Стоїк

Розділ 10

У цей час у Нью-Йорку Ейлін, що вже майже в усьому зневірилася, даремно намагалась придумати, як влаштувати своє життя. Хоча маєток Ковпервуда, як його тепер називали, був одним із найкрасивіших і розкішних будинків у всьому Нью-Йорку, для Ейлін він був просто порожньою шкаралупою, навіть могилою її кохання і її світських успіхів.

Тепер вона зрозуміла, скільки зла заподіяла вона першій дружині Ковпервуда і його дітям. Тоді вона, звісно, не уявляла, яких страждань їй завдала. Але тепер їй самій довелося відчути всю ту гіркоту. Адже вона принесла Ковпервудові в жертву й свою родину, і друзів, і становище у суспільстві, і репутацію, – а тепер їй не лишилося нічого, крім розпачу. Інші жінки, жорстокі, безжальні, відняли в неї Френка й тримаються за нього не тому, що вони його люблять, а просто через його багатство, через його славу. А його, звичайно, вабить їхня молодість, краса, хоча лише якихось два-три роки тому вони не могли зрівнятися з нею! Але ж – вона не відпустить його! Ніколи! Жодна з цих жінок не називатиметься місіс Френк Алджернон Ковпервуд! Вона зв’язана з ним нерозривними узами любові, шлюбу – і цього в неї ніхто ніколи не відніме. Він ніколи не насмілиться відкрито розірвати з нею або розлучитися. Надто багато вона про нього знає, та й інші теж, і вона вже подбає, щоб це стало відомо всім, хай тільки спробує почати справу про розлучення. Вона не забула його відвертого зізнання про те, що він любить цю гарненьку юну Береніс Флемінг. Цікаво, де вона тепер? Імовірно, з ним! Але вона ніколи не буде його дружиною. Ніколи!

Але як жахливо бути самотньою! Цей розкішний будинок, ці величезні кімнати з мармуровими підлогами, ліпні стелі, прикрашені різьбленням двері й обвішані картинами стіни! І ці слуги, що, ймовірно, шпигують за нею. Принаймні так їй здавалося. І ніяких занять, ніяких знайомих, нікого, хто був би радий її бачити! Мешканці всіх цих пишних маєтків уздовж авеню навіть не помічали ні її, ні Ковпервуда, попри все їхнє багатство!

Біля неї крутилися декілька залицяльників, яких вона ледве терпіла, і час від час навідувався хтось із родини, зокрема два її брати, що жили у Філадельфії. Це були заможні люди з суспільною вагою, дуже релігійні; їхні дружини й діти не схвалювали поведінки Ейлін, а тому й брати рідко її відвідували. Зазвичай вони приїжджали до обіду або до сніданку й навіть, траплялося, лишалися на ніч, коли справи затримували їх у Нью-Йорку, але ніколи не привозили з собою когось зі своєї родини. А потім вони знову надовго зникали. І вони, і вона розуміли, в чому тут справа.

Окрім цього, в неї не було нікого. Подеколи несподівано з’являлася компанія акторів і шалапутів, звісно, лише для того, аби погуляти на її гроші, тоді як насправді вони цікавилися лише своїми молоденькими подругами. Та чи могла б вона після Ковпервуда закохатися в кого-небудь із цих жалюгідних шукачів пригод? Хіба що віддатися хвилинному бажанню. Але ж після довгих годин самотності й болісних думок варто їй випити кілька келихів вина, і вона здатна кинутися в обійми кого завгодно, аби тільки забутися, відчути себе жаданою, слухати ніжну любовну балаканину. Ох, це життя! Ця самітність! Старість! Марність усіх зусиль, всіх колишніх мрій і сподівань!

Яка насмішка – цей чудовий палац з його картинними галереями, скульптурами, гобеленами! Адже Ковпервуд, її чоловік, так рідко тепер навідується сюди. А коли він тут, то завжди поводиться стримано і холодно, хоч і удає перед слугами турботливого чоловіка. А вони плазують перед ним, адже він тут хазяїн, він розпоряджається всім і всі від нього залежать. Якщо ж вона, не витримавши, намагалася висловити йому своє обурення, він одразу ставав таким уважним, ласкавим, гладив її по руці й говорив: «Послухай, Ейлін! Ти маєш пам’ятати: ти завжди була й будеш місіс Френк Ковпервуд, а отже, не забувай про нашу угоду».

І якщо в обуренні вона починала кричати або плакати, так що в неї тремтіли губи, навіть вибігала з кімнати, він ішов слідом за нею й умовляв так м’яко й переконливо, що вона врешті погоджувалася на все. Якщо ж йому цього не вдавалося досягти, він надсилав їй квіти, запрошував увечері до опери – і такі вчинки незмінно перемагали її впертість і слабкість. Адже з’являтися з ним на людях, хіба це не означало, принаймні почасти, що вона його дружина і господарка його будинку?

Розділ 11

Де Сото Сіппенз, прибувши до Лондона з декількома потрібними йому помічниками, зняв будинок у Найтсбріджі й одразу почав збирати різні відомості, що, на його думку, могли знадобитися Ковпервудові.

Перше, що вразило його, був той факт, що дві старі підземні лондонські лінії – Метрополітен і Районна, тобто внутрішнє кільце, як її називали – утворювали петлю, подібну до тієї, якою так вигідно для себе скористався Ковпервуд при будівництві міської вуличної мережі в Чикаґо і що завдало таких збитків його конкурентам і обурило їх проти нього. Ці лондонські лінії першої підземної залізничної дороги у світі, дуже погано обладнані, що й дотепер користуються паровою тягою, фактично охоплювали й включали у свою мережу всі головні ділові центри. Таким чином, вони являли собою ключ до всієї мережі підземних залізниць у Лондоні. Вони йшли паралельно одна одній приблизно на відстані милі, замикаючись кінцями, щоб потяги тієї й іншої лінії могли робити наскрізні рейси, й обслуговували весь район, починаючи з Кенсінгтона й Падінгтонського вокзалу на заході, аж до Олдгейта біля Англійського банку на сході. Отож усі головні вулиці, діловий центр, квартали, де перебували магазини, театри, найбільші й розкішні готелі, вокзали й будинок парламенту – все було охоплено цими лініями.

Сіппенз швидко з’ясував, що ці лінії через зношене обладнання й недолуге керівництво ледве окупають витрати на них. Але їх можна зробити набагато більш дохідними, оскільки, окрім омнібусів, ніякого іншого зручного сполучення між цими районами не було.

Більше того, застаріла система парової тяги на підземних залізницях викликала все більше й більше невдоволення публіки; і молоді фінансисти, що цікавилися будівництвом підземки, схоже, мали бажання переобладнати лінії, пустити електричні потяги й повністю їх оновити. Одним із них був лорд Стейн, про якого Сіппенз чув ще від Ковпервуда, – великий акціонер Районної підземної дороги і досить помітна людина у вищому лондонському світі.

Ця ситуація, описана в довгому листі Сіппенза, сколихнула Ковпервуда. Ідея з використанням центральної петлі, якщо узятися за діло негайно й отримати концесію на будівництво гілок, дасть йому саме те, що йому потрібно, – контроль за всією майбутньою системою підземних доріг.

Однак, якщо не вивернути власні кишені, звідки він дістане таку суму готівкою? Мабуть, не менше ста мільйонів доларів! Навряд він може зараз кого-небудь захопити своєю ідеєю, щоб одержати фінансову підтримку, тим більше що нині діючі лондонські лінії ледь окупають себе. Зважитися на таке підприємство зараз, звісно, справа вкрай ризикована. Їй має передувати дуже тонка рекламна кампанія, яка б представила його в найвигіднішому світлі.

Ковпервуд подумки перебрав у пам’яті всіх визначних американських фінансистів, їхні установи й банки – особливо на сході, – де він, спираючись на свої колишні угоди, міг би знайти партнерів. Треба переконати їх, що в цій справі він прагне аж ніяк не надприбутків, а насамеред суспільного визнання. Береніс, звичайно, права: це остання й найбільша з усіх його фінансових справ, – звісно, якщо з цього щось вийде! – безсумнівно має відрізнятися від усіх його колишніх авантюр, аби стерти пам’ять про всі його старі гріхи й шахрайства.

У глибині душі він, звісно, не збирався зовсім відмовлятися від тих старих трюків, до яких він удавався в організації й експлуатації міської залізничної мережі. Радше він розраховув, оскільки його прийоми були не так широко відомі в Англії, як у своїй країні, на можливість заснувати кілька акціонерних компаній – для кожної окремої ділянки і кожної окремої проектованої гілки або підземної мережі, що потребує переустаткування. Довірлива публіка однаково кинеться купувати ці «розведені» акції. Звичайний прийом. Публіці завжди можна нав’язати що завгодно, якщо тільки переконати її, що справа є респектабельною і надійною. Звісно, все залежить від репутації, солідності й рентабельності підприємства, – тут не обійтися без певних зв’язків. Обдумавши цей план, Ковпервуд відіслав телеграму Сіппензу з подякою і наказом залишатися в Лондоні до подальших його розпоряджень.

Тим часом мати Береніс приїхала до Чикаґо й вони тимчасово влаштувалися по-сімейному. Береніс і Ковпервуд, кожен по-своєму, пояснили їй ситуацію і плани, які мали поєднати їх у подальшому житті. Хоча місіс Картер спочатку й у розмові з Береніс, звісно, дала волю сльозам, шкодуючи, як завжди, про своє минуле, що, як вона не без підстави вважала, було головною причиною, яка штовхнула її дочку на цей ризикований крок, – одначе вона була зовсім задавлена горем, як їй іноді здавалося у хвилини каяття. Адже Ковпервуд все ж таки видатна людина, і, крім того, він сам запевнив її, що Береніс не тільки отримає за заповітом значну частину його капіталу, але й навіть, якщо Ейлін помре або коли-небудь погодиться на розлучення, він обов’язково одружиться з Береніс. Тож поки нехай усе залишається як і раніше: він друг місіс Картер і опікун її дочки. І що б не сталося, які б плітки не виникали з цього приводу, слід наполягати на цьому поясненні. Звичайно, не слід занадто часто з’являтися разом на публіці і взагалі триматися суспільних умовностей. Що б вони з Береніс не задумали, це буде їхньою приватною справою, але вони ніколи не подорожуватимуть в одному потязі чи одним пароплавом і не зупинятимуться в одному готелі.

У Лондоні ж, як вважав Ковпервуд, має бути активне світське життя, до якого вони зможуть долучитися, а якщо вдасться встановити зв’язки з високими фінансовими колами, то Береніс і її мати допоможуть йому в організації зустрічей з фінансовими магнатами й ділками у своєму будинку. Тут він покладався на вміння місіс Картер створити таку домашню обстановку, що цілком відповідатиме становищу заможної вдови, яка подорожує зі своєю дочкою.

Береніс – адже, власне, це було її ідеєю – була в захваті. І навіть місіс Картер, забувши про те, що Ковпервуд видавався їй безжальним егоїстом, що ніколи не поступиться своїми інтересами й комфортом, слухаючи його, майже готова була повірити, що все йде на краще. Береніс представила їй ситуацію з Ковпервудом суто з практичного боку:

– Я дуже люблю Френка, мамо, – сказала вона. – І я буду поруч із ним, наскільки це можливо. Він ніколи не намагався завоювати мене – ти знаєш. Я прийшла до нього сама, і сама запропонувала. Справді, мені вже давно, відтоді, як ти сама мені зізналася, здавалося нечесним, що ми живемо на його гроші. Це значить усе брати й нічого не давати взамін. Одначе я виявилася такою самою боягузкою, як і ти колись, занадто розніженою і непристосованою, щоб зважитися жити без засобів до існування. А саме так би й було, якби він нас залишив.

– Ах, я знаю, ти права, Беві! – сказала її мати, наче вибачаючись. – Будь ласка, не дорікай мені. Я так від цього страждаю. Дуже тебе прошу! Адже я завжди думала тільки про одне – про твоє майбутнє.

– Ну, годі, мамо, і я тебе прошу! – намагалася втішити її Береніс, яка все ж таки любила свою матір, хоч якою недолугою й нерозсудливою вона могла бути. Щоправда, коли Береніс була ще школяркою, вона трохи презирливо ставилася до смаків, думок і суджень своєї матері. Одначе тепер, дізнавшись про все, вона подивилася на неї іншими очима; і, хоч не виправдовувала її цілковито, але вибачала й співчувала їй. Більше вона не дозволяла собі зверхньо поводитися з нею, а навпаки, намагалася бути ласкавою, уважною, наче намагаючись утішити її, допомогти забути всі негаразди, що випали на її долю.

Тож і зараз Береніс заговорила з нею ласкаво й ніжно:

– Ти згадай, мамо, адже я намагалася пробитися власними силами, але дуже швидко зрозуміла, що я не підготовлена до тих перешкод, з якими мені довелося б стикнутися. Мене надто пестили, берегли. І я в цьому не звинувачую ні тебе, ні Френка. Але ж я не мала ніяких шансів на успіх, принаймні в цій країні. Тож краще, що я можу зробити – це поєднати своє життя з життям Френка, бо це єдина людина, яка справді може мені допомогти.

Місіс Картер, погоджуючись, кивала головою й задумливо посміхалася. Вона знала, що мусить підкоритися бажанням Береніс. У неї немає власного життя, ані коштів, і їй нема на кого розраховувати, окрім Ковпервуда і своєї дочки.

Розділ 12

За деякий час після того, як вони порозумілися й дійшли згоди, Ковпервуд і Береніс із матір’ю відправилися до Нью-Йорка: спочатку дами, а трохи пізніше слідом за ними і Ковпервуд. Його метою було з’ясувати настрої американських інвесторів, а також встановити зв’язки з якоюсь міжнародною маклерською фірмою, яка подбала б про те, щоб ці лондонські ділки з їхньою пропозицією щодо лінії Чаринг-Крос знову звернулися до нього; це для того, аби ніхто не дізнався про його інтерес до цієї справи.

Звичайно, він мав своїх нью-йоркських і лондонських маклерів і комісіонерів: Джаркінс, Клурфейн і Рендольф, але в такій надзвичайній справі він не міг на них цілком покластися. Джаркінс, головна постать в американському відділенні фірми, хоч і дуже спритний і корисний ділок, однак надто турбувався власними інтересами, а крім того, багато балакав. Однак звертатися до невідомої маклерської фірми могло вийти ще гірше. Зрештою, розсудив він, найрозумніше – підіслати якусь вірну людину до Джаркінса й натякнути йому, що непогано було б, якби Грівз і Геншо спробували ще раз звернутися до Ковпервуда.

І тут він згадав, що серед рекомендаційних листів, які Грівз і Геншо вручили йому під час першого візиту, був лист від такого собі Рафаеля Коула, колись крупного нью-йоркського банкіра, що відійшов від справ. Кілька років тому Коул намагався зацікавити його нью-йорк-ським транспортом, але Ковпервуд був надто зайнятий своїми справами, аби навіть обдумати цю пропозицію. Проте ця розмова мала наслідком дружні відносини з Коулом, і той згодом зробив певні інвестиції в деякі з його чиказьких підприємств.

Тепер він думав про те, щоб не тільки залучити Коула з його капіталом до цього лондонського підприємства, але й вплинути через нього на Джаркінса, аби підштовхнути Грівза й Геншо знову звернутися до нього. Він вирішив запросити Коула пообідати до себе на П’яту авеню, до речі й Ейлін матиме нагоду виступити в ролі хазяйки. Отже, він зробить приємність Ейлін і на Коула справить враження зразкового чоловіка. Адже Коул був людиною консервативною. А для того аби мати успіх у цій лондонській справі, потрібно неодмінно заздалегідь створити враження респектабельності, щоб запобігти будь-якій критиці. Береніс теж перед самим від’їздом у Нью-Йорк сказала йому: «Не забудь, Френку, що чим більше ти показуватимеш уваги й люб’язності до Ейлін на людях, то краще буде для всіх нас». І вона так подивилася на нього своїми незворушними синіми очима, що йому здалося, немов у цьому погляді світиться вся споконвічна жіноча мудрість.

Тому по дорозі до Нью-Йорка Ковпервуд, пам’ятаючи про пораду Береніс, відправив Ейлін телеграму, сповіщаючи її про приїзд. І тут йому згадався такий собі Едвард Бінгхем, агент з розповсюдження акцій, що колись часто до нього навідувався, – той мав велике коло знайомих, і, напевно, через нього можна буде дещо дізнатися про цього Толліфера.

І, склавши собі дорогою повну програму дій, Ковпервуд по приїзді до Нью-Йорка одразу зателефонував Береніс, у будинок на Парк-авеню, який він їй нещодавно подарував. Домовившись про побачення пізніше, він подзвонив Коулу, потім до себе в контору, у готель «Незерлендс», де поміж іншим дізнався, що Бінгхем уже цікавився, коли йому можна буде побачити Ковпервуда. І в гарному настрої він відправився до себе додому. Тепер це була зовсім не та людина, яким його бачила Ейлін кілька місяців тому.

Коли він увійшов до неї в спальню, вона відразу по його ході, по очах відчула, що він чимось дуже задоволений і готує їй приємний сюрприз.

– Ну, як справи, моя люба? – привітав він її таким приязним тоном, якого вона вже давно від нього не чула. – Сподіваюся, ти отримала мою телеграму?

– Так, – спокійно, але трохи насторожено, відповіла Ейлін. І нишком подивилася на нього з цікавістю, бо в її почутті до Ковпервуда було стільки ж любові, скільки й обурення.

– О! Читаєш детективні романи! – жартівливо зауважив він, заглядаючи в книжку на столику біля її ліжка й подумки порівнюючи її обмежені інтереси із кругозором Береніс.

– Так! – відповіла Ейлін різко. – А по-твоєму, мені що читати? Біблію? Чи, може, твої балансові звіти? Або каталоги живопису?

Вона була обурена й ображена через те, що, займаючись своїми чиказькими проблемами, він жодного разу їй не написав.

– Правду кажучи, люба, – продовжував він усе так само м’яко й незворушно, – я стільки разів збирався написати тобі, але мене замучили до смерті. Справді. Крім того, я знаю, що ти читаєш газети. А вони, здається, всі про мене писали. Але я отримав твою телеграму. Дуже люб’язно з твого боку. І мені здавалося, що я відповів. Я добре пам’ятаю, що збирався відповісти.

Він говорив про телеграму Ейлін зі словами підтримки, яку вона надіслала йому наступного дня після його скандального провалу з концесією.

– Гаразд, – сухо перебила Ейлін. – Припустимо, ти збирався. Що ще?

Було одинадцять ранку, а вона тільки взялася за свій туалет.

Він звернув увагу на її білосніжний мереживний капот – це був її улюблений колір, він так добре відтіняв її руде волосся, яким він колись так захоплювався. Він також помітив, що вона густо напудрена. І зі смутком подумав, що тепер без цього вже не обійтися, і певно їй самій від цього ще більш смутно. Час! Час! Час! Його невпинна руйнівна робота. Вона старіє, старіє, старіє! І вона нічого не може зробити, тільки засмучуватися, тому що вона чудово знає, як він ненавидить ці страшні ознаки старості в жінок, хоча він ніколи не говорив їй про це і вдавав, що не зважає на них.

Йому було дуже шкода її, і він намагався бути з нею якомога ласкавіше. Дивлячись на неї, він подумав, що Береніс, по суті, ставиться до неї без упередження, тож чому б на додачу до цього позірного примирення з Ейлін не влаштувати їй подорож за кордон. Звичайно, не обов’язково, щоб вона їхала з ним, але приблизно в цей самий час, аби створити враження, що в його подружньому житті все гаразд. Навіть якщо вона поїде з ним на одному пароплаві, – можливо, вже вдасться домовитися з тим Толліфером або ще з кимсь і цим самим збути її з рук. І було б добре, якби ця людина, що візьметься розважати її, була би при ній не тільки тут, але й за кордоном, щоб вона там не заважала йому з Береніс.

– Маєш якісь плани на вечір? – люб’язно запитав він.

– Нічого такого, – холодно відповіла вона, відчуваючи, що за його люб’язністю криється бажання щось від неї домогтися, але що саме, вона не могла здогадатися. – А ти маєш на думці тут пожити якийсь час?

– Так, трошки. У всякому разі час від часу навідуватимусь. Маю певні плани і, можливо, доведеться з’їздити ненадовго за кордон; саме про це і хочу з тобою поговорити.

Він замовк, не впевнений щодо того, як повести далі розмову. Усе це було так складно і важко.

– І я просив би тебе допомогти мені влаштувати прийом для деяких гостей. Ти не проти?

– Ні, – коротко відповіла вона, почуваючи, що все це не має ніякого відношення до неї особисто. Вона бачила, що він зовсім не думає про неї, навіть тепер, після того як вони стільки часу не бачилися. Раптом вона відчула себе вкрай стомленою: який сенс дорікати йому.

– Хочеш піти сьогодні ввечері до опери? – запитав він.

– Що ж, якщо ти справді хочеш… – Врешті, якась втіха від того, що він тут, поруч із нею, хоч і ненадовго.

– Звісно, хочу. І хочу, щоб ти пішла зі мною! – відповів він. – Зрештою, ти моя дружина. І це твій дім. І як би ти до мене не ставилася, ми все-таки маємо справляти враження благополучного подружжя. Нікому з нас це не зашкодить, а корисним може бути для обох. Розумієш, Ейлін, – приязно продовжував він, – після всіх цих історій у Чикаґо мені тепер лишається одне з двох: або припинити всяку діяльність в цій країні і відійти від справ, що мені, правду кажучи, зовсім не до вподоби, або спробувати зайнятися чимось іншим й десь подалі звідси. І мені зовсім не хочеться зотліти заживо.

– Тобі? Зотліти заживо? – вигукнула Ейлін, дивлячись на нього жвавіше. – Це тобі не загрожує! По-моєму, ти будь-якого мерця на ноги піднімеш!

Ковпервуд посміхнувся.

– Ну, так чи не так, – продовжував він, – все, про що я поки що чув і що могло б мене зацікавити, це будівництво метрополітену в Парижі, та це мене не надто вабить, – а також…

Тут він замовк і задумався. А Ейлін уважно дивилася на нього, намагаючись здогадатися, чи говорить він правду.

– …і щось подібне в Лондоні. Отож я думаю туди поїхати, аби на місці побачити, як у них там ідуть справи з підземкою.

Не встиг він закінчити, як Ейлін, сама не знаючи чому, – чи тут телепатія або гіпноз, – раптом пожвавішала й просяяла, немов відчувши щось цікаве для себе.

– Справді! – сказала вона. – Звучить дуже привабливо. Але якщо ти дійсно хочеш зайнятися новою справою, сподіваюся, цього разу ти постараєшся заздалегідь убезпечити себе від усіляких неприємностей і скандалів. Бо, за що б ти не взявся, ти наче сам їх для себе створюєш, чи то сам їх заводиш, чи то вони виникають самі собою.

– Так, – продовжував Ковпервуд, не зважаючи на її останні слова, – отож, думаю, якщо мені не трапиться нічого більш привабливого, я, мабуть, спробую щось зробити в Лондоні. Щоправда, я чув, англійці не дуже доброзичливі до всяких американських підприємств. Якщо це справді так, то мені навряд чи вдасться там зачепитися, особливо після цієї халепи в Чикаґо.

– Ну! Чикаґо! – вигукнула Ейлін, уже готова встати на захист Ковпервуда. – Чи варто звертати на це увагу! Будь-яка людина, що має краплю здорового глузду, знає, що ці чиказькі ділки – просто зграя шакалів. По-моєму, Лондон – чудове місце, аби почати нову справу. Тільки слід про все домовитися заздалегідь, щоб не було потім клопоту з концесією, як у Чикаґо. Мені завжди здавалося, Френку, – продовжувала Ейлін, зважившись на відвертість (не сподіваючись на подяку, а просто тому що довгі роки життя з ним давали їй на це право), – що ти надто зневажаєш думки інших людей. Хто б вони не були, для тебе вони просто не існують! У цьому і є причина всіх цих зіткнень. І так буде завжди, якщо ти не пересилиш себе й не будеш уважнішим до людей. Звичайно, я не знаю твоїх планів, але я певна, що якщо ти зараз почнеш якусь нову справу й хоч трошки зважатимеш на людей, тебе із твоєю винахідливістю і вмінням переконати будь-кого ніщо не зупинить. Ось і все!

І вона замовчала, вичікуючи, що він їй на це відповість.

– Дякую, – промовив він. – Мабуть, ти права. Не знаю. У всякому разі я всерйоз подумую про цю лондонську підземку.

Ейлін, відчуваючи, що він для себе вже щось вирішив, продовжила:

– Звичайно, що стосується нас з тобою, я знаю, що ти мене більше не любиш і вже не любитимеш. Тепер я це бачу. Але я також добре знаю й відчуваю, що я все-таки щось значила у твоєму житті, і хоча б через одне те, через що мені довелося пройти з тобою у Філадельфії й у Чикаґо! – ти не можеш так просто викинути мене геть, наче старе взуття. Це несправедливо! І врешті тобі самому це не принесе добра. Я завжди вважала і вважаю, що ти маєш поводитися як слід зі мною хоча б для вигляду: приділяти мені хоч трошки уваги й не залишати мене тут у повній самотності день за днем, місяць за місяцем без жодного слова, жодного листа…

І тут він знову – як уже багато разів у минулому – побачив, як вона немов задихається, а її очі наливаються сльозами. Вона відвернулася, не в змозі більше говорити. І водночас Ковпервуд зрозумів: Ейлін готова піти на поступки, про що він мріяв відтоді, як Береніс прийшла до нього в Чикаґо. Це ясно. Але до якої міри вона готова поступатися, цього він ще збагнув.

– Зараз мені треба підшукати для себе щось нове, – сказав він, – і також знайти для цього капітал. Тому я й думаю пожити тут якийсь час і нехай все виглядатиме так, наче все йде як раніше. Це справить гарне враження. Ти знаєш, були часи, коли я серйозно подумував про розлучення. Але якщо ти справді здатна поставити хрест на минулому і задовольнитися тим, що я тобі пропоную, і не сперечатися зі мною через моє особисте життя, я думаю, ми могли б дійти певної згоди. Певен, що могли б. Я вже не такий молодий, як раніше, і якщо я зберегаю за собою право розпоряджатися своїм особистим життям, то не бачу, чому це заважає нам зберігати гарні стосунки, ба навіть ми могли б їх покращити. Ти згодна зі мною, хіба не так?

І оскільки Ейлін вже не мріяла ні про що інше, як тільки лишатися його дружиною, і попри всю несправедливість його поводження з нею, бажала йому успіху в справах, – вона відповіла:

– А що ж іще мені лишається? У тебе всі карти в руках. А в мене що? Справді, що?

І тут Ковпервуд зважився заговорити про подорож. Він сказав, що має поїхати й, оскільки Ейлін вважає, що для суспільства виглядатиме краще, якщо вона поїде з ним, то в нього немає заперечень і навіть він згоден на повідомлення в пресі, що засвідчать мир і гармонію у їхньому подружжі, звісно, якщо Ейлін не наполягатиме на повсякденних формальних речах і не втручатиметься в його особисте життя.

– Ну що ж, якщо ти так хочеш… У всякому разі я нічого від цього не втрачаю, – відповіла Ейлін, думаючи, однак, що за всім цим має стояти якась жінка і ймовірніше за все, це дівчисько Береніс Флемінг? І якщо так, то ні на які поступки вона не піде. Ні, ніколи вона не допустить такої ганьби, щоб він відкрито зв’язався із цією нахабною й хитрою вискочкою! Ніколи, ніколи!

Цікаво, що в той час як Ковпервуд вважав, що домігся значного успіху і так швидко, Ейлін теж святкувала певний виграш: і хоч як важко їй було душити свої почуття, та що більше Ковпервуд привселюдно приділятиме їй увагу, то очевидніше буде для всіх, що він належить їй, і тим більшим буде її суспільний, хоч і не особистий, тріумф.