Феноменологія духу

Чисте самопізнання в абсолютній іншості, цей ефір як такий, править за основу науки, або знання в загальній формі. Початок філософії висуває передумову чи вимогу, щоб свідомість перебувала в цій стихії. Але ця стихія набуває завершеності і прозорості лиш у процесі свого становлення. Це чиста духовність як загальне, що має подобу простої безпосередності, – і ця проста стихія, що як така має екзистенцію, – це основа, мислення, що існує тільки в духові. Оскільки ця стихія, ця безпосередність духу, становить субстанційність духу загалом, вона є преосутненою сутністю, відображенням, що само для себе є простим, безпосередністю як такою, буттям, що є відображенням у собі самому. Наука зі свого боку вимагає, щоб самоусвідомлення піднеслося в цей ефір, аби мати змогу жити з наукою і в науці і таки справді жити там. І навпаки, індивід має право вимагати, щоб наука дала йому принаймні драбину, якою можна було б дістатися до тієї позиції, показала йому, що він і в собі має ту позицію. Право індивіда спирається на його абсолютну незалежність, яку він має на кожному етапі свого знання, бо на кожному етапі, байдуже, визнаний він наукою чи ні і яким змістом наповнює його індивід, це право є абсолютною формою, тобто безпосередньою впевненістю в собі і, таким чином, якщо віддати перевагу саме цьому вислову, безумовним буттям. Якщо позицію свідомості – усвідомлювати об’єктивні речі як свою протилежність, а себе – як їхню протилежність – наука вважає за інше, а те, де свідомість знає, що вона перебуває при собі й не виходить за свої межі, наука вважає радше за втрату духу, то стихія науки видається свідомості такою потойбічною далечінню, де свідомість уже не володіє собою. Кожна з цих обох сторін видається іншій стороні перекрученням істини. Коли природна свідомість безпосередньо покладається на науку, – це намагання, не знати чим спричинене, узяти й ходити на голові. Спонука прибрати такої незвичайної пози і рухатись у ній – це насильство, яке примушують її скоїти, дарма що вона не готувалася до нього з огляду на його начебто непотрібність. Нехай наука сама по собі буде чим завгодно, а у відносинах із безпосереднім самоусвідомленням вона репрезентує себе як щось зворотне від неї; або: з огляду на те, що принцип реальності безпосереднього самоусвідомлення полягає в його впевненості в собі, наука, оскільки самоусвідомлення для себе перебуває за її межами, прибирає характеру нереальності. Через те наука має поєднати з собою стихію самовірогідності, чи, радше, показати, що ця стихія належить їй і як саме. А наука, позбавлена такої реальності, – це тільки зміст як щось у-собі, мета, що є лише чимсь внутрішнім; це не дух, а лише духовна субстанція. Це в‐собі має знайти собі вияв і самому стати для себе, і це означає не що інше, як те, що той елемент має утверджувати самоусвідомлення як щось єдине з собою.

Якраз становлення науки загалом, або знання, й репрезентує «Феноменологія духу». Знання, яким воно є спочатку, або безпосередній дух – це щось позбавлене духу, чуттєва свідомість. Щоб стати справжнім знанням, або створити стихію науки, що є чистим поняттям самої науки, треба здолати важкий і довгий шлях. Це становлення, яким воно виявляється у своєму змісті та формах, набутих у своєму процесі, не буде тим, що одразу уявляють собі, ведучи ненаукову свідомість до науки; крім того, воно буде чимсь іншим, ніж обґрунтуванням науки, і, звісно, іншим, ніж натхнення, що безпосередньо починається з абсолютним знанням, немов спалахнувши від пістолетного пострілу, і швиденько впорується з іншими поглядами, просто оголосивши, що на них не слід звертати уваги.

Завдання вести індивіда від його неосвіченості до знання треба сприймати в загальному значенні, тобто спостерігати формування загального індивіда, самоусвідомленого духу. Що стосується відносин між окремим індивідом та загальним, то в загальному індивіді виявляється кожен момент, тільки-но набувши конкретної форми і своєї конфігурації. Окремий індивід – це неповний дух, конкретна постать, в усьому існуванні якої переважає одна визначена особливість, тоді як решта особливостей затерті. В духові, що стоїть вище від іншого духу, нижче конкретне існування опускається до рівня непомітного моменту; те, що раніше було самим предметом [Sache], тепер – тільки слід, його форма завуальована, ставши простою тінню. Індивід, чиєю субстанцією є дух, що стоїть на вищому рівні, пронизує цю минущість, і то способом, близьким до того, коли хтось, беручись до вищої науки, проходить ті попередні стадії пізнання, які він уже давно опанував, аби пригадати собі їхній зміст; він згадує про них, але не зосереджує на них свою цікавість. А в аспекті змісту індивід мусить пройти й етапи формування загального духу, але пройти як форми, що їх уже скинув дух, як етапи вже прокладеного й вирівняного шляху; отже, коли йдеться про пізнання, ми бачимо: те, що в попередні історичні періоди давало роботу зрілому духові людей, тепер опустилося до рівня інформації, вправ і навіть дитячих ігор, і в цьому педагогічному поступі можна добачити немов контурно зображену історію світової цивілізації. Це минуле буття вже стало набутою власністю загального духу, що становить субстанцію індивіда, а отже, з’являючись йому зовні, його неорганічну природу. З погляду індивіда, освіта в цій ретроспективі полягає в тому, що він здобуває вже готове, вбирає в себе свою неорганічну природу й починає володіти нею для себе. А з погляду загального духу як субстанції розвиток освіти означає не що інше, як те, що ця субстанція дає собі своє самоусвідомлення, породжує своє становлення і своє відображення в собі.

Наука репрезентує перед нами цей розвиток освіти та культури з усією докладністю та необхідністю водночас і як те, що вже опустилося до рівня моменту і власності духу. І тут мета – це прозирання духу в те, що таке знання. Нетерпіння вимагає неможливого, прагне досягнути мети, не маючи засобів. З одного боку, треба терпляче пройти ввесь цей довгий шлях, бо необхідний кожен момент, а з другого – зупинятися на кожному моменті, бо кожен сам по собі є повною окремою формою, і його вважають за щось абсолютне лише тією мірою, якою його визначеність трактують як щось ціле й конкретне, якою ціле розглядають у тій своєрідності, якої їй надає ця визначеність. Оскільки субстанція індивіда, ба навіть оскільки світовий дух мав терпіння проходити крізь ці форми протягом тривалого часу і брати на себе величезну працю світової історії, де він у кожній постаті подавав увесь свій зміст тією мірою, якою спромагався його репрезентувати, і оскільки цей дух ніяким меншим коштом ніколи не спромагався досягти самоусвідомлення, то, відповідно до ситуації, індивід потребує не менших зусиль, щоб осягнути свою субстанцію, а водночас йому треба докладати менших зусиль, бо це вже відбувалося в собі, бо зміст уже такий, де реальність скасовано до можливостей, де безпосередність присилувана, а формування зведене до своєї абревіатури – до простого визначення думок. Будучи вже думкою, зміст – це власність субстанції; тепер уже треба змінювати не існування у форму буття-в-собі, а в‐собі (не як щось початкове і не як занурене в буття, а радше як пригадане) у форму буття-для-себе. До того, як це діється, треба придивитися докладніше.

На позиції, з якої ми починаємо цей рух, нам не треба, коли брати до уваги ціле, касувати саме існування, однак треба (і це потребує якогось вищого виду перетворення) скасувати форми в тому вигляді, як вони репрезентовані нам в уявленні і знайомі нам. Лише завдяки цьому першому запереченню існування, увібране в субстанцію, безпосередньо переходить в стихію самості. Властивість, якої набуває таким чином самість, має той самий характер незрозумілої безпосередності і незворушної байдужості, що й саме існування; отож існування переходить у форму уявлення. Водночас воно стає таким чином чимсь знайомим, таким, із чим дух, що існує, вже впорався, і тому його діяльність та інтереси вже не зосереджуються в ньому. Якщо діяльність, яка впоралася з існуванням, і сама є тільки рухом окремого духу, що не розуміє себе, знання натомість спрямоване проти уявлення, що виникло таким чином, проти тієї знайомості; це дія загального Я, інтерес мислення.

А знайоме саме тому, що воно «знайоме», є непізнаним. У процесі пізнання це найпоширеніша самоомана, а також обман інших людей, коли щось вважають за знайоме і саме тому задовольняються цим. Таке знання з усіма його балачками ніколи не сходить з місця, навіть не усвідомлюючи цього. Суб’єкт і об’єкт і т. ін., Бога, природу, тяму, чуттєвість і т. ін. без перевірки вважають за знайоме й беруть за основу як те, що має певне значення, вважають за непорушну точку, яку можна зробити вихідною і до якої можна повернутися. Процес пізнання відбувається тільки між цими непорушними точками, а отже, ковзає по поверхні. Розуміння й доведення також полягають у тому, щоб побачити, чи кожен індивід знаходить у своїй уяві те, що йому сказано, чи воно видається йому знайомим і саме таким чи ні.

Аналіз певного уявлення, як його провадили давніше, був уже не чим іншим, як касуванням форми знайомства з ним. Розкласти якесь уявлення на його початкові елементи означає повернутися до тих моментів, які принаймні не мають форми наявного уявлення, а становлять безпосередню властивість Я. Такий аналіз доходить тільки до думок, що й самі є знайомими, несхитними й усталеними визначеннями. Проте істотним моментом є й те, що лишилося відсепарованим, нереальним, бо вже тільки тому, що конкретне поділяється і стає нереальним, відсепароване стає тим, що рухається саме. Здійснення поділу – це вияв зусиль і праці тями, цієї найдивовижнішої і найвеличнішої, чи, радше, абсолютної сили. Коло, що замкнене в собі і як субстанція утримує свої моменти, – це безпосередні й тому аж ніяк не дивні відносини. Але те, що відокремлене від свого середовища-кола акцидентне – як пов’язане та реальне лиш у своєму взаємозв’язку з іншим, – набуває власного буття і окремої свободи, є виявом могутньої сили негативного; це енергія мислення, чистого Я. Смерть, якщо ми так захочемо називати ту нереальність, – це найжахливіше, тож для того, щоб утримати мертве, потрібні якнайбільші зусилля. Безпорадна краса ненавидить тяму, бо вона вимагає від неї того, на що краса не спроможна. Але життя духу – це не життя, що цурається смерті й стережеться будь-яких спустошень; воно витримує смерть і зберігається в смерті. Дух здобуває свою істину, тільки ставши абсолютно розірваним. Він є цією могутньою силою не як щось позитивне, що відвертається від негативного, як-от коли ми кажемо про що-небудь, мовляв, воно ніщо або оманливе, і тоді, впоравшись із ним, переходимо до чогось іншого; навпаки, дух є цією силою, тільки дивлячись у вічі негативному, перебуваючи біля нього. Це перебування – чарівна сила, що перетворює негативне в буття. Це та сама сила, яку вище ми називали суб’єктом, яка, надавши у своїй стихії існування визначеності, касує абстрактну, тобто лише просто сутню безпосередність, і завдяки цьому стає справжньою субстанцією, буттям, або безпосередністю, що не має опосередкування за своїми межами, а саме є цим опосередкуванням.

Те, що уявлене, стає власністю чистого самоусвідомлення, цього піднесення до загальності взагалі, – це тільки один аспект розвитку, а не завершена будівля освіти та культури. Спосіб дослідження за давніх часів відрізняється від способу дослідження за новітньої доби тим, що той спосіб полягав у безпосередньому розвитку природної свідомості. Ретельно випробовуючи кожну стихію існування й філософуючи про все, на що натрапляв, цей давній метод став наскрізь пронизаним загальністю. Натомість за новітніх часів індивід знаходить уже готову абстрактну форму; намагання збагнути і привласнити її – це радше безпосереднє виготовлення внутрішнього і скорочене виробництво загального, ніж постання загального з розмаїття конкретного існування.

Через те завдання тепер полягає не так у тому, щоб очистити індивіда від чуттєвої безпосередності і зробити його субстанцією, що помислена й мислить, як радше в протилежному: реалізувати загальне й надихнути його духом, скасувавши непорушні й визначені думки. А проте набагато важче надати плинності непорушним і визначеним думкам, ніж чуттєвому існуванню. Причина полягає у сказаному вище; ті визначеності мають за свою субстанцію та стихію свого існування Я, силу негативного, або чистої реальності; натомість чуттєві визначеності мають тільки безсилу абстрактну безпосередність, або буття як таке. Думки стануть плинними, коли чисте мислення, ця внутрішня безпосередність, пізнає себе як момент, або коли чиста впевненість у собі абстрагується від себе, проте не покине себе, не відступить убік, а зречеться фіксованості свого самоутвердження й водночас фіксованості чистого конкретного, що є самим Я, на відміну від його розмаїтого змісту, а також фіксованості всіх відмінностей, які, утверджені в стихії чистого мислення, беруть участь у незумовленості Я. Завдяки цьому процесові чисті думки стають поняттями і лише тоді стають тим, чим є насправді, – незалежним рухом, колами; стають тим, у чому полягає їхня субстанція, – духовними сутностями.

Цей рух чистих сутностей становить саму природу науковості. Коли цей рух розглядати як взаємозв’язок його змісту, цей рух є необхідним розширенням цього змісту до органічного цілого. Завдяки цьому рухові шлях, на якому досягають поняття про знання, теж стає необхідним і цілковитим становленням, тож ця підготовча стадія припиняє бути випадковим філософуванням, що випадково спрямовується на ті або ті об’єкти, відносини та думки нерозвиненої свідомості або намагається обґрунтувати істину з допомогою різноманітних міркувань і висновків із певних думок; цей шлях завдяки рухові самого поняття охопить усе життя свідомості у світі в її необхідності.

Крім того, такий виклад становить першу частину науки, бо існування духу як чогось первісного – це не що інше, як безпосереднє, або початок; початок, але ще не його повернення до себе. Отже, стихія безпосереднього існування – це та риса, завдяки якій ця галузь науки [феноменологія] відрізняється від інших галузей. Вказівка на цю відмінність спонукає до обговорення певних усталених думок, які звичайно згадують у цьому контексті.

Безпосереднє існування духу, тобто свідомість, має два аспекти: знання і об’єктивність, що негативна до знання. Оскільки в цій стихії дух розвивається й розставляє свої моменти, ця протилежність між аспектами виявляється на кожному етапі розвитку, а всі моменти виступають як форми свідомості. Наука про шлях цього розвитку – це наука про досвід, який здійснює свідомість. Субстанцію, і її саму, і її рух, слід розглядати як об’єкт свідомості. Свідомість знає й розуміє лише те, що є в її досвіді, бо те, що є в досвіді, – це тільки духовна субстанція, і то як об’єкт свого Я. А дух стане об’єктом, бо полягає в процесі перетворення себе в інше, тобто в об’єкт свого Я, і в скасуванні цієї іншості. А досвідом названо саме той процес, у якому безпосереднє, несприйняте в досвіді, тобто абстрактне – чи то як чуттєве буття, чи то як помислене просте, – самовідчужується, а відтак повертається до себе з цього відчуження, а отже, тільки тепер постає у своїй реальності та істині і стає власністю свідомості.

Нетотожність, що постала у свідомості між Я і субстанцією, яка є його об’єктом, – це відмінність між ними, негативність узагалі. Її можна вважати за брак цих обох протилежностей, але вона становить їхню душу, їхню рушійну силу, і тому деякі мислителі давнини вважали за рушійну силу порожнечу, бо, хоч і розуміли рушійну силу як негативність, ще не думали про цю негативність як про самість. Оскільки ця негативність постає передусім як нетотожність Я і об’єкта, то це не меншою мірою й нетотожність субстанції з собою. Те, що начебто відбувається за її межами й видається діяльністю, спрямованою проти неї, – це її власна дія, і субстанція засвідчує, що вона, по суті, суб’єкт. Коли вона цілком засвідчила це, дух ототожнює своє існування зі своєю сутністю; дух, такий, як є, становить свій власний об’єкт, а абстрактна стихія безпосередності та відокремленості знання від істини подолана. Буття абсолютно опосередковане, є субстанційним змістом, а водночас і безпосередньою власністю Я, самістю, або уявленням. На цьому й закінчується феноменологія духу. Дух готує для себе в цій феноменології стихію знання. В цій стихії моменти духу містяться у формі простоти, яка знає, що її об’єкт – вона сама. Моменти духу вже не розходяться відповідно до протилежності між буттям і знанням, а лишаються в простоті знання, є істиною у формі істини, і їхнє розмаїття – лише розмаїття змісту. Процес, завдяки якому вони в цій стихії організуються в ціле, – це логіка, або умоглядна [speculative] філософія.

Що ж, оскільки система досвіду, який властивий духові, охоплює тільки з’явище духу, видається, що поступ від з’явища до науки про істину у формі істини є суто негативним, тож може зародитися бажання відкинути негативне як щось хибне й вимагати, щоб нас одразу повели до істини: навіщо вовтузитися з хибним? На вже сказане вище, – мовляв, слід одразу починати з науки, – тут можна заперечити, що така властивість, як хибність, узагалі належить негативності. Ідеї, звичайно пов’язані з цією темою, дуже перешкоджають доступові до істини. Це міркування спонукало нас заговорити про математичне пізнання, що вважає нефілософське знання за ідеал, якого має намагатися досягнути філософія, проте досі її намагання були марні.

Істинне і хибне належать до тих визначених думок, які несхитно претендують на власну сутність, і одна з цих думок твердо стоїть по цей бік, друга – по той бік, вони ізольовані й не мають між собою нічого спільного. У відповідь на це твердження можна сказати, що істинне – це не карбована монета, яку випускають готовою і яку можна одразу класти до кишені. Та й хибного не дано, так само як і лихого. Щоправда, лихе і хибне не такі погані, як диявол, бо у формі диявола вони навіть стають окремими суб’єктами, а як хибне і лихе є тільки загальними, хоча мають відносно одне одного свою сутність. Хибне (адже тут ідеться лише про нього) було б іншим, негативним аспектом субстанції, що як зміст знання є істиною. Але й сама субстанція, по суті, – щось негативне, почасти як диференціація та визначення змісту, а почасти як просте диференціювання, тобто як Я і знання загалом. Адже знання може бути хибним. Мати хибне знання про щось означає, що знання не тотожне своїй субстанції. Але саме ця нетотожність – це диференціювання взагалі, суттєвий момент пізнання. З цієї диференціації постає, звичайно, їхня тотожність, і ця утворена тотожність – істина. Але це не та істина, коли треба було б відкидати нетотожність, немов шлак від чистого металу, а також не та істина, що скидалася б на готовий виріб, відокремлений від верстата, на якому його виготовлено; нетотожність як негативний аспект, як Я, й далі безпосередньо притаманна істині. А проте внаслідок цього аж ніяк не можна стверджувати, ніби хибне – це момент чи навіть складова частина істини. Коли дотримуватися твердження, мовляв, у кожній неправді є трохи правди, то істинне і хибне видаються немов олією і водою, що, не змішуючись, пов’язані тільки зовнішньо. Якраз задля значення, яке повинен мати момент цілковитої іншості, слід уже не вживати терміни «хибне» та «істинне» там, де їхня іншість скасована. Як вислови «єдність суб’єкта і об’єкта», «скінченне» і «нескінченне», «буття і мислення» й т. ін. стають незграбними і неточними, коли вважати, що суб’єкт і об’єкт і т. ін. означають те, чим вони є за межами своєї єдності, так і під тією єдністю аж ніяк не мають на увазі того, про що сповіщає саме це слово; так само й хибне є моментом істини вже не як хибне.

Догматизм мислення в пізнанні та у вивченні філософії – не що інше, як гадка, ніби істина полягає в одному твердженні, що є остаточним результатом або відоме безпосередньо. На такі запитання, як «Коли народився Цезар?», «Скільки сажнів в одному стадії?» й т. ін., слід давати пряму відповідь, так само як є безперечно точним, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів обох катетів. Але природа оцих так званих істин відрізняється від природи філософських істин.

Що стосується історичних істин, – щоб уже коротко згадати і їх, – то, якщо вважати їх за суто історичні, можна дуже легко припустити, що вони пов’язані з якимсь одиничним існуванням, випадковими та довільними аспектами змісту, визначеннями, які не є необхідними. Навіть такі голі істини, як у згаданих прикладах, не позбавлені руху самоусвідомлення. Щоб пізнати будь-яку з цих істин, слід багато порівнювати, звертатися до книжок або провадити дослідження якимсь іншим способом. Навіть при безпосередньому спогляданні знання цих істин лише тоді вважатимуть за таке, що має реальну вартість, коли знатимуть і їхні причини, хоча, власне, нас начебто має цікавити тільки голий результат.

Що стосується математичних істин, то було б ще менше підстав вважати за геометра того, хто знає теорему Евкліда напам’ять [auswendig, «зовнішньо»], проте не знає її доказів, не знає її, якщо можна так висловитися задля контрасту, внутрішньо [invendig]. Так само й тоді, коли хтось, вимірявши багато прямокутних трикутників, здобуде знання, що їхні сторони пов’язані всім відомим способом, ми вважатимемо таке знання за незадовільне. Докази, попри свою необхідність у математичному пізнанні, не мають значення і природи, властивих якомусь моментові самого результату, а радше минають і зникають у результаті. Щоправда, теорема як результат – це те, що вважають за істину. Але ця слушна обставина пов’язана не з її змістом, а тільки з відносинами з суб’єктом. Процес математичного доведення не належить об’єктові, а є дією, що відбувається за межами предмета [Sache], який розглядають. Отже, природа прямокутного трикутника не розкладається так, як подано в математичній конструкції, необхідній для доведення твердження, що виражає відносини його частин; увесь процес здобування результату – це шляхи і засоби пізнання.

Навіть у філософському пізнанні становлення існування як існування відрізняється від становлення сутності, або внутрішньої природи предмета. Проте філософське пізнання містить, по-перше, обидва види становлення, натомість математичне – лише становлення існування, тобто буття природи предмета в пізнанні як такому. По-друге, філософське пізнання об’єднує ці обидва окремі рухи. Внутрішнє постання або становлення субстанції – це неперервний перехід у зовнішнє, або в існування, буття для іншого, і навпаки, становлення існування – це повернення до сутності. Отже, цей рух – подвійний процес, становлення цілого, тож кожен процес водночас утверджує другий, і тому кожен процес містить у собі їх обидва як свої два аспекти; разом вони становлять ціле завдяки тому, що самі себе розпускають і стають його моментами.

У математичному пізнанні прозирання, необхідне при розгляді предмета, – це зовнішня дія, і з цього випливає, що реальний предмет унаслідок цього змінюється. Отже, обраний засіб, конструкція і доказ містять, звичайно, істинні твердження, але водночас слід сказати, що зміст хибний. Трикутник у поданому вище прикладі буде розбитий, а його сторони – перетворені на інші фігури, яким дає змогу постати конструкція трикутника. Лише наприкінці знову відновлюється трикутник, який, власне, цікавить нас і який у процесі доведення пропав з очей і був репрезентований у вигляді фрагментів, що належали іншим цілим. Отже, й тут ми бачимо, як постає негативність змісту, яку годилося б назвати хибністю не меншою мірою, ніж зникання думок, що їх вважали за несхитні, під час руху уявлення.

Власна недостатність такого пізнання згубно впливає і на сам процес пізнання, і на його матеріал. Щодо процесу пізнання, то спершу ми недобачаємо будь-якої необхідності конструкції. Ця необхідність не випливає з уявлення про теорему, – її накидають, і то з приписом проводити саме ці лінії, хоча можна провести й безліч інших ліній, сліпо погоджуються, не знаючи більш нічого, а тільки щиро вірячи, що це буде доцільним для доведення. Згодом проступає й ця доцільність, що, отже, є тільки зовнішньою, бо стає очевидною лише після доведення. Так само й доведення стає на свій шлях, що починається де завгодно, і ніхто не знає, в яких відносинах перебуває цей початок із результатом, що його треба отримати. У своєму процесі доведення використовує ці конкретні визначення та відносини й полишає інші, й безпосередньо навіть годі добачити, яка була в тому необхідність; цим процесом керує зовнішня мета.

Очевидність цього недостатнього пізнання, – очевидність, якою так пишається математика й вихваляється нею перед філософією, полягає лиш у злиденності її цілей та недостатності її матеріалу і тому належить до того виду, який філософія має відкидати. Мета, або поняття, математики – це кількість, але кількісні відносини якраз і мають несуттєвий характер, чужі поняттю. Процес пізнання, таким чином, відбувається на поверхні, не спирається ні на сам предмет, ні на його сутність, ні на його поняття, а отже, аж ніяк не є розумінням на основі понять. Матеріал, що дає математиці такий любий скарб істини, – це простір та одиниці [Eins]. Простір – це існування, де поняття записує своє розмаїття немов у пустій, мертвій стихії, в якій це розмаїття теж існує непорушним і мертвим. Реальне – це не щось просторове, як вважають у математиці; такою нереальністю, як-от, скажімо, тим, що вивчає математика, не переймається ні конкретне чуттєве споглядання, ні філософія. Адже в такій нереальній стихії є тільки нереальні істини, тобто фіксовані, мертві твердження, і ми можемо зупинитися на кожному з них, бо наступне твердження починається само собою, а перше твердження аж ніяк не веде до наступного і, таким чином, немає жодного необхідного зв’язку на основі природи самого предмета. Крім того, внаслідок цього принципу та стихії, в якій він виявляється, – і в цьому полягає формальний характер математичної очевидності, – пізнання посувається вздовж ліній тотожності. Бо мертве, не рухаючись саме, не доходить до відмінностей сутності, не доходить до суттєвого протиставлення або нетотожності, а отже, й не здійснює ні переходу протилежного елемента в свою протилежність, ні якісного іманентного руху, ні саморуху. Адже математика розглядає тільки кількість, несуттєву відмінність. Математика абстрагується від того, що саме уявлення розгалужує простір на його виміри і визначає їхній зв’язок у ньому; математика не розглядає, скажімо, відносин лінії і поверхні, а там, де вона порівнює діаметр кола з його довжиною, вона натикається на їхню несумірність, тобто такі відносини поняття, таке нескінченне, що уникають математичного визначення.

Іманентна, так звана чиста математика не протиставить час як час просторові як другому матеріалові, який вона розглядає. Прикладна математика розглядає, звичайно, і простір, і рух, а також інші реальні речі, проте вибирає з досвіду лише синтетичні твердження, тобто твердження про відносини тих речей, визначені їхнім поняттям, і застосовує свої формули тільки до цих вихідних тверджень. Те, що так звані докази тверджень, як-от твердження про рівновагу важеля, про відносини простору і часу при вільному падінні, – докази, які так часто подає математика, – вважають і приймають за докази, становить само по собі тільки доказ, якою великою для пізнання є потреба в доведенні, бо навіть там, де його немає, пізнання вшановує навіть пусту ілюзію доведення, здобуваючи завдяки цьому певну вдоволеність. Критика таких доказів була б не менш славною, ніж повчальною, якби змогла почасти очистити математику від цих штучних оздоб, а почасти визначити її межі, а отже, й необхідність якогось іншого пізнання. Щодо часу, про який слід думати, що він, будучи протилежністю простору, мав би становити матеріал другої частини чистої математики, то час – це саме поняття у стані існування. Принцип кількості, відмінності, не визначеної поняттям, і принцип тотожності, абстрактної, мертвої єдності, не спромагаються дати раду реальному неспокоєві життя і абсолютній диференціації. Отже, ця негативність тільки як паралізована, а саме: як одиниці стає другим матеріалом цього пізнання, що, будучи зовнішньою дією, зводить саморухливе до рівня матеріалу, щоб мати тепер байдужий, зовнішній неживий зміст.

Натомість філософія розглядає не несуттєві визначення, а визначення відповідно до ступеня їхньої суттєвості; стихія і зміст філософії – не абстрактне, або нереальне, а реальне, що самоутверджується й живе в собі; існування у своєму понятті. Це процес, що створює свої моменти і проминає їх, і ввесь цей рух становить його позитивне і його істину. Цей процес містить у собі й негативне, те, що можна було б назвати хибним, якби його можна було трактувати як таке, від чого слід абстрагуватися. Радше сам зникущий елемент треба трактувати як суттєвий, і то не в значенні чогось фіксованого, відокремленого від істини, що може міститися поза нею де завгодно, так само як і не можна вважати, що істина міститься по другий бік, мов нерухома мертва позитивність. З’явище – це процес виникнення і зникання, процес, що сам не виникає і не зникає, а існує в собі й становить реальність та рух життя істини. Отже, істина – це вакхічне сп’яніння, коли немає жодного тверезого члена; оскільки кожен член, відокремлюючись, водночас безпосередньо щезає, таке сп’яніння – це ще й прозорий простий спокій. Судячи з цього руху, окремі постаті духу не існують, немов визначені думки, а є водночас і позитивними необхідними моментами, і негативними та зникущими. В усій повноті руху, який розуміють як спокійну цілість, те, що в цьому процесі вирізняється й набуває окремого буття, зберігається як самоспогад, чиє існування – це знання про себе, й водночас це знання є безпосереднім існуванням.

Цілком може видатися необхідним заздалегідь визначити головні пункти методу цього процесу, або ж науки. Але його поняття полягає в уже сказаному, а властивий виклад його належить до сфери логіки, чи, радше, і є самою логікою. Адже цей метод – не що інше, як будова цілого в його чистій сутності. Спираючись на те, що вже відоме нам у зв’язку з цією темою, слід усвідомлювати, що навіть система ідей, пов’язана з визначенням, що таке філософський метод, теж належить уже минулій стадії розвитку освіти та культури. Якщо ці слова видаються трохи хвалькуватими чи революційними, хоч я далекий від такого тону, слід подумати, що наукова система, яку дала нам математика, – система пояснень, поділів, аксіом, низок теорем, а також їхніх доведень, принципів, наслідків і висновків із них, – на думку загалу, стала вже трохи застарілою. Хоча ще досі точно не з’ясовано, в чому полягає її непридатність, усе ж надалі навряд чи, а то й зовсім не можна користуватися нею, і навіть якщо відверто її не відкидають, то не дуже й полюбляють. А ми повинні мати упередження на користь чогось неоціненного, вірячи, що воно ввійде в ужиток і стане популярним. Неважко добачити, що метод побудови судження, наведення підстав і спростування протилежного йому судження з допомогою підстав, – не та форма, в якій може постати істина. Істина – це рух істини в собі, а згаданий вище метод – це пізнання, зовнішнє щодо свого матеріалу. Отже, воно властиве математиці і його слід лишити математиці, що, як сказано, бере за свій принцип чужі поняттю кількісні відносини і має за свій матеріал мертвий простір і не менш мертві одиниці. Або ж такий метод, набувши вільнішого характеру, тобто залучивши більше сваволі й випадковості, може лишитись у повсякденному житті, у спілкуванні та в історичному повчанні, що задовольнить радше цікавість, ніж пізнання, й годиться, мабуть, лише для передмов. У повсякденному житті свідомість має за свій зміст пізнання, різний досвід, чуттєву конкретність, а також думки та принципи і взагалі все те, що вже наявне або править за непорушне усталене буття чи сутність. Свідомість почасти йде далі, а почасти уриває зв’язок, чинячи сваволю над тим змістом, і поводиться так, немов зовні визначає і трактує той зміст. Вона веде зміст назад до чогось певного, нехай навіть до відчуття миті, й переконаність стає задоволена, досягнувши якогось уже знайомого опорного пункту.