Амба. Том 1. Втеча

Том перший. Втеча

Це не роман про табори, а про людей загалом.

Іван Дзюба

Слово про автора

Твердіше За Алмаз

Геологи не сумніваються: у живій та неживій природі найміцніший – алмаз. Його твердість за спеціальною таблицею – 10 одиниць.

Книгу «Твердість одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять із гаком років тому^[1]. Саме тоді мене, в ту пору дев’ятнадцятирічного, доля звела з Володимиром Карпенком.

Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбіччя. Та й саме життя його після укусу енцефалітного кліща деякий час тліло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – інвалід праці другої групи. Під питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немає можливості займатися справою, якій присвятив юнацькі мрії.

Та про все це я довідався пізніше. Як і про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалісливе співчуття не властиве натурі колишнього геолога. Він не розповідав докладно про раптовий тектонічний розлом, який розбив його долю на дві частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському літоб’єднанні він остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою має бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.

З’ясувалося, з далекого «відлигового» 1965 року він уже писав свою «Амбу». І чверть століття тому (1971 року) я став одним із перших і небагатьох читачів цієї незвичайної для того часу книги. Як і «Твердість одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долі табірників-зеків показати жорстокість Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матеріал» нашої новітньої історії. Сам же автор здавався мені неймовірно відчайдушним ди-сидентом, хоча він, цілком зрозуміло чому, не визнавав цього тоді, але не погоджується з цим і тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.

Згадані книги і сьогодні читаються на одному подиху. У тому, що їх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро і болісно, ніж у ті роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина і не побачила світу табірна проза Варлама Шаламова, невинні автор та його твір.

Але, як мовиться, немає пророка в своїй вітчизні… Та й на що міг розраховувати невідомий письменник-початківець із провінційної Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимирові Карпенку потрібно було не тільки розповісти про те, з чим довелося зіткнутися на тайгових стежках, у глухомані, але й довести насамперед самому собі: так, він може! А те, що відмовляли у друці – так він же творить не заради миттєвого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москві на відділенні прози Літературного інституту імені Горького при Спілці письменників колишнього СРСР.

І його дипломна робота після копіткої праці «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних відгуків і… порад заховати рукопис подалі від гріха.

І потекла річка часу…

…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсім недавно – з 1990 року. Через п’ять років – він уже член Спілки письменників України.

Можливість видрукувати свою головну працю в повному обсязі, здається, з’являється лише зараз. Подякуємо ж і ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзі, гідно оцінивши її долю. І самого письменника…

Шановний читачу! Ви читаєте перший том твору, який понад чверть віку чекав свого читача і часу, не втративши при цьому актуальності та кровного зв’язку з минулим і з майбутнім. Часу дивного, з подіями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумів. І найголовніше – часу, який не став уроком для більшості з нас…

Хай будуть почуті ті, кого відвідало ОСЯЯННЯ!

Володимир ДЕНИСЕНКО

Травень, 1996 рік

Замість передмови

Любій Батьківщині, протягом тисячоліть зболеній і знекровленій, присвячую.

Сподіваюся на те, що врешті-решт земляни схаменуться, і наша Голуба Планета буде прекрасною не лише з ілюмінатора космічного корабля.

Небо високе, чисте, дзвінке, таке, яким буває на межі літа й осені, коли тепло ще проступає в зелених шатах тайги, а холодні вітри не встигли обпекти листя і землю. Стомлена від літніх трудів тайга стоїть притихла, урочиста, по-господарськи оглядає розсипані щедроти. Довкола спокійно та затишно. Не чути навіть монотонного, що діймає все живе, дзижчання ненажерливих комарів і мошки, й лише круглясте листя поодиноких осик у вічному чеканні невідомого лиха не припиняє тремтливо-зелену пісню…

І раптом ледь чутну осикову мелодію підхоплює довге сріблясте листя верби, йому підспівують крислаті в’язи, підголосками вплітається густий тайговий підлісок; поступово одинокі голоси приглушив, усвідомлюючи свою силу, хор із засмаглих сосен і поважних, умудрених життям модрин. А вітер усе дужчав, міцнішав; у безтурботний спів іноді вкрадався тривожний мотив; усе частіше, порушуючи зелену гармонію, вривалося різке натужливе скрипіння.

Незабаром вітер, посвистуючи непомітними арканами, легко трощив скрипливо-стогнучу старість, а дерева, сповнені силою, силкувався пригнути нижче до землі. Подібні до туго натягнутих велетенських луків, зрілі дерева висловлювали невдоволення галасливим гомоном листя або зневажливим тріском, але, спіймавши надто потужний порив вітру, розлого-зеленокронні занадто впевнені чепуруни не витримували навали, ламали зелену гриву й з гуркотом валилися на землю… Бешкетним виттям і розбійним пересвистом відзначала перемогу сліпа стихія над самовпевненою силою живою…

Коли ж попустить вітер тятиву, дерева, крекчучи, випростовуються, стурбовано стугонять, озираються, щоб із новою силою зустріти посіченими грудьми навалу відпочилої стихії. І знову стогнуть, скриплять і падають дерева… Лише сосни не гнуться, не вклоняються вітру; їхні стовбури, немов відлиті з бронзи, стоять майже нерухомо, і лише темно-зелені верхівки кружляють у неквапливому танку спочатку в один бік, потім – в інший; а інколи, зупинивши кружляння, колихнуться з боку на бік і знову наперекір стихії заводять свій гордівливий танок…

Передмова. Арешт

Найвищий ступінь людини

полягає в тому,

щоб бути людиною.

Григорій Сковорода

1

Після Революції життя не раз змушувало людей ходити по лезу ножа. «Талантище. Геній», – шанобливо відгукувалися про молодого слідчого навіть вусаті дядьки. Безвусий Генін, як охрестив його чекіст Захватаєв, товариш Іванов Іван Іванович працював слідчим. Робота подобалася, хоча постійно доводилося занурюватися в нечистоти людської мерзоти. Інколи після першого допиту він, відчуваючи нутро людини, знав: хитрує підслідний чи каже правду. Інтуїція практично не підводила. З часом найважчі і заплутані справи доручали безвідмовному Івановичу. Тяжкий злочин – мов незнайома і глуха тайбола. Подобалося продиратися крізь вітровали, хащі, відшукувати стежку в потоці словоблуддя, діставатися до витоків, притискувати речовими доказами спритну душу ворожу, тонкими запитаннями висвітлювати злодійський бруд, щоб тому, хто переступить закон, ставало соромно й боляче від скоєного.

Рідкісний дар швидко підіймав кар’єрними сходами. Здавалося, ніщо не віщувало лиха. І раптом – наказ згори: слідчий власноруч виконує смертний вирок. Після закінчення першої ж підрострільної справи Іванов постав перед суворим керівництвом.

– Як єнто не могєш? – Захватаєв, розхитуючись на носках, здивовано, наче вперше бачив, знизу розглядав гордість кримінального розшуку.

– Не можу і все! – без страху, дивлячись в ясні очі начальства, заперечив слідчий.

– Не можу, не можу… – передражнив Захватаєв. – Ти що, солдат Революції чи воша вчена?! Я тебе-е не могє-є-єш! Ти що – манірне дівчисько? Чи ще гірше – тендітиська панночка киселева?!

– Я – слідчий! Не кат! І не тендітиська киселева, – тихо, але твердо повторив Іванов.

– А-ах, ти не ка-а-т? Хочеш бути чистісіньким. А Світову Революцію за тебе дядько сотворятиме? – ще тихіше почав низькорослий чоловічок, затим мирна розмова вибухнула басовитим семиповерховим матюком у Бога, душу й матір. Захватаєв гримнув кулаком по столу. Рука смикнулася до кобури нагана, і знову кулак врізався в стіл. – Та я-я… Та-а я тебе своєю рукою пуш-шу в розпил. Пуш-ш-у разом із контрою. Ти дивись, жалісливий який! Каво жалкуєш?! Чи могєть добру людину підвів під наган? А? Каво питаю?

– Чого запитувати? Контра! Тут без сумнівів.

– А якщо контра, та без сумління – зараз же наган у зуби і веди гідру світову до стінки!

– Сказав – не можу, – по-хлопчачому насупився слідчий, намагаючись стримати сміх.

– Ти чаво, на революційних хронтах не бував? Смерті не бачив?

– Мало, але воював. – Іванов знав вибухову гарячковість півтораметрового чоловічка, хоча все ще не відчував справжньої небезпеки.

– Воював-воював… Як же ти воював, якщо слабо курок спустити? З бабами на хуторах, либонь, воював! Підштанки в обозі відмивав. Від першої кулі в штани накладував, посля первово залпу…

– Та я… – Іванов смикнувся вперед.

– Сто-я-яти! – Захватаєв спритно вихопив нагана з кобури. – Кому сказано – сто-я-яти, розтудить твою матір! Дивись, який прудкий та хоробрий?! На мене, на свово командира, могєш руку підняти, а з контрою жалостішсі! Могєт, ти сам замаскована контра? Ото ж то мене завжди відвертало, коли тута всілякі невгамовні язиками цмокали: «Талан! Талан! Ге-н-нін!» Я тя поталаню – навпіл перекусю! Либонь, у документах липа, шо з контрой бився на хронтах Революції. Перевірю! Особисто перевірю. І ш-шльопну.

– Перевіряйте, – Іванов посміхнувся своїй думці. – На фронті хто кого. Нарівні, а тут…

– Ти зачого шкіришсі? Ворог – він завжди і скрозь ворог.

Ще не раз Захватаєв гримав кулаком об стіл, хапався за наган, але зрозуміти, чому цей хлопчина, що не ввійшов у чоловічу силу, жаліє білу кістку, – не міг.

– Добром говору. В найостанніший раз говору: чи стрелиш особисто контру? стрелиш на моїх очах! чи здавай левольвер і ступай у підвал. Не охолонеш у підвалі – братайся з кровями голубими, а я вас єнтой рукою обох пу-шу в розхід к єдреній матері… Он тама, біля стінки. І подивлюся – яка у тебе кровушка. Нехай всі видять, шо голуба, а не кольорів революційних знамен!

У сирому й задушливому, але холодному підвалі Іванов не охолонув. Можливо, якогось убивцю, ґвалтівника-садиста і відвів би до стіни, але не по літах стриманого майже однолітка, з усього видно, переконану у своїй правоті людину, – не зможе.

Через день, знову почувши відмову слідчого виконати вирок, Захватаєв справді закрив його та контру в одній камері. Недавній підслідний, зрозумівши нарешті що до чого, довго реготав, а дізнавшись про селянське коріння колишнього слідчого, сторопів не менше, ніж Захватаєв. Син мужика не міг підняти руку на пана. Що це? Не можна ж усерйоз говорити про шляхетність! Сам ніколи не сумнівався, що подібний порив властивий лише справжньому інтелігентові, людині, яка ввібрала з молоком матері поняття добра й честі, порядності та справжньої гідності. І друзі з його кола так само вважали. Ні-ні, тут щось не так. Швидше за все – підлота. Чекістська хитрість. «Утка» підсадна… Справжня інтелігентність можлива лише в третьому поколінні. Не буває винятків.

Як і обіцяв, Захватаєв пустив у розпил білу кістку на очах недавнього підлеглого. Одна куля потрапила точно в серце. Інша, контрольна, – в голову. Стріляти Павло Лаврентійович умів. Умів і пишатися своїм мистецтвом.

– А кров – червона! – сам не знаючи чому, не стримав іронії Іванов, хоча добре усвідомив: жарти закінчилися.

– Нічаво. Вона єш-шо поголубієть. – Захватаєв подув у ствол нагана, ввігнав зброю в кобуру. – А ти, контро жаліслива, рушай покєда в «хороми палацу». Панькаються-панькаються, а чого панькатися, якщо і так усе ясніше ясного… Нічаво, ми – люди не горді. Падаждьом…

Не знав Іванов, за чиїм наказом його відправили з тюрми в будинок губчека. Після допиту й очної ставки із Захватаєвим Іванов знову опинився в камері. Розумів: смерть чатує поряд, але не чекав, що після полудня за ним прийде мовчазний підтягнутий служивий. Арештант завмер перед вікном-душником біля самої стелі, намагаючись востаннє відчути ковточок блакитного неба. Це останнє бажання смолистим варом прихопило ноги. Чекіст підштовхнув у спину. Перед східцями в’язень попросив конвоїра:

– Будь людиною, товаришу. Я такий самий комуніст. Виведи на волю. Дай востаннє поглянути на неба синь. Волею дихнути…

– Комуністи за ґратами в нас не сидять. Кисню захотілося… Нюхом відчуваю панську кров. – Ствол маузера натиснув між лопатками.

Людина в шкірянці нічим не відрізнялася від Захватаєва. Тільки мова правильна, гладенька, хоч інтонація та слова ті самі.

На повороті Іванов зробив крок униз.

– Сто-яти! Туди ще встигнеш. Нутром, гаде, відчуваєш, куди треба топати. Чистоплюй смердючий. Та я заради Світової Революції батька рідного з ненькою не пожалію. А йому, дивись, кисню ковтнути…

Куди ведуть – арештант не зрозумів. На допит дорога в інший бік. Слова конвоїра ледве торкалися свідомості. За останні дні вони стали звичними, як шелестіння листя в осінньому лісі. «Та поряд же кабінет «Дзержинського». – Заарештований сповільнював крок. У спину знову ткнули стволом.

– Топай-топай, контро!

«Якщо вскочити в двері? Що, стрілятиме в кабінеті керівництва? А пощастить, у себе «Сталевий Федір» – повинен вислухати. Полюбляє пофілософствувати. Пограти словом». Різні легенди ходили про голову губчека, але всі знали: при крутості й нещадності до ворогів справедливий навіть до контри.

Заарештований прискорив ходу. На щастя, хтось вийшов із приймальні. Іванов зробив крок у відчинені двері. Позаду не почулося грізного окрику. Швидше. Швидше! Арештант зіштовхнувся зі знайомою фігурою в довгій шинелі. Витягнуте миловидне обличчя. Борідка клинцем. Вуса. Все, як на фотографії. Навіть розріз очей трохи подовжений, а погляд гострий, мов два клинки.

2

– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тільки даремно час витрачаємо – контра, – зі знанням справи доповідав конвоїр. – Захватаєва я з фронту знаю. Віддана Революції людина. Рідного батька не пожаліє.

– Дякую. Ви вільні, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповідь чекіста, ховаючи посмішку у вусах. Захватаєва не лише знав – двічі рятував від лютої смерті.

Від несподіванки Іванов оторопів. Виявляється, не він обвів конвоїра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то від здивування, чи то від п’янкого, як вино, після сморідної камери повітря арештант задихнувся і розгубився так, що не зумів відновити в пам’яті початок розмови.

– Не можу. Розумієте, рука німіє! Робіть, що хочете, але не можу, Феліксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографію Дзержинського, випалив, як зіпсований грамофон, Іванов, і відразу виправився. – Пробачте, Федоре Карловичу…

– Та ви заспокойтеся. З різних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливіше зрозуміти, чому людина вчиняє так або так. Що нею рухає: страх чи користь? кар’єра чи внутрішнє переконання? Чистота помислів.

– Але я не міг! Розумієте, не міг!

– Можливо, ви не впевнені у вині тієї людини?

– Як не впевнений? Я ж слідчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнісінька, махрова контра.

– Інтуїція інколи підводить.

– При чому інтуїція? Повторюю, я слідчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелі, не в змозі приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знає Першого чекіста Республіки?» – Контра сам зізнався у скоєному.

– Арештант із різних причин зізнається. – Голова губчека, здавалося, не помічав здивованого погляду.

– Зрозуміло, зізнання – не головний доказ провини. У справі речових доказів вистачить на двох. Логіка, свідки – все чисто, як погожий день. Без помилки.

– У чому ж справа? Революція – не гра в козаки-розбійники. У всі часи революція – жорстока і кривава справа. Тут – хто кого.

– Усе розумію, але не можу, – від уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самісінького денця душу, стало ніяково. – У бою – рубав, стріляв. Там нарівні. Там, ви правильно сказали, хто кого. А біля стінки… Біля стінки – почуваєшся, як перед немовлям. Ні-ні, не зможу. Як в очі поглянути? А в спину – не по-чоловічи. Наче бандит із-за рогу…

Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за віком і посадою, але ще молодий і твердий духом революціонер. Що довше й гарячковіше доводив Іванов, то більше проймав гострий відчутно-гарячий погляд. Живий погляд і обличчя, ніби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’єдестал.

А Іванов усе говорив і говорив, ніби знав: як тільки замовкне – тієї ж миті опиниться біля стіни. І Захватаєв із наганом у руці. Щоправда, інколи хотів зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуєю, але живі очі знову й знову запрошували до розмови.

– Чиніть, як знаєте, Федоре Карловичу, але стріляти в неозброєну, по-своєму порядну і переконану у своїй правоті людину не зможу. Розумієте…

– Розумію. Усе розумію. – Голова губчека вийняв руку з кишені шинелі, сперся на стіл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певні періоди історії людства бувають випадки, коли вища міра – необхідність.

– У житті все буває. Але навіщо перегинати палицю? Навіщо терор проти жінок або…

– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо. На вилицях ожили тугі жовенці. – Слова… Слова… Приклади. Факти.

– Хоча б Нижній.

– А якщо самодіяльність на місцях?

– У Нижньому не самодіяльність. Мабуть, знаєте про телеграму з Центру, – Іванов звів повіки, заворушив губами. – Розстріляти. Ні-ні, пробачте. Розстріляти потім. «Треба напружити всі сили, навести масовий терор, розстріляти і вивезти сотні повій, які споюють солдатів, колишніх офіцерів».

– Оце пам’ять! – господар кабінету знову з пильною цікавістю дивився на заарештованого, відчуваючи, що той не переказав, а процитував текст телеграми. – З такою пам’яттю більше користі принесете в ЧК, ніж у кримінальному розшуку.

– Не скаржуся. Це в мене з дитинства. Раз прочитав – на все життя. Само собою, якщо цікаво або страшно.

– Нумо, – «Дзержинський» схилився над аркушем паперу.

Цього разу Іванов без запинання повторив текст телеграми.

– Можливо, пропустив яке слово. Або зробив перестановку. Щось миготить, але не піймаю. Але в цілому – точно.

Пізніше, перевіривши ще раз текст телеграми, голова губчека переконався, що Іванов пропустив лише одне слово «негайно» та в самому кінці не згадав після слова «офіцерів» – «тощо».

– Так що сталося з дамами найдревнішої професії?

– Як що? – здивувався Іванов. – Ви сумніваєтеся, що такі накази Центру саботують? Про щось путнє можуть і призабути. А палити патрони – охочих хоч греблю гати. Особливо, якщо натура в людини гнилувата.

– А що б ви запропонували? Що робити з жінками, які розбещують солдатів, знижуючи боєздатність армії. Шпигують. Заражають хворобами.

– Не знаю.

– Ви не знаєте. Я не знаю. Він не знає. А хто ж знає? Легше за все критикувати. – «Сталевий Федір» зробив кілька квапливих кроків, подивився на запис. – По-перше, легше за все критикувати. По-друге, телеграма складена, як би це сказати, не зовсім чітко. Або навпаки – надто добре, для мислячої людини, а не для фельдфебеля-виконавця. «Розстріляти і вивезти сотні повій…» За відомим історичним висловом царя. «Помилувати не можна стратити». Ось і думай, як учинити: чи то всіх стріляти і вивозити, чи то розстрілювати, щоб налякати найзлісніших і вороже налаштованих, а реш-ту – вивезти геть. Мабуть, текст розрахований на розумну та кмітливу людину.

Голос годинника приглушив останні слова чекіста. Мелодійний бій нагадував поминальний дзвін за загиблими випадково чи по злобі людській або вбитими, покараними за законами суспільства через користь або лиходійство.

– Гаразд, про телеграму і дам з’ясували, – у тиші голос пролунав особливо гучно. – А як же накажете чинити з контрою?

Іванов знизав плечима, мовляв, навіщо повторюватися. Не знаю – та й край.

Очі господаря кабінету заблищали, потім примружилися, погляд поринув крізь скло в далечінь, ніби в тій прихованій роками майбутній далечіні шукав не тільки відповідь на болючо-важкі запитання, але й прагнув знати, як сприймуть нащадки, заради щасливого життя яких затіяли всю цю колотнечу. Революція переросла в громадянську бійню. Вона руйнує країну. Проливає стільки крові й сліз, знищуючи найцінніше, найсвятіше – життя… Боляче й прикро. Одне втішає, що сам по собі терор, як і будь-яке явище в житті, ані благо, ані зло. Усе залежить від того, заради досягнення якої мети здійснюються вчинки. А в чистоті помислів і мети тих, хто все це затіяв, голова губчека не сумнівався. Інакше не варто було проходити всі ті нелюдсько-жорстокі випробування, котрі випали на їхню долю. Інакше взагалі не варто було жити… Майбутнє уявляв безхмарним і світлим, як чиста і прекрасна за вікном сонячна блакить.

– Хто розпочав терор? Ми відпускали під чесне слово офіцерів та козаків. Біляки ж слово порушили. І терор перші розпочали. Революція повинна вміти себе захищати, – нагадав заарештованому голова губчека. – У всі часи в революцію лилася кров. Згадайте Англію, Францію: рубали голови не народу – королям, гноїли жінок і немовлят у в’язницях. І ми відзначилися. Без революцій. Рвали ніздрі. Четвертували. Саджали на палю. Царевич Дмитрій, княжна Тараканова – чи варто й далі перелічувати?!

– А як же його слова? – Арештант кивнув у бік фотографії, – про чекіста з холодною головою, гарячим серцем…

– …і з чистими руками, – уперше господар кабінету перебив співрозмовника. На худих вилицях здувалися й опадали жовенці.

– Не тільки красиві, але і правильні слова, – від полум’яного погляду кам’яного й водночас живого обличчя чекіста Іванову все більше ставало зле. Відчував себе, ніби на морозі, і вперше в житті зрозумів вислів «у грудях усе обірвалося», але зупинитися вже не міг. – Ув’язнювали, різали царевичів темні експлуататори. Ми ж – більшовики. Несемо людям свободу, світло, щастя.

– Та ви не тільки слідчий – філософ… Не чекав при вашому походженні. Хоча справжні філософи і поети – рідкість. Так, руки, як і душа чекіста, повинні бути чистими. Але лікар-хірург, рятуючи людину, користується не лише голкою! А з операційної виходить, самі розумієте… Не кожна людина, навіть лікар, може стати хірургом. А справжнім чекістом – і поготів…

– Згоден. Цілком згоден. Але це не стосується моєї справи. Чому я, слідчий, повинен виконувати чужу роботу? Хірург ріже, але не шиє чоботи…

– Ми дійшли згоди, що страта людини – протиприродне явище. Можливо, в майбутньому буде вважатися протиправним діянням. Можна виправити будь-яку помилку. Повторюю, будь-яку. Тільки відібраного життя навіть наймогутніша людина не поверне. Життя неоціненне й неповторне. І якщо ви, слідчий, підводячи людину до прірви, впевнені в її провині цілком і повністю – будьте люб’язні, виконайте вирок… Не перекладайте брудну роботу на інших. Якщо совість чиста – ви спатимете спокійно. Мисливець страждає?! Приємні сни бачить. А полювання – забава. Без полювання людина може жити. А скажених собак, лева-людоїда, самі розумієте, – іншого виходу немає…

Господар кабінету поглядав на годинник, стрімко крокуючи від стіни до стіни.

– Вибачте, Федоре Карловичу, не треба переконувати мене, що скажених собак завжди знищували. Я про кров. Велика і безвинна кров тривожить. Де і в чому виправдання? Скільки себе пам’ятаю – батько завжди повчав: «Усьому свій строк. А великі справи, як і влада, кров’ю повіряються…»

– Революції без крові не буває! – людина в довгій шинелі несподівано сіпнулася, обличчя спотворила гримаса, ніби голова губчека торкнувся рукою оголеного дроту під напругою, а коли знову заговорив, здавалося, переконував більше себе, ніж арештанта. – Добровільно ніхто й ніколи не віддавав владу, а багатство – особливо вабить. Жовтий диявол править світом споконвіку, править зараз і, на жаль, ще невідомо, скільки правитиме в майбутньому.

– Не віддають і править, – погоджуючись, кивнув Іванов і продовжив зболено. Запально. – Якщо і вчасно вирішили зводити Майбутнє Світле, але… На крові та кістках… Та на мерзлоті… Швидше за все, через це і Велика Французька революція непередбаченим руслом пішла. Прорахувалися Творці. Захопилися боротьбою за владу. А народу – мокро та прохолодно…

– Ви маєте рацію. Багатьом зараз холодно. Революція морозить накип у душах. Маховик Революції важким котком по країні котить.

– Отож-бо. А кров же гаряча і солона. Звичайна вода не споруди – корінні скелі підточує, – підслідний повільно підбирав слова, щоб точніше висловити думку. – Боюсь, що біль людський та сіль розм’якшать мерзлоту. Через десятиріччя фундамент просяде під тягарем – усе завалиться.

– Те, що ви кажете, – жахливо. – «Дзержинський», уявивши, як руйнується мерзлота, закрокував швидше. – Але храми та костьоли, цілі міста в Європі, як і Пітер, теж зведені на сльозах і кістках, а в цемент у всі часи додавали не тільки яйця, але і кров. Вистачає і людської! І нічого – стоять, століття милують око…

– Милують… Однак народ пам’ятає про кров і сльози. До того ж, чи варто, якщо люди не хочуть, силоміць їх заганяти будувати світле майбутнє. Адже навіть добро, піднесене до крайнього ступеня, рано чи пізно переходить у свою протилежність. Табори споруджуємо… Не з руки нам те, що дозволено буржуям.

– У великі нетрі забираємося. – Чекіст задумливо поглянув на заарештованого: не юнак, але ще й незрілий чоловік. – Життя покаже, що ми зводимо, чи виправдані жертви теперішні і ті, яких, на жаль, ще не уникнути… На повну потужність розкрутили Маховик Революції, не підозрюючи, яку силу набирає Він. Інколи, на нещастя, і безвинні в безладі потрапляють під його некеровану, чавунну силу.

– Ось тут і регбус, сказав би Захватаєв! – Арештант переможно поглянув на господаря кабінету, за спиною якого висіла фотографія Дзержинського.

– Який регбус? – Федір Карлович полюбляв час від часу ставати між співрозмовником і фотографією, аби кожен переконався, що він схожий на Першого чекіста Республіки. – Що за регбус?

– Немає знаку рівності між тваринами й людьми. – Не сумніваючись у своїй правоті, Іванов не боявся гніву всесильної людини під фотографією. – Маховику ж усе без різниці!

– Знак рівності? – Чекіст обпалив співрозмовника поглядом. Треба ж, схибив! Гострий Філософ. Не по літах гострий. – М-та-а-ак, знак рівності…

– Скажена собака – хвора і невиліковна. Вона небезпечна для всього живого, а людина – може помилятися, усвідомити неправоту. Порозумнішавши, змінити погляди. Грубо кажучи, – «виліковна», – нагадав Іванов, думаючи, що голова губчека нічого не зрозумів або забув нещодавню думку. – І тигр-людоїд… Як би це сказати точніше… На відміну від вовка, амба – тварина благородна. Зайвого не дозволяє. І на людину нападає швидше не від злоби – старість голодна змушує…

– Кажете, «ам-ба-а». Це ж якою мовою?

– По-удегейськи, – арештант мимоволі порівнював господаря кабінету з фотографією. У певному ракурсі – як близнюки. Коли ж чекіст вимовив знайоме, але з іншим значенням слово, з обличчя-фрески зникла мерзлота льоду, поступившись місцем допитливому теплу і посмішці, яка на мить проступила, через що повна схожість із Дзержинським розплилася, наче затяглася туманом.

– А-ам-м-мба-а-а-а! Красиво звучить, – від знову співучо вимовленого слова в кабінеті ніби потепліло і стало затишніше. Якщо поставити на стіл самовар та чашки, допит перетвориться на розмову двох співбесідників. – А-амба-а-а! Шкода, що красиво-таємниче слово на злодійському жаргоні має інше…

3

Фраза залишилася незакінченою, а жива з плоті й крові людина перетворилася на монумент. У кабінет немовби завітав залізно-неприступний Фелікс, про якого легенд ходило більше, ніж про Федора Карловича. У голові арештанта промайнула думка: жива людина примарилася. І, мабуть, немає такого жару, щоб розтопити кригу очей на фотографії або очей голови губчека. Посмішці, а тим паче сумніву, ніде утриматися й на льодистому вигині заморожених губ.

– Бачите, молодий чоловіче, одне й те саме слово може мати різне значення. А в жит… – Господар кабінету поставив поряд два стільці й показав рукою на один із них. – Ви не замислювалися, що люди часто не розуміють один одного, хоч і розмовляють однією мовою? Різні поняття… інший стиль мислення… Можливо, через це нас і не розуміють ті, заради кого заварився куліш цей?!

Мовчав Іванов. Надто слизькою стежкою пропонують прогулятися… Небезпечна стежинка, хоча і принадна. Про щось подібне думав на волі й уже тут, у камерах… У безправ’ї…

– Зізнайтеся, і вас бентежить це ж запитання, – вгадавши думку колишнього слідчого, продовжував чекіст: – Не бійтеся! Роздуми – не крамола. Мислячі люди конче потрібні Республіці. Революції!

– Розумієте… – після паузи обережно почав арештант. – Спілкуватися можна і через перекладача. А розуміти… Сприйняти… Повірити, врешті-решт…

– Саме так, молодий чоловіче, – запально вигукнув господар кабінету. – Переворот здійснювали однодумці, а не купка випадкових злодіїв, як намагається донести до обивателя злостива преса. Йдемо під кулі не через користь, а на благо більшості!

– Існує цікава закономірність: протягом історії людства, доступної для огляду, всі благі справи здійснювалися в ім’я більшості. Потім руками цієї ж більшості та знову в ім’я й задля блага більшості лилися моря безмірні крові та сліз…

– В і-ім’я-я і ру-у-ука-ами-и більшості, – прошепотів «Сталевий Федір», знову дивлячись крізь арештанта у віконну далечінь.

У шепітному розтягуванні почулося стільки холоду й страху, ніби над головою пролетіли кулі. Іванов пошкодував, що погодився зробити крок на лід і пройтися над краєм прі-рви; чекіст не дозволив повернутися назад і, взявши за руку, знову повів за собою.

– Нерозуміння – не тільки найстрашніше в нашій справі. Образливе. Людина «в ім’я» вивертає себе навиворіт, жертвує собою, а їй, у кращому випадку, плюнуть у душу. І пі-дуть. Можуть і кулею в спину провести. Що солодше Свободи, Рівності та Братерства?! Тисячоліття людство мріяло про це. Боролося! Світлі голови не тільки мріяли, але заради цієї Ідеї свідомо зробили крок під дибу й на багаття Інквізиції. І що ж? Розкололася Держава. Кров на кров пішла. Син батька не розуміє…

– Можливо, зарано?!

– Зара-ано-о?! Невже зарано?! – усе ще дивлячись удалечінь, повторив Федір Карлович.

Інтуїтивно арештант відчув: це не гра, не провокація, не звичайна слідча пастка. Виявляється, сумніви шматують і сталевих людей! Мабуть, вони частіше за звичайних смертних заганяють тривоги подалі від чужих очей і самих себе, щоб вірити в те, що коять праве діло…