Нетерпіння серця

«Хто має, тому дасться» – ці слова з Книги Мудрості може з упевненістю підтвердити кожен письменник: «Хто багато розповів, тому розкажуть». Немає нічого помилковішого, ніж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадує, безкінечно вигадує з невичерпного запасу подій та історій. Насправді ж, замість того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити óбразам та подіям знайти себе, вони ж бо, за умови, що він не втратив здатності бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповідача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповідає про свою.

Також і ці події мені розповіли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсім неочікуваний спосіб.

Минулого разу у Відні я, втомлений від різноманітних справ, ввечері зайшов у ресторан у передмісті; як я думав, він уже давно вийшов із моди і там мало відвідувачів. Але щойно я туди увійшов, одразу досадливо усвідомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усіма ознаками щирої радості, котру я поділяв зовсім не так бурхливо, підвівся мій знайомий і запросив за свій стіл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловік був нестерпним чи неприємним сам по собі, але він належав до того сорту настирливо товариських натур, які так само, як діти – поштові марки, – колекціонують знайомства і тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своєї колекції. Для цього добродушного дивака – за сумісництвом путнього та розумного архіваріуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося ім’я, що час від часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мій хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мій друг А. сказав мені… а мій друг Б. вважає», – і так неухильно до кінця алфавіту. Він завжди аплодував на прем’єрах своїх друзів, телефонував з привітаннями наступного ранку артисткам, не забував про дні народження, замовчував неприємні газетні замітки, а хвалебні – надсилав зі щирою увагою. Отже, не неприємна людина, адже він від усього серця старався і був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцію знайомств новим об’єктом.

Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим іронічним словом зазвичай називають у Відні цей різновид добродушних паразитів серед пістрявої групи снобів) – марна справа, бо кожен їх знає, і знає, що без грубощів захиститися від їхньої зворушливої, проте нав’язливої уваги неможливо. Отож, змирившись, я підсів до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увійшов пан: високого зросту, він звертав на себе увагу своїм молодявим рум’яним обличчям та елеґантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього військового. Мій сусід одразу ж із властивою йому запопадливістю підскочив для привітання, хоча той пан відповів на його завзяття радше байдужо, ніж ввічливо. Ще не встиг новий гість зробити замовлення офіціанту, що підбіг до нього, як мій друг-ятамбув вже підсунувся до мене і тихо зашепотів:

– Знаєте, хто це?

Оскільки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навіть не дуже цікавий, екземпляр своєї колекції, і злякавшись надто довгих пояснень, я без зацікавлення коротко відповів «ні» і повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужість лише сильніше схвилювала збирача імен, і завбачливо прикривши рот рукою, він тихо, з придихом сказав:

– Та це ж Гофміллер з головного інтендантства – ви ж знаєте – котрий на війні отримав орден Марії Терезії…

Оскільки цей факт не вразив мене так, як очікувалося, він почав із захватом патріотичної хрестоматії викладати мені, чого досяг цей ротмістр Гофміллер, спочатку в кавалерії, потім під час розвідувального польоту над П’яве, коли він один збив три літаки, нарешті в одній кулеметній роті, у складі якої він три дні утримував ділянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрі я тут пропущу) і раз по раз висловлюючи свій безмежний подив від того, що я ніколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрійською військовою винагородою.

Мимоволі я піддався спокусі глянути на його стіл, щоб із відстані двох метрів подивитися на героя, відміченого печаткою історії. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який ніби говорив: «Цей фрукт уже щось наплів про мене? Нічого на мене витріщатися!» І одразу ж із явною неприязню той пан рвучко підсунув крісло і повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я відвів погляд і з того моменту уникав зачепити бодай краєчок його столу зацікавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моїм завзятим базікою і при виході ще встиг помітити, як він одразу пересів до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як мені про нього, доповісти йому про мене.

Ось і все. Лише один погляд. Я б точно забув про цю коротку зустріч, але випадок розпорядився, щоб наступного ж дня в маленькому товаристві я знову зіткнувся з цим неприступним паном, який, до речі, в вечірньому смокінгу мав ще привабливіший та елеґантніший вигляд, ніж учора в шерстяному костюмі спортивного крою. Ми обидва намагалися приховати легку посмішку, ту зловісну посмішку між двома людьми, котрі мають таємницю та оберігають її від інших. Ми впізнали одне одного і, мабуть, однаково дратувалися і підсміювалися над учорашнім безталанним звідником. Спочатку ми уникали розмовляти один з одним, що зрештою стало неможливим через жваву дискусію, що точилася довкола.

Причину тієї дискусії легко вгадати, якщо я скажу, що вона відбулася в 1938 році. Майбутні літописці нашої епохи одного разу встановлять, що в 1938 році майже кожна розмова в кожній країні нашої розгубленої Європи повнилася здогадками: бути чи не бути новій світовій війні. Ця тема неминуче полонила кожну зустріч. Інколи виникало враження, що не люди намагалися звільнитися від страху, висловлюючи свої здогадки та надії, а сама атмосфера, розбурхана, насичена прихованою напругою, шукала виходу в словах.

Розмову почав господар дому – адвокат за професією та норовливець за характером. Загальновідомими аргументами він доводив загальноприйняту дурницю про те, що молоде покоління добре знає війну і не вплутається так легковажно в нову: вже під час мобілізації гвинтівки стрілятимуть у протилежний бік, бо старі фронтовики, як він, не забули, що на них очікує. Ця хвалькувата легковажність, із якою він відкидав можливість війни так само недбало, як струшував порухом вказівного пальця попіл із сигарети, мене розізлила, адже у цей час десятки та сотні тисяч фабрик виробляли вибухівку й отруйні гази. Не варто завжди вірити в те, у що хочеться, навідріз відповів я. Військове управління та організації, що керують воєнним апаратом, теж не сплять, і поки ми тут тішилися утопіями, вони сповна використали мирний час, щоб заздалегідь організувати й отримати, так би мовити, готові до бою маси. Саме зараз, у мирний час, коли всенародне плазування завдяки удосконаленню пропаганди зросло до неймовірних розмірів – треба дивитися фактам у вічі – у ту мить, коли по радіо пролунає оголошення мобілізації, ніде не буде супротиву. Людина – це порошинка, сьогодні її волю взагалі не беруть до уваги.

Звичайно, всі були проти мене, адже, як показує практика, людина потребує самозаспокоєння, а усвідомленої небезпеки намагається позбавитися найчастіше тим, що визнає її незначною та незначущою. Моє ж застереження від дешевого оптимізму було недоречним хоча б тому, що в сусідній кімнаті вже чекав розкішний званий обід.

Несподівано моїм секундантом виступив кавалер ордену Марії Терезії, той самий, в якому мій хибний інстинкт припускав супротивника.

– Так, безглуздо, – гарячкувато відказав він, – у наш час зважати на бажання чи небажання людського матеріалу, оскільки в наступній війні основна робота виконуватиметься машинами, а людей розжалують до такого собі складника цих машин. Уже в попередній війні я зустрічав на полі бою небагатьох, хто мав чітку позицію: схвалював або заперечував війну. Більшість людей, як вітер – хмару пилу, підхопило та закрутило у великий вихор, трясучи їх, немов горох у мішку. Одним словом, людей, що втікали на війну, було навіть більше, ніж тих, хто тікав від війни.

Я здивовано слухав, зацікавлений передусім тією гарячковістю, з якою він говорив.

– Не вводьмо себе в оману. Якщо сьогодні почнуться вербування на якусь екзотичну війну в будь-якій країні, в Полінезії чи в якому закутку Африки, – сотні і тисячі кинуться туди, навіть не розуміючи, чому саме це роблять; можливо, через бажання втекти від себе або від безрадісних життєвих обставин. Вірогідність супротиву війні, на мою думку, не більша нуля. А одноосібний супротив системі завжди вимагає значно більшої мужності, ніж коли просто пливеш за течією, а саме – особистої мужності, котра вимирає в наш час організації та механізації. На війні я стикався майже виключно з масовою мужністю, мужністю в строю. Та якщо її розглянути під лупою, то проявляються дуже дивні компоненти: багато марнославства, багато легковажності чи навіть нудьги, але передусім – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осміяним, страх діяти самостійно і – передусім – страх стати в опозицію до загального запалу; більшість із тих, кого на полі бою вважали наймужнішими, особисто я (пізніше і в цивільному житті) знав як сумнівних героїв. Будь ласка, зрозумійте, – сказав він, ввічливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – із себе я в жодному разі не роблю винятку.

Мені сподобалася манера, з якою він говорив, і я хотів підійти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, і, оскільки нас посадили далеко один від одного, ми більше не мали змоги поговорити. Лише коли всі почали розходитися, ми зіткнулися в гардеробі.

– Думаю, – усміхнувся він, – наш спільний покровитель заочно нас уже познайомив.

Я усміхнувся у відповідь:

– І доволі добре.

– Напевне, змалював мене таким собі Ахіллесом, а моїм орденом хизувався, немов своїм?

– Приблизно так і було.

– Так, він неабияк пишається ним. Так само, як і вашими книжками.

– Дивний чолов’яга! Але є й гірші. До речі, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.

Ми вийшли. Він одразу ж заговорив до мене:

– Повірте, коли я говорю, що всі ці роки ніщо не завдавало мені більшого клопоту, ніж цей, як на мене, надто примітний орден Марії Терезії, то це не просто гучні слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кінця, – що коли я його отримав там, на фронті, то мене пройняло до мозку кісток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищі ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожній війні діставався, можливо, лише дюжині людей… Тобто це дійсно немов зірку з неба дістати. Так, для хлопця двадцяти восьми років це означає чимало. Ти стоїш перед строєм, а всі дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, і кайзер, його недосяжна величність, вітає і тисне тобі руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цінність лише в нашому мілітаристському світі, а коли війна закінчилася, мені здалося смішним пройти крізь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дійсно був хоробрим (імовірно, не хоробрішим, ніж десятки тисяч інших) і мав щастя бути поміченим і – можливо, це найдивніше – повернутися живим. Уже рік потому, коли люди скрізь почали витріщатися на маленький шматок металу і ковзати по мені побожними поглядами, мені остогидло викроковувати живим пам’ятником, і роздратування від цієї постійної уваги було однією з вирішальних причин, чому після війни я так швидко звільнився з армії.

Він пришвидшив ходу.

– Я сказав: «однією з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумілішою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнівався у моєму праві на цю нагороду і, у всякому разі, – у власному героїзмі. Я ж бо знав краще за сторонніх спостерігачів, що за цим орденом ховається хтось, хто менш за все був схожим на героя, навіть був, безсумнівно, антигероєм – один із тих, хто стрімголов кинувся на війну, щоб урятуватися від розпачливої ситуації. Радше, дезертири, що втекли від відповідальності, ніж герої патріотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а мені життя з німбом та блиском видається неприродним та нестерпним, і я, чесно, відчув полегшення, коли більше не мусив демонструвати на мундирі свою героїчну біографію. Але мене ще й досі дратує, коли хтось відкопує мою колишню славу; тому зізнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий підійти до вашого столу і накинутися на цього базікала, мовляв, нехай вихваляється кимось іншим, а не мною. Весь вечір мене дратував ваш шанобливий погляд, і найбільше мені хотілося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати ці брехні, вислухати, якою кривою доріжкою я дійшов до мого геройства – це доволі дивна історія, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужність – ніщо інше, як слабкість навиворіт. До речі, я і зараз, як на сповіді, можу вам її розповісти. Те, що сталося з людиною чверть століття тому, вже стосується не її, а ніби когось іншого. Ви маєте час? І чи не буде вам нудно?

Звісно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустілими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нічого не змінив у його розповіді, можливо, сказав «улани» замість «гусари», трохи посунув на карті гарнізони, щоб їх не впізнали, і завбачливо прибрав усі справжні імена. Але ніде я не навигадував чогось суттєвого і тепер розповідатиму вже не я, а оповідач.

«Є два типи співчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, є лише нетерпінням серця, бажанням якнайшвидше звільнитися від неприємного хвилювання через чуже нещастя, те співчуття, котре зовсім не співчуття, а лише інстинктивний опір власної душі чужому стражданню. Друге – єдино справжнє – не сентиментальне, воно вимагає вчинків, воно знає, чого хоче, і сповнене рішучості терпляче вистояти до самого кінця і зробити все, на що стане сил, і навіть більше».

Все почалося з неоковирності, з цілком невинної дурниці, з gaffe,^[1] як кажуть французи. Після цього я спробував залагодити мою дурість, але коли хочеш поспіхом полагодити шестерню, то, як правило, псуєш весь механізм. Навіть сьогодні, багато років по тому, я не можу зрозуміти, де закінчилася моя невдача і почалася моя провина. Гадаю, я ніколи цього так і не дізнаюся.

Тоді мені було двадцять п’ять, і я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я відчував схильність чи внутрішнє покликання до військової служби. Але коли в старій австрійській родині службовців двоє дівчат та четверо завжди голодних хлопців сидять за вбого накритим столом, то їх не запитують про схильності, а швиденько вкидають до горнила професії, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульріха, котрий від тяжкого навчання пошкодив зір ще в народній школі, влаштували в духовну семінарію, мене, за міцну статуру, відправили в військову школу; відтоді нитка життя розмотується автоматично, самому для цього робити нічого не потрібно. Держава потурбується про все. За кілька років, за встановленим державним зразком, із блідого підлітка вона безкоштовно викроїть молодшого лейтенанта з пушком на підборідді і передасть його, готового до вжитку, армії. Одного дня, на день народження кайзера (мені ще не було вісімнадцяти) відбувся наш випуск, і скоро по тому на моєму комірці з’явилася перша зірка; так було пройдено перший етап, і тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далі кар’єрою аж до пенсії та подагри. Служити в кавалерії, на жаль, надто дорого, і це також у жодному разі не було моїм бажанням; це було примхою моєї тітки Дейзі, другої дружини батькового старшого брата, з якою він побрався, коли перейшов з міністерства фінансів на вигіднішу посаду голови правління банку. Вона була снобом і дуже багатою, тому не могла стерпіти, щоб хтось із родичів, хто носить прізвище Гофміллерів, «спотворював» родину службою в піхоті; позаяк ця примха коштувала тітці сто крон у місяць, то я мусив за кожної нагоди щонайшанобливіше дякувати їй за це. Ніхто не думав (а сам я – найменше), чи подобається мені служити в кавалерії, чи взагалі в армії. Коли я сидів у сідлі, мені було добре, а далі, ніж шия коня, я не заглядав.

Того листопада 1913-го, напевне, з однієї канцелярії в іншу спустили якийсь наказ, і отже – вжжик – і наш ескадрон вже перемістили з Ярославичів у інший маленький гарнізон на угорському кордоні. Не має значення, чи я назву справжню назву цього містечка, чи ні, бо два ґудзики на мундирі не можуть бути більш схожими один на одного, ніж австрійські провінційні гарнізони. Там і тут ті самі державні казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офіцерський клуб, до цього три готелі, дві кав’ярні, кондитерська, винарня, жалюгідне вар’єте з потяганими субретками, котрі поміж ділом приділяли увагу офіцерам та добровольцям. Військова служба скрізь означає однаково пусту рутину; година за годиною розподілені за непорушним сторічним регламентом, а вільний час теж не набагато відрізняється. В офіцерському клубі ті самі обличчя, однакові розмови, в кав’ярні одні й ті ж партії в карти та більярд. Інколи навіть дивує, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймні інше небо та інший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахів подібних містечок.

Щоправда, одну перевагу новий гарнізон (на противагу попередньому, галіційському) мав: гарнізон, з одного боку, був близько до Відня, з іншого – не дуже далеко від Будапешта, і тут була станція швидкого потяга. Тож хто мав гроші – а в кавалерії завжди служили доволі багаті молоді люди, не кажучи вже про добровольців, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантів – той міг (якщо вчасно вшитися) поїхати до Відня вечірнім потягом о п’ятій, а нічним – о пів на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рінґштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякі щасливчики навіть тримали там постійне житло чи кімнату в заїжджому дворі. На жаль, такі освіжаючі легковажні прогулянки в той час були поза межами мого місячного бюджету. З розваг мені залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у більярд (ставки в картах у більшості випадків були задорогими для мене), чи у ще дешевші шахи.

Того разу пообіді (це було, мабуть, у середині травня 1914-го) я так само сидів у кондитерській із аптекарем із «Золотого янгола», котрий був і віцебургомістром нашого гарнізонного містечка. Ми давно зіграли звичні три партії і розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й піти – та куди підеш у цій глушині? Розмова, немов догоріла сигарета, вже ледь жевріла. Раптом розчиняються двері, і хвиля свіжого повітря вносить милу дівчину в легкій спідниці-кльош: карі мигдалеві очі, смаглява шкіра, чудово одягнена, зовсім не провінційна, а головне – нове обличчя в цій нестерпній одноманітності. На жаль, ця тендітна німфа не звертає уваги на наші шанобливі погляди; гордо і стрімко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столиків прямо до стійки і замовляє en gros^[2] дюжину тістечок, торти та шнапс. Мені одразу кидається в очі, як devotis-sime^[3] вклоняється їй пан кондитер – я ніколи не бачив, щоб шов на спині його фрака так сильно напинався. Навіть його дружина, пишна грубувата провінційна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощі наших офіцерів (адже до кінця місяця часто залишаються якісь невеличкі борги), підводиться зі свого місця за касою і майже розтає в солодких речах. Доки кондитер записує замовлення в книгу, ця мила дівчина безтурботно хрумкотить праліне і перемовляється з пані Ґросмайєр; ми вже непристойно завзято витягуємо шиї, проте на нас вона не кидає жодного погляду. Звісно, молода пані не обтяжує гарненьку ручку пакунками: пані Ґросмайєр ввічливо запевняє, що все буде надійно доставлено. І вона навіть не думає, як звичайні смертні, розплачуватися готівкою біля металевого касового апарату. Одразу зрозуміло: шляхетний покупець, вищий ґатунок!

Зробивши замовлення, вона повертається до виходу, і пан Ґросмайєр поспіхом вискакує відчинити їй двері. Мій аптекар також підводиться зі свого місця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливає повз нас. Вона дякує з королівською люб’язністю – чорт забирай, які оксамитові очі, немов у лані! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими компліментами, вийде з крамниці, і з величезною цікавістю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.

– Ох, ви її не знаєте? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжнє ім’я звучить інакше) Кекешфальви, ви ж знаєте Кекешфальву?

Кекешфальва: він вимовляє ім’я так, ніби кидає банкноту в тисячу крон, і дивиться на мене, чекаючи, що я – певна річ! – з побожним трепетом вигукну: «О, звісно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнізоні лише кілька місяців тому, не маю жодного уявлення про цього таємничого бога, тому ввічливо прошу пояснити мені, що пан аптекар і робить із задоволенням провінційного марнославства. І звісно, значно багатослівніше та детальніше, ніж я вам переказую.

Кекешфальва, пояснює він мені, – найбагатша людина в усьому окрузі. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, ліворуч від головної дороги – жовтий палац із квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., і лісопильня в Бруці, й кінний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шість чи сім будинків у Будапешті та Відні.

– Так, важко повірити, що у нас є такі багатющі люди, котрі вміють жити, як справжні магнати. Взимку він у маленькому віденському палаці на Якквінґассе, влітку – на курортах; власне, в цьому будинку він проводить лише кілька місяців навесні, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Відня, шампанське та французькі вина, все перше з першого, краще з найкращого!

Якщо я хочу, він із задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – він товаришує з паном фон Кекешфальвою, в минулі роки часто мав із ним справи і знає, що той завжди охоче приймає у себе офіцерів; одне його слово – і мене буде запрошено.

То чом би й ні? В болоті такого провінційного гарнізону задихаєшся. Йдучи бульваром, уже знаєш в обличчя усіх жінок, знаєш, який у кожної з них літній та зимовий капелюшки, яка святкова і яка повсякденна сукня – все залишається незмінним. І собак знаєш, і служниць, і дітей з першого погляду, і навіть зі спини. Знаєш кожен витвір мистецтва товстої богемської куховарки в офіцерському клубі, а від одного погляду на завжди однакове меню в трактирі починає нудити. Знаєш напам’ять кожну назву, кожну вивіску, кожен плакат у кожному провулку і кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазині – кожну вітрину. Знаєш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрій годині в кав’ярні з’явиться пан окружний суддя, і те, що він сяде зліва від вікна і рівно о пів на п’яту замовить каву зі збитими вершками, а от пан нотаріус знову прийде рівно на 10 хвилин пізніше, о четвертій сорок, і – чарівне різноманіття – через його слабкий шлунок вип’є склянку чаю з лимоном і, запаливши звичну вірджинську сигару, розповість звичні анекдоти. Ох, знаєш всі обличчя, всі мундири, всіх коней та кучерів, усіх злиднів у всій околиці, самого себе знаєш до відрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дівчина, ці медові очі! Отож я кажу моєму покровителю з удаваною байдужістю (тільки б не виказати свою радість цьому самозакоханому пілюльнику!), що, звісно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.

І дійсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два дні він приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той індик, та подає мені жестом благодійника надруковане запрошення, в яке каліграфічно вписали моє ім’я; це запрошення свідчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошує пана лейтенанта Антона Гофміллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмій годині вечора. Слава Богу, наші люди також не в тім’я биті і знають, як поводитися в таких випадках. У неділю зранку, одягнувшись у кращий одяг, білі рукавички та лакові черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виїхав із візитом ввічливості. Служник – старий, стриманий, хороша ліврея – взяв моє запрошення і вибачаючись пробурмотів: «Господарі будуть дуже засмучені, що не зустрілися з паном лейтенантом, але вони в церкві». «То й на краще, – думаю я, – візити ввічливості – не найприємніша справа, як на службі, так і поза нею». У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок. У середу ввечері я піду туди і будемо сподіватися, що мені сподобається. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два дні по тому, у вівторок, я дуже зрадів, коли знайшов у себе в кімнаті візитну картку з загнутим кутиком від пана Кекешфальви. Ці люди, думаю я, мають бездоганні манери. Всього через два дні після мого візиту ввічливості зустрічний візит мені, маленькому офіцеру, – більшої ввічливості та поваги навіть генерал не може забажати! Тепер я очікую вечора середи з дійсно хорошим передчуттям.

Однак доля з самого початку зіграла злий жарт (власне, треба було вірити у прикмети і звертати більше уваги на маленькі знаки). В середу о пів на восьму вечора я вже був повністю готовий: найкращий мундир, нові рукавички, лакові черевики, стрілка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мій денщик якраз розправляє складки на шинелі й оглядає, чи все добре (мені потрібен для цього денщик, бо в моїй погано освітленій кімнатці є лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у двері – посланець. Черговий офіцер, мій друг, ротмістр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двоє уланів, напевне, п’яні як чіп, посварилися, і, зрештою, один вдарив іншого прикладом по голові. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з відкритим ротом і без свідомості. Невідомо, чи його череп взагалі цілий. Полковий лікар відчалив до Відня у відпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищі милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилає саме за мною, щоб я його виручив; допоки він клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол і розіслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивільного лікаря, в кав’ярні чи деінде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або півгодини я ніяк не зможу звільнитися. Чорт забирай, саме сьогодні мусила статися така халепа, як на зло, сьогодні, коли мене запрошено! Все нетерплячіше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навіть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю єдино можливе в цій прикрій ситуації – посилаю мого денщика фіакром (це задоволення коштує мені чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спізнюся через непередбачувану ситуацію на службі, і так далі. На щастя, цей гармидер у казармі триває не дуже довго, оскільки з’являється сам полковник зі швидко знайденим лікарем, і тепер я можу непомітно зникнути.

Але нова невдача: якраз сьогодні на площі Ратуші немає жодного фіакра, я мушу чекати, доки мені викличуть восьмикопитний екіпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрілка настінного годинника вже дивиться вертикально вниз – рівно пів на дев’яту замість восьмої – і я бачу, що в гардеробі пальта вже висять випнувшись одне на одному. По трохи зніяковілому обличчю слуги я розумію, що дуже спізнився – неприємно, як неприємно, і треба ж було такому статися під час першого ж візиту!

Проте слуга – цього разу на ньому білі рукавички, фрак, накрохмалена сорочка і непорушне обличчя – заспокоює мене: денщик півгодини тому передав моє послання, і супроводжує мене в надзвичайно елеґантний, сяючий кришталевими люстрами та обшитий червоним шовком салон із чотирма вікнами; ще ніколи я не бачив нічого розкішнішого. Але, на жаль і на свій сором, я виявляю, що салон абсолютно порожній, а з сусідньої кімнати виразно чується жвавий дзенькіт тарілок. «Прикро, ох, прикро, – думаю я одразу ж, – вони вже сидять за столом!»

Та я збираюся з силами, і коли слуга відчиняє переді мною розсувні двері, підходжу до порога їдальні, лунко клацаю підборами і вклоняюся. Усі дивляться на мене. Двадцять, сорок очей, абсолютно чужих очей, розглядають запізнілого гостя, котрий у не вельми впевненій позі застиг у дверях. Одразу ж підводиться немолодий пан (безсумнівно, господар дому), швидко знявши серветку, підходить до мене і люб’язно простягає руку. Я собі уявляв поміщика з мадярськими вусами, товстими щоками, огрядного та червоного від доброго вина, проте цей пан фон Кекешфальва має зовсім інший вигляд. Крізь золоті окуляри на мене дивляться трохи втомлені очі, я бачу сіруваті мішки під очима, трохи сутулі плечі, чую хрипкуватий голос, який зрідка переривається тихим кашлем; цього чоловіка з вузьким делікатним обличчям, котре закінчується тонкою білою борідкою-еспаньйолкою, можна прийняти за вченого. Надзвичайно заспокійливо на мою невпевненість діє підкреслена чемність старого пана. Ні-ні, це його провина, – перериває він мене одразу ж, – він добре знає, що на службі може трапитися що завгодно, і з мого боку було надзвичайно люб’язно повідомити його про це; лише тому, що він був не впевнений у тому, що я прийду, вони почали вечеряти, не дочекавшись мене. Але тепер не гаятимемо часу і сідаємо за стіл. Пізніше він відрекомендує мене кожному окремо, а зараз – він підводить мене до столу – лише його доньці. Підліток, ніжна, бліда, тендітна, як і він сам, вона перервала розмову, і двійко сірих очей сором’язливо ковзнули по мені. Я мигцем бачу тонке, нервове обличчя, спочатку вклоняюся їй, тоді кланяюся направо та наліво усім іншим, а вони, очевидно, раді, що не доведеться відкладати виделки та ножі заради детальної церемонії знайомства.

Перші дві-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немає нікого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого і навіть нікого з шанованих людей містечка – виключно чужі, абсолютно чужі люди. Здається, тут переважно державні службовці та землевласники з околиць зі своїми дружинами та доньками. Але лише цивільні, цивільні, жодного мундира, окрім мого! О Боже, як же мені – недоречній, сором’язливій людині – вести бесіду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше місце. Біля мене сиділо смагляве пустотливе створіння – гарненька племінниця, котра, напевне, тоді все-таки помітила мій захоплений погляд у кондитерській, бо посміхнулася мені привітно, наче старому знайомому. Її очі були кольору кавових зерен, і дійсно, коли вона сміється, вони іскряться, ніби зерна в жаровні. У неї чарівні маленькі прозорі вушка під густим чорним волоссям (немов рожеві цикламени серед моху, думаю я). Голі руки, м’які та гладенькі; напевне, на дотик вони, як почищені персики…