Галицька сага. Тінь незалежності

© П. М. Лущик, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Жителі села Перетин у листопаді 1918 року

Вихідці з села, що жили в інших місцях

1918 рік

Пролог

Маршал Фердинанд Фош вийняв з кишені годинник. Хвилинна стрілка повільно наближалася до дванадцяти. До п’ятої години залишилася лише хвилина. Маршал повернув голову праворуч, де за столом сидів британський адмірал Росслін Вемміс.

– Пора! – сказав маршал і кивнув своєму офіцерові для особистих поручень. – Запросіть німців!

Маршал Фош поклав на стіл руки, неначе вони йому заважали. Адмірал Вемміс, побачивши, що той хвилюється, по-дружньому поклав свою руку на руку француза. Мовляв, скоро все закінчиться!

А Фердинанд Фош розумів все значення цієї події, скільки довелося пережити Європі, щоб дочекатися цієї миті, коли тут, у його штабний вагон командувача військами Антанти, поставлений на галявині Комп’єнського лісу, зараз з’явилися представники німецького командування. Скільки довелося пережити йому самому: і поразку на Соммі, після чого довелося піти у відставку й два роки очолювати нікому не потрібний Центр військових досліджень, і смерть єдиного сина Германа й зятя Бекура! Що ж, сьогодні все дійсно закінчиться!

Присутні повернули голови. У вагон зайшли четверо німців: двоє цивільних і генерал з капітаном.

Маршал Фош підвівся. Він не привітався з німцями, як, зрештою, йому не було потреби, щоб вони представились. Їхні імена – статс-секретаря Райхсканцелярії Маттіаса Ерцбергера, графа Альфреда фон Оберндорфа, генерал-майора Детлофа фон Вінтерфельдта та капітана Ернста Ванзелова – стоять під договором, який ті зараз підпишуть.

А Маттіас Ерцбергер зупинився перед маршалом і після ледь вловимої паузи сказав:

– Панове! Райхсканцлер принц Максиміліан Баденський уповноважив нас підписати текст перемир’я.

– Вам відомі умови? – запитав Фердинанд Фош.

– Яволь!

– Тоді прошу поставити свої підписи!

Статс-секретар сів за стіл навпроти Фоша. Особистий секретар маршала поклав перед ним договір. Ерцбергер не став вкотре читати текст перемир’я, що зовні скидалося на повну і беззаперечну капітуляцію Німеччини, адже вона зобов’язувалася звільнити захоплені нею території Бельгії, Франції і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести свої війська з Австро-Угорщини, Туреччини і Румунії, звільнити лівий берег ріки Рейн. Вона погоджувалася на перетворення правого берега Рейну у нейтральну зону. Бухарестський і Брестський договори анулювалися. Німеччина видавала союзникам 150 тисяч вагонів, 5 тисяч автомобілів, 5 тисяч одиниць важкої артилерії, 1700 літаків і ще багато чого, про що Ерцбергер не хотів згадувати.

Він не роздумуючи поставив свій розмашистий підпис навпроти свого прізвища і звільнив місце для графа фон Оберндорфа.

Коли розписався останній з них, капітан Ернст Ванзелов, французький офіцер поклав текст договору спочатку перед англійським адміралом, а вже потім перед Фердинандом Фошем.

– Панове! Маю честь оголосити, що Перша світова війна закінчиться рівно через п’ять годин і п’ятдесят хвилин. На всіх фронтах об одинадцятій годині припиняться військові дії, – сказав Фош.

Німці поклонилися і у супроводі офіцера з особистих доручень залишили вагон. Коли за ними закрилися двері, адмірал Росслін Вемміс задумливо промовив:

– Чотири роки, три місяці та одинадцять днів! Цікаво, приблизно відомо, скільки загинуло?

– Підраховують, але число може сягнути десяти мільйонів, – відповів Фош. – Ще ніколи не було такої жахливої війни! І, сподіваюся, більше ніколи і не буде!

Він деякий час помовчав і добавив:

– Хочеться сподіватися!

Тут у вагон повернувся офіцер для особистих доручень.

– Пане маршал! Пане адмірал! Репортери чекають для знімки! – повідомив він.

Маршал Фош зітхнув.

– Треба йти, адмірале! – сказав він. – Хоч як я і не люблю подібний офіціоз, але нічого зробити не можу. Це вже історія, і ми її творимо.

Фош якось зразу відкинув від себе урочистість, з якою говорив ці слова, і просто сказав:

– Потрібно одягти шинель. Надворі мрячно.

Вони вийшли з вагона на вологе повітря. Над лісом клубився сірий вранішній туман, ще не підсвічений скупим листопадовим сонцем.

Німців вже не було видно. Чи вони одразу поїхали, чи кудись заховалися від допитливих репортерів, переможці не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнієвих ламп.

Біля сходів вагона в різних позах застигли дев’ятеро військових. Віднині вони мали увійти в історію як люди, котрі поставили крапку на спустошливій, не баченій досі війні, яка мала закінчитися менше ніж через шість годин. Пролунає останній постріл – і солдати усіх армій зможуть повернутися до своїх домівок, упевнені у тому, що подібне більше ніколи не повториться.

Але за цих шість годин ще загинуть сотні солдатів, а світом своєю переможною смертоносною ходою крокувала «іспанка», забираючи те, чого не встигла війна.

Стомлена війною Антанта просто зігнорувала все, що робилося на сході. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши під своїми завалами майже сімдесятирічну стабільність, що закінчилася ще двома роками раніше – із смертю цісаря Франца Йосифа І.

1

У середу тридцятого жовтня до кузні Василя Вовка зайшов Яків Смоляр.

Василь саме вовтузився з ободом для колеса.

Привітавшись, Яків зупинився у дверях і спостерігав за роботою коваля. Не відриваючись від свого заняття, Василь пробурмотів:

– Не треба підпирати мої двері! Вони зроблені на совість!

– Та я вижу! – відказав Яків. – Для того і прийшов.

– За дверима?

– Більшим.

– Значить, за одвірком! – припустив Василь.

Він сильно вдарив по залізному ободі, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декілька разів постукав по ньому і задоволений прислонив до стіни, де вже чекали готові інші три. Яків перевів погляд на інший куток кузні, де вже лежали складені залізні деталі. Він одразу зрозумів, що Василь Вовк робить комусь воза.

– Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало?

– Та, на щастя, нічого! Я за іншим, Василю!

– То вийдемо на двір! Покурити хочу!

Вони вийшли з кузні, сіли на ослін. Яків почекав, поки Василь запалить файку і затягнеться.

– Діло до тебе є, Василю, – мовив він. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лісу і поставити лісничівку.

Василь спочатку подивився на Якова, потім перевів погляд на стіну недалекого лісу і кивнув головою.

– І правильно надумав! – сказав коваль. – Ти файний тесля; як і я, відбою у роботі не маєш. Чого тобі возити ліс до хати? Най до тебе їдуть!

– Файно, що ти мене розумієш! Але я не хочу, щоб то була тілько лісничівка. Хочу поставити млина, посажу яблунь.

Василь усміхнувся у пишні вуса.

– Ти хочеш мого благословення? – поцікавився він.

Цього разу усміхнувся Яків:

– Для того є ксьондз! Я прийшов за іншим. Мені буде треба багато заліза.

– Файно! – просто сказав Василь. – Що треба – зроблю! Що не зможу – вибачай! Коли ти хочеш почати?

– Та вже завтра з Михайлом і Миколою підемо вибирати місце!

– Правильно! Нема чого тягнути! Хто знає, що буде післязавтра? А місце… Ти знаєш, де росте столітній дуб?

– Ну?

– Там і поляна, горбочок, та й на сад місце буде, коли викорчувати трохи дерев.

Яків похитав головою:

– Та, чесно казати, туда я сьи і збирав!

– Значить, файне місце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу відомо, коли то всьо сьи кінчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через ніс густий дим. – От скажи мені, Якове… Ти був у полоні, воював за Велику Україну. Знаєш більше, ніж я.

– Не прибідняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр.

– Не про те! Я, певно, багато чого не розумію, але знаю, коли курка має здихати.

– До чого тут курка?

– Дивлюсьи на нашу Австрію і вижу, що вона, як та курка, тоже доживає останні дні. Ну, курку можна дорізати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрією? І не доріжеш, і не закопаєш!

Яків Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж ніяк не підходили під опис Василя.

– А що пише твій Левко? – натомість запитав він. – І де він зара?

– А Бог його знає! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Україною зі своїм офіцером, а де тепер, одному Богу відомо! А якщо сьи об’явит, поїде до Відня. Певно, там і лишитьсьи.

– Шкодуєш?

– Не шкодую, і вже написав йому, – відповів Вовк. – Правда, він ще не знає про смерть матері, але якщо йому там файно, то най буде у Відню. Що йому тут робити? Тримати мені залізо у кузні? А так, може, сьи виб’є в люди.

– Так, порозкидала війна наших людей по всьому світу, – згодився Яків. – Твій Левко аж у Відню; добре хоч українку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковині при якомусь штабі. А хто їх там розбере при якому?! Степко Білецький в Московії згинув…

Василь Вовк хмикнув.

– Згинув! І коли воно встигло стати таким гімном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нікому зла не робив! Носивсьи зі своїми москвофілами, збирав до себе молодих і дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – і той зразу забув про один русскій народ. А Степко став оздоблений, і не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гімно, як ти знаєш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав він. – Тому, Якове, не тягни з лісничівкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу.

На тому і закінчили розмову. Яків Смоляр пішов до себе додому, а Василь продовжував сидіти на ослоні, тримаючи в роті вже загаслу файку.

У такій задумі його і застала Галинка. За цих півроку, відколи вона з’явилася у селі, дівчина майже ні з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик і переживала з нею усі негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинців. Напевне, єдиний, хто не викликав жодних заперечень у дівчини, був Василь Вовк.

Він здригнуся, зауваживши перед собою тендітну дівочу постать. На дівчині була стара потерта свитина, підперезана вицвілою хустиною. Її Василь пам’ятав на Орині ще від довоєнних часів.

– Вуйку Василю, цьоця Орися післала до вас, – обережно мовила дівчина.

– Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь і посміхнувся від того, що Галинка почервоніла. – Вгадав?

– А от і не вгадали! Ось!

Вона розмотала принесений згорток тканини і показала сокиру без топорища.

– Цьоця Орися попросила нагострити.

Василь недовірливо повертів сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовні була схожа на пилку.

– Та ви нею що, на камені рубали дрова? – поцікавився він.

Дівчина не відповіла.

– То нагострите? – несміливо запитала.

Василь Вовк підвівся.

– Та що вже мені з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так і скажи Орині.

– Скажу, – відповіла Галинка і побігла додому.

Дорогою вона заледве не зіткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила і залишила обійстя. Жінка Гната провела дівчину довгим поглядом, тільки потім підійшла до Василя.

– Дивлюсьи, Василю, Орина часто присилає до тебе свою вихованку, – мовила Феодора. – Щось в них все ломитьсьи.

– Не говори дурні, Хвеодоро! – відказав Василь. – Я вже й забув, коли Галинка була в мене останній раз!

– Ти, Василю, можеш робити, що хочеш, але не забувай, що живеш поміж людей.

– А до чого тут люди? – не зрозумів коваль.

– Та люди все видять! Ти недавно поховав жінку, а вже заглядаєш на іншу…

Феодора аж відступила назад, зустрівшись поглядом з очима дівера.

– Жінко, не лізь туди, де тебе не питають! – жорстко сказав Василь. – А своїм людям можеш переказати, що то не їхнє собаче діло! Най ліпше за собою сьи дивлять!

Феодора зрозуміла, що зачепила заборонену для Василя тему.

– Та я просто так, не переживай, – спробувала виправдатися жінка. – Ліпше, щоб ти знав то від своїх, а не десь на вулиці.

– Най говорять! – махнув рукою Василь. – Почешуть язиками та й перестануть!

Феодора вирішила, що пора змінювати тему.

– Підемо до хати. Я обід зварила, – сказала вона.

– Файно, зараз прийду.

Василь Вовк обережно побив файкою об одвірок, висипав згорілий тютюн і, заховавши до кишені, попрямував за Феодорою. Він дійсно був голодний.

2

Австрія має за волею своїх Народів статися Союзною Державою, в якій кожна Національність має право утворити на терені осідку своєї людности свою власну Державну Одиницю.

Злука польських областей, які є тепер у границях Австрії, з незалежною польською державою поки що ні в якій мірі не передрішується.

З Маніфесту цісаря Карла І до Моїх вірних австрійських народів.

Відень, 16-го жовтня 1918 р.

Генерал-полковник Карл Георг фон Гуйн, генерал-губернатор Королівства Галіції та Лодомерії, підійшов до вікна і довго дивився на промокле, пронизане холодними осінніми вітрами місто.

Лемберг. Леополіс. Львув. Львів.

Назв у нього було багато, як і багатоликим було саме місто. Карл фон Гуйн навіть встиг полюбити його, хоч і став губернатором у не найкращі для нього, як, власне, і для всієї імперії, часи. Але недаром його називають маленьким Віднем, містом, де він народився. Можливо, саме це і стало причиною того, що він спокійно прийняв своє призначення сюди. Ці півтора року, відколи він тут генерал-губернатором, проминули спокійно, без серйозних ексцесів, навіть різні громади, що вічно ворогували між собою, притихли і мирно співпроживали у своїх кварталах, намагаючись без потреби не перетинатися. Зрештою, їм цього і не дозволив би досить-таки численний гарнізон, укомплектований виключно австрійцями, котрими новий генерал-губернатор замінив поляків, тим самим позбавивши їх можливості впливати на життя міста і Галичини в цілому.

На жаль, все закінчилося, коли два тижні тому цісар Карл І оголосив про перетворення Австро-Угорщини у федерацію народів. Генерал-губернатор зітхнув, пригадавши той нещасливий день. Всі ті, кого стосувалося це рішення цісаря, поступили зовсім не так, як хотілося у Відні. Угорці, чехи, хорвати, поляки, українці.

Всім захотілося своєї держави.

Хоч генерал-губернатора хвилювала доля всієї імперії, найбільше він переживав за стан ввіреного йому королівства. Ще вісімнадцятого жовтня тут, у Лембергу, постала Українська Національна Рада, очолювана доктором Костем Левицьким. Рада ставила своєю метою не більше не менше, а створення на землях, населених переважно українцями, своєї держави. Три дні тому подібне повторилося і у Кракові. Двадцять три депутати австрійського парламенту утворили так звану Польську ліквідаційну комісію, що мала перейняти на себе управління у Галичині.

Фон Гуйн відвів погляд з Губернаторських валів і подивився на стіл. Там лежав отриманий позавчора нотифікаційний лист, де майже в ультимативній формі було повідомлено готуватися до перебрання влади. Лист був складений явно не фанатом дипломатичного етикету, адже його, намісника Королівства Галіції і Лодомерії, ставили перед фактом прибуття завтра до Лемберга князя Чарторийського, який і перебере владу на всій території. Карл фон Гуйн навіть боявся уявити реакцію міністра-президента Австрії Макса фон Гейнлейна, котрому було направлено аналогічного листа.

Але міністр-президент далеко, з Віднем зв’язатися не вдається, що робить цісар, не відомо, а відповідь треба мати вже завтра. Вірніше, навіть сьогодні.

На біду поляків, їхня ліквідаційна комісія перебуває у Кракові, за триста кілометрів звідси, а Українська Національна Рада розташувалася поруч, у приміщенні Народного дому. До нього лише декілька хвилин їзди каретою.

І ця карета у дану секунду долає цю відстань!

До вух генерал-полковника донеслися звуки знизу. Він знову подивився у вікно. До входу у намісництво під’їхали дві криті карети. Намісник бачив, як їхні салони покидають шестеро чоловіків. Навіть з такої відстані фон Гуйн упізнав двох з них: депутатів Палати Послів Костя Левицького та Сидора Голубовича. Вони, як депутати австрійського парламенту, бували тут, у його кабінеті, не один раз. Інших чотирьох генерал-полковник не знав, хоч помітив поміж них людину в сутані. Священник.

Карл фон Гуйн вже давно відзначив таку особливість серед місцевих українців: в усіх заходах, які стосувалися суспільного життя, обов’язково брали участь священники. Ніде, де побував генерал-полковник – а за свої шістдесят років граф був багато де, – йому не довелося бачити такої майже беззастережної довіри до представників своєї церкви, як у Галіції, причому одні священники йшли за своїми парафіянами до Талергофа як москвофіли, а інші виступали за Україну.

Намісник швидко підійшов до столу, заховав у шухляду лист з Кракова і задзвенів у дзвінок. У дверях виник його секретар.

– Антоне, зараз до вас у приймальню піднімуться представники однієї з громад Лемберга. Скажіть, щоб зачекали. Я зайнятий! – сказав він.

– Так, пане генерал-губернаторе! – з готовністю відповів секретар.

– Через десять хвилин пропустите їх до мене!

– Слухаюсь!

– І спробуйте знову зв’язатися з Віднем!

Відповідь секретаря його здивувала.

– Я саме прийшов повідомити пана генерал-полковника, що зв’язок зі столицею відновлений.

– Двадцять хвилин! – уточнив фон Гуйн і опустив руку на слухавку телефону.

Секретар закрив за собою двері.

На здивування намісника, на цей раз він чув свого співрозмовника чудово. Принаймні настільки чудово, що він з перших слів співрозмовника зрозумів, що розмовляє не з фон Гейнлейном.

– Пане міністр-президент? – перепитав фон Гуйн.

– Це Гайнріх Ламмаш, – почув він. – Його імператорська величність назначив мене міністром-президентом.

– Прийміть мої поздоровлення, – знайшовся що сказати фон Гуйн.

– Зачекайте з поздоровленнями! Що там у вас твориться у Кракові? Що за ліквідаційна комісія? Що вони збираються ліквідовувати?

У намісника відлягло від серця. Значить, нотифікаційний лист також потрапив у руки адресата у Відні і тепер йому не доведеться виправдовуватися перед міністром, хоч виправдовуватися все ж прийдеться.

– Пане міністре, я отримав такого самого листа, – мовив фон Гуйн. – І, повірте, стурбований не менше вас. Мене повідомили, що завтра маю передати всю владу представникам ліквідаційної комісії.

– На якій підставі? – запитав Ламмаш.

– Без жодних підстав. Просто так захотіла комісія.

– Ніяких переговорів із змовниками! Жодних! З ніким! Якомога довше тягніть час. За день-другий ми виробимо нову концепцію управління імперією, але до цього часу жодних поступок національним утворенням бути не може, як і не можна допустити утворення нових. Особливо на ваших теренах, генерал-полковнику! Ви мене зрозуміли?

– Так, пане міністре! Зроблю все можливе! – з готовністю відповів фон Гуйн. – Дозвольте поцікавитися?

– Що вас цікавить?

– Як справи… там?

Гайнріх Ламмаш відповів не одразу. Намісник вже було подумав, що зв’язок знову перервався, але тут почув голос міністра-президента.

– Все йде до кінця, генерале! – сказав Ламмаш. – Представники Антанти, схоже, прийняли наші умови. Скоро все закінчиться!

Розмова закінчилася. Карл фон Гуйн продовжував стискувати в руці слухавку.

«Скоро все закінчиться!»

Антанта прийняла умови.

Звичайно, що прийняла! Чому б їм не прийняти умови, схожі на капітуляцію? Фон Гуйн був військовим і як ніхто інший знав, що розв’язки доведеться чекати тиждень, максимум десять днів. До того ж Гайнріх Ламмаш був відомий як прихильник якнайшвидшого закінчення війни. Видно, Карл І все ж поступився перед його аргументами. Що буде далі, генерал-полковник Карл фон Гуйн боявся навіть уявити, але поки що він був намісником Галіції і Лодомерії й його обов’язком було зберегти спокій на ввіреній йому території.

Або хоча б потягнути час.

Як от тепер!

Карл фон Гуйн подивився на двері, звідки лунали приглушені голоси. Він зітхнув. Навряд чи саме це мав на увазі новий міністр-президент, говорячи про затягування часу. Намісник потягнувся за дзвінком, щоб закликати делегацію в кабінет, аж тут двері відчинилися. Генерал-полковник здригнувся. Він не помітив, як минули відведені ним же двадцять хвилин. Пунктуальний Антон запросив українців секунда в секунду.

Фон Гуйн спостерігав, як у кабінет входять шестеро поважних чоловіків. Вже тут він упізнав в одному депутата Галицького сейму, але його прізвище геть вискочило з голови.

Делегати зупинилися посередині великого кабінету. Карл фон Гуйн підвівся з-за столу. Він не запропонував прибулим сісти, бо не збирався довго їх затримувати. Зрештою, і делегація не бажала цього.

– Панове? – першим озвався намісник. – З ким маю честь?

Наперед вийшов Кость Левицький.

– Пане наміснику! Дозвольте представити вам нашу делегацію, – мовив він. – Отець Олександр Стефанович! Доктор Сидір Голубович! Суддя Іван Кивелюк! Адвокат Степан Баран! Адвокат Лонгин Цегельський!

– Чим зобов’язаний вашому візиту? – поцікавився фон Гуйн.

– Пане наміснику, ми уповноважені Українською Національною Радою для ведення переговорів з вами.

– В чому їх суть?

– Нам стало відомо, що завтра до Львова прибуває уповноважений Польської ліквідаційної комісії з вимогою перебрати у пана намісника всю повноту влади на підвладних панові наміснику територіях.

«Оперативно працюють!» – подумки відзначив намісник, а вголос поцікавився:

– У вас, я так розумію, щодо цього є зауваження.

Кость Левицький уточнив:

– Щодо цього у нас є заперечення!

– В чому вони полягають? – спокійно запитав фон Гуйн.

– Українська Національна Рада уповноважила нас запропонувати панові наміснику передати Раді владу у столиці і в усьому коронному краї.

«І ті туди ж!»

– Спішу повідомити поважну делегацію, що перед вашим візитом я мав розмову з міністром-президентом Гайнріхом Ламмашем і отримав запевнення того, що Його імператорська величність і він сам роблять все, щоб втілити в життя маніфест, зміст якого вам, безумовно, відомий, – сказав намісник. – Але для цього декілька днів потрібно почекати.

– Князь Чарторийський прибуває до Львова вже завтра – нагадав Кость Левицький.

Карл фон Гуйн вже навіть перестав дивуватися такій обізнаності однієї з громад Галичини про дії іншої громади.

– Князь отримає таку ж відповідь! – безапеляційно сказав він.

Тон, з яким це було сказано, дав знати українським делегатам, що розмова закінчена і довше залишатися у цьому кабінеті даремно. Це підтвердив і сам його господар, повідомивши, що під час наступної розмови з Віднем, яка має відбутися незабаром, він безумовно отримає нові відомості щодо питання, котре хвилює всіх.

Українські посли ґречно попрощалися і по одному залишили кабінет. Дорогою до карет вони мовчали, як і мовчали під час аудієнції у намісника. Лише коли розсілися у карети – Кость Левицький з отцем Стефановичем та Лонгином Цегельским в одну, а решта в іншу, – священник поцікавився:

– І як це розуміти?

– Пан намісник не сказав нам «так», – просто мовив Цегельський.

– Але ми і не почули «ні»! – заперечив Левицький. – Не все втрачено!

– Але нічого і не здобуто!

– Потрібно скликати Національну Раду! – впевнено сказав Левицький. – І негайно! Повідомити про результати аудієнції у намісника і разом вирішити, як бути далі. Гадаю, варто все ж дочекатися звісток з Відня.

Лонгин Цегельський задумливо подивився на будівлю порохової вежі.

– Якщо, звичайно, намісник був з нами відвертим, – мовив він.

Українська Національна Рада постала наступного дня після того, як у Львові було вивішено маніфест цісаря Карла Першого про право окремим народам мати своє правління. Серед сто п’ятдесяти членів Ради були представники Палати панів Райхсрату, Сеймові вірилісти, парламентські і сеймові посли, члени політичних партій, представники Буковинської Національної Ради, а також від повітів та міст. Головою Ради за пропозицією митрополита Шептицького було обрано Євгена Петрушевича, який оголосив опрацьований ним статут Української Національної Ради та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців.

З ним Петрушевич і відбув до Відня.

Зараз Національною Радою головує Кость Левицький, тому на ньому лежала вся відповідальність за події сьогоднішнього дня.

Як виявилося, зібрати півтори сотні людей було не так вже і складно, тому вже біля шостої години вечора, коли на місто повільно опускалися ще несміливі сутінки, будинок на вулиці Театральній, що віднедавна стала носити ім’я Тадеуша Рутовського, зібралися всі, кого цей день застав у Львові.

У великій залі зібралися члени Національної Ради. Кость Левицький до останнього тягнув з початком засідання. Він чекав, коли у залі з’явиться Дмитро Вітовський. Сотник Українських січових стрільців ще з вересня очолив створений радикальними українськими офіцерами Центральний Військовий Комітет, котрий і не приховував про свої наміри захопити владу у Львові. Принаймні і Левицький, і Петрушевич про це знали.

Коли у проході між кріслами виникли постаті у військовій формі, Кость Левицький нахмурив брови. Дмитро Вітовський прибув не сам. Хоч інші двоє не були членами Національної Ради, їхня поява на сьогоднішньому засіданні не могла бути випадкова. Він не став виясняти, що тут робить його небіж Любомир Огоновський, а третій був для Левицького незнайомий.

Розуміючи, що далі зволікати нікуди, Кость Левицький підвівся з місця. Він кинув поглядом на єпископа Станіславівського Григорія Хомишина, що сидів у третьому ряду – єдиного з духовенства, і звернувся до присутніх.

– Панове делегати! Дякую вам за те, що ви так одразу відгукнулися на наш заклик зібратися, – почав він. – Ми не стали чекати завтрашнього дня, щоб повідомити шановне товариство про те, що дізналися сьогодні. Спішу довести до вашого відома, панове, що поважна делегація три години тому мала аудієнцію у намісника коронного краю генерала фон Гуйна. Можливо, більшість з вас не поінформована про це, бо нам прийшлося діяти не мешкаючи. Нам стало відомо, що завтра до Львова прибуває представник Польської ліквідаційної комісії граф Чарторийський з вимогою перебрати у генерала фон Гуйна всю владу на Галичині.

Залом покотився неясний шум, який, тим не менше, одразу ж стих.

А Кость Левицький продовжував:

– Бажаючи випередити поляків, отець Стефанович, доктор Голубович, суддя Іван Кивелюк, адвокати Степан Баран та Лонгин Цегельський, ну і я, повідомили намісника про аналогічне бажання шанованої Конституанти. На наше розчарування, генерал-губернатор не дав конкретної згоди, пославшись на те, що не має відповідних вказівок з Відня. У свою чергу він запевнив, що таку саму відповідь завтра отримають і поляки. Тому найпершою потребою, котра заставила мене зібрати вас, є вирішити питання про те, як нам поступити далі. Чи варто нам чекати розпорядження з Відня? Прошу всіх, хто має бажання висловити свою думку, зробити це. І прошу не забувати: від нас залежить доля Української Галичини і Буковини.

Першим на трибуну піднявся Михайло Король від Жовкви. Присутні знали його як голову «Русского клуба», але з початком війни він привселюдно відмовився від цього, чим і врятував своє життя, не потрапивши до концентраційного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повністю відійшов від ворожої більшості присутніх політичної течії, що принаймні відчувалося у певній обережності його висловлювань.

От і зараз доктор Король застерігав делегатів Української Національної Ради від поспішності.

– Нам не відома обстановка у Відні, – говорив він. – Від часу, коли стало відомо про маніфест цісаря, ми, фактично, не маємо жодних більш-менш достовірних відомостей про події в столиці, як і, власне, у Європі. Є війна, нема війни – це для нас не відомо! До того ж нашими поспішними діями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цієї миті він доводить до відома цісаря наш мирний план з передачі влади на Галичині та Буковині. Як він виглядатиме в очах цісаря, коли тому повідомлять про події тут, у Львові. Тому я вважаю, що треба чекати маніфесту цісаря про передачу влади в Східній Галичині і Буковині.

Несподівано для всіх з місця озвався Дмитро Вітовський.

– Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав він.

– Що ви маєте на увазі, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину і пояснити свою думку.

Вітовський без жодного заперечення вийшов зі свого ряду і попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попередній оратор невдоволено зиркнув на сотника і так само мовчки повернувся до свого місця.

– Завтра вже буде пізно! – без вступу сказав Вітовський. – Завтра прибувають поляки, і, підозрюю, вони не будуть такими толєрантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Відня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу із польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (він наголосив на цьому слові) повинні випередити поляків.

Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вітовський підвищив голос.

– Маю честь повідомити Українську Національну Раду, що до перевороту все готове і вже неможливо його відвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, вже зранку його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлось зараз її втратити, – закінчив він.

Як не дивно, члени Національної Ради сприйняли ці слова спокійно і складалося враження, що всі чекали саме на того, хто це скаже. Але ніхто не спішив підтримати сотника Вітовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той ніяк не виражав своїх емоцій, як, зрештою, цього не робив ніколи.

– Я так розумію, пане сотнику, ви говорите від імені Військового Комітету?! – чи то запитав, чи підтвердив Левицький.

– Саме так, пане голово! – підтвердив Вітовський.

– І я гадаю, у вас є переконливі доводи ваших слів?

– Безперечно!

– Ви готові дати нам запевнення, що маєте досить сил, щоб це зробити?

– Так.

Кость Левицький зупинив свій погляд на небіжеві Огоновському. Невідомо чому, але той кивнув головою.

Дивно, але саме цей мимовільний жест переконав його у необхідності наступних дій. Кость Левицький підвівся зі свого місця.

– Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народові або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потім неволю! А може, і навпаки. Але вирішувати саме нам і саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пізно. Тому ми маємо зробити до завтра, вирішити саме зараз! Для обговорення вже немає часу. Тому я ставлю на голосування пропозицію Дмитра Вітовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вістей з Відня, взяти владу у Львові?

І першим підняв руку. Голова бачив, як спочатку несміливо, але потім все ж більше над головами виріс частокіл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вітовського: