Стоїк

Розділ 13

Зацікавити Коула дати поштовх лондонській справі через Грівза й Геншо було не складно. Приємна вечірка за столом, і Коул сам висловив думку, що Лондон для такої людини, як Ковпервуд, безсумнівно може запропонувати набагато більше можливостей, ніж Чикаґо. І тоді він, звісно, був би радий почути про можливість для інвестицій.

Ковпервуд лишився так само задоволений і своєю розмовою з Едвардом Бінгхемом, від якого почув потрібну інформацію щодо Брюса Толліфера. За словами Бінгхема, Толліфер зараз знаходиться у жалюгідному стані. Колись це була людина з гарними зв’язками й заможна, та тепер він втратив і те, і те. Він і досі лишався вродливим, хоча був потертим життям. Донедавна його нерідко бачили серед гравців, картярів та інших осіб поганої репутації; більшість його колишніх знайомих й приятелів, імовірно, давно викреслили його зі свого життя.

Однак останнім часом, Бінгхем мав визнати, Толліфер, здається, узявся за розум і якось намагається реабілітувати себе. Зараз живе один, у скромному, так званому холостяцькому пансіоні «Альков» на П’ятдесят третій вулиці і навіть іноді з’являється в найкращих ресторанах. Напевно шукає нагоди якось влаштуватися: або підчепити заможну даму, що буде рада заплатити за його послуги, або знайти місце агента в якійсь маклерській фірмі, що, беручи до уваги його колишні зв’язки, може запропонувати йому пристойну платню.

Цей критичний висновок Бінгхема викликав у Ковпервуда посмішку, адже він саме мав на меті скористатися послугами Толліфера.

Ковпервуд подякував Бінгхему й негайно зателефонував Толліферу в «Альков». У той самий час цей джентльмен лежав напіводягнений у себе в номері, у похмурому настрої, чекаючи, поки проб’є п’ята година і знову він пуститься в «похід», як він називав свої блукання по ресторанах, клубах, театрах і барах з метою обмінятися привітанням з кимось із старих знайомих, всіляко намагаючись відновити колишні зв’язки, а при нагоді й зав’язати нові.

Стояв прохолодний лютневий день. Була лише третя година, коли Толліфера покликали до телефону і він, шаркаючи зношеними нічними пантофлями, скуйовджений, з цигаркою у руці, зійшов до вестибюля.

Ледь почувши: «Говорить Френк Ковпервуд…», Толліфер відразу виструнчився і внутрішньо зібрався. Адже це ім’я постійно миготіло на перших сторінках газет.

– Так, містере Ковпервуд! Чим я можу бути вам корисним? – голос Толліфера являв суміш зосередженості, розуміння й готовності виконати будь-яке прохання.

– Маю до вас ділову пропозицію, яка, думаю, вас зацікавить, містере Толліфер. Буду радий вас бачити, якщо ви заглянете до мене в контору завтра о пів на одинадцяту. Можна чекати вас о цій годині?

У голосі Ковпервуда, як відзначив про себе Толліфер, не було зверхності вищого стосовно нижчого, але в ньому звучала владність і звичка наказувати. Толліфер, при всій своїй винятковій зарозумілості, був украй заінтригований і навіть схвильований.

– Звісно, містере Ковпервуд. Неодмінно буду, – негайно відповів він.

Що б це могло означати? Напевно, розповсюдження якихось акцій? Якщо так, він із задоволенням візьметься за таку справу. Сидячи у себе в номері, Толліфер роздумував про цей несподіваний телефонний дзвінок і намагався пригадати, що він читав про Ковпервудів. Писали про їх намагання проникнути до нью-йоркського вищого світу, потім були якісь чутки про їхній провал. Але думки Толліфера самі собою поверталися до ідеї про роботу, до можливості нових знайомств, і його охоплювало дивне почуття радісного хвилювання. Він почав роздивлятися своє обличчя й постать в цілому; потім оглянув свої костюми. Треба буде поголитися й вимити голову в перукарні, а костюм віддати в чистку й випрасувати. Сьогодні ввечері, мабуть, вже не варто виходити. Краще відпочити, аби завтра виглядати свіжішим.

Наступного ранку він з’явився до Ковпервуда в контору виголений, освіжений і люб’язний, яким він уже давно не бував. Адже, можливо, це обіцяло новий початок у житті! Принаймні так він сподівався, коли увійшов до кабінета і побачив перед собою визначну людину, що сиділа за неосяжним письмовим столом з палісандрового дерева. Одначе тут Толліфер відразу скис, почуваючись доволі непевно, бо людина, що сиділа перед ним, хоча їй ніяк не можна було дорікнути в нечемності, і навіть виказувала певну привітність, була надто недосяжна. Толліфер одразу відзначив про себе привабливість, силу і владність Ковпервуда. Ці великі, магнетичні й водночас непроникні сині очі, і руки сильні, гарні, що так невимушено лежали на столі, а на правій руці, на мізинці, проста золота каблучка.

Цю каблучку багато років тому подарувала Ковпервуду Ейлін. Він тоді сидів у филадельфійській в’язниці і знаходився на найнижчій точці усього свого висхідного життєвого шляху. Ейлін подарувала йому цю каблучку на знак своєї невмирущої любові, і відтоді Ковпервуд ніколи її не знімав. І от тепер він збирається найняти цього молодика, цього денді й доручити йому розважати свою дружину, щоб вона не завадила йому, Ковпервуду, спокійно насолоджуватися товариством іншої жінки. Хіба це не форма морального занепаду! Він повністю це усвідомлював. Але що ще він мав робити? Адже все це випливає з обставин, створених самим життям, обставин, що підкоряють собі і його, й інших людей, і тут нічого не можна змінити. Занадто пізно. Тож треба діяти рішуче, зухвало, нещадно, аби змусити всіх прийняти твої методи й вчинки як щось неминуче. Подивившись на Толліфера спокійним холодним поглядом, Ковпервуд, вказуючи йому на стілець, сказав:

– Сідайте, будь ласка, містере Толліфер. Я зателефонував вам тому, що хочу доручити вам одну справу, для якої потрібна людина з великим тактом і світським досвідом. Деталі я поясню пізніше. Маю сказати, що перш ніж подзвонити вам, я поцікавився вашим минулим і вашим нинішнім становищем; я зробив це не з метою зашкодити вам, запевняю вас. Навпаки. Думаю, я можу бути вам корисний, якщо ви, зі свого боку, зможете зробити послугу мені.

І тут він привітно посміхнувся Толліферу, так що Толліфер, хоч і трохи непевно, так само привітно посміхнувся у відповідь.

– Сподіваюся, що ви не дізналися нічого, що б настільки говорило проти мене, аби відмовитися від цієї розмови, – несміливо сказав він. – Маю визнати, що не завжди вів цілком благопристойне життя. Боюся, що я для цього не створений.

– Дуже ймовірно, це правда, – надзвичайно люб’язно й співчутливо відгукнувся Ковпервуд. – Однак, перш ніж ми поговоримо про це, я хочу попросити вас цілком щиро й відверто розповісти мені все про себе. Справа, яку я маю на увазі, вимагає, щоб я знав усе про вас.

Він дуже привітно поглянув на Толліфера, і той, підбадьорений, коротко, але цілком чесно, розповів всю історію свого життя від самого дитинства. Після чого Ковпервуд, який слухав його з цікавістю, дійшов висновку, що цей тип, мабуть, навіть трохи краще, ніж він думав спочатку, не дуже розважливий – щирий і нерозбірливий гульвіса, проте аж ніяк не підступна і своєкорислива людина. Тому Ковпервуд вирішив, що може говорити з ним набагато відвертіше, ніж збирався спочатку.

– Отже, якщо говорити про фінанси, ви зараз на мілині?

– Більш-менш так, – криво посміхнувшись, відповів Толліфер. – Думаю, я насправді завжди був на цій мілині.

– Що ж, на ній завжди товчеться багато народу. Але скажіть мені, чи останнім часом ви дійсно намагалися зібратися з силами й знову повернутися в ті кола, до яких колись належали?

Ковпервуд помітив, як гірка тінь, наче хмара, промайнула по обличчю Толліфера.

– Так. Намагався, – із зусиллям вимовив він.

І на його губах знову з’явилася та сама іронічна, майже безнадійна посмішка.

– І як іде справа?

– Відверто кажучи, зараз похвалитися, по суті, нема чим. У тому колі, до якого я раніше належав, треба мати значно більше грошей, ніж я маю тепер. Я розраховував влаштуватися агентом у якийсь банк або маклерську фірму, де працюють люди, яких я знав у Нью-Йорку. Тоді я міг би дещо заробити для себе і для банку, а також зайти в стосунки з людьми, що могли б бути мені справді корисними…

– Зрозуміло, – сказав Ковпервуд. – Але оскільки ви розгубили ваші зв’язки, здійснити цей план не дуже просто. А ви справді думаєте, що, знайшовши таку роботу, зуміли б знову завоювати колишнє положення?

– Не знаю. Стверджувати не можу. Сподіваюсь, що так. Легка нотка сумніву, що пролунала в тоні Ковпервуда, сильно похитнула впевненість Толліфера. Але він зробив над собою зусилля й продовжував:

– Я ще не такий старий і вже не настільки опустився; на світі чимало людей, що їх життя викидало на узбіччя, але вони повертались на шлях. Головна біда – це те, що в мене мало грошей. Якби я мав достатньо грошей, я б уже ніколи не збився з дороги. Проблема в бідності і більше ні в чому. Але ж я себе не вважаю пропащою людиною, навіть зараз. Я ще спробую, і завжди є завтра.

– Мені до вподоби такий настрій, – сказав Ковпервуд. – Сподіваюся, ви не помиляєтесь. У всякому разі влаштувати вас у маклерську контору, думаю, буде нескладно.

Толліфер відразу пожвавішав.

– Я б цього дуже хотів, – сказав він серйозно і майже з сумом. – Для мене це справді було б можливістю почати все спочатку.

Ковпервуд посміхнувся.

– Гаразд, – сказав він, – я думаю, що це можна влаштувати без проблем. Але за однієї умови: віднині не вплутуватися ні в які історії. Це дуже важливо, беручи до уваги характер справи, яку я маю намір вам доручити. Справа ця ніяк не накладає на вас зобов’язань стосовно вашого особистого життя, але вона означає, що принаймні деякий час вам доведеться приділяти особливу увагу одній дамі, тобто робити те саме, про що ви мені щойно розповідали. Отже, вам доведеться приділяти увагу доволі привабливій жінці дещо старше за вас.

Щойно Ковпервуд сказав це, у Толліфера одразу майнула думка, що це, імовірно, якась багата літня дама, знайома Ковпервуда, з якою він пов’язує серйозні фінансові плани, а Толліферу відводиться роль принади.

– Звичайно, – відповів він, – якщо я можу бути вам цим корисний, до ваших послуг, містере Ковпервуд.

Тут Ковпервуд, відкинувшись на спинку крісла й задумливо постукуючи кінчиками пальців, дивився на Толліфера холодним поглядом, явно його оцінюючи.

– Жінка, про яку я говорю, містере Толліфер, моя дружина, – коротко, із цинічною незворушністю сказав він. – Уже багато років ми з місіс Ковпервуд перебуваємо… не те, щоб у поганих стосунках, це не зовсім вірно, – але в певному віддаленні одне від одного.

Тут Толліфер кивнув, наче запевняючи, що він цілком розуміє, але Ковпервуд швидко продовжував:

– Це не означає, що ми завжди в такому стані. Або що я хочу отримати які-небудь докази проти неї для суду. Ні. Вона має право розпоряджатися своїм особистим життям, хоч, звісно, не виходячи за певні рамки. Я не потерплю ніякого публічного скандалу й не дозволю нікому вплутати її в якусь брудну історію.

– Я розумію, – вставив Толліфер, збагнувши, що тут треба бути надзвичайно обережним і в жодному разі не переступати певних меж, якщо він хоче мати зиск з цієї пропозиції.

– Думаю, що не зовсім розумієте, – сухо заперечив Ковпервуд, – але постараюся пояснити так, щоб ви зрозуміли. Місіс Ковпервуд колись була надзвичайно вродливою, однією з найкрасивіших жінок, яких мені довелося бачити. Вона й зараз ще дуже гарна собою, хоча вже в літах. Але могла б бути ще краще, якби не віддавалася всіляким похмурим думкам. Причина полягає в нашому розриві, і це цілком моя провина, я її ні в чому не звинувачую, – сподіваюсь, ви це добре засвоїли…

– Так, – відповів Толліфер, що слухав з напруженим інтересом.

– Місіс Ковпервуд дозволила собі трохи опуститися, не стежить за своєю зовнішністю, ні з ким не зустрічається – вона, звісно, вважає, що має виправдання цьому, але насправді це не так. Вона ще надто молода й попереду в неї багато, заради чого варто жити, що б вона не думала.

– Мені здається, я розумію її почуття, – знову перебив Толліфер, наче не зовсім погоджуючись, що Ковпервуду сподобалося. Адже свідчило про деяку чуйність і розуміння.

– Можливо! – сухо відповів Ковпервуд. – Справа, яку я мав намір вам доручити і для якої, звісно, забезпечу вас потрібними коштами, полягатиме в наступному: ви маєте докласти зусиль, аби зробити її життя цікавішим і яскравішим, ніж зараз, – не обов’язково про все мені доповідати; а дружина моя в жодному разі не повинна нічого знати про нашу з вами розмову. Вона надто багато часу проводить на самоті. Знайомих у неї мало, і до того ж це не ті люди, з якими варто зустрічатися. Отже, я звернувся до вас, щоб почути, чи можете ви, маючи відповідні можливості, не виходячи з рамок життєвих світських умовностей, розширити якось коло її інтересів, познайомити її з людьми, які більше відповідають її положенню й характеру? Мушу додати, що не маю на увазі вищі кола суспільства, – ні їй, ні мені це не потрібно. Але є проміжні верстви, де можна зав’язати цікаві знайомства, приємні для неї, та й для мене. Отже, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то, можливо, у вас є якісь ідеї.

У відповідь Толліфер з усією можливою докладністю окреслив ті можливості, які б дозволили урізноманітнити життя Ейлін. Ковпервуд слухав його уважно й, схоже, лишився задоволений тим, як Толліфер схопив суть ситуації.

– І ще одне, містере Толліфер, – сказав він. – Майте на увазі, що вашою роботою в маклерській фірмі, яку я для вас влаштую, керуватиму я сам. Сподіваюся, ми добре зрозуміли один одного?

– Так, містере Ковпервуд! – відповів з посмішкою Толліфер, піднімаючись зі стільця.

– Гаразд. Можливо, ми тепер з вами не скоро побачимося знову, але ви отримаєте від мене вказівки. Я подбаю про те, щоб на ваше ім’я був відкритий рахунок. Думаю, це все. До побачення!

Це прощання, що супроводжувалося спокійним відстороненим поглядом, знову змусило Толліфера ще раз гостро відчути, яка глибока прірва відокремлює його від цієї людини.

Розділ 14

Ця несподівана розмова надзвичайно підбадьорила Толліфера. Вийшовши з контори Ковпервуда, він негайно відправився на П’яту авеню подивитися на його розкішний палац. Оглянувши з усіх боків цей італійський палаццо з його чудовою архітектурою і ліпними прикрасами й відчуваючи присмак якоїсь дивної пригоди, він гукнув кеб і поїхав до ресторану «Дельмоніко», на розі П’ятої авеню й Двадцять сьомої вулиці. У години сніданку цей ресторан наповнювали найамбітніші представники нью-йоркського суспільства: театральні зірки, художники, адвокати, журналісти та інші знаменитості сходилися тут, аби подивитися на інших і показати себе. Толліфер пробув там недовго, але встиг перемовитися щонайменше з шістьома помітними представниками цього світу, а завдяки своїй жвавій і самовпевненій поведінці привернув до себе увагу й багатьох інших.

Тим часом Ковпервуд віддав розпорядження в Центральне акціонерне кредитне суспільство, де він був акціонером і одним із директорів, повідомити певного Брюса Толліфера, що проживає в пансіоні «Альков» на П’ятдесят третій вулиці біля Парк-авеню, що він прийнятий на роботу до спеціального розрахункового відділу і, якщо він негайно з’явиться, йому будуть дані інструкції у зв’язку з покладеним на нього дорученням. З’явившись того ж дня за викликом і отримавши аванс місячної платні з розрахунку двісті доларів на тиждень, Толліфер відчув себе на сьомому небі. Він вирішив почати з того, щоб ознайомитися з біографією Ковпервуда й особливо з його життям у Нью-Йорку, і взявся обережно довідуватися не тільки серед журналістів і репортерів, але й серед завсідників шикарних ресторанів і кабачків на Бродвеї та на Сорок другій вулиці – в «Джилсі-Хаус», в «Мартініці», в «Мальборо», в «Метрополітені» – цій Мецці світських гульвіс.

Дізнавшись, що Ейлін інколи бачили в товаристві того чи іншого актора в деяких ресторанах, на перегонах або в інших громадських місцях, він вирішив, що спочатку треба завести знайомства в тих компаніях, де вона може з’явитися: бути представленим їй за всіма правилами – звісно це найкращий можливий успішний початок.

А Ковпервуд, вирішивши для себе проблему соціального ескорту для Ейлін, відчув нарешті полегкість і отримав змогу спокійно зайнятися ліквідацією своїх чиказьких підприємств чи хоча б деяких із них. Водночас він чекав результату переговорів Коула із представниками лінії Чаринг-Крос. Тут його головною метою було тягнути час, поки він зможе розраховувати на вигідні для себе умови.

Тому, коли до нього прийшов Джаркінс і повідомив, що Грівз і Геншо дуже хочуть знову побачитися з ним, Ковпервуд зробив вигляд, що це його мало цікавить. Якби вони справді готові були зробити йому вигідну пропозицію, а не просто потеревенити, як минулого разу, і якщо вони зможуть приїхати впродовж наступних десяти днів…

Джаркінс після цієї розмови одразу телеграфував своєму лондонському партнерові Клурфейну, що треба негайно діяти. За двадцять чотири години містер Грівз і містер Геншо вже сиділи в каюті океанського пароплаву, що прямував до Нью-Йорка. Після приїзду вони провели кілька днів у кабінеті із Джаркінсом і Рендольфом, обговорюючи умови пропозиції, з якою вони можуть виходити на Ковпервуда. Домовившись про день зустрічі і навіть не здогадуючись, що все йде за сценарієм Ковпервуда, вони постали перед ним у супроводі Джаркінса й Рендольфа, що так само й гадки не мали стосовно своєї ролі в цій партії.

Ковпервуд знав, що Грівз і Геншо мають великий досвід у будівництві й солідну репутацію в Англії. Це були доволі заможні люди, як повідомив йому Сіппенз. Окрім того контракту, що вони уклали з Електротранспортною компанією на прокладання тунелів і будівництво станцій нової підземки, вони нещодавно відкупили в неї за тридцять тисяч фунтів стерлінгів право на придбання парламентської ліцензії на все підприємство.

Однак було очевидно, що Електротранспортна компанія переживала зараз скрутні часи. Серед її акціонерів знаходилися Райдер, лорд Стейн, Джонсон, дехто з їхніх друзів – усі люди досить солідні, досвідчені щодо різних юридичних і фінансових тонкощів, однак ніхто з них не мав жодного уявлення про те, як фінансувати і як налагодити подібне підприємство. До того ж своїх коштів для фінансування цієї справи в них не було. Лорд Стейн свого часу вклав значну суму у дві центральні лінії – Районну й Метрополітен, але прибутку так і не отримав. Звідси його бажання відскіпатися від лінії Чаринг-Крос і пропозиція переуступити право власності на неї Грівзу й Геншо за тридцять тисяч фунтів стерлінгів понад ті десяти тисяч, які вони внесли раніше за підряд на прокладання й устаткування тунелів. Природно, що Ковпервуд, маючи на думці проект нової кільцевої лінії, був зовсім не проти прибрати до рук лінію Чаринг-Крос, яку можна було б експлуатувати самостійно, а у випадку, якби йому вдалося захопити контроль над старими лініями, – створити єдину мережу старих і нових ліній. Тож для нього це була чудова зачіпка.

Тим не менше, коли Грівз і Геншо, у супроводі Джаркінса й Рендольфа, що доклали чимало зусиль, аби влаштувати цю зустріч, з’явилися у кабінеті Ковпервуда, вони наштовхнулися на досить прохолодний прийом. Грівз був людиною високої і міцної статури, що випромінювала впевненість у власній значущості. Геншо – теж високий, але блідий, худий, справляв враження людини більш світської. Переглянувши плани й документи, які вони розклали перед ним на столі, і ще раз уважно вислухавши всю історію, наче він чув її вперше, Ковпервуд поставив їм лише кілька питань.

– Гаразд, джентльмени, припустимо, що я зацікавлюся цією справою настільки, що захочу познайомитися з нею якомога детальніше, – сказав він, – скільки часу ви могли б надати мені на її вивчення? Адже, наскільки я розумію, ви пропонуєте мені ваш контрольний пакет акцій разом із контрактом на будівництво дороги, чи не так?

При цих словах обличчя Грівза і Геншо витягнулися, тому що нічого подібного вони не мали на думці. Вони поспішили пояснити, що пропонують йому купити за тридцять тисяч фунтів стерлінгів половину акцій. Інші п’ятдесят відсотків і контракт на будівництво вони хотіли б лишити за собою. Одначе – наївно пояснювали вони – за цю частку вони готові використати свій вплив для збуту акцій ціною по сто доларів, на загальну суму у вісім мільйонів; акції ці були випущені Електротранспортною компанією, проте вона не змогла їх розпродати й поступилася їм своєю половиною. Вони також додали, що така людина, як Ковпервуд, безсумнівно, зуміє організувати фінансування й експлуатацію дороги так, щоб вона давала дохід. У відповідь Ковпервуд лише посміхнувся: не будівництво чи експлуатація нової лінії цікавили його, він мріяв про контроль над усією мережею підземних залізниць.

– Та ж наскільки я зрозумів з нашої бесіди, ви маєте отримати неабиякий дохід від будівництва дороги для вашої компанії, не менш десяти відсотків за моєю оцінкою? – запитав Ковпервуд.

– Ми розраховуємо на звичайний при будівельних підрядах прибуток, не більше того, – відповів Грівз.

– Цілком можливо, – люб’язно зауважив Ковпервуд. – Але якщо я правильно вас розумію, ви двоє, джентльмени, очікуєте заробити щонайменше п’ятсот тисяч доларів на будівництві дороги, не враховуючи доходів, які ви одержите як акціонери тієї самої компанії, для якої ви виконуєте підряд?

– Але ж за наші п’ятдесят відсотків ми сподіваємося залучити до справи деякі англійські капітали, – пояснив Геншо.

– І який саме англійський капітал? – обережно запитав Ковпервуд, бо йому спало на думку, що якби йому вдалося роздобути п’ятдесят один відсоток акцій Чаринг-Крос, про це варто було б подумати.

Але з їхньої відповіді стало зрозуміло, що вони й самі ще не знали, яку суму складе цей капітал. Тож якщо Ковпервуд увійде до справи, візьме на себе зобов’язання внести необхідну заставу в державних цінних паперах і надати всьому підприємству певності, то, можливо, що двадцять п’ять відсотків усіх витрат вдасться покрити за рахунок продажу акцій публіці.

– Але чи можете ви це гарантувати? – поцікавився Ковпервуд. – Інакше кажучи, згодні ви обумовити вашу участь у справі зобов’язанням мобілізувати цей капітал, перш ніж отримаєте акції?

Ні, звичайно, цього вони не можуть. Але якщо виявиться, що вони не зберуть необхідну суму, тоді, мабуть, їм доведеться поступитися, і вони залишать за собою менше п’ятдесяти відсотків акцій, скажімо, тридцять або тридцять п’ять, але за умови, що підряд на будівництво залишиться за ними.

Тут Ковпервуд знову посміхнувся.

– Мене от що цікавить, джентльмени, – сказав він, – ви так добре обізнані у всьому, що стосується інженерної, технічної сторони справи, але чомусь фінансову сторону вважаєте менш складною. А насправді це зовсім не так. Так само, як вам довелося багато років учитися, а потім довго працювати, перш ніж ви досягли того положення й тієї репутації, які дають вам можливість отримувати такі підряди, як нинішній, – так само й мені, фінансистові, довелося пройти довгий шлях. І, звісно, даремно ви думаєте, що якийсь підприємець, хоч який багатий, погодиться викласти зі своєї кишені гроші на будівництво й експлуатацію такої великої дороги. Це надто великий ризик. Будь-який фінансист змушений буде діяти зовсім так само, як збираєтесь діяти ви: змусити інших людей вкласти свої капітали. І жоден фінансист не візьметься шукати гроші на будь-який проект, перш ніж не забезпечить прибуток для себе, а вже потім для вас – для тих, чиї капітали він вкладе в цю справу. А для цього він має забезпечити собі значно більше, ніж п’ятдесят відсотків акцій.

Грівз і Геншо промовчали у відповідь, і він продовжив:

– А ви не тільки хочете, щоб я вклав капітал, або у всякому разі більшу частину необхідної суми, що дасть вам можливість зібрати решту, – ви хочете, щоб я заплатив вам ще за будівництво, а після всього цього експлуатував збудовану на мої гроші дорогу разом з вами. Якщо ви маєте на думці саме це, то нам більше нема про що говорити. Мене це не може зацікавити. Натомість я міг би купити у вас ваш опціон¹, за який ви заплатили тридцять тисяч фунтів стерлінгів, якщо це передасть у мої руки контрольний пакет акцій, і тоді, мабуть, можна було б залишити за вами вашу частку в десять тисяч фунтів стерлінгів і контракт на будівництво, – але не більше. Адже крім усього цього, наскільки я знаю, там ще гарантійних паперів на шістдесят тисяч фунтів, за якими теж треба виплачувати чотири відсотки.

Джаркінс і Рендольф відчули, що вони чогось не додумали в цій справі. А Грівз і Геншо дивилися один на одного з сумнівом, розуміючи, що вони все зіпсували в ситуації, де могли отримати зиск.

– Гаразд, – вимовив нарешті Грівз, – вам, звісно, краще знати, як вам діяти, містере Ковпервуд. З нашого боку, ми можемо запевнити вас, що розумнішої пропозиції за нашу не може бути. Лондон – ідеальне місце для будівництва підземної залізничної дороги. У нас немає єдиної підземної мережі, і такі лінії, як ця, безумовно, необхідні; її так чи так будуватимуть, і гроші обов’язково знайдуться.

– Можливо, – відповів Ковпервуд, – але що стосується мене, я волію почекати; якщо ви за якийсь час, зваживши ваші можливості, переконаєтеся, що вам із цією справою не впоратися, і у вас виникне бажання звернутися за моєю підтримкою, ви можете повідомити мене про це письмово – і я подумаю. Але мушу заздалегідь сказати: ви можете розраховувати на мою участь у цій справі тільки в тому випадку, якщо умови диктуватиму я. Зрозуміло, це не значить, що я втручатимусь в умови вашого контракту на будівництво. Це, я думаю, можна залишити, як воно є, за умови, звичайно, що ваші кошториси на устаткування виявляться задовільними.

Він замовк і забарабанив пальцями по столу, немов натякаючи, що розмова закінчена; але коли англійці піднялися й почали прощатися, він додав:

– Оскільки ми тут ні про що серйозне не домовилися, я був би вам вельми вдячний, джентльмени, якби ця наша сьогоднішня розмова залишилася між нами.

Потім він зробив знак Джаркінсу почекати й, коли всі вийшли, повернувся до нього й сказав:

– Джаркінсе, ваша проблема в тому, що ви не можете довести справу до кінця, навіть коли успіх уже майже у вас у руках. От і сьогоднішня справа. Ви приводите до мене людей, що, за вашими і за їхніми словами, мають на руках великий підряд на будівництво метрополітену в Лондоні. Адже якщо за це взятися з розумом, то кожен з нас міг би мати з такого підприємства величезний зиск. Проте ці люди приходять до мене, не маючи жодного уявлення про те, як я веду справи. Але ж вам це чудово відомо: я безумовно маю отримати контроль, повний контроль. Я не певен, що вони навіть зараз зрозуміли, який я маю величезний досвід і як би я міг розвернутися, отримавши такий чудовий підряд. А вони гадають, що я можу спокуситися половиною прибутку, а контроль залишиться в них і їхніх друзів. Попереджаю вас, Джаркінсе, – тут Ковпервуд так подивився на нього, що в Джаркінса пішов мороз поза шкірою, – якщо ви хочете бути мені корисним, не витрачайте час на безглузду пропозицію й потурбуйтеся про те, аби представити мені докладну й вичерпну інформацію про лондонську підземну мережу й пов’язані з нею можливості. А будь-які ваші особисті міркування з приводу мене й моїх справ можете залишити при собі. Якби ви, перш ніж привести до мене цих людей, навідалися б до Лондона і з’ясували на місці все, що про них потрібно знати, ви б не змусили ні мене, ні їх марнувати час.

– Так, сер! – відповів Джаркінс. Цей гладкий чоловічок років сорока, з чорними швидкими очима, маленьким гострим носом і м’якими пухкими губами, одягнений, наче модель із вітрини, зараз від сильного хвилювання увесь обливався потом. Він завжди мріяв про якусь велику і вдалу аферу, яка одразу зробила б його архімільйонером і знаменитістю, яку всі пізнають на прем’єрах, спортивних матчах, собачих виставках та інших великосвітських видовищах. У Нью-Йорку і в Лондоні у нього численні знайомства.

Ковпервуд знав це й розумів, що Джаркінс йому ще може стати в нагоді; однак зараз він не бачив потреби розкривати перед ним карти й обмежувався тільки натяками, вважаючи що цього цілком достатньо, аби спонукати Джаркінса кинутися навздогін за Грівзом і Геншо й знайти з ними спільну мову. Можливо, він навіть вирушить до Лондона… що ж, кращого рекламного агента годі й шукати.