Жозеф Фуше

© П. В. Таращук, переклад українською, 2000

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

Артурові Шніцлеру з повагою і любов’ю

Передмова

Жозеф Фуше, один з найвизначніших діячів своєї доби, одна з найвидатніших постатей світової історії, знаходив мало прихильності серед сучасників, а ще менше – справедливості у нащадків. У Наполеона на острові Святої Гелени, в Робесп’єра серед якобінців, у Карно, Барраса й Талейрана, що писали мемуари, в усіх французьких істориків – роялістів, республіканців, бонапартистів – одразу набігала жовч на перо, тільки-но вони згадували його ім’я. Природжений зрадник, жалюгідний інтриґан, слизький плазун, професійний перекинчик, гидкий поліційний нишпорка, ниций амораліст – йому не шкодували жодного зневажливого назвиська. Об’єктивно дослідити його характер чи, радше, напрочуд сталу безхарактерність не пробували ані Ламартін, ані Мішле, ані Луї Блан. Уперше в правдивих життєвих рисах постать Фуше з’являється в монументальній біографії Луї Мадлена (ця розвідка, як і решта, значною мірою саме їй завдячує фактичним матеріалом): був собі в історії такий чоловік, що під час перетворення світу керував усіма партіями й тільки сам безпечно прослизав далі, а перемігши в психологічному двобої і Наполеона, й Робесп’єра, спокійно ховався в задньому гурті непомітних статистів. Униз і вгору кидало Фуше і в Наполеонових виставах, чи то драматичних, чи то опереткових, але тоді в схематичному шаржованому образі пронозуватого міністра поліції здебільшого вже проступають риси Шерлока Холмса: адже в пісному викладі матеріалу провідну роль у затінку завжди сплутують із другорядною.

Тільки одна людина побачила велич цього своєрідного типу з висоти свого власного зросту, і то немалого: Бальзак. Його високий, а водночас проникливий дух, що не ковзав поверхнею подій, а завжди прозирав і за лаштунки, беззастережно визнав Фуше за психологічно найцікавіший характер свого сторіччя. Звикнувши всі пристрасті – так звані героїчні й так звані ниці, – розглядати у своїй хімії почуттів як цілком рівновартісні елементи, однаково захоплюючись послідущим злочинцем Вотреном і генієм добропорядності Луї Ламбером, не вбачаючи жодної різниці між моральним і неморальним, завжди вимірюючи тільки силу волі та інтенсивність пристрасті, Бальзак саме цю, найзневаженішу і найпроклятішу постать часів революції та імперії витягає з її зумисного мороку. Він називає цього «singulier génie»^[1] «єдиним міністром, якого коли-небудь мав Наполеон», «la plus forte tête que je connaisse»^[2]; a в іншому місці – «однією з тих постатей, які під поверхнею ховають таку незвичайну глибінь, що їх ніхто не розуміє, коли вони діють, і тільки згодом можна збагнути їх». Як відрізняються ці слова від усієї тієї моралізаторської зневаги! У своєму романі «Une ténébreuse affaire»^[3] Бальзак присвячує цьому «похмурому, глибокому, незвичному й мало знаному духові» особливу сторінку: «Його своєрідний геній, – пише він, – що іноді наганяв страх і на самого Наполеона, не розкрився жодного разу. Цей невідомий член Конвенту, один з найвидатніших, а водночас і один з найхибніше оцінених діячів своєї доби, спершу завжди був ворогом того, що обстоював згодом. За Директорії він піднявся на таку височінь, з якої, правильно оцінивши минуле, глибокодумні люди вміють проглядати майбутнє, й під час державного перевороту 18 брюмера зненацька дав докази своєї спритності, перетворившись у раптовому осяянні, як трапляється з багатьма посередніми виконавцями, на видатного актора. Цей вихований за монастирськими мурами блідий чоловік, що знав усі таємниці монтаньярів, до яких спершу належав, і роялістів, до яких зрештою перейшов, довго й мовчки вивчав учинки та дії людей на політичній арені; він прозирнув таємниці Бонапарта, дав йому корисні поради й вартісну інформацію… Ні його нові, ні колишні колеґи тоді й гадки не мали про велич цього генія, що, по суті, був генієм урядування: Фуше був непомильний в усіх своїх пророцтвах і мав зір неймовірної гостроти».

Це слова Бальзака. Така його шана й спонукала мене вперше придивитися до Фуше, і протягом довгих років я принагідно озирався на постать, яку вславив Бальзак і яка мала «більшу владу над людьми, ніж сам Наполеон». Але, зрозуміло, й за свого життя, і в історії Фуше вважали за другорядну фігуру, бо ж він украй неохоче давав зазирнути собі у вічі й не розкривав своїх карт. Він завжди надійно ховався за подіями, стаючи таким по-справжньому непомітним усередині партій, захованим у безіменному гурті її членів, як механізм у годиннику, що тільки вкрай рідко у вирі подій, на найкрутіших віражах шляху вдається помітити його мимобіжний профіль. Але ось де справжні дива! Жоден з цих ухоплених оком профілів анітрохи не схожий на інші! Слід докласти зусиль, щоб уявити собі, як той самий чоловік, збудований з тієї самої плоті й крові, 1790 року може бути монастирським наставником, а 1792-го – вже плюндрувати церкви; 1793 року бути комуністом, а через п’ять років – мультимільйонером, а ще через десять років – герцоґом Отрантським. Але що зухвалішими були перетворення Фуше, то цікавішим здавався мені його характер, чи, радше, безхарактерність цього довершеного мак’явелліста нової доби, то дужче кортіло довідатися про підґрунтя й таємниці прихованого політичного життя, то незвичайнішою, ба навіть демонічною видавалася мені його постать. Отож зовсім несподівано, задля чистої втіхи досліджувати душі я задумав написати біографію Фуше, що стане моїм внеском до ще не створеної, але конче потрібної біології дипломатів – цієї ще нітрохи не дослідженої найнебезпечнішої духовної касти людства.

Я знаю, що життєпис такої наскрізь аморальної, такої своєрідної і значущої постаті, як Жозеф Фуше, суперечить очевидним потребам часу. Наш час полюбляє героїчні біографії й вимагає їх, тож за браком значних політичних вождів сьогодення вишукує високі приклади з минувшини. Я не заперечую впливу героїчних біографій, що збагачують душу, побільшують силу й підносять дух. З часів Плутарха вони доконечні для кожного юного покоління, для молоді будь-якої доби. Але саме в політиці криється небезпека фальшування історії, що якраз і полягає в тому, ніби в минулому фактичну долю світу таки справді завжди визначали вожді. Безперечно, героїчні натури вже тільки завдяки своєму існуванню запанували над десятиліттями й століттями духовного життя, але тільки духовного. В реальному, справжньому житті, в царині політики здебільшого вирішують – нехай це буде пересторогою проти будь-якого політичного марновірства – не переконані діячі, люди чистих ідей, а маловартісні, зате спритні другорядні постаті. Ми бачили, що 1918 року, як і 1914-го, розв’язок вирішальних для долі світу питань миру й війни визначали не розум і відповідальність, а люди найсумнівнішого ґатунку й невеликої кебети, що ховалися десь позаду. Щодня ми знову пересвідчуємось, що в сумнівній, а часто й злочинній грі політиків, яким люди, як завжди, віддано доручають своїх дітей і майбутнє, переважають не добропорядні й далекосяжні розумом люди з несхитними переконаннями – ні; їх обігрують професійні картярі, що називаються дипломатами, оті спритнорукі митці з порожніми словами й холодними нервами. Отож якщо правда те, що вже понад сто років тому сказав Наполеон і політика стала «la fatalité moderne», новітнім фатумом, то, аби боронитися, ми хочемо за цією потугою розгледіти людей і викрити небезпечні таємниці їхньої сили. Саме таким внеском до типології політичного діяча й буде життєпис Жозефа Фуше.

Зальцбурґ, осінь 1929 р.

Розділ I
Злет
1759–1793 рр

Жозеф Фуше – ох, і далеко ще до герцоґа Отрантського! – народився 31 травня 1759 року в портовому місті Нанті. В його родині були моряки й торгівці, моряками були всі предки, тому й розумілося, що старший син теж мав стати моряком – морським купцем чи капітаном. Але досить рано виявилося, що цей хирлявий, нервовий, недокрівний і негарний юнак анітрохи не здатен до того важкого, а тієї доби ще й справді героїчного ремесла. Дві милі від берега – і вже в нього морська хвороба, чверть години побігає чи пограється з дітьми – і він уже вимучений. «Ну що робити з таким хирним хлопцем?» – не без тривоги запитували себе батько-мати, бо у Франції 1770 року ще не було належного простору для духовно пробудженої буржуазії, хоч як вона рвалась уперед. У судочинстві, в урядах, у кожній установі, на всіх посадах усі ласі шматки позабирала собі аристократія; двірська служба вимагала графського герба або родовитого баронства, і навіть у війську посивілий міщанський виходень рідко коли досягав чину, вищого за капрала. В погано урядованому, роз’їденому нечестям королівстві третій стан нікуди не допускали, тож і не дивно, що через чверть сторіччя він кулаками домагався того, чого так довго не давали в його сумирні жебрущі руки.

Залишалася тільки церква. На тисячу років давніша за династії, знаючи світ незмірно краще від них, ця потуга міркувала розумніше, демократичніше й великодушніше. Вона завжди знаходила місце обдарованим, навіть найменших підносячи до свого невидимого царства. А що малий Жозеф ще на скамницях ораторіанської школи відзначився в навчанні, то згодом йому радо надали кафедру, і він був учителем математики й фізики, шкільним наглядачем, префектом школи. В ораторіанському ордені, що після вигнання єзуїтів перебрав на себе католицьку освіту у Франції, Фуше двадцять років мав посаду й притулок. Хоч вони були жалюгідні, не даючи будь-яких великих перспектив на кар’єру, то була школа, до якої ходив він сам і, навчаючи, вчився.

Фуше міг піднятися вище, стати пастором чи, може, навіть єпископом, кардиналом, якби склав священицьку обітницю. Але вже на перших, найнижчих щаблях кар’єри проступає одна з найвластивіших рис Жозефа Фуше, його справжня суть – небажання остаточно й без вороття прив’язуватись до когось чи до чогось. Протягом отих десяти років в ораторіанському монастирі він ходить у священицькій сутані й має на голові тонзуру, поділяє чернече життя решти духовних вітців, зовні і всередині нічим не відрізняється від них. Але не стає на вищі щаблі посвячення, не складає жодної обітниці. Як завжди, в будь-якій ситуації він залишає собі шлях до відступу, можливість зміни і перетворення. Отож і церкві Фуше віддається тимчасово та й не цілком, а згодом так само й революції, Директорії, консульству, імперії та королівству: жодному богові, вже не кажучи про людину, Жозеф Фуше ніколи не зобов’язувався бути вірним довіку.

Цілих десять літ, від двадцятого до тридцятого року життя, ходить оцей блідий і мовчазний напівсвященик монастирськими хідниками й затишними трапезнами. Він викладає в Ніорі, Сомюрі, Вандомі, Парижі, але навряд чи помічає, що мешкає вже десь-інде, бо всюди викладачеві семінарії живеться однаково мирно, нужденно й непомітно, він завжди за мовчущими мурами, відгороджений від життя. Двадцять, тридцять чи сорок учнів, яким викладають латину, математику й фізику; бліді, повбирані в чорне діти, яких треба вести на відправу й наглядати за ними в дортуарі; вичитування наукових книжок на самоті, вбогий харч, мізерна платня, чорне пошарпане вбрання, аскетичне монастирське животіння. Ніби в заціпенінні, нереальні, поза часом і простором, безплідно й без усякого честолюбства минають оці десять тихих років у затінку.

Та все-таки за ті десять років монастирської школи Жозеф Фуше засвоїв багато того, що згодом ще й як згодилося дипломатові – насамперед уміння відмовчуватись і самомаскування як найголовнішого з мистецтв; спостерігаючи людей, він став тямущим психологом. Цей чоловік усе життя, навіть охоплений пристрастю, володів кожним нервом свого обличчя, в незворушних, немов скам’янілих рисах якого ніхто не міг угадати ні пориву гніву, ні досади, ні зворушення; однаково рівним і безбарвним голосом казав він найутішніші й найжахливіші слова, однаково нечутним кроком проходив покоями імператора й серед виру Національних зборів. Такої незрівнянної науки володіти собою він набув за ті роки в трапезнах; довго приборкував свою волю за Лойолиними приписами, а красномовство вдосконалював на полемічних творах отців-проповідників, що вправлялись уже не одну сотню років, – і тільки потім вийшов на кін світських подій. Мабуть, це не просто збіг, що три найзначніші дипломати Французької революції – Талейран, Сієс і Фуше – пройшли школу церкви, вже були знавцями душ, перше ніж ступити на трибуну. У вирішальні хвилини ота прадавня, всеохопна й далекосяжна традиція надає їхнім, загалом різним характерам певної близькості. З тієї школи Фуше виніс і залізну, майже спартанську самодисципліну, внутрішній опір супроти багатства й розкошів, уміння ховати приватне життя і власні думки – ні, десять років у сутіні монастирських хідників для Фуше не пропали, він неабичого навчився, поки сам був учителем.

За монастирськими мурами, в суворій відлюдності плекав і розвивав себе цей на диво гнучкий невпокійний дух, набираючись психологічної майстерності. Впродовж багатьох років він зважується непомітно діяти тільки в найвужчому церковному колі. Але вже 1788 року почалась у Франції ота соціальна буря, що проникла й крізь монастирські мури. В келіях ораторіанців, як і в масонських клубах, обговорювано права людини, нова й свіжа цікавість потягла молодих священиків до буржуазії. А дивовижний тогочасний винахід – монґольф’єр, перший повітряний корабель, – і надзвичайні відкриття в галузі електрики та медицини розбуркали цікавість і вчителя математики та фізики. Отці духовні шукали порозуміння з людьми духу, і в Арасі виник досить незвичайний приятельський гурток, що називався «Rosati», така собі казкова рукавичка, де в славному товаристві поєдналися міські розумаки. Все там було тихо-мирно, дрібні й невидні буржуа приносили віршики або розводились про літературу, військові перемішались із цивільними. Радо вітали там і монастирського вчителя Жозефа Фуше, що міг чимало повідати про новітні досягнення фізики. Частенько він сидів там у дружньому колі і слухав, приміром, як Лазар Карно, капітан інженерного корпусу, читав свої власні глузливі віршики або як блідий вузькогубий адвокат Максиміліан де Робесп’єр (тоді він ще цінував своє шляхетне походження) править поганеньку застільну промову на честь «Rosati». Тоді провінція ще тішилась останніми подихами філософічного XVIII сторіччя, замість смертних вироків пан де Робесп’єр утішено складав ніжні віршики, замість похмурих комуністичних маніфестів швейцарський лікар Марат компонував солодкаво-сентиментальний роман, десь у провінції маленький лейтенант Бонапарт прів над повістю, наслідуючи «Страждання молодого Вертера», – бурі за обрієм ніхто ще не бачив.

Та що за примха долі – саме з отим блідим, нервовим, безмежно честолюбним адвокатом де Робесп’єром найтісніше приятелює тонзурований монастирський учитель, вони от-от уже й породичатися мали, бо Шарлотта Робесп’єр, Максиміліанова сестра, збиралася вилікувати вчителя-ораторіанця від святості, про їхні заручини говорили вже в кожному домі. Чому, зрештою, вони так і не побралися, зосталося таємницею, але, можливо, якраз тут і криється коріння тієї страхітливої і всесвітньо значущої ненависті між двома чоловіками, що, бувши приятелями, згодом боролись один з одним на смерть і життя. Але тоді вони ще нічого не знали ні про якобінство, ні про ненависть. Навпаки, коли Робесп’єр, як депутат Генеральних штатів, мав їхати до Версалю, щоб разом з рештою депутатів виробляти нову французьку конституцію, то саме тонзурований Жозеф Фуше позичає гроші недокрівному адвокатові Робесп’єру, щоб той пошив собі нове вбрання й оплатив дорогу. Символічно, що він, як не раз і згодом, служить іншому підніжком до кар’єри в світовій історії. І саме він вирішальної миті зрадить колишнього друга й повалить його ниць.

Невдовзі після від’їзду Робесп’єра на збори Генеральних штатів, що струснули всі підмурки Французького королівства, маленьку революцію зробили собі й араські ораторіанці. Політика вдерлась і до трапезних, і тоді тямущий зачуйвітер Жозеф Фуше напинає власне вітрило. З його подання до Національних зборів послано депутацію для вислову єдності духівництва з третім станом. Але цього разу, звичайно вкрай обережний, Фуше виступив трохи зарано. Щоб хоч якось покарати, не маючи змоги справді чимсь дошкулити йому, начальство перевело монастирського вчителя на ту ж посаду до такого самого закладу в Нанті, де діти так само вбирали початки знань про людину і світ.

Але тепер Фуше досвідчений і зрілий, його вже не вабить викладання лічби, фізики й геометрії недорослій юні. Зачуйвітер унюшив, що над країною нависла соціальна буря, що в світі запанувала політика, – отож у політику! Одним рухом струшує сутану, дає зарости тонзурі й замість незрілих дітей уже перед статечними нантськими городянами виголошує політичні промови. Був заснований клуб – кар’єра політика завжди починається з такого пробного кону вимовності – і за кілька тижнів Фуше вже президент нантських «Amis de la Constitution»^[4]. Він вихваляє поступ, але вкрай обережно, надто вже помірковано, бо політичний барометр добропорядного торговельного міста стоїть на «помірно», і в Нанті, де кожен боїться за свої кредити й прагне передусім мати добрий зиск, ніхто не хоче ніякого радикалізму. Звісно, маючи чималі прибутки з колоній, ніхто й чути не хоче про такі фантастичні проекти, як звільнення рабів, і тому Жозеф Фуше відразу складає патетичну відозву до Конвенту проти скасування работоргівлі, негайно накликавши на себе гнів Брісо, – проте в тісному колі городян думка про Фуше не погіршала. Для вчасного зміцнення своїх політичних позицій серед городян (майбутніх виборців!) він поквапно одружується з донькою заможного купця, негарною, але доброчесною дівчиною, бо за мить хоче перекинутись у буржуа, вже відчуваючи, що невдовзі третій стан буде панівним і найвищим.

Усе це було вже готуванням до справжньої мети. Ледве оголосили вибори до Конвенту, як колишній монастирський учитель висуває свою кандидатуру. А що робить будь-який кандидат? Одразу обіцяє своїм прихильним виборцям усе, що їм кортить почути. Отож і присягається Фуше боронити торгівлю, захищати власність, шанувати закони, велемовно виступає – бо вітер у Нанті дме більше справа, ніж зліва – як проти баламутів, так і проти старого режиму. І справді, 1792 року його обрано депутатом Конвенту, трибарвна депутатська кокарда надовго заступила вже невидну тонзуру, з якою так супокійно жилося.

Коли Жозефа Фуше обрали, йому виповнилось тридцять два роки. Він аж ніяк не був красенем. Немов справжня мара – худюще тіло, дрібне, кощаве, загострене бридке обличчя. Гострий ніс, вузькі, завжди стулені вуста, холодні риб’ячі очі під важкими, майже заплющеними повіками, водяві, наче скляні кульки, зіниці. На обличчя Фуше і взагалі на все його тіло відпущено живої речовини надзвичайно скупо; він завжди ніби під газовим ліхтарем – блідий і зеленавий. В очах – ані іскорки, почуттів – мов нема, голос нетвердий. Ріденькі пасемця волосся, брови руді й ледь видні, щоки землисті. Немов фарби забракло, щоб надати обличчю здорових барв: цей невсипущий, нечувано працездатний чоловік завжди скидається на стражденного, на хворого, що одужує.

Хто побачить Фуше, той думає: в його жилах нема гарячої, червоної, гомінкої крові. Таки правда: духом він теж належить до породи холоднокровних. Йому не звісні жодні ґвалтовні й поривні пристрасті, жінки та азартні ігри його не ваблять, вина він не п’є, не цвиндрить грошей, не виграє м’язами, його життя – лиш у кімнаті серед паперів і актів. Ніколи не проступить очевидний гнів, на обличчі не здригнеться жоден нерв. Тільки для дрібного – то чемного, то глузливого – сміху брижаться вузькі і безкровні губи, під глинясто-сірою, мовби сонною маскою не відчувається жодної напруги, очі під важкими зачервонілими повіками не зраджують ні думок, ні намірів.

Саме ця несхитна холоднокровність є властивою силою Фуше. Його нерви завжди загнуздані, почуття не зводять на манівці, всі пристрасті займаються й дотлівають за непроникним муром чола. Він нагулює собі силу, чатуючи чужих помилок, дає розпалитися чужим пристрастям і терпляче чекає, поки все догорить або хтось розкриється, втративши владу над собою: аж тоді він безжально б’є. Таке терпіння без нервів має страхітливу силу: хто може отак вичікувати й ховатись, той одурить і найспритнішого. Фуше спокійно служитиме, холодно всміхнувшись, не кліпнувши й оком, стерпить найбрутальніші образи і найганебніші приниження, жодна погроза, нічия лють не злякають цього рибокровного. Робесп’єр і Наполеон – обидва, наче вода об скелі, розбилися об його скам’янілу незворушність, три покоління, цілий народ збурився і розвіявся в пристрастях, а він, єдиний, хто їх не мав, стояв холодно й гордовито.

В оцій холоднокровності полягає властивий геній Фуше. Тіло не обтяжує й не пориває його, воно ніби й участі не бере в усій тій зухвалій і запаморочливій грі. Кров, почуття, душа – всі бентежні чуттєві елементи справжньої людини не діють у цього потайного азартного гравця, чиї пристрасті цілком перебралися до мозку. Адже цей висохлий каламар нестямно кохається в авантюрах, справдешня його пасія – це інтриґа. Але тільки духом задовольняється й тішиться Фуше, його страхітливий потяг до плутанини й крутійства найкраще й найгеніальніше ховається за пісною машкарою сумлінного й відданого урядовця – і маскується він отак усе життя. Напинати з кабінету павутиння, ховатися за актами та реєстрами, вбивати несподівано й непомітно – ось його тактика. Треба глибоко прозирнути в історію, щоб у вогні революції, в леґендарному Наполеоновому сяйві взагалі помітити його існування, зовні залежне і скромне, хоч насправді він докладав рук до всього, формуючи обличчя доби. Все життя Фуше ходить у пітьмі, та пройшов крізь три покоління; давно вже загинув Патрокл, Ахілл і Гектор, а на хитрощі вдатний Одіссей живе й далі. Його талант бере гору над геніальністю, а холоднокровність тривкіша за будь-яку пристрасть.

Уранці 21 вересня відбулися входини новообраного Конвенту до зали засідань. А вітання вже не такі святкові й пишні, як три роки тому на перших Законодавчих зборах. Тоді ще стояв посередині оббитий дамаським шовком і прикрашений білими лілеями коштовний фотель – місце для короля. А коли той заходив, збори підводились у шанобливому захваті перед помазаником. Але нині його фортеці – Бастілію й Тюїльрі – вже відібрано, і нема короля у Франції, а лише гладкий добродій, якого брутальні охоронці та судді звуть Людовіком Капетом, марудиться, мов безправний громадянин, у Тамплі, чекаючи свого присуду. Замість нього в країні порядкують сімсот п’ятдесят депутатів, що засідають у його власному домі. За столом голови величезними літерами здіймалась нова таблиця Мойсеевих законів – текст конституції, а стіни зали прикрашають – о лиховісний символ! – лікторські пучки з убивчими сокирами.

На ґалереях зібрався народ і з цікавістю споглядає своїх представників. Повільним кроком до королівського дому заходять сімсот п’ятдесят членів Конвенту – рідкісна мішанина всіх станів і професій: безпосадні адвокати й блискучі філософи, забіглі священики поряд з уславленими вояками, спритні авантюрники вкупі зі славетними математиками й ґалантними поетами. Мов хто склянку струснув – так у Франції під час революції все знизу попіднімалося нагору. Тепер саме час розвіяти хаос.

Уже розподіл місць свідчить про перші спроби впорядкування. У залі, збудованій амфітеатром і такій вузькій, що вороги говорять один одному у вічі, відчуваючи суперників віддих, у глибині внизу сидять спокійні, навчені та обережні – «marais» – «болото», як глузливо називають оцих безсторонніх у вирішальні миті. А запальні й нетерплячі, всі радикали сідають найвище – на «горі», що останніми лавами вже поєднана з ґалереєю, ніби символізуючи тим, що за радикалами стоять маси, народ, пролетаріат.

Оці дві сили й утримують терези, й між ними коливаються припливи та відпливи революції. Здобувши конституцію, відтрутивши короля й дворян, надавши прав третьому станові, буржуазія й помірковані вважають, що республіку вже збудовано: тепер вони, боронячи власну безпеку, найлюбіше хотіли б знову затамувати і стримати той потік, що надимається знизу. їхні проводирі – жирондисти Кондорсе й Ролан, представники духівництва та буржуазії. Зате ті, що на «горі», хочуть, аби могутня революційна хвиля котилася й далі, потягши за собою все те, що й досі стоїть і не зрушилось; як вожді пролетаріату, Марат, Дантон і Робесп’єр прагнуть «1а révolution intégrale», повної, радикальної революції аж до атеїзму й комунізму. Слідом за королем вони наміряються скинути й решту старих державних потуг: золото й Бога. Без упину витанцьовують терези двох партій. Переможуть помірковані, жирондисти – і революція поступово поглинатиметься мулом спершу ліберальної, а потім консервативної реакції. Переможуть радикали – тоді сколихнуться всі глибинні вихори анархії. Отож нікого з присутніх в історичній залі не стуманює святкова одностайність перших хвилин, кожен знає, що невдовзі тут спалахне боротьба на смерть і життя, за владу і верховенство. І вже те, де сідав депутат, – чи внизу, чи вгорі – заздалегідь провіщало, куди він хилить.

Разом із сімсот п’ятдесятьма, що врочисто вступили до зали поваленого короля, з трибарвною стрічкою народного обранця на грудях мовчки ввійшов і Жозеф Фуше, депутат з Нанта. Тонзура вже заросла, сутани давно немає, він, як і решта, зодягнений у звичайний, без жодних прикрас міщанський костюм.

Ну, а де сяде Жозеф Фуше? З радикалами на «горі» чи з поміркованими внизу? Жозеф Фуше вагався недовго. Він знає тільки одну партію, вірність якій зберігав і зберігатиме аж до скону. Це сильніша партія, партія більшості. Тож і цього разу, подумки зваживши й порахувавши голоси, він побачив: тепер сила ще на боці жирондистів, у поміркованих. Тому й сідає на їхні лави, до Кондорсе, Ролана та Сервана – людей, що тримали в руках міністрів, безпосередньо впливали на призначення і ділили прибутки. Там, серед них, він почуватиметься в безпеці, там він і сяде.

Але, припадком звівши очі догори, на місця, куди вибрались супротивники, Фуше зіткнувся з пильним і неприязним поглядом. Там, зібравши навколо своїх прибічників, отой Невблаганний, його приятель, адвокат з Араса Максиміліан Робесп’єр, пишаючись власною впертістю, не прощаючи нікому ні слабкості, ні вагань, крізь лорнет холодно й глузливо дивився вниз на опортуністів. Тієї миті остаточно урвалася їхня дружба. Відтоді, зробивши рух чи мовивши слово, Фуше відчуває позаду нещадно прискіпливий і пильний погляд одвічного судді, незворушного пуританина, і знає: він мусить стерегтися.

Навряд чи був хто обережнішим за Фуше. В протоколах засідань перших місяців ім’я Фуше не згадано жодного разу. Коли інші, нетерпеливлячись, пишаючись, тиснуться до ораторської трибуни, висувають пропозиції, виголошують тиради, звинувачують один одного й ворогують, депутат з Нанта ніколи не підходить до пульта. Кволий голос не дозволяє йому говорити прилюдно, виправдовується він перед друзями й виборцями. І тоді, як у решти пожадливо й нетерпляче рветься слово з вуст, мовчанка цього вочевидь скромного чоловіка викликає тільки симпатії.

Але насправді його скромність – обрахунок. Колишній фізик передусім вираховує паралелограм сил, приглядається й ніяк не вибере собі місця, бо шальки терезів хитаються й далі. Він завбачливо береже свій вирішальний голос для миті, коли шальки остаточно почнуть схилятись у той або той бік. Тільки б не дочасно скористатися ним, не визначитися заздалегідь, тільки б не зв’язати себе назавжди! Бо ще не з’ясувалось – піде революція далі чи відступить; як справжній моряцький син, Фуше чекає сприятливого вітру, щоб стрибнути на гребінь хвилі, а поки що тримає свій корабель у гавані.

Та й потім: ще в Арасі, з-поза монастирських мурів він бачив, як хутко минає слава під час революції, як швидко перекидається гук юрби від «Осанни!» до «Розіпнути!». Всі чи майже всі провідні діячі періоду Генеральних штатів і Законодавчих зборів тепер забуті або зненавиджені. Останки Мірабо вчора ще були в Пантеоні, а сьогодні їх з ганьбою викидають звідти; Лафаєт, що його кілька тижнів тому зустрічали з тріумфом, немов батька Вітчизни, сьогодні вже зрадник. Кюстін, Петіон, що їх кільканадцять днів тому з захватом вітали, вже й на люди бояться показатись. Ні, тільки б не вистромити передчасно носа, не так швидко визначитись, нехай спершу обітруть і зужиють інших! Революція – Фуше, спираючись на свій ранній досвід, уже знає про це – ніколи не належить отим першим, що починали, а дістається завжди тільки останнім, що завершують, гребучи до себе всю здобич.

Отож цей тямущий чоловік усвідомлено поринає в пітьму. Він підступає до наймогутніших, але сам уникає будь-якої відкритої, очевидної влади. Замість галасувати з трибуни та в газетах нехай його краще обирають до комісій та комітетів, де, залишаючись у затінку, не привертаючи уваги й ненависті, можна бачити все і впливати на події. І справді, вперта й незабарна працездатність Фуше забезпечує йому прихильність, а невидність захищає його від будь-яких заздрощів. У своєму кабінеті неквапно й без перешкод він може спостерігати, як шматують одне одного монтаньярський тигр і жирондистська пантера, як провідні й завзяті постаті – Верньйо, Кондорсе, Демулен, Дантон, Марат і Робесп’єр – завдають один одному смертельних ран. Він приглядається й вичікує, знаючи: аж коли шаленці повинищують один одного, почнеться доба розумних, тих, хто чекав. І Фуше неодмінно лише тоді остаточно вирішить, аж коли все визначить боротьба.

Оця звичка триматись у сутіні буде довіку притаманна Жозефові Фуше: ніколи не бувши очевидним володарем, він усе ж утримує всю владу, держить усі поворозочки, не сплативши нікому будь-якою відповідальністю. Завжди стояти за першими, ховатися за ними, пропихати їх наперед, а тільки-но зайшовши досить далеко, цілком зрікатися їх вирішальної миті – ось його найлюбіша роль. У десятках костюмів, у незліченних епізодах – з республіканцями, з королем, з імператором – з однаковою віртуозністю грає цей найдовершеніший інтриґан політичної сцени.

Часом траплялася нагода, а з нею й спокуса самому брати головну, провідну роль на кону світової історії. Але Фуше надто розумний, щоб і справді цього жадати. Він знає, що його негарне й неприємне обличчя аж ніяк не годиться для медалей та емблем, для слави й популярності, жоден лавровий вінець на чолі не надасть йому героїчності. Він знає, що його кволий і млявий голос годиться для нашептів, навіювань та підозр, що він ніколи не зможе надихнути маси вогнем красномовства. Знає, що він найсильніший за письмовим столом, у закритій кімнаті, в пітьмі. Звідти ще й як можна підглядати і стежити, спостерігати й намовляти, випрядати нитки і знову їх сплутувати, а самому залишатись невидним і непроникним.