Стоїк

Розділ 4

Пропозиція, про яку згадав Ковпервуд у розмові з Береніс, була зроблена йому близько року тому двома англійськими підприємцями, містером Філіпом Геншо та містером Монтег’ю Грівзом. Вони надали йому листи від декількох добре відомих банкірів та маклерів з Лондона й Нью-Йорка, що рекомендували їх як підрядників з великим досвідом у будівництві залізниць, міського транспорту та заводів в Англії та інших країнах.

Деякий час тому вони інвестували десять тисяч фунтів стерлінгів у Електротранспортну компанію (англійська компанія, організована з метою розвитку залізничних підприємств) у будівництво підземної залізниці довжиною чотири-п’ять миль, що мала пройти від Чаринг-Крос – в центрі Лондона – до Гемпстеда, що віднедавна почав перетворюватися на великий житловий район. Обов’язковою умовою цього проекту було те, що майбутня лінія мала забезпечити пряме сполучення між Чаринг-Крос (кінцева станція Південно-Східної залізниці, що обслуговувала південні і південно-східні узбережжя Англії і була однією з головних артерій сполучення з континентом) і Юстон-стейшн, кінцевою станцією Лондонської і Північно-Західної залізниці, що обслуговувала північно-західні райони й доходила до Шотландії.

Містер Грівз і містер Геншо повідомили Ковпервуду, що Електротранспортна компанія мала капітал у тридцять тисяч фунтів стерлінгів. Їй вдалося провести через обидві палати парламенту акт, що давав їм право на будівництво й експлуатацію цієї залізничної лінії, а також повне володіння нею. Одначе задля цього, всупереч суспільній думці англійців про свій парламент, компанії довелося витратити чималеньку суму грошей – причому не на підкуп певної групи. Тут, як натякнули містер Грівз і містер Геншо (і хто як не Ковпервуд міг їх цілком зрозуміти), слід різними шляхами шукати прихильність певних поважних осіб, що здатні вплинути на думку комітету. Натомість пряме звернення від сторонньої особи має мало шансів на успіх, тим більше, що в Англії право на таке володіння надається довічно. З цією метою довелося звернутися до юридичної фірми «Райдер, Баллок, Джонсон і Чанс», що являла собою втілення юридичних талантів, технічної поінформованості й мала найкращу репутацію, якою тільки могла похвалитися столиця імперії. Ця відома фірма мала численні зв’язки з окремими акціонерами й головами різних підприємств. Вона справді знайшла людей, що могли не тільки переконати членів парламентського комітету підтримати акт про залізничну лінію, але й уже після того як акт був прийнятий, а від тридцяти тисяч фунтів майже нічого не лишилося, залучила до цієї справи Грівза й Геншо, котрі близько року тому взялися за дворічний підряд на будівництво лінії Чаринг-Крос – Гемпстед й витратили десять тисяч фунтів стерлінгів.

Умови акта були прописані доволі жорстко. Вони вимагали від Електротранспортної компанії внести шістдесят тисяч фунтів стерлінгів як заставу задля забезпечення того, що пропоновані роботи будуть виконані згідно з умовами акта й закінчені частково чи повністю до визначеної дати. Проте, як ці двоє підприємців пояснили Ковпервуду, нескладно знайти банк чи фінансову групу, що за звичний процент будуть готові внести потрібну кількість цінних паперів у визначений умовами акта банк. Натомість парламентський комітет, звісно, якщо правильно підійти до справи, без сумніву, погодиться подовжити термін закінчення будівництва.

Одначе після півтора року зусиль, після того як було витрачено вже сорок тисяч фунтів і внесено шістдесят тисяч під заставу у вигляді цінних паперів, гроші на будівництво самої підземної залізниці (за оцінками на це потрібно було мільйон шістсот тисяч фунтів) знайти і досі не вдалося. Причина полягала в тому, що – хоча в Лондоні вже функціонувала і доволі успішно цілком сучасна лінія підземної залізниці, Сіті – Південний Лондон, – англійських капіталістів тим не менше було важко переконати в тому, що нова залізнична лінія, до того ж довша й відповідно дорожча, приноситиме прибуток. Дві інші наявні лінії міської залізниці – Районна залізниця у п’ять миль довжиною та Метрополітен до двох миль – були напівпідземними. На них використовувалися паровози, що ходили почасти по поверхні, почасти по тунелях. Між ними діяла угода про наскрізний рух по обох лініях. Проте, оскільки тут використовувалася парова тяга, тунелі й платформи були брудними, нерідко покритими кіптявою і фактично збитковими. Тож, позаяк ніхто ще не довів, що залізниця, будівництво якої обійдеться в мільйони фунтів, зможе окупити себе, англійські капіталісти не виявляли цікавості до такого проекту. Звідси виникла необхідність пошукати грошей в інших країнах світу, що й привело містера Геншо й містера Грівза – через Берлін, Париж, Відень і Нью-Йорк – до Ковпервуда.

Ковпервуд, як він уже пояснював Береніс, був на той момент настільки заклопотаний своїми чиказькими проблемами, що вислухав містера Геншо й містера Грівза не надто уважно. Одначе тепер, після того як він зазнав невдачі у боротьбі за концесію, а особливо після того як Береніс запропонувала залишити Америку, він згадав про їхню пропозицію. Насправді, було схоже, що цей проект надто обтяжений витратами, так що бізнесмен з його досвідом не візьметься за нього; а проте, можливо, варто було б познайомитися ближче з тим, як у Лондоні ідуть справи з підземною залізницею, і взятися за якесь широкомасштабне будівництво, до того ж, імовірно, обійтися без того шахрайства, до якого він був змушений вдаватися в Чикаґо, хай навіть і без надприбутку. Він уже мультимільйонер, то навіщо йому продовжувати цю гонитву за грошима аж до кінця свого життя?

Крім того, його минуле і його теперішня діяльність були так спотворені пресою і його ворогами. Було б гарно зажити доброї слави, особливо в Лондоні, де начебто дотримуються бездоганних стандартів у комерційних справах. Це принесе йому таке суспільне положення, якого йому ніколи не досягти в Америці.

Картина, що поставала в його уяві, надихала. А наштовхнула його на думку саме Береніс, ця дівчинка без певного серйозного досвіду. Вона має природний дар кмітливості, що підказав їй таку можливість. Як дивно, що все це, ця ідея з Лондоном і з усім, що може принести йому союз із нею в майбутньому, почалася з легковажної пригоди дев’ять років тому, коли він у компанії з полковником Натаніелем Джилісом з Кентуккі завітав до цієї жалюгідної Гетті Стар, матері Береніс! І хто сказав, що зло ніколи не приводить до добра?

Розділ 5

У міру того як перша радість від нових стосунків з Ковпервудом відходила у минуле, Береніс почала обдумувати складнощі й небезпеки, пов’язані з новим становищем. Вона не забула про них, коли врешті зважилася піти до Ковпервуда, але тепер вона відчувала, що має, не зволікаючи, підготуватися до них.

По-перше, це Ейлін, ревнива, емоційна дружина, що не зупиниться ні перед чим, аби знищити Береніс, лише дізнається про любов Ковпервуда до неї. Потім – газети. Вони миттєво нададуть розголосу їхньому зв’язку, якщо їх помітять разом. І врешті – її мати, якій доведеться пояснити своє рішення; а ще брат Ролфі, якого вона тепер сподівалася якось влаштувати в житті за допомогою Ковпервуда.

Все це означало, що їй доведеться бути постійно обережною, дипломатичною, впевненою в собі, але разом із цим готовою йти на жертви і компроміси.

Ковпервуда також непокоїли подібні думки. Оскільки Береніс тепер стала центром його життя, його турбувало те, як вберегти її від негараздів, на які вона наражалася поруч із ним. І на наступному побаченні він одразу заговорив з нею про всі ці справи.

– Знаєш, Беві, – сказав він, – ця твоя ідея щодо Лондона мені дуже подобається. Тут відкриваються цікаві можливості.

І він розповів їй про свої думки та про історію з двома англійцями.

– Тепер треба було б, – продовжував він, – послати когось до Лондона, щоб дізнатися, чи ця пропозиція лишається в силі. Якщо так, то ніщо не перешкоджає нам здійснити твій план.

І він тепло посміхнувся на знак схвалення її вигадливості.

– З іншого боку, нам є чого стерегтися. По-перше, це газетний розголос, і по-друге, Ейлін. Вона надто романтично налаштована й надто емоційна; нею завжди керують почуття, а не розум. Я багато років уже намагаюсь пояснити їй свій погляд на речі: як людина може, сама того не бажаючи, змінитися. Але вона нічого не хоче розуміти. Вона думає, що люди змінюються тільки з певною метою.

Він зробив паузу й посміхнувся.

– Вона належить до тих жінок, що назавжди пов’язують своє життя з одним чоловіком.

– А тобі це не подобається? – спитала Береніс.

– Навпаки, по-моєму, це прекрасно. Єдина річ у тому, що досі я таким ніколи не був.

– І не будеш, чи не так? – спробувала Береніс його трохи подражнити.

– Облиш! – попросив він. – Не будемо сперечатися! Дозволь я закінчу, люба. Вона просто не розуміє, чому я не можу продовжувати любити її так, як це було раніше. Їй боляче, ба більше! Боюся, її біль тепер перетворився майже на ненависть. Принаймні вона так намагається думати. Але найгірше в усьому цьому те, що бути моєю дружиною – для неї гордість. Вона завжди прагнула виблискувати в світі, власне, і я сам цього прагнув спочатку. Я думав, що це буде нашою спільною перемогою. Та невдовзі я переконався, що Ейлін багато чого не вистачає, вона просто недостатньо розумна. І я відмовився від думки про те, щоб осісти в Чикаґо. Нью-Йорк – ось справжнє місто для людини зі статками. Тож я вирішив спробувати щастя там. Я все більше схилявся до думки про те, що не завжди житиму з Ейлін, і, хочеш вір мені, хочеш ні, але вперше ця думка промайнула в мене, коли я побачив твій портрет в Луїсвіллі – той самий, що тепер завжди зі мною. Лише після цього я вирішив збудувати будинок у Нью-Йорку, який був би водночас галереєю мистецтва і моїм домом. Я думав, що якщо ти колись звернеш на мене увагу…

– Отже, цей чудовий особняк, в якому мені ніколи не доведеться жити, був збудований для мене, – задумливо промовила Береніс. – Як дивно!

– Таке життя, – відповів Ковпервуд. – Але ми можемо бути щасливими.

– Так, можемо, – погодилася вона. – Я тільки подумала, як це дивно. Та мені ні за що не хотілося б засмутити Ейлін.

– Я знаю, що ти незаздрісна й кмітлива. Можливо, ти навіть краще за мене зумієш знайти вихід.

– Думаю, що зумію, – спокійно промовила Береніс.

– Але, окрім Ейлін, треба ще пам’ятати про газети. Вони скрізь переслідують мене. І варто їм дізнатися про цю ідею з Лондоном – якщо я, скажімо, справді візьмусь за це – який тут піднімуть галас! А якщо твоє ім’я десь спливе поруч із моїм, вони накинуться на тебе, мов шуліки. Можливо, слід удочерити тебе, або, коли ми поїдемо до Лондона, виступити твоїм опікуном. Це дало б мені право бути поруч із тобою так, ніби я є розпорядником твого майна. Що ти про це думаєш?

– Що ж, – подумавши, відповіла вона, – іншого виходу я не бачу. Тут потрібно все ретельно обміркувати. І я дбаю не тільки про себе.

– Я в цьому певен, – сказав Ковпервуд, – і якщо нам трохи пощастить, ми подужаємо. Нам слід уникати того, щоб нас бачили разом. Та насамперед, слід придумати, як відволікти увагу Ейлін, адже вона знає про тебе все. Оскільки я часто бував у вас у Нью-Йорку, вона довго підозрювала, що між нами є зв’язок. Звісно, я не міг про це тобі розповісти. Я був тобі, здається, не надто до вподоби.

– Просто я не знала тебе достатньо, – поправила Береніс. – Ти був для мене великою загадкою.

– А тепер?

– Боюся, анітрохи не менше й зараз.

– Не думаю. Одначе щодо Ейлін щось нічого не спадає на думку. Вона надто підозрілива. Поки я живу тут й лише зрідка навідуюся до Нью-Йорка, вона начебто не заперечує. Та якщо я залишу Америку й оселюся в Лондоні, а газети про це писатимуть… – він не закінчив і замислився.

– Ти боїшся, що вона дасть поштовх пліткам? А може, навіть поїде за тобою й влаштує сцену?

– Важко передбачити, що їй спаде на думку і що вона може утнути. Якби її відволікти якоюсь справою, вона, може, нічого б не робила. З іншого боку, особливо враховуючи те, що вона почала прикладатися до пляшки останнім часом, від неї можна чекати чого завгодно. Декілька років тому, коли вона перебувала у поганому настрої та ще й напилася, вона навіть намагалася вчинити самогубство. (Риси обличчя Береніс напружилися.) Добре, що я встиг цьому перешкодити: вибив двері й поговорив з нею, можна навіть сказати, нагримав на неї.

Він змалював у подробицях, як все відбувалося, але трошки пом’якшив враження від своєї поведінки.

Отримавши свідчення того, якою нестямною є любов Ейлін, Береніс почала розуміти, що вона додає ще один шип до тернового вінця, якій тій доводиться носити. Хоча, міркувала вона, Ейлін все одно не вдалося б змінити Ковпервуда. Що ж до неї самої, то їй важливо помститися суспільству… ну, і, звісно, вона також любить його. І вона справді його любила. Він діяв на неї, наче якийсь сильний засіб. Своєю силою духу, фізичною привабливістю він справляв невідпорне враження. Отже, справа була лише в тому, щоб побудувати з ним стосунки і не завдати при цьому додаткових страждань Ейлін.

Після деяких роздумів вона сказала:

– Авжеж, це справді проблема. Але в нас є час подумати. Давай повернемося до цього за два-три дні. Вона не йде в мене з голови.

У задумі вона подивилася на Ковпервуда приязним поглядом, і на її губах грала м’яка, привітлива усмішка.

– Удвох щось обов’язково придумаємо.

Вона встала зі свого крісла у каміна і, підійшовши до нього, сіла йому на коліна й попестила його волосся.

– Виявляється, на світі є не тільки фінансові проблеми, – сказала вона жартома, цілуючи його в лоба.

– Звісно, – відповів він весело, підбадьорений її розумінням і впевненістю.

І, щоб якось розважитися, він запропонував скористатися тим, що напередодні випало чимало снігу, й поїхати кататися на санях упродовж цілого вечора. Він знав затишний готельчик на Норс-Шор, де можна повечеряти, дивлячись на озеро в місячному сяйві.

Повернувшись додому вже пізно вночі, Береніс ще довго сиділа перед каміном, обмірковуючи їхні плани. Вона вже відіслала телеграму матері, в якій закликала її швидше приїхати до Чикаґо. Вона збиралася зняти для них обох номер у готелі на Північній стороні. Коли мати буде тут, можна буде спокійно обговорити всі їхні спільні з Ковпервудом задуми.

Але найбільше її думки линули до Ейлін, самотньої у великому нью-йоркському будинку, – Ейлін, молодість якої вже позаду й назавжди, й хоч колишньої вроди вона не втратила, але, як помітила Береніс, вже добряче обважніла і, схоже, це її не турбувало. Її туалети вражали розкішшю, але їм бракувало справжнього смаку. Роки, зовнішність, вузькість поглядів не залишали їй ніяких шансів проти Береніс. Але Береніс пообіцяла собі, що ніколи не буде жорстокою до Ейлін, навіть якщо остання захоче їй помститися. Ні, радше вона прагнутиме бути якомога великодушною, і також з боку Ковпервуда не допустить жорстокості, якщо вчасно її помітить. Насправді, їй було шкода Ейлін, дуже шкода. Береніс здогадувалася, скільки скорботи мало накопичитися в її душі, адже попри свою молодість, на її долю разом з матір’ю випало немало гіркоти. І ці рани ще не загоїлися.

Отже, вирішила вона, її роль у житті Ковпервуда має бути настільки непомітною і прихованою, наскільки це можливо. Вони зустрічатимуться, оскільки він дуже сильно цього бажає і навіть потребує, але так, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Якби тільки можна було знайти якийсь спосіб відволікти Ейлін від її теперішнього стану, щоб не дозволити їй плекати її ненависть до Ковпервуда, а якщо вона раптом про все дізнається, і до неї.

Спочатку вона подумала про релігію, чи радше, про якогось проповідника або духівника, чиє релігійне наставляння було б корисним для Ейлін. Завжди знайдеться серед пастирів душ такий благодійник, що й про себе не забуває і за щедру винагороду чи згадку в заповіті, залюбки опікуватиметься її душевним спокоєм. Вона пригадала, що в Нью-Йорку є така людина – преподобний Вілліс Стіл, настоятель єпископального приходу Св. Свізина. Вона декілька разів була в тій церкві, не стільки для того щоб помолитися, скільки для того аби помріяти у тиші під звуки служби. Преподобний Вілліс, привітна, доброзичлива людина середнього віку, приємної зовнішності, не міг похвалитися значними статками, попри вишукані манери з претензією на високий суспільний статус. Береніс згадала, як одного разу він пробував наставляти її, але у подальшому згадка про нього завжди викликала в неї посмішку, і тому вона відмовилася від цієї ідеї. Але когось, хто б займався Ейлін, треба знайти обов’язково.

Раптом вона подумала про тих світських невдах з чудовими манерами, що їх так багато у Нью-Йорку, один з яких за певну винагороду міг би ввести Ейлін у приємне, якщо й не достатньо високе, суспільне середовище і таким чином розважити її принаймні на якийсь час. Але як знайти таку людину і як звернутися до неї з такою пропозицією?

Береніс вирішила, що ця ідея може здатися надто хитрою і надто цинічною, якщо Ковпервуд почує її від неї. Однак була надто вдалою, і нею потрібно було скористатися. А якщо її мати скаже про це декілька слів Ковпервуду? Адже йому варто лише натякнути, а він уже швидко збагне, як тут узятися до справи.

Розділ 6

Генрі де Сото Сіппенз – так звали людину, яку Ковпервуд вирішив послати до Лондона, аби розвідати реальний стан справ і фінансові можливості побудови лондонського метрополітену. Він відкрив Сіппенза багато років тому, і той виявився дуже корисним у боротьбі за контракт на проведення газу в Чикаґо. З грошима, заробленими на цій справі, Ковпервуд прорвався у галузь міського транспорту, і він також залучив до цього Сіппенза, оскільки той мав справжній талант здобувати потрібну інформацію і вести справи, пов’язані з суспільно корисними проектами. Щоправда, він через схильність нервувати й навіть дратівливість не завжди вмів повестися дипломатично. Крім того, йому був властивий прямолінійний американізм, що іноді псував враження. А проте він був людиною вірною, тож на нього можна було повністю покластися.

Сіппенз вважав, що цього разу Ковпервуд отримав майже фатальний удар, втративши концесії. Він не уявляв собі, як тепер можна розрахуватися з місцевими фінансистами, що вклали гроші в Ковпервуда і, як виявилося, марно. Від того самого вечора, коли справу було остаточно програно, Сіппенз не міг отямитися і боявся зустрічі з Ковпервудом. Що йому сказати? Як можна виразити співчуття людині, що лише тиждень тому здавалася непереможним фінансовим гігантом?

Одначе уже на третій день після краху Сіппенз отримав телеграму від одного з секретарів Ковпервуда із запрошенням прийти до нього. Зайшовши до кабінету й побачивши веселого, енергійного Ковпервуда, що просто-таки випромінював гарний настрій, Сіппенз ледве повірив своїм очам.

– Як справи, шефе? Радий бачити вас у такому чудовому гуморі.

– Справді, ніколи не почувався краще. А як ви, де Сото? Чи можу я і далі розраховувати на вас?

– Ви ж знаєте мене, шефе. Я завжди був з вами. Тож все, що скажете.

– Я був упевнений в цьому, де Сото, – відповів Ковпервуд з посмішкою.

Справді, любов Береніс винагородила його за всі невдачі, і тепер він відчував, що найзначніші сторінки його життя ще тільки попереду, а тому був сповнений надій і приязно ставився до всього на світі.

– Маю для вас певне завдання, де Сото. Я послав за вами, оскільки тут слід все зберігати в таємниці, а вам я можу довіряти.

На мить його губи щільно стислися, і в очах з’явився той холодний, непроникний металевий блиск, що змушував неприємно почуватися тих, хто не любив або боявся Ковпервуда. Сіппенз розпрямився й увесь перетворився на слух. Це був маленький чоловічок, не вище п’яти футів на зріст, але він носив взуття на великих підборах, високий циліндр, який знімав тільки перед Ковпервудом, і широке довге пальто, підбите ватою на грудях, що, на його думку, мало візуально додавати йому зросту й поважності.

– Дякую, шефе, – сказав він, – самі знаєте, для вас я готовий хоч зараз до пекла.

Губи в нього навіть тремтіли, так сильно він був схвильований не тільки довірою і похвалою Ковпервуда, але й усім тим, що йому довелося пережити впродовж останніх декількох місяців і врешті за роки їхнього союзу.

– Та цього разу обійдемося без пекла, де Сото, – сказав Ковпервуд, розслаблено посміхаючись. – Досить ми натерпілися в Чикаґо. Знову не поліземо. Зараз поясню чому. Тепер, де Сото, мова у нас ітиме про Лондон, точніше, лондонський метрополітен і про те, які він відкриває перед нами можливості.

Тут він зупинився і жестом запропонував Сіппензу сісти на стілець поруч із ним. Натомість Сіппенз майже задихнувся, приголомшений настільки несподіваним поворотом.

– Лондон! Не може бути, шефе! Грандіозно. Просто слів не знаходжу. Я був впевнений, що ви щось придумаєте, шефе! Я знав це!

Його обличчя сяяло, руки тремтіли від хвилювання. Він піднявся зі стільця, потім знову сів, потім напівзамислено потягнув свого закрученого вуса і втупився в Ковпервуда повним захвату поглядом.

– Дякую, де Сото, – нарешті промовив Ковпервуд. – Я знав, що це вас зацікавить.

– Зацікавить мене, шефе! – вигукнув Сіппенз. – Та ви ж просто одне з чудес світу, шефе! Отаке. Ви ледве відбилися від цих чиказьких шулік і от знову готові взятися за нову справу та ще й яку! Це ж просто чудо. Я завжди знав, що вас ніхто не зможе звалити, та після цієї останньої халепи, признаюся, я був готовий до того, що ви трошки пригальмуєте. Але це не про вас. Вас ніщо не може зупинити. Ні, ви надто могутній. Я б після такого просто б зламався. Це правда, маю визнати. А ви знову у формі. Тож готовий до будь-якого завдання, шефе, наказуйте. Все зроблю. І ніхто ні про що не дізнається, можете бути спокійні, шефе.

– Так, це одна з найважливіших умов, де Сото, – відповів Ковпервуд, – секретність і ваше чудове чуття успіху. І мій задум, якщо вам вдасться його здійснити. І ніхто з нас, звісно, від цього в збитку не залишиться.

– Нема про що говорити, шефе! – замахав руками де Сото. – Я вже заробив більш ніж треба завдяки вам, навіть якщо я не отримаю більше ні цента. Ви тільки поясніть мені, що вам потрібно, а я вже зроблю все, на що здатен. А якщо не вдасться – так прямо вам і скажу: не вийшло.

– Такого я ще від вас ніколи не чув, де Сото, і сподіваюся, що й не почую. Отож, якщо коротко: приблизно рік тому, коли ми тут займалися цією концесією, до мене приїхали два англійці з Лондона, агенти якогось синдикату. Потім я вам усе розповім докладно, а зараз тільки саму суть справи…

І він коротко переказав Сіппензу розмову із Грівзом і Геншо та деякі власні міркування на цей рахунок.

– Вони вже витратили надто багато грошей на цей контракт, де Сото. Майже півмільйона доларів, а показати нема чого – крім цього самого контракту або підряду на будівництво лінії завдовжки в чотири-п’ять миль. І все! Але й цю лінію треба ще якось зв’язати із двома іншими лініями, перш ніж буде якийсь результат. Вони це самі визнали. Отож, що мене в цій справі цікавить, де Сото: насамперед не тільки вся нині діюча система лондонського підземного транспорту, але й значне її розширення, якщо це можливо. Ви мене, звичайно, розумієте: нові підземні лінії, що принесуть прибуток, якщо їх продовжити на ділянки, до яких поки що ні в кого не дійшли руки. Розумієте?

– Звісно, шефе!

– Крім того, – продовжував Ковпервуд, – мені потрібна карта – загальний план з докладним описом міста, план наземної мережі й підземної, щоб видно було, де починаються і де кінчаються всі лінії. А також спробуйте знайти геологічні карти й відомості щодо ґрунту. Також щодо сусідніх районів, куди доходять лінії, треба з’ясувати, хто там живе чи ким їх планують заселяти. Розумієте?

– Цілком, шефе!

– Також мені потрібно знати все про концесії на нині діючі підземні дороги – контракти, здається, так вони їх називають. Строки, довжина ліній, імена власників, імена найбільших акціонерів, який вони отримують дохід, як іде експлуатація. Одне слово, все, що можна дізнатися, не привертаючи до себе зайвої уваги і, звісно, жодного слова про мене. Ви, певно, розумієте чому?

– Авжеж. Цілком розумію, шефе!

– Потім, де Сото, мене цікавить платня службовців та експлуатаційні витрати.

– Так, так, шефе, – повторював Сіппенз, що в думках уже планував, як тут узятися до справи.

– Ще одна річ – вартість підземних робіт, витрати на устаткування, також можливі збитки й витрати, при переведенні ліній з парової тяги – що, наскільки я знаю, вони досі використовують – на електрику та переобладнанні «третьою рейкою», що, як я чув, уже працює на новому метрополітені в Нью-Йорку. Ви знаєте, в англійців зовсім інший погляд на ці речі, і було б дуже добре, якби ви дізналися все, що тільки можна про це. І останнє: треба поцікавитися ціною на земельні ділянки, – адже ціни можуть піднятися, і можливо, варто купити деякі ділянки заздалегідь, як ми це з вами робили в Лейк-В’ю та в інших місцях. Пам’ятаєте?

– Авжеж, шефе! – відповів Сіппенз. – Все зрозуміло. Будьте певні, дізнаюся все, що вам потрібно, шефе, а може, й більше. Але ж це просто чудово! Не можу виразити, який я гордий і щасливий через це доручення. Коли, на вашу думку, я маю виїхати?

– Негайно, – відповів Ковпервуд. – Тож вам, якомога скоріше, треба знайти кого-небудь, щоб передати ваші справи в передмісті.

Йшлося про приміську залізничну мережу, де Сіппенз був президентом.

– Я думаю, найкраще підходить Кітередж; скажіть, що збираєтеся провести зиму в Європі або в Англії. І, якщо можливо, треба уникнути будь-яких згадок про ваш від’їзд у пресі, принаймні, зробіть вигляд, що цікавитеся чим завгодно, тільки не транспортом. І якщо почуєте, що хтось із місцевих власників залізниць хоче зайнятися будівництвом метрополітену або якось пов’язаний із цією справою і має сенс із ним домовитися, негайно повідомте мені. Адже ясно, де Сото, що це буде не американське підприємство, а англійське від початку до кінця, тож пам’ятайте про це. Англійці, ви знаєте, не люблять американців, і мені не потрібні ці антиамериканські демарші.

– Все ясно, шефе! Маю до вас лише одне прохання: якщо я зможу бути корисним для вас якось і надалі, тож згадайте про мене. Я вже стільки років з вами працюю, шефе, тож навіть не можу собі й уявити, що б я робив, якби…

Він зупинився, благально дивлячись на Ковпервуда. Той відповів йому приязним та водночас непроникним поглядом.

– Гаразд, гаразд, де Сото! Знаю і розумію. І зроблю, що зможу, коли буде нагода. І, звісно ж, я про вас не забуду.