Хроніки передбачень: 2006–2017

Про автора, або замість Вступу

Передбачення майбутнього має спиратися не на пророкування і прикмети, а на мудрість.

Марк Туллій Цицерон

Від народження він має найбільший скарб – Мудрість.

Його незмінна і незрадлива подруга – Логіка, яка завжди суперничає з Інтуїцією. Ці дві дами – Логіка й Інтуїція – ведуть безперервну жорстку боротьбу. Він вважає, що інколи інтуїція його зраджує, але це не так. Просто логіка діє спритніше і вправніше.

Його кращий друг – Гумор, а незмінний супутник – Артистизм.

Він з дитинства ніколи не дивиться під ноги, його очі завжди шукають неба або зазирають за обрій.

Його спогади схожі на прискорювачі космічних ракет, а кожна з думок – на потужний орбітальний корабель. Але водночас він вміє прощатись із минулим, вміє «давати йому спокій».

Він вміє жити сьогоденням, але його головний герой – Майбутнє.

Він – Володимир Павлович Горбулін.

* * *

Здається, що ще за два роки до того як у щотижневику «Дзеркало тижня» з’явилась перша стаття В.П. Горбуліна (2001 р.), Юлія Володимирівна Мостова вже дещо знала наперед. Втім, це не дивно, бо, з одного боку, аналізуючи сьогодення, вона і як журналіст, і як головний редактор завжди «тримає під прицілом» день завтрашній, а з іншого – вона вже у 1999 році в один з найскладніших моментів життя Горбуліна^[1] не лише гостро і відверто змалювала його політичний бекграунд, але і віртуозно просканувала його як особистість:

Для декого Володимир Горбулін був великим і могутнім Гудвіном, для декого – ідеологом усіх інтриг, і для дуже малого числа людей він був людиною, зшитою з комплексів.

Володимир Горбулін завжди був одинаком, і не виключено, що до такого поняття як «команда» він ставився з тією ж гидливістю, як до поняття «зрівнялівка». Але це не завадило йому за п’ять років до невпізнанності змінити очолювану ним службу.

… незважаючи на свою прозахідну орієнтацію, Володимиру Горбуліну… вдавалося розплутувати ряд проблем і на російському напрямку.

… він вміє бути таємничим і в той же час максимально відкритим і доброзичливим.

… він має привабливий сплав єзуїтського підступності і рудиментів шістдесятника.

Юлія Мостова

Тоді ж Ю.В. Мостова припустилась думки, що «…Горбулін може вийти на пенсію и дати волю усьому пережитому в мемуарах». Зрозуміло, що то було навіть не теоретичне припущення, скоріше навпаки. Між рядків звучало попередження: «Панове, чекайте! І хвилюйтесь, бо він буде писати».

Він продовжував жити. Жити на повні груди. Попри все. І давати волю, але не пережитому, а прийдешньому. На сцені «Дзеркала тижня» з’явився новий образ.

Пазли склалися. Контакт спрацював. «Дзеркало тижня» збагатилось Автором, Горбулін знайшов свою публіцистичну сцену. Гучність статей Горбуліна ставала дедалі потужнішою.

В інтерв’ю дев’ятирічної давності щотижневику «Події і люди»^[2] Юлію Мостову спитали, чи не розчарувалась вона у своїй професії? Адже сьогодні про що не пиши – жодної реакції. «Мовляв, говоріть, говоріть, ви нам не заважаєте».

Юлія Володимирвна тоді відповіла: «Це складне випробування, коли сигнал йде в нікуди. За часів Кучми, коли наша газета була дисидентською (я не можу сказати, що вона була опозиційною, тому що давала уявлення і про якість опозиції), було відчуття дотику стінобитних знарядь і стіни. Відчувався момент удару і реакції на нього. Це була складна боротьба, але її результати були відчутні – їх апогеєм став Майдан. Зараз же, незалежно від того, який колір знаходиться при владі, є відчуття дотику стінобитних знарядь з якоюсь консистенцією, в яку це знаряддя входить абсолютно без наслідків для неї».

Звісно, за дев’ять років склад інгредієнтів «консистенції» суттєво змінився. Складно говорити, став він кращим чи гіршим, він стан іншим. Змінилось і «знаряддя». Тому наразі єобережне враження, що окремі статті В.П. Горбуліна змінили ситуацію. Його статті-передбачення мають суттєвий багатопрофільний вплив: для когось він схожий на дію антибіотика, для когось – на «вітаміни для розуму», а хтось сприймає це як променеву терапію. Горбулін вміє «зачепити за живе». Його критикують. Часто необґрунтовано, інколи емоційно, дехто – аби «блиснути інтелектом» з пафосною фразою «я з Горбуліним не згоден». Лише подеколи критика буває виваженою і конкретною. Такою, наприклад, сам Горбулін визнав детальний розбір його «Точки біфуркації» Аналітичною редакцією EADaily.^[3]

Як би там не було, але його читають. Практично кожного разу, після виходу його статей заголовки засобів масових комунікацій починаються приблизно однаково: «В мережі ажіотаж навколо статті…». Кожна стаття отримувала величезний резонанс: сотні відгуків, тисячі переглядів на порталі «ZN», «підірвані» соцмережі, бурхливе обговорення у засобах масових комунікацій…

Безперечно, визнанням є і те, що читають не лише свої. Ворог пильнує за кожним словом Горбуліна: «Лавров отметил, что прочитал программную статью господина Горбулина… Это прямой призыв официального представителя Украины в контактной политической подгруппе, который является, одновременно, и советником президента Порошенко, внештатным, правда, но это не делает его, по-моему, менее влиятельным».^[4]

Його дивляться і слухають. Відеозаписи останніх прес-конференцій, присвячених виходу монографій «Донбас і Крим: ціна повернення» і «Світова гібридна війна: український фронт» на ютубі мають тисячі переглядів. Прочитане і почуте довго «перетравлюють». Так триває «хімічна» реакція, яка змінює «консистенцію».

Суттєвіший вплив, ніж статті, мають колективні монографії, завдяки яким увесь політичний і навіть навколополітичний контент медіа-простору заповнили такі сентенції Горбуліна, як «сценарії», «гібридна війна», новий світопорядок. Проте своєрідними «демо-версіями», а точніше – монографіями в мініатюрі, були статті. Передвісники потужних монографічних досліджень на найболючіші теми – на жаль, не лише сьогодення, але і майбутнього – спочатку з’являлись у «Дзеркалі тижня».

Горбулін вміє презентувати свої роботи. Він вміє бути одночасно не лише автором ідеї, головним режисером і сценаристом своїх робіт, але й продюсером і неперевершеним конферансьє.

Хоч трибуну у залі засідань Верховної Ради України, хоч відкритий простір у Мистецькому Арсеналі він може перетворити на місце для вишуканого елегантного виступу.

За 16 років у «Дзеркалі тижня» з’явилось сорок статей В.П. Горбуліна.

Така продуктивність зумовлена контекстом життя країни.

Кожну народжену статтю він порівнює зі дзвоном, в який намагався калатати, аби звернути увагу громадян України, звісно, принаймні тих, хто читає «Дзеркало тижня», на ту чи іншу проблему.

Кожна стаття – вінець публіцистики. Твір, який можна і треба читати і перечитувати. Кожна публікація – як художнє полотно із панорамним зображенням, інкрустоване проявами потужного інтелекту автора, щедро оздоблене епіграфами. Частота «пострілів» була різною – від поодиноких до залпів, але потужність «вибухів» завжди величезна.

Коли невизначеність почала суттєво зростати, В.П. Горбулін швидко модернізував свою «публіцистичну зброю», започаткувавши цикл статей, присвячених гібридній хаотизації світоустрою. Не тому, що тема війни стала другорядною, не тому, що прогнозувати стало на декілька порядків складніше і вже точно не через страх помилитись. Останнє точно не про Горбуліна. Він вміє бути обережним, але острахи зробити помилку ніколи його не зупиняли. Питання у тому, що будь-яка війна раніше чи пізніше завершується, а з її наслідками треба жити далі. Гібридна війна – неперевершений конструктор нового світоустрою. Вона не просто створила новий дизайн, вона вплинула на ДНК світу, створила його новий код. Цей код поки що до кінця не розшифрований, але Горбулін дав йому назву – гібридний світ.

Досліджуючи феномен будь-якого видатного автора, завжди хочеться дізнатись про «головний секрет». Чи є він у Горбуліна? Звісно, є. Секрет простий: Всевишній щедро обдарував його, давши численні таланти, мудрих батьків і талановитих вчителів. На вчителів йому особливо поталанило, проте правильніше сказати – він зробив свідомий вибір навчатись. Мова не про золоту шкільну медаль, а про ставлення до тих, кого він вважав своїми вчителями по життю.

До «Хронік передбачень» не увійшла одна з найулюбленіших статей Володимира Павловича «Високі орбіти Володимира Уткіна» («Дзеркало тижня», 11 жовтня 2013 р.), бо за жанром вона начебто не про майбутнє. Втім ціннісний аспект, що в ній подано, стосується не лише трепетного відношення Горбуліна до людини, у якої він мав честь багато чому навчитись, але й… втраченого майбутнього.

І все ж таки як він створює свої статті? Здається, що це мають бути довжелезні години роздумів. Але ні! Хоча б тому, що таких годин у нього просто фізично немає. Принагідно, не можна не зауважити, що зазирнувши одним оком у його робочий щотижневик, можна подумати що його персональна доба таки налічує більше ніж 24 години.

Як зароджується стаття? Спочатку він відчуває, і це вже більше, ніж інші знають, потім бачить, і це вже так, як у краплині видно океан.

Здається він мав «сьоме чуття» завжди. Від народження або, принаймні, задовго до появи твору Джошуа Купер Рамо «Сьоме чуття». Дж. К. Рамо, виконавчий директор геополітичної консалтингової компанії Kissinger Associates вивчає новий інстинкт, актуальний для сучасного світу, у якому все пов’язане між собою. Світу, у якому таке чуття може з’єднуватися з відчуттям історії та філософії, що дає нам розуміння широкої картини того, що відбувається. «Розподіл влади не є ознакою хаосу або непередбачуваності. Швидше за все, він символізує початок величезного творчого процесу», – зазначає Дж. К. Рамо.

На жаль, не так багато робіт В.П. Горбуліна перекладено англійською, але у дещо іншому контексті про аналогічні процеси Горбулін писав значно раніше. Звісно, він соромився сказати, що так спрацьовує його сьоме чуття. Однією з новел «Хронік передбачень», яка дає змогу «зазирнути у шпарину» і спробувати доторкнутись до сьомого чуття Горбуліна, є «Будинок, який будує Трамп».

Але все ж таки як продовжує народжуватись стаття? Коли відчуття матеріалізується, тоді він пише. Так, пише «від руки». Рівним розбірливим почерком. Завжди чорним чорнилом.

І ще він має дуже складну систему асоціативних аналогій. Один з його колег і друзів у присвяченій ювілею В.П. Горбуліна книжці назвав свої спогади про нього «Політик в науці чи вчений у політиці». Це про складну дифузію аналогій також. Як почала вимальовуватись новела «Європа і “заперечення”: реалізм проти Бодлера?» Диявол робить усе, щоб усі думали, що його немає. Ідея-рефлексія: «РФ робить усе, аби її реальний образ ніхто не впізнав».

Безпека понад усе

Ми живемо у світі, який є дуже цікавим, але небезпечним.

«Безпека – це категорія незрівнянно вища, ніж велич», – зазначав кардинал і генералісимус Франції Рішельє. Мабуть, цей мотив є найголовнішим і у статті, і у житті її автора.

Про те, як створювалась «Безпека-2010», можна сказати, що між появою ідеї та її втіленням на папері пройшов майже рік – з 5 січня 2006 року, з моменту виступу на прес-конференції в Адміністрації Президента України, до 16 грудня того ж року, коли було надруковано статтю. Але протягом цього часового проміжку процес написання статті відбувався нерівномірно. Перед усім знаковим і таким, що «зародив» ідею написання «Безпеки-2010», був виступ на згаданій прес-конференції. Тоді вперше відбулося так зване «газове відключення», і то був один з перших проявів, коли Україна відчула тиск «енергетичних щелеп» РФ. Саме тоді В.П. Горбулін чітко визначив подальший розвиток небезпечних подій, які,як тепер достеменно відомо, здійснились. Він сказав, що надалі,окрім газової, будуть ще молочні, м’ясні та інші війни з Росією. Здавалось би, треба було писати про небезпеки, які спіткатимуть країну надалі, але логікаВолодимира Павловича була іншою. Його логіка завжди є іншою: оригінальною, витонченою, але найголовніше – неруйнівною і миротворчою.

Отже, проголосивши початок «сезону війн», він почав думати над тим, що далі треба говорити і писати про її величність Безпеку. Власне, спочатку це і була промова. Але не просто чергова промова. Для неї була створена спеціальна подія. Такою подією став Український форум, присвячений безпековим питанням. Одним із засновників цього форуму і Головою однойменного громадсько-політичного об’єднаннябув В.П. Семиноженко.

Стаття про Безпеку-2010 була «звуковою». Вона лунала на Українському форумі майже 20 хвилин. Промова була зазначена як колективна доповідь, підготовлена під керівництвом академіка Горбуліна авторським колективом Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень, у якій «запропоновано бачення ключових тенденцій світової політики та потенціалу їхнього впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку».

«Технічне креслення» цієї доповіді було зроблено Володимиром Павловичем восени 2006 р. під час відпустки, коли він перебував у Словенії, а саме м. Рогашка Слатина було тим куточком всесвіту, де він знайшов затишок для безпекотворення. Практично за два вечори три чверті головного задуму статті перетворились на рукопис.

Про безпеку мало знати. Її треба відчувати. «Відчувати власною шкірою», – як говорить В.П. Горбулін. Його відчуття Безпеки є особливим.

Якщо відштовхуватися від назви, то зрозуміло, що «Безпека-2010» є спробою зазирнути на 5 років уперед. Час показав, що часовий горизонт цього погляду значно довший, а глибинний зміст цієї новели дотепер продовжує розкриватися.

Камо грядеши?

Це лейтмотив. Лейтмотив усього його життя.

«Ну і що треба робити?» – постійно питає він.

Стаття з’явилась наприкінці грудня, але «заболіла» в його грудях вона 1 грудня 2013 р. «Михайлівська площа. Обличчя людей, які палали спротивом. Перші поранені. Карети «швидкої». Навіть не ідея, а болісна потреба писати виникла відразу», – згадує Горбулін. Майже одночасно він написав відкритий лист Є. Примакову.

Він рідко ставить прямі питання, бо завжди змушує думати. Новела «Камо грядеши?» була і питанням, і палітрою відповідей. Сумною, але реалістичною палітрою. Кольори хакі у цій палітрі вже проглядались.

Достеменно відомо, що інтелігенція (втім, як завжди) читала і перечитувала цю статтю і багато років поспіль, сумно зітхаючи: «А він попереджав!». Інтернет тоді ще був не усім доступний, і тому особливо небайдужі везли примірники «Дзеркала тижня» з Києва до своїх регіонів, аби прочитати ще раз Горбуліна. Багатьох тих, хто мешкав свого часу на Сході і в такий спосіб «годував» свій розум, у 2014 році це врятувало. Їхня ціннісна матриця пройшла випробування на антикрихкість.

Сценарії Горбуліна

Він постійно питає: «Ну і що треба робити?». І завжди має відповіді. І завжди не одну. Науці невідомо, чи то класика сценарного підходу опанував розум академіка Горбуліна, чи то хист до написання сценаріїв з часів гри в КВК заполонив серце Горбуліна як актора, але термін «сценарії» завоював не лише вітчизняну, але й на міжнародну політико-аналітичну сцену.

Новелі «П’ять сценаріїв для україно-російських відносин» передувала монографія «Україна і Росія: китайська стіна чи дев’ятий вал». Проте квінтесенцією обох видань були навіть не сценарії, і навіть не те, що під час чергового раунду перемовин у Мінську, де він був 22 рази у складі політичної підгрупи, переважна більшість часу була присвячена обговоренню «п’яти сценаріїв Горбуліна». Звісно, це не означало, що перемовини було зірвано, скоріше навпаки. Найважливішою була і, вочевидь, ще надовго залишиться його перефраз рядка з відомого вірша Є. Євтушенка: «Мы вынесли из Мавзолея его. Но как из наследников Сталина – Путина вынести?»

Технар vs Гуманітарій

Про Горбуліна говорили, що він технар, але вважає себе гуманітарієм. Може й дісно навпаки, він гуманітарій, але з технічним складом розуму?

Про новелу «Військово-ядерний тупик: український варіант» Горбулін говорить, що треба було робити «вкидання». Статтю «одягнуто» у науковий мундир. Але і в такий спосіб Горбуліна почули. І, на щастя, чують дотепер. На початку цього року, коли знову залунали ядерноозброювальні заклики, Горбулін мовчав, але говорив з архіву «Дзеркала тижня». Військово-ядерний тупик зміг бути і амортизатором, і витверезником, приборкувачем емоцій з пролонгованим ефектом.

Конкістадор у панцирі залізнім

Чи любить автор свої статті? Чи є улюблені? Мабуть, без любові до змісту жоден твір не народився б. Але, попри те що з кожною зі статей завжди пов’язана якась передісторія, є улюблені статті.

«Конкістадор» формувався у складному середовищі. У цій статті вперше чітко оформились, викристалізувались виклики і загрози для України. Горбулін, як він сам говорить, переживав складні часи вигнання. Він мав офіційну роботу, але… був трохи забутий. Його не чули. І для України це були важкі часи. Коли совість нації^[5] мовчить, в країні панує морок.

Горбулін знайшов у собі сили заговорити. Саме з «Конкістадора» розпочався його персональний прорив. Він голосно заговорив газетними статтями.

Створювався «Конкістадор» у тандемі з Валентином Бадраком. Їх спільна тема «оборонки» та інші проекти далися взнаки, сконцентрувались в позитивну синергію.

«Конкістадор у панцирі залізнім» став предметом для дискусій на тогорічному форумі YES, він дійшов до Росії, його прочитали в Російському інституті стратегічних досліджень.

«Конкістадор» – це коктейль, що має складні сполуки ідей Солженицина, Шафаревича, Сахарова: «Від імперії інків до імперії геніїв». Усіх хвилювало одне питання. Чи є майбутнє у Росії?

Завершальну, дизайнерську роль у житті «Конкістадора» відіграв… Гумільов. Коли стаття з’явилась, нарешті треба було їй дати ім’я. Валентин Бадрак зателефонував Юлії Мостовій, і вона миттєво взяла статтю до роботи.

Є одна крихітна, але цікава деталь щодо зазирання у майбутнє. Спочатку ця стаття мала робочу назву «Точка біфуркації», але їй дали ім’я «Конкістадор у панцирі залізнім». Натомість «Точка біфуркації» вийшла 7 років поспіль.

Він вміє говорити правду, навіть якщо вона гірка

Це складне питання для усіх часів і народів: як не заплямувати себе у небездоганно чистих життєвих потоках? Одна з найбільш правильних, але найважчих для втілення відповідей – говорити правду. Через усе життя, попри багато негараздів, Горбулін знаходив сили так чинити.

Журналістика, яка пройшла через усе життя Горбуліна, була й індикатором, і сироваткою правди водночас. Свого часу Володимир Павлович навіть був членом Спілки журналістів СРСР. Може тому, що він має незабруднене уявлення про журналістику, йому вкрай важко стикатись з тими, хто заплямовує цю професію. Каже, що якийсь час тому він отримав «опік» саме від такого спілкування і тому відмовляв будь-кому.

… оцінки Горбуліна не злі, вони – більш ніж зважені. Вони допомагають бачити за монументальними фігурами українських політиків лише вразливих людей, очищених від лушпиння їх власної міфотворчості. Переломлення авторських оцінок могли б принести чимало корисного [будь-якій] владі.

Валентин Бадрак

Є безліч тих, хто мріють узяти у нього інтерв’ю. Цьогоріч вперше за багатороків завіса розірвалась. Кажуть, що «довготерплячий краще за сміливого». Лана Самохвалова (Ярослава Олегівна Мищенко) чекала 10 років.

Напередодні презентації монографії «Світова гібридна війна: український фронт» вона нарешті отримала таку можливість.^[6]

Лана Самохвалова: «Вашій статті “Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?”, надрукованій у газеті «Дзеркало тижня» вісім років.^[7] У згаданій статті Ви відкрито застерігали українську владу про можливий розвиток подій у Криму й на південному сході. На жаль, ваш прогноз здійснився зі 100-відсотковою точністю. І з захопленням АРК «зеленими чоловічками» – спецназом ГРУ, і з відвертою агресією Росії на Донбасі. Володимире Павловичу, чому так сталося? Були, мабуть, більш глибинні причини, ніж просто особиста безвідповідальність керівних осіб, які не зробили практичних висновків з аргументованих порад вашого інституту? Не запобігли тому, що згодом відбулося.»

Відповідь була невтішною: «Ще довго пожинатимемо наслідки системної та цілеспрямованої деградації державних інститутів».

«Скажіть, – питає Лана Самохвалова, – от Ви пишете, що Україні треба звикати жити в гібридному світі, а не тільки в умовах гібридної війни, що весь світ стає гібридним. Конкретизуйте, як це – “жити в гібридному світі”: що, починати брехати, не виконувати обіцянок, вдаватися до маніпуляцій?»

Практично не замислюючись, втім, як завжди, він відповів: «Якби я зараз сказав “наша сила в правді”, це б звучало гаслом? І все ж, якщо говорити щиро, то все-таки в правді наша сила».