Чужі сни

ПЕРЕДМОВА

Історія написання цієї книги почалася у далекому 2012 році. Я саме закінчив роботу над «Проклятим» – слід сказати, важку, виснажливу роботу.

На той час стало зрозуміло, що від мене читач чекає не історичний роман про виникнення християнства, хоч і присмачений бойовиком, а повторення «Нічиєї Землі», у будь-якому вигляді: приквел, сиквел, вбіквел…

Мені ж не хотілося розповідати вже розказану історію, я як міг відмовлявся, видавець наполегливо вставляв історію Ієгуди та Ієшуа в серію «Фантастичний бойовик», загалом, усе складалося не найкращим чином.

Ми з дружиною поверталися додому з Києва машиною. 500 кілометрів дороги – чудовий привід увімкнути уяву, особливо коли є помічник. Тут саме час подякувати за «Чужі сни» моїй дружині Лесі, бо без неї цієї книги точно б не було.

– Слухай, – запропонувала вона, – напиши поки що містичний трилер! Ти ж ніколи не писав у цьому жанрі!

(Ті, хто мене знає, зараз зрозуміли, в яку чутливу нотку влучила моя дружина. Новий жанр – це нездоланна спокуса!)

– Гм… – сказав я. – Нумо подумаймо…

І ми подумали. І придумали історію подружжя, яке бачить чужі сни, а насправді цієї миті подорожує паралельними світами. Навіщо? Звичайно ж тому, що їхні світи – у небезпеці! Ми ще трохи поміркували і придумали розвести чоловіка та дружину в одному світі по різні сторони барикад – нехай воюють одне з одним до повної знемоги. Потім ми вирішили, що їхній конфлікт на одному боці має впливати на їхні взаємини на іншому. Це було гарною ідеєю. Скелет почав обростати м’ясом.

Ми приїхали додому, і я записав усе нами придумане у вигляді синопсиса. І хоча моя дружина відмовилася бути співавтором книги і писати її разом зі мною, але нехай читач заздалегідь знає, що це все не сам я придумав, це у нас сімейне.

Звичайно, книга відрізняється від синопсиса, як реальні події від показань свідків. Я використовував у ній іще один сюжет, який чекав своєї черги у засіках, надав подорожам між паралельними світами псевдонаукового вигляду, додав альтернативну історію світобудови, придумав Одвічних…

Роман писався легко і швидко, розділ за розділом, я вже планував, що він побачить світ наприкінці 2013 року, але… Людина гадає, а хто рядить, ви вже самі визначитеся.

Гримнули події 2013—2014 років, і рукопис, ґрунтовно потовщавши за місяці роботи, ліг у шухляду, звідки я його витягнув уже після «1917» і «Кращого віку для смерті», у 2018 році. Багато що змінилося за цей час, і книга в тому вигляді, в якому вона задумувалася, сильно запізнилась. Інші ринки, інші турботи, інші читачі…

Повернувшись до написання, я раптом зрозумів, що тон книги має бути іншим, що пишу я не фантастичний містичний трилер, а роман-містифікацію, в якому є і навмисна стилізація під самі зрозумієте кого, і відверте глузування, самі побачите з кого, і сатира, самі побачите з якого приводу, і політика, і любов, і…

Таким чином, усе є, аж до розіграшу – самі зрозумієте де.

Загалом, містичний трилер у мене не вийшов. Вийшов дивний гібрид із міського роману, пригод, наукової фантастики, роману катастроф і просто фантастики. Позаяк навіть мені не вдається точно визначити жанр уже написаного твору, ми з видавцем домовилися вважати «Чужі сни» фантастичним романом. Хао! Нехай буде так! Зрештою, мушу ж я відповідати тому, що про мене пишуть? Сказано ж – письменник-фантаст!

Реальність увірвалася в книгу, змусила згадати про те, що у 2012-му здавалося мені неважливим. Я не поміняв ідею, не змінив основну думку, не змінив симпатії й антипатії, але інтонація… Інтонація змінилася, бо змінилося життя навколо нас. Цій книжці шість років, чотири з яких вона провела у летаргічному сні, але прокинулася, щоб народитися на світ зміненою. Я не знаю, чи сподобається вона вам, але в ній я намагався бути самим собою, нехай не таким, яким мене знає більшість читачів, але все-таки – собою.

Зі мною залишався мій давній друг, колега і редактор Олександр Данковський. Спасибі йому за це. Повірте, редагувати мене – тяжка праця.

Обкладинку намалював мій постійний художник і давній друг Всеволод Малиновський, і вона навмисно олдскульна – коли прочитаєте книгу, зрозумієте чому. Спасибі, Сево, я дуже ціную твоє розуміння ідеї та вміння спіймати суть.

Дякую сім’ї, яка терпить моє письменницьке хобі, що забирає стільки часу.

Дякую читачам, які в мене вірять.

І ще раз спасибі моїй дружині Лесі за подружжя Давидових і все, що з ними сталося. Поки я писав «Чужі сни», ти весь час слала мені посилання на різні катаклізми, що відбуваються на планеті – цунамі, землетруси, урагани, – і просила закінчити роман так, щоб усе було добре.

Запевняю тебе: все буде добре! Світ у надійних руках, і з ним нічого поганого не станеться!

Роздiл 1

Варшава. Міжнародна книжкова виставка.

Стенд видавництва «Прометей».

Жовтень

– Скажіть, пане Давидов, ви як письменник несете людям «розумне, добре, вічне…»?

Молоде дівчисько. Цікаво, чи знає воно, хто вперше сказав про «розумне, добре, вічне…»? Очі розумні, напевно, знає. Читала.

– Можете говорити російською, – пожартував Денис. – Я все ще розумію.

Публіка, що зібралася на стенді, заусміхалася боязко, поглядаючи на «російський пул», який підтягнувся до початку зустрічі майже у повному складі. Українських журналістів на виставці було один-два, та й по всьому. Або грошей не вистачало, або бажання, але навкололітературну пресу було представлено слабо, щоб не сказати «ніяк». Зате російські видання приїхали у повному складі. Раніше Денис би порадів: якщо приїхали, то напишуть обов’язково, а зараз чекав підступу. Так часто буває, коли переходиш із розряду улюбленців до розряду «очі б мої тебе не бачили».

– А я не вважаю, що письменник мусить нести в маси розумне, добре і вічне. Хто вам сказав, панночко, що письменник мусить хоч що-небудь куди-небудь нести? Мені більше подобається думка Стругацьких: письменник – це хвора совість. А хвора совість – вона просто болить.

– Ви вважаєте себе совістю народу? – панянка на російську не перейшла, продовжувала ставити запитання англійською, і непоганою англійською, слід сказати.

Ох яка невгамовна дівиця! На панночку, певне, образилася!

– Якого народу, панянко? Я в скрутному становищі! Мені пощастило народитись і вирости в Києві, тепер ми з дружиною буваємо то в Берліні, то в Барселоні, то в Нью-Йорку… Раніше ось до Москви і Пітера їздив, як до себе на дачу, але тут втрутились обставини, нічого не вдієш… і скрізь у нас друзі, родичі, й усюди ми почуваємось як удома… Совістю якого народу ви мені накажете бути? До якої нації себе віднести? Я пишу про людей, не про народи. Мене хвилюють не національні проблеми, а загальнолюдські.

Це був дуже хиткий ґрунт, Давидов прекрасно розумів, що зараз підтягнеться важка артилерія. Улюблений коник – націоналісти, нацисти, Майдан, переворот, американський вплив і як ви ставитеся до подій у Києві? Чи підтримуєте ви нинішню мовну політику? Ви ж пишете російською, якщо ми правильно пам’ятаємо? Чому не переходите на солов’їну? І кілька слів про героїзацію…

Попервах він переживав і намагався щось довести. Потім злився. Потім лютував. Тепер же вважав за краще іронізувати і відморожуватися.

Все одно щоразу відбувалось одне і те ж – що у Франкфурті, що у Вільнюсі, що у Варшаві. На стенд приходили давні знайомі (з якими свого часу було випито не один літр горілки) і, кривлячи рот, говорили з Давидовим як із молодшим недолугим братом, недоумкуватим із народження. Мовляв, як же це ти так, Давидов! Ти ж наш! Що ти там забув, зраднику?

У Москві й Пітері Давидова тепер не любили – не підтримав ідею, манкурт! Ату його! Ату! Книги Дениса давно зникли з рейтингів, залишки колись великих тиражів допродували по складах, критики писали про нього як про небіжчика, який іще за життя був графоман графоманом, але публіку примудрився ввести в оману. І милу панянку зараз пустили на нього, як мінний тральщик, щоб розчистити фарватер для більшого корабля. Цікаво, що цього разу? Хто у нас сьогодні головний калібр?

– Хіба ваш роман «Факельна хода» не про національні проблеми? – це вже прозвучало російською. Причому, з московською говіркою – Давидов прекрасно розрізняв акценти.

Денис повернувся на голос.

Це Кротов, «Літературна газета». Він! На лінкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цілком. Усе-таки виставка у Варшаві, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрібнішими рибками!

Кротов – той іще кадр! Старий, перевірений, вірний – справжній шакал пера! Огрядний, спітнілий, із обличчям, на якому написано хронічне нетравлення і багаторічний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливістю, як гниле м’ясо – червоною рідотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: він модний тренд! Його перекладають! У нього великі наклади на заході та в колишніх радянських республіках, і читачі ходять за ним, як собача зграя за тічною сучкою! Яка несправедливість – приділяти увагу письменнику, що не бажає писати нудно, не любить інтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, відкопиливши нижню губу, і не підтримує нинішню ідеологію країни, мовою якої, мерзотник, має щастя творити!

– Ні, пане Кротов. «Факельна хода» – не про національні проблеми: це книга про реінкарнацію нацизму. Вона про нацизм і нацистів, якими ми бачимо їх сьогодні. Про те, що вони – реальність.

– Дуже неполіткоректна книга, – зауважив Кротов мимохідь. – Особливо у вашому нинішньому становищі та для вашого нинішнього оточення.

Відповідь його не цікавила, він заготував промову заздалегідь.

– Якби її написав якийсь політик лівого спрямування, то це була б річ звичайна. Але ви не політик, ви автор жанрової літератури, причому в країні, для якої пишете мовою ворога. Але ви – дозволений ворог і дозволяєте собі кепкувати, знущатися над серйозними проблемами, злісно підбивати і читачів, і владу. Ви, напевно, почуваєтесь, як блазень при королівському дворі – у цілковитій безпеці. Вам же все прощають…

– Точно! – вигукнув Давидов, зображуючи радість.

Насправді він деякий час роздумував, чи не влаштувати просто зараз потворну сцену з мордобоєм, але уявив собі, з яким тріумфом цей літературний черв’як від критики дістане тілесні ушкодження і почне всім демонструвати розбитий п’ятак, і від цікавої загалом думки відмовився.

– Звичайно ж, ви маєте рацію! І яке точне, історично виправдане порівняння! Блазень при дворі! Мені все можна! Низький жанр! Прекрасне становище, пане Кротов! Не вважаєте? Можу говорити що хочу! Писати що хочу! Їздити куди хочу! І немає наді мною ані цензора, ні головного редактора. Я маю право бути неполіткоректним. Мене за це не звільнять, бо ніде не працюю. І обов’язково десь надрукують, тому що мене із задоволенням читають. Не у вас, звичайно, але, як з’ясувалося, це не найбільше горе. Велика перевага автора жанрової літератури – мене ніхто не сприймає серйозно, зате всі читають! А якщо читають, то і перекладають. А якщо перекладають, то, значить, продають. А вас і ваших протеже, звичайно ж, приймають усерйоз, але, на жаль… Відчуваєте різницю?

Кротов криво посміхнувся, розглядаючи опонента, як вищий примат розглядає якогось земляного черв’яка, щойно виявленого в купі опалого листя, але нічого не відповів.

– Значить, для вас, Давидов, настали золоті часи? Лишилися без конкурентів?

«От скажу. Та й хрін з ним! – подумав Денис, посміхаючись у відповідь. – Здибатися б з ним без свідків, увечері… Ні. Не вийде. Втече. Та й не можна – Європа все-таки! Але як же сверблять руки…»

– Звичайно ж, пане Кротов! А ще ми залишилися без вас, про що шкодуємо з ранку до вечора. І без можливості хвалити мудрість вождя! І без необхідності підтримувати його політику!

– Ви, Давидов, – сказав Кротов, посміхаючись, – тепер підтримуєте іншу сторону. Заокеанську. Вам так зручніше. І хвалите своїх нових вождів. Але при цьому пишете російською! І рано чи пізно вам ваші нові господарі це пригадають!

Дівчинка, що перекладала розмову польською, здивовано подивилася на Дениса, глядачі на стенді обурено загули.

Денис зробив заспокійливий жест рукою.

– Розумієте, Кротов, мова – не ваша власність, і слава Богу. Це мова мільйонів моїх земляків, моїх батьків. Це мова моєї мами, а ви намагаєтеся зробити її мовою ворога. Я розумію, що вам неприємно, що мене читають і у Варшаві, й у Москві, і в Києві. Але вам доведеться з цим змиритись і жити. А хто мені та що пригадає, я вже якось сам розберуся. З вами ми на сьогодні завершили… Переходимо до наступного запитання.

Давидов повільно розтиснув кулаки. На долонях залишилися сліди від нігтів.

– Пане Давидов!

Незнайома жінка років тридцяти п’яти – сорока, обличчя, яке не запам’ятовується, що хоч разів сто зустрічай, не впізнав би – набір пересічних рис, накритий зверху ріденьким каре мишачого кольору. Вдягнена, щоправда, яскраво, але й це не рятує. На бейджі щось написано: сині літери на жовтому тлі, напевно, назва газети, але якої саме – не розгледіти, та й не важливо.

Важливо всміхатися.

– Вас називають письменником-фантастом, Денисе. І в кожній вашій книзі є фантастичне припущення. Чому саме фантастика для вас – основний жанр?

Голос у неї трохи кращий за зовнішність, але не набагато, хоча вона намагається додати трохи хрипоти для сексуальності, тільки виходить схоже на хронічний ларингіт. Але запитання нормальне, без другого дна. Можливо, вона навіть читала «Факельну ходу». Або «Погані новини на понеділок».

– А чом би й ні? Чим фантастика гірша за історичну драму? Або міський роман? Скажіть, Анна Кареніна існувала в реальності? А яким був Крістобаль Колон, якщо він був? Тарас Бульба, князь Срібний, Захар Беркут, д’Артаньян? Хто вони? Історичні постаті, плід уяви авторів? Ось Сенкевич вигадав Богуна чи описав? Чи і те й те? Увесь світ, який ми пам’ятаємо, вигаданий письменниками! Ми знаємо війну 1812 року за романом Льва Толстого, революцію – за Лавреньовим, Бабелем, Олексієм Толстим. Усе – війни, катаклізми, великі відкриття, наукові звершення – для нас зберегли письменники. Хто зі звичайних людей читатиме хроніку, коли є романи? Повстання Спартака – це Джованьйолі, пекло – це Данте, Південна Америка – це Маркес. Яким залишиться в історії політик, залежить не від нього і навіть не від його справ, а від літописця. Що ми згадуватимемо про подію через 20-30-50 років, залежить від того, що напишуть про неї письменники.

– І журналісти! – не витримав Кротов. – Між іншим…

Денис вирішив репліку не ігнорувати, але потримав паузу, чекаючи, поки закінчать переклад польською.

– У першому наближенні – і журналісти теж. Але стаття живе кілька годин, у кращому разі кілька днів або місяців. Книги більш довговічні, особливо хороші книги. Світ, у якому ви живете нині, придуманий нами – письменниками, вже вибачте за нескромність! Всі ви – якщо мені спаде на думку описати сьогоднішню зустріч – станете плодом моєї уяви, залишаючись при тому звичайними земними людьми! Так, це так… Уявне і реальне – це навіть не Інь і Ян. Це просто те ж саме, і через кілька років після того, як події відбулися, ніхто не знає, що придумано, а що ні. Та що там – через кілька років! Чули приказку: бреше як очевидець?

По залі прокотився легкий смішок.

– Мене вважають фантастом, – вів далі Давидов, посміхаючись, – але я не пишу фантастику. Я пишу про те, що мені цікаво, що мене хвилює. Мені треба зробити книгу такою, щоб ви її запам’ятали, щоб порекомендували прочитати її вашим друзям і близьким. І якщо для цього потрібно фантастичне припущення, то я із задоволенням його зроблю. І воно стане реальністю для тих, хто роман прочитає, полюбить моїх героїв і проживе з ними придуманий мною шматок життя. Це не фантастика, це просто література. У літературі немає високих і низьких жанрів, є хороші письменники, які пишуть цікаві книги, і погані письменники, які пишуть книги нудні. Є люди, які не володіють ремеслом, і люди, які ремеслом володіють. Одних ви будете читати, навіть якщо вони напишуть телефонний довідник, а інших не будете, хоч що б вони написали. Первинно читач вибирає не жанр, а оповідача. От і все. Я відповів на ваше запитання?

Журналістка ствердно кивнула.

Денисов подивився на годинник.

– Панове і пані, я дуже радий був би розмовляти з вами іще кілька годин, але – на жаль… Моя дружина, – він помахав рукою Карині, що сиділа одразу за журналістськими кріслами, і вона всміхнулася йому у відповідь, – уже поглядає на мене з нетерпінням. У нас півтори години до початку реєстрації, і, якщо ми хочемо улетіти, нам треба встигнути доїхати. Усі присутні знають, що таке варшавські пробки…

По залі пробіг смішок.

– Тому дуже вас прошу – останні два запитання і починайте підходити за автографами. Добре?

Публіка загула – тихенько, як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився діставати із сумок уже куплені томи.

– Денисе Миколайовичу!

Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим відлунням, голосу – той стояв трохи осторонь від журналістів, які юрмилися у правому кутку.

Чоловік років сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з різкими складками уздовж носа, підборіддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розріз. Глибоко посаджені очі – темні, уважні. Чоловік повів головою так, ніби йому заважав тугий комір (як капітан Овечкін із «Невловимих»), і пригладив долонею і без того гладеньке, зачесане назад волосся.

– Так, слухаю вас…

Не журналіст, відзначив про себе Денис. Ні бейджика, ні нахабства у погляді. Читач. Будемо сподіватися, вдячний.

– Скажіть, Денисе Миколайовичу, чи вважаєте ви, що письменник у деякому сенсі є не тільки дзеркалом, що відображає реальність, а й…

Гладковолосий пошукав слово і раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чітко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публіку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволі повернулися до промовця.

– …а й, – повторив той, – творцем цієї самої реальності?

– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумінні – творцем? Для читачів?

– Ні, ні! Що ви! – заперечив чоловік і знову смикнув шиєю.

Ніякого тугого коміра на ньому не було – вільна водолазка, спортивний піджак.

– Із читачами якраз усе зрозуміло! Я говорю про справжню реальність. Сьогодні на сьогодні. Чи думаєте ви, що ваші книжки, ваші думки, ваші слова змінюють світ, в якому ви живете? Ми всі живемо?

– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозуміти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Він, звичайно… У довготривалій перспективі кожна більш-менш талановито написана книга впливає на людей, події, а значить, впливає на світ…

– Це надто загально, – сказав чоловік і посміхнувся.

Якщо судити з усмішки (а Давидов в усмішках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав відповідь на поставлене запитання.

Дивний тип.

Давидов знизав плечима.

– Радий би відповісти конкретніше, але не можу. Письменник – не деміург. Письменник – точно така ж людина, як усі інші.

Чоловік похитав головою.

– Не зовсім.

– Повірте мені, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плоті й крові. З такими ж турботами. З такими ж бідами та радощами. Можливо, більш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрісний, але це не корінні відмінності. Усі люди такі більшою чи меншою мірою. Ми так само вболіваємо, так само страждаємо, так само любимо. Більше того, в ті хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаємо по клавіатурі комп’ютера, ми зовсім нічим не відрізняємося від будь-кого, хто сидить у цьому залі. Писати книги – це просто така робота. Письменник пише літери на папері, видавець ці літери продає – ось і все. Чиста комерція, як модно тепер говорити…

Гладковолосий знову похитав головою. Посмішки на його обличчі вже не було.

– Все значно складніше, Денисе Миколайовичу. Все значно складніше.

Давидов знайшов очима дружину – Карина хмурилась, уважно розглядаючи гостя. Хоч як дивно, всі на стенді прислухалися до слів цього незнайомця з сухим, немов вирізаним зі світлої деревини, обличчям.

Навіть ця сволота Кротов.

Ось він сидить і шкіриться… Чекає, поки все закінчиться, щоб написати кілька колючих, повних сарказму та неприязні фраз у своїй колонці.

Давидов повернувся до гладковолосого, але того вже не було біля стенду – напевно, знайшов собі цікавішого співрозмовника.

– Нумо, – сказав Давидов, чомусь відчуваючи полегшення, немов після небезпеки, яка щойно щасливо минула, – приступимо! За почерк – вибачте заради Бога! Не повірите, я абсолютно відвик писати рукою! Справді, я не кокетую…

Він зняв ковпачок зі старовинної паркерівської ручки, подарованої йому батьком на тридцятиріччя.

Борт аеробуса А-320.

Рейс № 322, Нью-Йорк—Аруба

Карина дрімала, поклавши голову на плече Денису. Рівно гули турбіни. Давидов подивився в ілюмінатор: на краю крила підморгував пітьмі вогник. Маленька добра фея – охоронниця мандрівників і літаків (він посміхнувся: нехай хтось скаже, що професія не визначає спосіб мислення або спосіб мислення – професію!), сидячи на обледенілому дюралі, курила люльку, набиту ароматними травами. Жорстокий повітряний потік не міг скинути її з крила, хоч як намагався, вона не звертала на нього уваги. Він лише грався з її волоссям і роздмухував жаринку, що тліла в різьбленій люльковій чаші, – це його відблиск Давидов бачив в ілюмінаторі.

Денис вдивився у пульсуючу за товстим склом темряву, немов намагався розгледіти дівчинку, що примостилася на краю безодні.

Немає ніякої дівчинки, і ніколи не було. Є клята письменницька уява.

Образи. Запахи. Звуки.

Мав рацію гладковолосий з виставки, мав! Усе не як у людей. Лізуть же в голову різні дурниці, нібито це він – відомий письменник Денис Давидов – розкурив люльку з ароматними травами. За бортом мінус п’ятдесят, швидкість п’ятсот миль за годину. Яке крило? Та у мамонта шмарклі б замерзли!

Літакова фея. Фея-берегиня. Треба ж…

Денис ледь торкнувся губами волосся дружини, вдихнув слабкий аромат її парфумів і легкий запах сну, що витав навколо. Карина дрімала. Щаслива! Давидов погано спав у літаках, навіть у бізнес-класі. Так і не навчився за багато годин перельотів, – щоразу мучився і лаявся пошепки.

Ну, нічого, нічого! Буде час і відіспатися.

Десять днів тропіків. Десять днів біля океану вдвох із Кариною. Він знову заплющив очі й сперся потилицею на широкий підголівник.

Довгий, довгий день…

Письменники – такі ж люди, як і всі інші, тільки трохи божевільні, але і письменники втомлюються.

Добре, що не довелося робити стиковку в день прильоту.

В аеропорту Кеннеді ніколи не знаєш, як пройдеш паспортний контроль: якось Денис із Кариною простояли в черзі майже дві з половиною години й спізнилися на рейс у Лос-Анджелес. Тому було прийнято рішення не влаштовувати гонок, і Мартін не тільки замовив їм номер у готелі «Томпсон», що біля Центрального парку, але сам особисто зустрів у залі прильоту й відвіз на Манхеттен.

Пан Мартін Річ давно вже був не просто літературним агентом, що представляв інтереси екзотичного письменника в США, а другом, наскільки може бути другом людина, яка отримує тридцятивідсоткове відрахування з гонорару за кожну видану книгу.

Незважаючи на джет-лаг, який лежав на повіках тяжким вантажем, Давидови повечеряли разом із ним у прекрасному французькому ресторанчику на розі 47-ї та 7-ї. І до 22-ї за місцевим часом, ситі й задоволені, впали в своє ліжко розміру «кінг-сайз», не думаючи ні про любов, ні про прекрасний краєвид на Центральний парк, який відкривався з вікон. Після трансатлантичного перельоту і двох пляшок червоного бургундського можна і слід думати виключно про сон.

На підлозі залишилися валятися мокрі рушники, нерозібрані валізи (а навіщо їх розбирати, якщо завтра знову в путь?) шкірилися відкритими кришками, через не запнуті до кінця штори до кімнати сочилися тремтячі неонові вогні Великого Яблука. Місто гуділо за вікнами низьким, важким басом блюзмена. Навколо пам’ятника Колумбу в нескінченному хороводі крутилися світляки фар, помаранчевим горіли гребені на дахах таксомоторів, зойкали клаксони. Іст-Сайд палахкотів вогнями на іншому боці Центрального парку, а вони спали без задніх ніг, як і належить мандрівникам, що пролетіли півсвіту.

Мартін, коректний і елегантний до неможливості, приїхав вчасно – якраз до пізнього сніданку, коли Давидови встигли не тільки привести себе до ладу, але і зайнятися любов’ю і знову привести себе до ладу. Це було традицією – починати перший день подорожі з любові, і їм обом подобалася така традиція.

Після сніданку та неквапливої бесіди про контракт із бразильським видавництвом (Річ вів свою лінію ненав’язливо, але дуже наполегливо, адже Бразилія – величезний ринок, і тут дуже важливо не помилитися!) вони утрьох прогулялися до Суничної галявини, посиділи біля озера.

День був чудовий, не холодний, а ніжно прохолодний – у вітерці, що заблукав між хмарочосами, відчувалося дихання осені, яка насувалась, але листя ще не остаточно забарвило в багрянець, дерева хизувались і зеленим, і жовтим, і червоним. До холодних листопадових дощів залишалася ціла вічність – кілька тижнів чудового бабиного літа.

До Нью-Йорка не можна ставитися байдуже.

Його можна тільки любити чи ненавидіти.

Давидови його любили, тому хвилини летіли непомітно. День канув у Лету за розмовами і прогулянками, немов і не було його зовсім.

Мартін особисто відвіз їх до аеропорту.

Тунель до цього часу спорожнів, Квінс-бульвар звільнився від денного потоку автомобілів і почав дихати на повні груди. Пробок не було, і вони, приїхавши на місце задовго до вильоту, встигли випити по порції віскі в барі й тільки після цього вирушили на реєстрацію.

JFK¹ у нічний час світився щосили – скляні двері, розчиняючись, ковтали нових і нових пасажирів. У терміналі було не продихнути від чоловіків у «гавайках» і жінок у пляжних сукнях. Удосталь звучала російська мова. Річ, почувши знайомі фразеологічні звороти, посміхнувся, потиснув Денисові руку, поцілував Карину в щоку і зник, несучи в теці попередній контракт, підписаний Давидовим за обідом у ресторані в Джерсі. Дружба – це, звичайно, добре, але угода могла принести Мартіну більше сотні тисяч доларів, а це вельми вагома причина бути дуже наполегливим агентом і гостинним господарем.

Рейс на Арубу піднявся у повітря точно за розкладом, і величезний, як будинок, А-320, залишивши за собою діамантовий розсип нью-йоркських вогнів, поринув на південь. У той час, коли змучений безсонням Давидов уявив собі літакову фею, яка сиділа на кінчику крила, внизу, під гладеньким білим черевом лайнера, плескалися хвилі Карибського моря.

Денис не міг бачити того, що бачив і знав екіпаж аеробуса, – просто на них із південного заходу рухався грозовий фронт завширшки дві з половиною сотні миль. Літак летів трохи вище бурі на висоті 29 000 футів, але все одно – труснути могло серйозно, й обігнути хмару, що стріляє блискавками навсібіч, у лайнера не вийшло б – сильний зустрічний вітер різко збільшив витрати пального, обмеживши дальність і скоротивши можливі варіанти маневру.

Можна було повернутися в Маямі або сісти у Домінікані, але не-года, що невідь-звідки взялася, не видалася пілотові А-320 настільки вже серйозною перешкодою. Капітан вирішив іти на грозу, і це, в цілому, було вірним вибором. Ключовими словами можна вважати слова «в цілому», позаяк ніхто з тих, що летіли рейсом № 322 – ні екіпаж, ні тим більше пасажири, – не могли знати ще про одну подію, що відбувалася саме в той час, коли аеробус підлітав до грозового фронту.

За сотню миль від східного узбережжя Гаїті підводна гора, що колись була вулканом, раптом затремтіла і луснула, розколюючись навпіл. Природно, землетрус у глибині океану не міг збити лайнер, який летів на висоті декількох десятків тисяч футів.

Але це був не простий землетрус.

Біля атлантичного узбережжя острова Гаїті.

Домініканська Республіка.

Той самий час

Волосіні, що йшли в глибину, злегка тремтіли від натягування.

Човен завмер нерухомо на гладенькій темній воді, і двоє рибалок дрімали, спершись на борт, в очікуванні клювання. Ніч була тиха. Легкі брижі від дихання нічного вітерця пробігали поверхнею і тут же зникали, і тоді зірки відбивалися в океані, як у дзеркалі.

Сон рибалок був чуткий, але вони не могли розчути того, що відбувалося на глибині декількох миль і далеко від того місця, де на якорях-розтяжках гойдався рибальський баркас. Вони вже були мертві, але не знали про це – смерть тільки наближалася до човна, вишкіривши прозорі рідкі зуби.

Гора луснула, земна кора розкололася, немов шкаралупа висохлого горіха, й океанська вода потоком ринула в розчахнуту червону щілину. Сотні тисяч тонн вологи скипіли від зіткнення з булькаючою розпеченою магмою, що вирвалася з пролому.

Це було схоже на вибух, але куди страшніше вибуху. Можливо, атомний заряд у сотні мегатонн міг би накоїти більшої біди, тільки і без нього жахливі сили взялися розривати океанічне дно, і з величезної ущелини, немов зі свіжої рани, тиск вичавлював малинову пасту, що миттєво зникала в мільярдах бульбашок і хмарах пари.

Тріщина ставала дедалі ширшою, здіймаючись по схилу підводної гори, стікаючи вниз, на величезну, вкриту валунами долину, що розкинулася на дні океану на добру сотню миль. Видовище це було недоступним жодній розумній істоті, але великий дрож, який потрясав земну твердь, і магма, що перетворила на окріп тисячі й тисячі тонн океанської води, несли смерть не тільки підводним мешканцям. Ударна хвиля, яка народилася у товщі вод унаслідок землетрусу, вже почала свій рух до берегового шельфу, щоб перетворитися на руйнівне цунамі за якихось сорок хвилин. Але на цьому катаклізм не скінчився. Те, що сталося дещо пізніше, виявилося іще фатальнішим для багатьох людей, хоча ці руйнування надійно ховалися від людського погляду на глибині кількох кілометрів під товщею солоної води.

Малинове світло, що лилося з тріснутої плоті планети, розірвало вічну тьму океанських глибин. Величезна долина, по якій бігла тріщина, засвітилась, і якби людське око могло бачити картину, що відкрилася, то подиву свідків не було б меж.

На кам’яному плоскогір’ї, утворюючи правильний квадрат, стояли десятки пірамідальних споруд. Стрункість і геометрична правильність фігури не залишала і частки сумнівів у тому, що піраміди – не природне утворення і виникли тут не випадково. Але якби хтось і засумнівався у штучному походженні всього комплексу споруд, при погляді на гігантську будову, що здіймалася в центрі, сумніви розвіялися б напевно.