Галицька сага. Невиправдані надії

© П. М. Лущик, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Невиправдані надії

Жителі села Перетин у вересні 1939 року

Вихідці із села, що жили в інших місцях

1939 рік

Пролог

У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Піса, Нарев, Вісла і Сян. Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з’ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку.

Із секретного додаткового протоколу Договору про ненапад між Радянським Союзомта Німеччиною. 23 серпня 1939 р.

Годинник у кутку кабінету показував половину четвертої години. До назначеного часу залишилося зовсім мало, але Сталін не спішив. Він повільно пройшовся кабінетом і, не дійшовши якихось пару кроків до свого робочого столу, повернувся і знову підійшов до В’ячеслава Молотова. Той разом з Берією уважно спостерігали за всіма його діями.

– І як він відреагував на те, що його обстріляли наші зенітки? – запитав Сталін.

– Пожартував, що на собі переконався у надійності радянських зеніток, – усміхаючись, відказав нарком іноземних справ.

– Тобто жодних претензій щодо цього інциденту німецькою стороною висловлено не було?

– Жодних!

– Тоді якщо німці не бажають говорити про це, будемо мовчати і ми! – відказав Сталін. – А зенітників навіть можна заохотити. Не побоялися відкрити вогонь по неупізнаному літаку.

– Так, адже їх ніхто не попередив про нього!

Ця розмова стосувалася інциденту із літаком міністра закордонних справ Німеччини Йоахіма фон Ріббентропа, коли, пролітаючи над Великими Луками, він був обстріляний радянськими зенітками. На щастя, все обійшлося, а Сталін навіть побачив у цьому певний бонус у майбутніх переговорах.

Сталін знову відійшов від Молотова, нарешті підійшов до свого столу і кинув погляд на телеграму, отриману від Гітлера.

«На мою думку, з огляду на бажання двох наших держав вступити в нові відносини один з одним, бажано не втрачати часу. Тому я ще раз пропоную Вам прийняти мого міністра закордонних справ у вівторок 22 серпня, найпізніше в середу 23 серпня».

Так, Гітлер спішить, подумав Сталін. Знав він і причину цього. Ні від кого (за винятком, напевне, лише однієї Польщі) не було секретом розташування на німецько-польському кордоні частин вермахту, котрі там стоять аж ніяк не для того, щоб збирати ягоди. Буде війна, і Сталін навіть знав її приблизну дату. Його пропозиція, що вони чекають на Ріббентропа двадцять шостого чи двадцять сьомого серпня, була лише пробною кулею – за даними розвідки, саме у ніч на неділю, двадцять сьоме серпня, був запланований напад на Польщу. Природно, навіть з точки зору міжнародного права, хоч на нього вже давно перестав зважати німецький лідер, акт про ненапад просто втрачав актуальність. Що ж, навіть цей факт можна використати для того, щоб отримати від договору більше користі.

– Лаврентію, ти впевнений, що в разі нападу Гітлера на Польщу, Англія і Франція не залишаться в стороні і оголосять Німеччині війну? – запитав, не обертаючись, Сталін.

– Так, наша людина в Парижі^[1] переконана, що після Мюнхенського зговору, коли Гітлер обманув Лондон і Париж, на цей раз вони не будуть такими безпечними, – відповів Берія. – Тому можна з впевненістю сказати, що Англія і Франція дотримаються свого зобов’язання заступитися за Польщу.

– Але сам Гітлер переконаний у протилежному! – вставив Молотов. – Він досі впевнений, що французи й англійці просто не стануть воювати за чужі інтереси. Англія не дозволить собі брати участь у війні, яка триватиме роки. В Англії сьогодні немає грошей, щоб вести світову війну. Заради союзника вмирати ніхто не захоче.

Сталін знову пройшовся кабінетом.

– Якщо дані твоїх людей, Лаврентій, підтвердяться, то це піде нам на користь, – говорив Сталін. – Сам того не бажаючи, Гітлер опиниться в стані війни зі своїми одвічними ворогами. Таким чином, у нас буде два, а то й три роки, щоб підготуватися до війни. Поки Гітлер не розіб’є Францію і Англію, на два фронти він воювати не буде. Він же не самогубець! Тепер щодо тексту договору. Треба викреслити з нього всяку згадку про дружні німецько-радянські відносини. Ми не можемо представити на суд радянського народу запевнення у дружбі після того, як протягом шести років Німеччина заливала нас брудом. Далі. В’ячеславе, натякни міністру Ріббентропу, але не прямо, а так, як ти вмієш, дипломатично: якщо ми не отримаємо половини Польщі та Естонію з Латвією, а також Фінляндію, то він може відразу ж вилітати назад.

– А Литва? – запитав Берія.

– Не будемо дражнити Гітлера! Він стільки сил затратив, щоб відібрати у литовців Клайпеду! Можливо, у нього на це подальші плани. Коли ж ми побачимо, що Гітлер охолонув до Литви, тоді й піднімемо це питання знову.

– Але це не можна публікувати! – заперечив Молотов.

– А ми не будемо це робити! Підпишемо таємний протокол без публікації.

В’ячеслав Молотов щось записав у блокнот.

– А як бути з англо-французькими переговорами? – підвів він голову. – Клим (Молотов мав на увазі маршала Ворошилова, який ось уже другий тиждень поспіль вів переговори з представниками Англії і Франції) захоче знати, як поводитися.

– Нехай закриває цю шарманку! – нервово відказав Сталін. – Якби французи з англійцями справді хотіли домовитися про безпеку, то не прислали б відставного адмірала і нікому невідомого генерала!

В’ячеслав Молотов подивився на годинник.

– Нам пора! – сказав він. – Німці – народ пунктуальний. Не варто це ігнорувати!..

Міністр закордонних справ Третього Райху Йоахім фон Ріббентроп виявився досить струнким сорокашестирічним чоловіком з приємною посмішкою і вишуканими манерами. Навіть тут він виглядав значно репрезентабельніше за своїх візаві – В’ячеслава Молотова, а тим більше Сталіна. На останньому був аж ніяк не парадний світлий кітель і схожий він був на добродушного грузина у якомусь гірському селі, а не на Секретаря ЦК ВКП(б). Зрештою, навіть командарм першого рангу Борис Шапошніков не надів жодної своєї нагороди, хоч мав їх досить. Напевне, єдиною відзнакою серед тих, хто зібрався у кімнаті, був Золотий партійний знак НСДАП на лацкані піджака міністра закордонних справ Третього Райху.

Привітавшись із фон Ріббентропом міцним чоловічим рукостисканням, Сталін сказав:

– Хочу у вашій особі передати свій палкий привіт вождю німецького народу Адольфу Гітлеру!

– Дякую, пане Сталін, я обов’язково вже сьогодні передам фюреру ваші слова! – відповів Ріббентроп. – Впевнений, що наша зустріч принесе нашим народам мир.

Після того В’ячеслав Молотов представив високому гостю присутніх і жестом запросив зайняти місця за довгим столом. Переговори щодо майбутнього Європи розпочалися.

Зовсім недалеко звідси посол Польської Республіки в СРСР Вацлав Гржибовський готувався відправити шифрограму у Варшаву, де повідомив про прибуття до Москви міністра внутрішніх справ Третього Райху і про те, як того зустрічав на місцевому летовищі В’ячеслав Молотов. Ще не знаючи причин появи в Москві Ріббентропа, посол попередив про те, що, можливо, одним з пунктів перемовин буде Польща.

Ні сам посол Гржибовський, ні міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек, кому була адресована шифрограма, не знали, що існувати їхній державі залишився рівно місяць.

1

Олена Смоляр була на сьомому небі від щастя – до неї після п’ятнадцятирічної перерви знову приїхав старший син Михайло. Це сталося так несподівано для всіх, що у той момент, коли Михайло підходив до лісничівки, на обійсті була лише мати. Решта пороз’їжджалися у своїх справах: батько Яків та молодший син Кость саме відправилися на північний кордон лісу, щоб контролювати спорудження через болото дерев’яного настилу до Сорочина; невістка Оксана цілими днями пропадала у школі, готуючись до навчання з вересня, внучка Катруся увесь час допомагає мамі, й Смолярі вже серйозно подумували, щоб відправити дівчину в учительську семінарію. Поки всі зібралися вдома, Олена вже встигла нагодувати Михайла, наговоритися за всі роки, що він не був вдома, і навіть відійти від першого радісного усвідомлення того, що до неї приїхав син.

Зустріч з батьком і молодшим братом вийшла також теплою та зворушливою. Дізнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Яків невдоволено скривився, але таки підійшов до креденса і дістав звідтам пляшку доброї гари. Побачивши це, Михайло засміявся.

– Тату, ви хочете мене споїти? – насмішкувато запитав він.

– Чого ти так подумав?

– Та пити то я буду, але закусувати вже не влізе. Мама мене загодувала.

– Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жінка зовсім не годує?!

Михайло знову усміхнувся. Напевне, такі слова говорить кожна мати, коли її син приїздить додому після великої перерви.

– Ну вічно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Яків Олену.

І вже до Михайла:

– Нічого не поробиш, сину, треба з’їсти ще раз!

Той погладив себе по чималенькому животі і скрушно зітхнув.

Не встигли сісти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привітання і навіть знайомство, бо коли Михайло приїжджав останній раз, Кость ще тільки служив у війську і навіть не подумував про те, щоб женитися.

– Щось ти, Михайле, довго не приїздив до нас! – осудливо сказав Яків. – Обідивсьи чи як?

– Та чого там обіжатися? – відказав Михайло. – Певно, що міг сказати, що робота, нема часу і всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотні відмовок, щоб не поїхати.

– Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.

Михайло усміхнувся:

– Та не повірите – знову через роботу! Мав потребу приїхати до Львова, а коли вже зійшов на Головному двірці, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не відвідати своїх?

І хоч у мові Михайла було багато польських слів, а Львів та Кам’янку інакше як Львув і Камйонка він не називав, усе ж було приємно слухати сина, котрого не було так довго.

– Як там твоя Катерина? Діти? – допитувався батько.

– Здорові! – відповів Михайло. – Кася помагає мені продавати в склепі, а діти вже виросли. Тадеуш поїхав до Варшави вчитися в гімназії. Я якраз відвозив його, бо їхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до університету.

Останні слова Михайло сказав з особливим піднесенням.

– А дочка? – поцікавився Кость. – Ще не замужем?

– Аґнежка? Та їй тільки п’ятнадцять років! Ще рано!

Розмови продовжувалися, але Оксана і Катруся у ній участі не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною і якщо для невістки він залишався далеким чоловіковим братом, то для дочки був чужим вуйком.

– Надовго? – запитав Яків, знову наливаючи у келішки горілку.

– Та свої діла у Львові я поробив, можу побути трохи, – відказав Михайло, застережливо піднявши кисть руки, коли батько наливав йому. – А вдома маю бути третього вересня.

– То є ще час сьи наговорити!

Після застілля чоловіки вирішили вийти на двір, щоб розімнутися, а Олена з Оксаною залишилися прибрати зі столу. Яків поважно запалив файку. Оскільки ні Михайло, ні Кость не курили, то лише спостерігали за діями батька.

– Ти, Михайле, скажи нам таке, – говорив Яків, пускаючи носом тютюновий дим. – Ти в Польщі жиєш, більше знаєш, то розповіси нам, що в світі сьи робить?

– Та ви тоже в Польщі живете, тату! – обережно заперечив Михайло.

Старший син ще пам’ятав, що подібна його відповідь стала причиною того, що повернувся він додому аж тепер.

– У нас Галичина, чи то як там у Варшаві кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщі… До нас мало доходять справжні новини, але щось тут не так.

– Ви про що, тату?

– Тато каже про то, що забирають у військо молодих хлопів, – пояснив Кость. – Вчера забрали навіть Богдана Вовка. Він взагалі не служив у війську, а ще не минуло й дві неділі, як женивсьи.

Кость обережно озирнувся на двері хати.

– Буде війна?

Михайло відповів не одразу. Він також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що їх підслухають мати і невістка. Розмова з батьком та братом непомітно зачепила справжню причину його появи у рідному домі. Щоправда, теперішня обстановка цьому аж ніяк не сприяє. Михайло навіть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не міг бути надійною людиною, але іншого виходу у Михайла Смоляра не було.

– Як ви розумієте, я не служу у воєнному міністерстві і всього не знаю, – повільно мовив він. – А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга – тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.

Михайло подивився на стривожених батька і брата.

– Ще когось мобілізували? – поцікавився він.

– Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.

– Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того і забирають!

Він розправив плечі.

– Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго пам’ятав би ці дні!

– А ви завтра зранє підіть в ліс! – запропонував Яків. – Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.

– А дорога через болото? – запитав Кость.

– Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!

Михайло повернув голову до Костя:

– Підемо, брате?

– А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, – згодився Кость.

– От і файно! – зрадів Яків. – То, може, гербати трохи вип’ємо?

– О ні! – застережливо підняв руки Михайло. – Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!

– Я піду з тобою?.. – запитав Кость.

Михайло заперечливо похитав головою:

– Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.

– Най йде сам! – сказав Яків. – А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.

– Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.

Звичайно, він бажав не так побачити рідну хату, перетворену на читальню місцевої «Просвіти», як розібратися зі своїми думками. З двох сторін до дороги підступали високі сосни, ледь-ледь погойдуючись на несильному вітру. Михайло любив слухати, як скриплять дерева, але сьогоднішня погода аж ніяк не сприяє цьому.

Невдовзі ліс закінчився, й попереду показалися стріхи перетинських хат. Михайло не поспішаючи йшов польовою дорогою. Йому треба було обдумати завтрашню розмову з братом. Звичайно, його несподівана поява у будинку батьків, якому він сам зарікся знову переступити поріг, не була спонтанним рішення, як того Михайло намагався пояснити батькові. Ще далекого тридцятого року через свою необачність він став агентом Другого відділу Генерального штабу Війська Польського, інакше «Двуйки». Причиною цьому стала його необережність у виборі постачальників антикварного товару, яким торгував спочатку дядько дружини, а після його смерті і Михайло. Але якщо «вуєк Марек» всіляко сторонився підозрілих агентів, то Михайло Смоляр (чи то пак Міхал Смоляр, як його знали у містечку Слупце) одразу ж потрапив на гачок аферистів, котрі під час першої розмови запропонували досить коштовний, але підозріло дешевий товар. Думаючи, що таким чином він зможе заставити нових клієнтів поставляти йому ходовий товар, Михайло згодився на оборудок. Не відомо, чим все це закінчилось, якби одного аж ніяк не чудового дня до його крамниці не завітали двоє невідомих і не повідомили ошелешеному «негоціанту», що його товар крадений, до того ж фігурує у справі про вбивство єврея, а на довершення до всього це все сталося у сусідній Німеччині. Тоді ж незнайомці запропонували йому вибір: або піти під суд за причетність до злочину, або пристати на їхню пропозицію працювати у «Двуйці». Чесно кажучи, вибір у Михайла був невеликий. Так він став спочатку господарем явки, куди з Німеччини переправлялись відомості про стан німецького райхсверу^[2], а після того як у 1933 році його зв’язковий відмовився працювати на польську розвідку, мотивуючи це тим, що після приходу в Німеччині нацистів вбивство єврея вже не є кримінальним злочином (це, до слова, стало причиною його зникнення), сам став зв’язковим. Його часті робочі поїздки до прикордонної Познані були прикриттям для справжньої роботи. Здавалось би, все йшло не так вже й погано, враховуючи навіть усвідомлення того, що він, Михайло Смоляр, причетний до благородної справи захисту Вітчизни, але на початку червня до нього знову прийшли з «Двуйки».

Згадка про цю розмову у таємній кімнатці його крамниці Михайлові щоразу псувала настрій. Він завжди робив все від нього залежне, щоб ніхто з його рідних – і в Слупце, і тут, в Перетині – не те, що не знав про його друге життя, а навіть не здогадувався про це. Пропозиція представника «Двуйки» (та яка там пропозиція – наказ!) остаточно розбила його плани. Він досі слово в слово пам’ятає цю розмову.

Тоді представник запропонував йому поїхати сюди, до Перетина, але не просто для того, щоб відвідати батьків, котрих не бачив п’ятнадцять років, але обов’язково поговорити з молодшим братом Костем і не лише поговорити, але й добитися у нього згоди працювати на них.

– Вам, пане Міхал, належить поїхати до свого брата, – сказав тоді гість.

– Навіщо?

– Якщо він працює гайовим, то просто повинен допомогти своїй Польщі у такий непевний час!

Смоляр зрозумів, що там про нього знають все.

– Але що я маю зробити? – не вгавав Смоляр. – Що має зробити Кость?

– Те, що робить його старший брат на заході Польщі! Гадаю, він не відмовиться від такої пропозиції, попри своє, скажімо так, неприйняття всього польського. Упевнений, що молодший Смоляр не захоче стати причиною того, що ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову.

Невідомий пильно подивився на здивованого Смоляра.

– Особливо якщо це його попросить рідний брат! – завершив він.

Тоді Михайло зрозумів, що подальші відпирання, а тим більше відмовки, даремні.

Ось тому він тут. Всю дорогу Михайло не знаходив собі місця, гадаючи, як зустрінуть його батьки, як пройде розмова з братом. Що ж, з батьками вийшло все добре, навіть доречно, коли мова зайшла про міжнародну обстановку, навіть завтрашня «лісова прогулянка» з Костем укладалася у його плани. Михайло розумів, що це ще нічого не значить, а знаючи характер брата, можна сподіватися на все, але все ж це буде лише перша спроба перехилити його на свою сторону. У нього буде декілька днів, щоб довершити те, заради чого він і приїхав сюди. А першого вересня треба повертатися додому і бажано з письмовою згодою Костя на співпрацю. Інакше… Михайло навіть не хотів думати, що буде інакше.

«…Ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову».

Михайло Смоляр пройшов мимо обійстя і склепу Гутманів. Він знав з листів батька, що Моше Гутман навіть досить легко прижився у Перетині, принаймні відкритої ворожнечі між ним та місцевими селянами не було. Через паркан Михайло зауважив досить молоду жінку. Вона саме вивішувала випраний одяг. Смоляр знав, що це невістка Гутманів і звуть її Хава, тобто Ева польською. Видно, тривале перебування поруч українців зробило її не такою боязкою, як це звичайно буває з єврейськими жінками, бо Хава лише кинула побіжний погляд на незнайомого чоловіка і продовжила свою роботу.

Михайло також вирішив не зупинятися, а покрокував далі вулицею, тим більше що на лавці, поставленій біля хвіртки обійстя навпроти він побачив сивого діда, у якому заледве упізнав коваля Василя Вовка.

– Слава Ісусу Христу, вуйку Василю! – привітався він, знімаючи капелюха.

Старий Вовк примружився, щоб розгледіти того, хто заговорив з ним, з несподіванки вийняв з рота незапалену файну.

– А чи не син ти гайового? – запитав він.

– Я, вуйку! Міхал!

Василь підвівся з лави й простягнув руку. Його потиск був сильний, від чого Михайлові здалося, що його кисть побувала в лещатах.

– Приїхав-таки?

– Та приїхав. Вже давно не був, то й приїхав! А ви як?

– Та як? Як видиш, старим став, сили вже не ті, – відказав, знову сідаючи на лаву, Василь.

Михайло засміявся.

– Та де там сили не ті! – сказав він, потираючи руку. – Як живете?

– Та во, забрали мого Богдана до війська, то й чекаю на него! Ти там в себе не знаєш, то серйозно воно чи то так, щоб гинші сьи бояли?

Михайлові дуже хотілося чимось зарадити ковалеві, сказати щось утішливе для нього, але вирішив нічого не вигадувати.

– Не знаю, вуйку! Знав би – то сказав, а так брехати не хочу!

– То й правильно! Якщо не знаєш, що казати, – кажи правду або мовчи! – похвалив Василь. – А ти куда йдеш?

– Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився і жив до того часу, як забрали до війська.

– То файно! Але там, може, закрито!

– То нічого! Просто походжу коло неї, подивлюся!

Він знову зняв капелюха.

– Бувайте здорові, вуйку! Тримайтеся! – сказав Михайло і пішов далі.

Колишня садиба Смолярів, а тепер читальня «Просвіти», справді виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Він одразу відзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опікувалася «Просвітою» його невістка Оксана, все ж було зрозуміло, що не лише вона одна. Але навіть таке бережливе ставлення до його маєтку не могло змінити Михайлове ставлення до теперішнього призначення: у цій ошатній оселі не було нічого польського, навіть натяку на те, до якої держави воно належить. Хоч ззовні ніщо не вказувало, що це читальня української «Просвіти», чоловік відчув – ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозуміле, ефемерне, як чужим і незрозумілим для нього було все, що відбувалося за цими стінами.

Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб піти на лісничівку. Головне, щоб завтра вийшло так, як він запланував…

– Що ти хотів сказати мені, брате? – раптом запитав Кость.

Від несподіванки Михайло зупинився.

– З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? – здивувався він.

– Я хоч і молодший за тебе, але тоже маю очі й вуха. Твоя згода відправитися зі мною аж на східний кордон мене спочатку здивувала, як здивував і твій приїзд. Тебе не було п’ятнадцять років, від тебе навіть листи приходили раз на пів року. А тут на тобі – приїхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Міську?

Михайло виявився зовсім не готовим до такого перебігу розмови. Вони із самого ранку, озброївшись рушницями, вийшли з лісничівки, заглибилися в ліс, піднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, і рушили на схід. Михайло увесь час думав, як почати розмову з молодшим братом, але Кость сам допоміг йому, першим почавши розмову. Але виявилося, зовсім не так, як думав Михайло.

– Що ж, якщо ти почав перший, то і я буду відвертим! – сказав старший Смоляр. – Ти маєш рацію: я приїхав не просто так, хоч і не без того, щоб побачити вас всіх, але й у справі.

– До кого?

– До тебе, Костю!

– Ну, тоди я тебе слухаю! – з готовністю мовив Кость.

– Але ти маєш мені дати слово, що про те, що ми будемо говорити, не має права ніхто знати!

– Нічого собі справа!

– Яка вже є! Ти маєш зрозуміти, що то не моя примха!

– А чия?

– Спочатку дай слово, що то помре разом з нами! – повторив Михайло.

Звичайно, Костеві не сподобався такий тон старшого брата, але бажання дізнатися, що то за справа, яка підняла Михайла з насидженого роками місця, й до чого тут він сам, переважило.

– Якщо то не зашкодить моїм, то я обіцяю нікому не говорити, – сказав він. – А то не зашкодить?

– Якщо ти комусь скажеш, то зашкодить точно! – уточнив Михайло.

– Тоди я тебе слухаю!

Михайло деякий час йшов мовчки, збираючись з думками. Кость не підганяв його, крокуючи поруч. Лише коли Михайло переступив через невеличку калюжу, що утворилася після нічного дощу, він обережно запитав:

– Ти знаєш, що таке «Двуйка»?

– Двуйка? Погана оцінка, поставлена якомусь польському гімназисту?

– Зовсім не смішно!

– Тоді поясни! А то ти ставиш такі питання, на які я не знаю відповіді.

– Добре! То знай: «Двуйка» – то офензива Війська Польського! – тихо сказав Михайло і для чогось озирнувся.

– А до чого тут ти? – не зрозумів Кость.

– Я належу до неї вже дев’ять років.

Кость продовжував крокувати, час від часу стискаючи рукою ремінь рушниці. Він майже одразу зрозумів, що старший брат не жартує, адже справді – таким не жартують.

– А до чого тут я? – обережно поцікавився він.

– Там, – Михайло кивнув кудись убік, – хочуть залучити тебе до своєї роботи.

– Звідки вони про мене знають?

– Вони знають про тебе все!

– А якщо все знають, то мають знати й то, як я відношусь до всього польського! – запально відказав Кость.

– Nie krzycz!^[3] – зупинив його Михайло. – Знають і про то! Знають, що ти робиш польським гайовим…

– І маю помагати Польщі! – закінчив замість нього молодший брат. – Так?

– Ти сам відповів!

– А у твоїй «Двуйці» мало одного Смоляра? Треба двох?

– Про тебе, може, і не згадали, якби не обстановка на кордоні зі Звйонзеком^[4].

– Тобто я маю лазити по кордоні зі Звйонзеком і рахувати їхніх жовнірів? – їдко запитав Кость.

– Я не знаю, що тобі скажуть робити, але повір: ти від того навіть виграєш, як виграв я! Невже ти гадаєш, що свого Тадеуша я просто так би прилаштував до столиці?

Кость відповів не одразу. він продовжував крокувати піщаною дорогою, дивлячись собі під ноги, а не навкруги, на дерева, як зазвичай. Михайло не підганяв його, розуміючи: щоб відповісти, братові треба все обдумати, а це не просто. Тоді, дев’ять років тому, Михайлові було легше: він просто не мав вибору.

Але наступне запитання Костя спантеличило Михайла.

– Що тобі буде, коли я не згоджусь?

Від несподіванки Михайло зупинився. Кость обернувся і підійшов до нього.

– Що буде, коли я скажу «ні»? – повторив він.

– Та нічого доброго! – признався Михайло.

– Погано! – сказав Кость. – Дуже погано! Мені шкода, Міську, але викручуйсьи сам! Даремно ти приїхав! Моє відношення до вашої Польщі ти знаєш! Скажу тобі більше: якби ти б пропонував мені зробити щось таке, що зашкодило Жечі^[5], то я, може, і погодивсьи на то! Але такого ти мені не скажеш. Мені шкода, але на вашу Польщу я шпійонити не буду!..

Із цим Михайло Смоляр і відбув у п’ятницю першого вересня до Кам’янки. Прощання з батьками було щирим, з братом Костем – холодним, радше формальним. Щоправда, це вже сталося на залізничній станції, куди Михайла відвіз молодший брат. Вже сідаючи у вагон, старший Смоляр востаннє подивився на Костя. Той сидів на бричці, чекаючи того моменту, коли від’їде потяг. Та лісова розмова якщо не посварила братів, то остаточно зробила їх чужими. Якби не склалися його справи з «Двуйкою», завдання котрої він не виконав, Михайло дав собі слово більше ніколи не переступати поріг будинку на лісничівці.

Він не знав, що вже сьогоднішні події посприяють, щоб він цього слова дотримав!