху.

– Ти готова все витлумачити так, аби знайти виправдання його поводженню й почуттям… Ні, Андзолето не такий безневинний і не так гідний поваги у своєму стражданні, як ти. Він обманює тебе, принижує тебе, тоді як ти прагнеш його виправдати. Втім, я зовсім не хотів будити в тобі ні ненависті до нього, ні злості, а тільки спокій і байдужість. Учинки цієї людини випливають з її характеру. Ти його ніколи не переробиш. Примирись із цим і думай про себе.

– Про себе? Тобто тільки про себе? Про себе, без надії, без любові?

– Думай про музику, про божественне мистецтво! Невже, Консуело, ти посмієш сказати, що любиш мистецтво тільки заради Андзолето?

– Я любила мистецтво й заради самого мистецтва. Але я ніколи не розділяла в думках ці дві нероздільні речі: своє життя й життя Андзолето. І коли цю невід'ємну половину мого життя буде від мене віднято, я не уявляю собі, як я зможу любити ще що-небудь.

– Андзолето був для тебе тільки ідеєю, якою ти жила; ти заміниш її іншою – більш піднесеною, більш чистою, більш живлющою. Твоя душа, твій талант, уся твоя істота не буде більше під владою неміцного, оманного образу, ти осягнеш високий ідеал, вільний од земної оболонки, подумки піднесешся на небо й з'єднаєшся священними шлюбними узами із самим Богом!

– Ви хочете сказати, що я зроблюся черницею, як ви мені колись радили?

– Ні, це значило б обмежити твоє артистичне обдаровання одним жанром музики, а ти мусиш охопити все. Хоч би чому ти себе присвятила, хоч би де ти була, на сцені чи в монастирі, скрізь ти зможеш бути святою, небесною дівою, нареченою священного ідеалу!

– Те, що ви говорите, таке піднесене, таке сповнене таємничих образів. Дозвольте мені піти, шановний учителю. Я мушу зосередитися й зрозуміти себе.

– Цілком вірно, Консуело, ти мусиш зрозуміти себе. Дотепер ти не знала себе, віддаючи всю свою душу, всю свою майбутність істоті, у всіх відношеннях не вартій тебе. Ти не розуміла свого призначення, не бачила, що тобі немає рівних і що, значить, у тебе не може бути супутника в цьому світі. Тобі потрібна самотність, тобі потрібна повна свобода. Я не бажаю тобі ні чоловіка, ні коханця, ні родини, ні пристрасті, ні хай там яких уз. Ось як я завжди уявляв собі твоє майбутнє, ось як я розумів твій життєвий шлях. У той день, коли ти віддасися смертному, ти втратиш свою божественність. Ах, якби Мінґотті й Мольтені, мої знамениті учениці, мої великі творіння, послухалися мене, вони не мали б суперниць на землі! Але жінка слабка й цікава: марнославство засліплює її, суєтні бажання хвилюють, дивацтва захоплюють… Виникає питання, що дало їм задоволення цих поривів? Душевні бурі, втому, втрату або послаблення їхнього таланту! Хіба ти не хочеш перевершити їх, Консуело? Хіба в тебе немає прагнення, що ширяє вище всіх суєтних благ земних? Невже ти не захочеш заглушити в собі голос серця, щоб здобувати найпрекрасніший вінець, яким будь-коли було увінчано генія?

Довго ще говорив Порпора з виразністю і красномовством, яких мені не передати. Консуело слухала його, опустивши голову й спрямувавши погляд у землю. Коли, висловивши все, він замовк, вона мовила:

– Учителю, ви велика людина, але я занадто нікчемна, щоб зрозуміти вас. Мені здається, що ви ображаєте людську природу, засуджуючи найблагородніші пристрасті її. Мені здається, що ви хочете придушити інстинкти, вкладені в нас самим Богом, і ніби обожнюєте потворний, протиприродний егоїзм. Можливо, я зрозуміла б вас краще, коли б я була більш доброю християнкою; постараюся нею зробитися – ось усе, що я можу вам обіцяти.

Вона підвелася, щоб піти, спокійна на вид, але зі змученою душею. Порпора, цей великий композитор і невблаганно сувора людина, пішов проводжати її додому. Дорогою він продовжував напучувати її, але переконати так і не зміг. Усе-таки після розмови з ним їй стало трохи легше, тому що він відкрив їй широке поле для глибоких і серйозних роздумів. На їхньому тлі злочин Андзолето тьмянів, як окремий випадок, який послужив болісним, але значним початком нескінченних дум. Багато годин провела вона в молитві, сльозах і роздумах. І нарешті заснула із чуттям чистого сумління, сподіваючись на милосердя й поміч Бога.

Наступного дня Порпора зайшов до неї сказати, що призначено репетицію «Гіпермнестри» для Стефаніні, який буде співати замість Андзолето, бо той захворів – не підводиться з ліжка і скаржиться на втрату голосу. Першим бажанням Консуело було бігти до нього, щоб за ним доглядати.

– Позбав себе цього клопоту, – зупинив її професор, – Андзолето прекрасно себе почуває – така думка театрального лікаря. Ось побачиш, увечері він вирушить до Корилли. Але граф Дзустіньяні, який чудово розуміє, що все це значить, і не буде особливо сумувати, якщо молодий тенор припинить свої дебюти, заборонив лікареві виводити його на чисту воду й попросив добрягу Стефаніні ненадовго повернутися на сцену.

– Боже мій! Що ж задумав Андзолето? Невже він так занепав духом, що збирається кинути сцену?

– Так, сцену театру Сан-Самуеле. Через місяць він їде з Кориллою до Франції. Тебе це дивує? Він утікає від тіні, яку на нього кидає твій успіх; віддає свою долю в руки жінки, менш небезпечної, а потім, звичайно, він кине її, як тільки перестане мати в ній потребу.

Консуело зблідла й притисла руки до серця, готового розірватися. Можливо, в ній жила ще надія повернути Андзолето, можливо, вона збиралася, лагідно покартавши його, сказати йому, що краще сама піде зі сцени. Звістка ця була для неї ударом кинджала; думка, що вона більше не побачить того, кого так любила, не вкладалася в її голові.

– Це якийсь страшний сон! – скрикнула вона. – Мені треба піти до нього, нехай він пояснить мені, що значить уся ця бридня. Він не може виїхати із цією жінкою, – це було б для нього загибеллю. Я не можу допустити цього! Я утримаю його! Я поясню йому, у чому його істинні інтереси, якщо правда, що ніякі інші доводи на нього вже не діють… Ходімо зі мною, шановний учителю! Не можна ж кинути його так.

– Я сам кину тебе, і кину назавжди, – закричав обурено Порпора, – якщо ти допустиш таку малодушність! Благати цього негідника! Відвойовувати його в якоїсь Корилли! О свята Цециліє, бережися свого циганського походження й намагайся побороти в собі безрозсудні мандрівні інстинкти! Ходімо, тебе чекають на репетиції. А сьогодні ввечері ти насолодишся співом із таким майстром своєї справи, як Стефаніні. Ти побачиш артиста освіченого, скромного й великодушного.

Порпора потяг її до театру, і тут уперше Консуело зрозуміла весь жах життя артиста – цю залежність од публіки, вічну необхідність заглушати власні почуття, придушувати власні хвилювання для того, щоб постійно зображувати чужі почуття й викликати емоції в інших. Ця репетиція, потім перевдягання і сам спектакль були для неї справжнім катуванням. Андзолето не з'являвся. Через день їй довелося виступити в комічній опері Ґалуппі «Arcifanfano, re de'matti»^[90]. Річ цю ставили заради Стефаніні, який чудово виконував у ній комічну роль. Консуело змушена була смішити тих, у кого раніше викликала сльози. Затаївши в грудях смертельну тугу, вона все-таки умудрилася бути блискучою, чарівною й навіть забавною. Двічі-тричі ридання починали душити її, але вони перетворювалися на неприродну веселість, яка злякала б тих, хто міг би зрозуміти її причину. Повернувшись до своєї гримерної, вона впала в істерику. Публіка голосно вимагала її, бажаючи влаштувати їй овацію. Позаяк вона все не виходила, здійнявся страшний гамір, глядачі поривалися ламати лавки, перелазити через рампу… Стефаніні прийшов за нею й, напіводягнену, розпатлану, бліду як смерть, потяг на сцену, де її буквально засипали квітами. Хтось кинув до її ніг лавровий вінок, і вона змушена була нагнутися, щоб його підняти.

– Дикі звірі! – шепотіла вона, повертаючись за лаштунки.

– Красуне моя, – сказав їй старий співак, підтримуючи її під руку, – ти зовсім хвора. Але оці дрібниці, – додав він, простягаючи їй цілий сніп квітів, підібраних для неї, – чудодійний засіб од усіх недуг. Почекай, звикнеш, і прийде час, коли ти будеш почувати нездоров'я й утому тільки в ті дні, коли тебе забудуть увінчати лаврами.

«До чого вони пусті й нікчемні!» – подумала бідолашна Консуело.

Повернувшись до своєї гримерної, вона впала непритомна на ложе із квітів, підібраних на сцені і кинутих абияк на софу. Камеристка побігла за лікарем. Граф Дзустіньяні на кілька хвилин залишився наодинці із прекрасною співачкою, блідою і надломленою, мов гілки жасмину, в якому вона потопала. Схвильований і сп'янілий із пристрасті, Дзустіньяні зовсім втратив розум і в божевільному пориві кинувся цілувати її, думаючи своїми пестощами привести її до тями. Але перший же дотик його губ до чистих губ Консуело розбудив відразу в неї. Опритомнівши, вона відіпхнула його, немов змію.

– Геть! – крикнула вона, мовби в маренні. – Геть любов, пестощі, солодкі слова!.. Мені не треба ні любові, ні чоловіка, ні родини, ні коханця. Учитель мій має рацію: воля, самотність, високий ідеал, слава!..

І тут вона вибухнула такими несамовитими риданнями, що переляканий граф кинувся на коліна й почав її заспокоювати. Але він не міг знайти слів розради для цієї змученої душі, а його бурхлива пристрасть, що дійшла цієї хвилини до краю, мимоволі рвалася назовні. Йому занадто добре був зрозумілий розпач обманутої любові. Він заговорив їй про свої почуття з наснагою людини, що не втратила ще сподівання на взаємність. Консуело начебто слухала його: розгублено посміхаючись, вона машинально визволила з його руки свою, і в цій посмішці графові привидівся проблиск надії. Деякі чоловіки виявляють бездоганний такт і велику проникливість у світських відносинах, але нічого не тямлять в інших стосунках. З'явився лікар і прописав заспокійливі краплі, що входили тоді в моду. Потім Консуело закутали в мантилью й віднесли в гондолу. Граф також увійшов туди разом зі співачкою, підтримуючи її й продовжуючи нашіптувати їй слова любові, які здавалися йому такими красномовними й переконливими, що він не переставав сподіватися на успіх. Через чверть години, бачачи, що Консуело ніяк не відгукується на всі його вияви почуттів, граф почав благати її сказати йому хоч слово, подарувати хоч один погляд.

– На що ж мені відповідати? – мовила Консуело, ніби опам'ятавшись од сну. – Я нічого не чула.

Дзустіньяні спершу розгубився, але незабаром у нього майнула думка, що все-таки не треба упускати нагоди: йому здавалося, що зараз, коли Консуело в такому пригніченому стані духу, від неї можна домогтися більшого, ніж коли вона буде володіти собою й своїми думками. Знову заговорив він про свою любов, і знову відповіддю на його слова було те ж мовчання, та ж розгубленість. Усі його намагання обійняти й поцілувати її зустрічали незмінний опір, однак це робилось інстинктивно, – для гніву в неї не було сил. Коли гондола причалила, Дзустіньяні спробував ще на хвилину затримати Консуело, все ще сподіваючись домогтися від неї хоч одного слова, що подає надію.

– Вибачте, синьйоре графе, – нарешті мовила вона лагідно, але байдуже. – Я зараз страшенно слаба й погано вас слухала, але зрозуміла все. Так, я прекрасно вас зрозуміла. Дайте мені ніч на роздуми, дайте мені прийти до тями! А завтра, так… завтра я вам відповім одверто.

– Завтра! О люба Консуело! Та це ж ціла вічність! Але я готовий скоритись, якщо ви дозволите мені сподіватися, що принаймні ваша дружба…

– Так! так! Ви можете сподіватися, – дивним тоном відповіла Консуело, виходячи на берег. – Але не йдіть за мною, – додала вона, владним жестом указуючи йому на гондолу, – інакше вам уже ні на що буде сподіватися.

Сором і обурення повернули їй сили, але то було нервове, гарячкове піднесення, що вилилося, коли вона стала підніматися сходами, в якийсь страшний, уїдливий сміх.

– Ви дуже веселі, Консуело! – почувся в темряві голос, при звуку якого вона ледь не знепритомніла. – Вітаю вас із таким веселим настроєм!

– О так! – скрикнула вона, із силою схопивши Андзолето за руку й швидко піднімаючись із ним до себе в кімнату. – Дякую тобі, Андзолето, ти маєш рацію, вітаючи мене: я дійсно весела, так, так, безмірно весела!

Андзолето, очікуючи її, вже встиг засвітити лампу; і коли блакитнувате світло впало на їхні змучені обличчя, вони злякалися одне одного.

– Ми дуже щасливі, чи не так, Андзолето? – різко сказала вона, гірко посміхнувшись, і сльози так і потекли в неї з очей. – Скажи, що ти думаєш про наше щастя?

– Я думаю, Консуело, – відповів він із сумною посмішкою, хоча очі його при цьому залишалися сухими, – що нам було не дуже легко на нього погодитись, але що зрештою ми з ним звикнемося.

– Мені здається, ти чудово звикся з будуаром Корилли.

– А ти, я бачу, зовсім освоїлася з гондолою пана графа.

– Пана графа? Тобі, виходить, було відомо, Андзолето, що граф хоче зробити мене своєю коханкою?

– І щоб не заважати тобі, моя мила, я скромно відійшов.

– Ах, ти знав це? І вибрав цей момент, щоб мене кинути?

– Хіба я недобре вчинив? Хіба ти незадоволена своєю долею? Граф – чудовий коханець! Куди ж було суперничати з ним нещасному, проваленому дебютантові!

– Порпора мав рацію: ви негідник! Ідіть звідси! Ви не варті того, щоб я перед вами виправдовувалась, і, мені здається, я була б ображена вашим жалем. Чуєте? Ідіть! Але, ідучи, знайте, що ви можете дебютувати у Венеції й навіть повернутися з Кориллою до Сан-Самуеле: ніколи дочка моєї матері не з'явиться більше в цьому мерзенному балагані, що величається театром!..