Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Передмова

Наша книга виходить у річницю подій, що відбулися в серпні-вересні 2014 року під час українсько-російської війни на сході України. Один рік – занадто короткий термін, щоб достеменно розібратися в причинах «Іловайського котла» – майже всі люди, що приймали тоді ключові рішення, живі й займають високі посади в армії та уряді, а більша частина інформації, в тому числі, й щодо кількості загиблих, зниклих безвісти та поранених, утаємничена. Тому в романі немає – та й не може бути – прямої відповіді на запитання, хто винен у цій трагедії. Шукати таку відповідь мусять військова прокуратура, слідча комісія Верховної Ради та історики-документалісти.

Однак 365 днів достатньо для того, щоб записати та переказати історії солдат і офіцерів, що вижили в «Іловайському котлі». Деякі з цих історій читач легко впізнає – вони звучали в медіа. Та ще більше страшних та героїчних історій не потрапили ані в медіа, ані в книгу – трагедію і біль тих днів неможливо вмістити в жоден роман.

Книжка писалася двома мовами, українською та російською, в залежності від того, на історію якого бійця спирався автор, створюючи ту чи іншу главу. Якщо респондент говорив українською мовою – глава створювалася українською, якщо респондент говорив російською – то російською. Глави, написані російською, перекладалися українською і, відповідно, навпаки. Таким чином, вийшло дві рівноцінні авторські версії роману: українська та російська.

«Іловайськ» – художній текст, роман, побудований на реальних подіях, у якому серед героїв, що мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі. І якщо учасники тих подій знайдуть у тексті деякі невідповідності зі своїми спогадами, ми просимо взяти до уваги, що це – не документальна повість, хоча автор і намагався бути максимально точним. У цьому йому допомагали бійці добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Миротворець», «Херсон», 39-го («Дніпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону.

Без них ця книжка ніколи б не відбулася. Вони та їхні подвиги – і є ця книга. Думаю, буде правильно, якщо ми присвятимо її бійцям, полеглим в «Іловайському котлі».

Подяки

– бійцям добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го, 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдатам та офіцерам 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонникам Сумського пересувного загону;

– рідним та близьким загиблих та зниклих безвісти, які знайшли в собі сили говорити та згадувати;

– людям, які допомагали збирати інформацію та шукати учасників подій: Андрію Букіну, Надійці Вовк, Тетяні Голуб, Максу Гусєву, Юрію Коваленку, Юлії Левківській, Володимиру Пошві, Тетяні Рєпіній, Олексію Сікорському, Валентину Терлецькому, Олександру Чижу, Юлії Чешці, Олексію Шухардіну;

– моїм колегам-журналістам, чиї тексти та відео допомагали зрозуміти сутність подій: Юрію Бутусову, Єгору Воробйову, Марині Данилюк-Єрмолаєвій, Олегу Зайченку, Інні Золотухіній, Соні Кошкіній, Максу Левіну, Ростиславу Шапошникову, Артему Чапаю й багатьом іншим;

– Юрію П’ятаченку, який зробив притомною українську частину тексту;

– моїй дружині Анні, яка, допомагаючи з перекладами, встигала виховувати двох маленький дітей і народити під час роботи над текстом третього.

* * *

Матір Божа поперед,

Синку Божий позаду,

Янголи по сторонам,

Що буде мені, то й буде вам.

Коли прощаєтесь, обійми мусять бути міцними. Тоді ви ніби-то залишаєтесь поруч із близькою людиною. Вона збереже на своєму тілі відбиток вашого тіла так надовго, наскільки здатна вас пам’ятати – так, буцімто ви нікуди і не йшли. Ліпше за всіх це розуміють пристрасно закохані жінки – вони завжди намагаються пригорнутися якомога щільніше. Матерям міцні обійми необов’язкові, відбитки тіл їхніх дітей назавжди закарбовані всередині кожної. Вони носять своїх дітей у собі все життя. Батькам цього ніколи не зрозуміти. Те, чого так часто не вистачає синам, – це міцних чоловічих обіймів своїх батьків на прощання.

Коли прощаєшся, Грегу

Обличчя то з’являлися, то зникали, начебто фотопапір опускали в рідину тремтячою невпевненою рукою, і фотограф-аматор боявся, що пінцет вислизне і цінний знімок розчиниться назавжди. Грег розумів, що зображення не може водночас і з’являтися, і зникати, але саме зараз так і відбувалося. Крізь туман у голові й гуркіт двигуна вантажівки він намагався зосередитись і згадати, де він міг бачити цю картинку раніше: мама у святковій красивій сукні, він – ще підліток років одинадцяти-дванадцяти, в довгих шортах і світлій сорочці з коротким рукавом, і батько, на обличчі якого камера зафіксувала безтурботну посмішку, яку вони зазвичай так рідко бачили. На місці фігури батька контуром чорнів негатив. Грег просто пам’ятав, що батько в той момент посміхався, але за яких обставин зроблений знімок, випало з пам’яті. Дуже хотілося пити, і він подумав, що якби той чоловік, який всю дорогу поправляє йому бинти, дав хоча б кілька крапель води або просто змочив губи, то він би згадав. Йому захотілося облизати губи, але язик наче збільшився вдвічі й не хотів слухатися. Чиїсь пальці, що смерділи соляркою та порохом, уклали під язика, наче пігулку від спраги, шматок пожованої вологої марлі. Вантажівка, не вимикаючи двигуна, зупинилася – здається, помер ще один важкопоранений боєць, і Грег крізь пелену знеболювального почув чужі незадоволені голоси. Він мріяв, щоб машина постояла якомога довше – на ямах поранених у кузові підкидало так, що не померти було складно. Рятувало те, що хлопці лежали майже один на одному, і ті, хто ще не втратив свідомість, міцно трималися за борти та за своїх напівживих товаришів. Грегові захотілося відкрити очі, щоб подивитись, що там відбувається і хто саме помер, але в нього не вистачило сили. «Давай!» – гучно закричали над головою, і вантажівка, ковтнувши в кузов пилюки, застогнала зчепленням, смикнулася і поїхала, набираючи швидкість. Першим зник негатив, що сховав у собі усмішку батька, потім зникла мамина сукня і сама мама – Грег хапався подумки за її зображення з останніх сил, але мама вислизнула, зникла зі свідомості, як і хвалькуватий підліток поруч. Вантажівку підкинуло на ямі, і по білому прямокутнику фотопаперу пішли дрібні брижі, перетворюючись на хвилі, кожна з яких била по півкулях мозку, спричиняючи нестерпний біль. Біль – більше Грег нічого не знав.

Батько помер у середині березня. Він довго-довго хворів. Однак залишався таким же енергійним і владним старим, намагаючись не випускати з-під контролю жодної домашньої дрібниці. Хіба що міль тепер, вилітаючи з шафи, не запитувала у нього дозволу – батько майже не вставав із крісла. Телевізор його дратував, інтернетом він не користувався, сучасні газети вважав убогим читанням для дебілів, тому новини сприймав лише з маленького чорного радіоприймача з довгою антеною. Тільки там, вважав він, ще залишилися працювати справжні професіонали, хоча взимку і навесні 2014 року і тих коротких ефірних новин було вдосталь, щоб спокій і сон утратила навіть здорова людина.

Почуте він обговорював із дружиною, а коли приходив Григорій, то і з сином, дозволяючи собі випити категорично заборонені п’ятдесят грамів гарного вірменського коньяку. Батько добре знався і на житті, й на коньяку – визнавав лише «п’ять зірок», жив за гамбурґсько-вірменським рахунком, як частенько дозволяв собі жартувати, але й так само добре розумів, що і першого, і другого йому відпущено мало.

Останні місяці батько полюбив розмовляти. Раніше він віддавав повну перевагу дії – його колюча владна енергія гучно ляскала, наче батіг табунника, відраховуючи кар’єрні висоти, чи не на всіх важливих будівельних майданчиках міста, але нині спілкування лишилося єдиною функцією, де хвороба не обмежила його фізично. Співрозмовників обирав ретельно: «Йдуть люди, дрібнішає народ!» – часто підкреслював марність амбіцій теперішнього часу перед величчям минулого. Алкоголь, наркотики, неробство, розпад родини – загинав ізсохлі кістляві пальці батько, тавруючи виразки постсоціалістичного суспільства, торкаючись чарчини вишуканого коньяку і позираючи на Грега поверх окулярів вицвілими очима. Скільки ще потрібно нарахувати апокаліптичних прикмет сьогодення і як його можна порівнювати з досягненнями індустріалізації та народного господарства? Про альтернативну енергію, айфони або електромобілі батько, звісно ж, і чути не хотів – такі речі виробляли десь там, за океаном, а тут ідеться про територію, на якій вони існують. Однак справа навіть не в території – батько категорично не вірив у нинішніх людей, у їхню здатність створювати масштабні проекти, організовуватися в креативні групи, конструктивно і послідовно проводити зміни. Йому подобалося ставити сильні, справжні, в повний зріст, глобальні запитання і спостерігати, як син шукає переконливі аргументи у відповідь. З роками в дискусії починаєш цінувати не перемогу, а процес.

Звісно, Грег категорично відмовлявся брати за аксіому батьківський масний хрест на своєму поколінні і, як наслідок, на країні. Він дивився на світ і мету свого існування зовсім іншими очима: жив виключно для себе і своєї родини, а не для держави, давно успішно займався бізнесом – тримав фірму з установки систем безпеки. Всі матеріальні труднощі, на які він добровільно себе прирік, коли одружився і з’їхав від батьків в орендовану квартиру, давно залишились позаду. Батьки, звісно ж, бажали, щоб все сталося навпаки – спочатку потрібно стати на ноги, а потім одружуватися, але Грег такі рішення не обговорював. Тепер, десять років по тому, вони з дружиною створили свій дім: мали улюблену справу, жили в великій трикімнатній квартирі з вражаючим око видом на Дніпро, донька ходила до гарної школи з англомовним ухилом, і ніщо, здавалося, не могло похитнути їхнього безхмарного майбутнього.

З батьком у Грега стосунки складалися по-різному, певне, як і у всіх батьків та синів, однак останні два-три роки у важкохворого батька з’явилося багато вільного часу, і їхні розмови стали значно довірливішими і теплішими. Та тепер все перевернулося, і вже Грег постійно поспішав, говорив по телефону, вирішував свої ділові справи, а батько терпляче чекав на нього, як колись він, маленький хлопчик, із нетерпінням прислуховувався до кроків по східцях вічнозеленого під’їзду й до обертів ключів у дверному замку. Але нині, за кілька місяців, а може, і тижнів до смерті батька, незважаючи на всі розбіжності в поглядах, вони стали нарешті справжніми друзями. «Ти зрозумій ключовий момент, синку: от ми нині з тобою сваримося до піни на губах, та й ти правильно кажеш, що я – це минуле, – говорив батько. – Однак проблема ж в іншому – це конфлікт не між минулим, як ти вважаєш, і майбутнім, ні. Проблема в тому, що конфлікт поміж нами – це конфлікт між сьогоденням і сьогоденням. Сьогоденням, Григорій, а не майбутнім! Розумієш, сину, цей тонкий момент? Ви, ваше покоління, нічого не створюєте для майбутнього, а це значить, що рано чи пізно за це доведеться заплатити!»

Мама та дружина під час бурних чоловічих дебатів про долю країни та світу пили каву та обговорювали сукні й зачіски, але Грег знав, що вони – на його боці. Проте в дискусії вони не втручалися, вважаючи своїм головним завданням вчасно запропонувати розійтися по домівках. Але й звідти – телефоном – лунали суперечки. Батько говорив, що майбутнє проростає з минулого і тримається на союзі з Росією, і там – наше щастя, а Грег вважав, що минуле нехай собі там і лежить, де лежало під перегуки патріархальних дзвонів, а рухатися потрібно до Європи. Він об’їздив цю «стару даму» вздовж і впоперек – від Дубліна до Бухареста, пам’ятав різко збіднілу, нікому не потрібну Польщу 90-х, натомість бачив, як зросла економічно ця країна тепер, і мріяв, щоб в Україні люди жили хоча б так. Батько, звісно ж, сучасної Польщі не бачив. Він агітував за те, що пам’ятав сам, за ту країну, де йому та його родині жилося комфортно, за той час, в якому почувався добре. Він стверджував, що Росія ніколи не вчинить з українцями нічого поганого, і за неї потрібно триматися міцніше, обома руками: там нафта, там газ, там наші брати. «Нам немає чого боятися, синку, – стверджував він. – Ніхто не посміє зіштовхнути лобами два братні народи! А історія… що було, те загуло! Жити потрібно сьогодні, дбаючи про завтра». І ця їхня суперечка до часу «Х» не мала однозначної правильної відповіді для обох дискутантів.

На Майдан Грег не ходив. Сидів на дивані, тупотів ногами, писав гнівні пости в Фейсбуці проти Януковича, передзвонювався з друзями, однак там, посеред зими, на маленькій площі, себе потрібним не відчував. У розпал протистояння подзвонив брат дружини з Владивостока і знервовано запропонував допомогу:

– Якщо потрібно, Григорію, давайте з Маринкою до нас, поки в Хохляндії всіх бандерівців не перестріляють!

– Так-так, дякую, Віталіку, зачекай, не клади слухавки! Я вікна фанерою затулю, – розізлився не на жарт Грег. – Ми ж із Мариною російською говоримо, так нам фашисти кожного ранку шибки б’ють!

– І це в Дніпропетровську! – здивувався, не оцінивши іронії, шурин. – Що ж тоді в Києві коїться?! – Марина з ним посварилася на політичні теми одразу ж, не відходячи від телефону.

А через кілька днів на вулиці Інститутській у центрі Києва розстріляли майданівців – Небесну сотню, а Янукович утік до Росії. Майдан вистояв – і переміг. Однак радості від перемоги не відчувалося. Пливли на тисячах рук по людському морю на київському Майдані труни з хлопчаками, яких застрелили снайпери, розтікалася по Україні жалібна пісня «Пливе кача». Міста і села багатотисячними похоронами прощалися зі своїми героями. Горе та розпач розлилися по країні.

Коли Росія «віджала» Крим, Грег заметушився по квартирі, не знаходячи собі місця. Маринка намагалася його заспокоїти, відправити з донькою в кіно або на роледром, та він ніяк не заспокоювався: знову дзвонив друзям, про щось шепотівся з ними, нишпорив інтернетом, видивлявся новини по телевізору.

– Ти щось задумав? – стривожено перепитувала дружина. – Зізнавайся!

Грег відмовчувався.

– Батьку, – подзвонив він у неділю ввечері в день кримського референдуму, – тобі не здається, що пора йти Батьківщину захищати? – Грег не запитував дозволу, він шукав поради.

– Ні, – гаряче відповідав батько. – Там усе домовлено! Подивися, за Крим же ніхто не воює! – і помер наступного дня. Але поміж відповіддю синові й смертю старий встиг змінити віру. Він зрікся минулого, розірвав його і викинув на смітник разом із нікому не потрібним, але ретельно захованим у шухляді квитком члена КПРС.

Мамі Грег пообіцяв, що не піде добровольцем у найближчі сорок днів – заради пам’яті про батька. Однак він знайшов, чим себе зайняти: в місті організовувалися патрулі, чоловіки стояли з палками і мисливською зброєю на блокпостах, чергували в штабі добровольчого батальйону «Дніпро-1», що тільки починав формуватися. А в цей час на сході країни вже вирував сепаратизм: у містах і селищах Донецької та Луганської областей над адміністративними будинками чи не кожного дня підіймалися російські триколори та прапори самопроголошених республік «денеер» та «еленер», у Слов’янську вже сидів «нєкій» Ігор Стрєлков і сповіщав про неминучу перемогу «російської весни», лунали заклики до створення «Новоросії». Під шумок там почали грабувати магазини, «віджимати» автомобілі, стали зникати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами катувань. Словом, справи з кожним днем ставали все паскуднішими.

Свою заяву добровольця Грег відніс до військкомату на початку травня, і місяць чекав, коли його викличуть. Періодично він дзвонив туди, однак кожного разу розмова не складалася, у співробітників військкомату завжди знаходилися причини не видавати йому військовий квиток. Свій перший, той самий, що дають у шістнадцять років, Грег давно загубив – всі проблеми з проходженням військової служби тоді вирішилися шляхом стандартного хабара із наступним записом: «До проходження військової служби за станом здоров’я не здатен». І ось, потрібно ж такому статися у житті – тепер він сам буквально взяв в облогу військкомат із вимогою зарахувати у лави військовозабов’язаних. У військкоматі на таких, як Грег, дивилися косо, звинувачуючи в бажанні зрубати бабла в добровольчих батальйонах і небажанні служити в лавах регулярної армії. Ось тут воєнкомів Грег розумів добре – план мобілізації руйнувався на очах. Тим більше були не зрозумілі такі бюрократичні затримки, і Грег страшенно лютував, але вся його злість зникала, коли він бачив очі солдат, які повернулися з АТО – байдужих до всього вояк у брудній формі, що приїжджали під їхній штаб у кузовах вантажівок разом із «двохсотими», упакованими у великі чорні целофанові мішки.

– Я йду на війну, – нарешті в середині літа сказав він матері.

Дружина вже давно змирилася з майбутнім від’їздом, вона вважала, що війна – це таке рішення, яке чоловік знаходить сам.

– Синку, – сказала мама, – всяка робота – небезпечна, на всякій роботі можуть вбити. Ця робота просто трохи небезпечніша, ніж ті, що ти мав раніше. Я завжди говорила батькові, що за незалежність Україні доведеться повоювати. Не йому, так дітям. Він до найостаннішого дня не вірив. Ну ось… Просто так нічого не дається людям.

Так що йшов Грег на фронт легко. У штабі батальйону, де бійці з самого ранку до пізнього вечора чекали на відправку до зони АТО, приїхали попрощатися двоюрідні сестри, які збиралися через тиждень до Німеччини – білявки-близнючки подарували класний німецький ніж, сусід порадував новим бронечохлом, куди Грег перекинув свої бронеплити, а під вечір дружина привезла щойно отримані на замовлення американські берці, саме такі, про які він мріяв – водостійкі, із пластиковою підошвою, їх можна не знімати п’ять днів, і для ніг буде о’кей.

Тепер він був готовий до війни. Наразі він тоді так вважав.

У шерензі на плацу на ранковій повірці стояли майже всі, з ким Грег останні два тижні підвищував свою військову кваліфікацію у тренувальному таборі. І якщо для тих, хто займався спортом, наприклад, як Грег – страйкболом, крос десять кілометрів лісом – звична справа, то для багатьох добровольців незвичні фізичні навантаження стали серйозним іспитом. Але нікуди не втік і стояв у строю Бодя з Бердичева, сорокачотирьохрічний інженер із хворими колінами; стояв і Слава Сніжок – тому що зі Сніжного – тридцятирічний вчитель російської мови та літератури, який залишив удома, під сепаратистами, дружину і двох дітей; стояв тут і колишній вевешник із Дніпропетровська, і колишній охоронець із П’ятихаток; стояв Віталик із Жовтих Вод, учитель з бойового гопака; багато різних та цікавих людей стояли в той день у лавах бійців «Дніпра-1», «Самооборони» і «Правого сектора». Автомат, чотири магазини, розгрузка, каска – аптечку, хто зміг, той купив сам – ось і все знаряддя бійця, не дуже-то й багато як задля триденного відрядження в зону бойових дій.

Їхали довго, зате весело і з піснями. У Слов’янську водій автобуса, озирнувшись, раптом сумно запитав:

– Мужики, серед вас водії є? – хтось закивав головою в дзеркало заднього виду. – Якщо мене вб’ють, сядете за кермо.

– «А не спеши ты нас хоронить, – заспівали в салоні, – а у нас еще здесь дела!» Одна з найулюбленіших пісень єкатеринбурзького гурту «Чайф» чомусь викликала у Грега досаду. Підспівувати не хотілося.

У Старобешево прибули близько другої години ночі й одразу заснули. Десь о пів на п’яту почали працювати «гради», і Грег спросоння лише через кілька секунд після початку обстрілу зауважив, що кудись біжить. Куди, він не знав, однак біг він дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися за товстими стінами і всі інші новобранці. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотілося додому: в тишу, під ковдру, під бік до сплячої дружини – піт по спині рікою стікав у штани. Як висловився потім Славко: «…Ми какали ось такими цеглинами!» – і показував цеглину розміром з чималу каменюку. Повернувшись на своє місце, Грег побачив, що практично всі бійці, що раніше вже бували під обстрілами, мирно сплять, і здивувався їхній витримці.

«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очікували команди на штурм під Кутейниковим. – Просто коли ти під обстрілами не перший раз, то сам вже чуєш – і звідки стріляють, і куди летить. Так що ніякої хоробрості, звичайний розрахунок».

– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз підемо у розвідку боєм!

– Блін! – рознервувався Макс. – А розумніше нічого вони не придумали? – Він, очевидно, добре знав, що таке розвідка боєм: ти йдеш у наступ, а по тобі веде вогонь противник, вогняні точки якого має знешкодити під час розвідки ваша артилерія. Питання тільки в тому, хто кого раніше знищить: противник – атакувальників чи арта – противника.

Надійшов наказ витягнути з мобільних телефонів акумулятори і не торкатися на дорогах сторонніх предметів. «Бачиш щось підозріле – краще відійди подалі й стріляй туди, – порадив Макс. – Завжди вірний спосіб залишитися живим, повір мені на слово!» Вперед пішли беемпе, за ними – бійці, за якими їхали білі броньовані міні-автобуси із зеленими написами «Приватбанк», за міні-бусами тягнули «рапіри». «Сепари думають, – жартували хлопці, – що це в «приватівських» бусіках нам гроші від Бені везуть. За кожного сепара – по десять тисяч баксів!»

У цих місцях зовсім нещодавно йшли бої: з асфальту стирчали хвостики мін, на узбіччях валялися рештки тіл, від яких на спекотному сонці йшов жахливий трупний сморід. У полях, здалеку схожі на апарати Єлізарова, можна було побачити остови касетних боєприпасів, нерозірваних снарядів «ураганів» та «смерчей». Коли проходили повз мінометну батарею, мінометники вирішили трохи полякати ворога і дали залп, на який необстріляна частина батальйону відреагувала миттєво – як на команду «лягай!» Усвідомивши, що вони дарма падали мордякою в пилюку, новачки здіймалися на ноги і, поправляючи автомати, зніяковіло посміхалися й обтрушували камуфляжі. Бійці, які залишилися на ногах, гучно реготали, особливо самі мінометники: мовляв, нічого, хлопці, до всього призвичаєтесь!

Біля мосту Грег побачив зрешечену і прошиту наскрізь кулями й осколками «газельку», яка уткнулася білим капотом у бетонну палю. Через скло крізь «сніжинки» від куль він нарахував усередині не менше дев’яти трупів – незрозуміло, чи то сепаратисти, чи то мирні мешканці потрапили під обстріл. Поруч стояло розбите на друзки сріблясте «шевроле-авео» – в ньому три людини сиділи, схиливши голови одна на одну, немов п’яні; водій, обсипаний дрібними бризками скла, лежав головою на кермі. Грегу стало зле. Він ніколи не уявляв собі війни з цього боку, і йому не хотілося думати про те, що під кулями чи бомбами можуть гинути мирні люди. Він чітко знав, для чого і чому він тут, і що зобов’язаний робити, щоб війна не прийшла в його рідне місто і не вбила його рідних – він повинен прийти сюди зі зброєю в руках і змусити тих, хто бажає його країні та його родині зла, капітулювати. Загинуть вороги чи втечуть, або здадуться в полон, його мало цікавило, він прийшов сюди захищати свій дім. Однак такі моменти, як сріблястий «шевроле-авео» та біла «газелька», повні небіжчиків, не вписувалися в удавану картинку. «Там, усередині, – заспокоював він себе, – могли ж бути і сепаратисти, хто знає?» Хто знає взагалі, як і за якими критеріями проводити цю межу: між сепаратистами зі зброєю в руках і тими, хто їх підтримує? Між тими, хто їх підтримує морально, і тими, кому байдуже? Між тими, кому байдуже, і тими, хто таємно вірить, що Україна повернеться на Донбас? Як відокремити винних від невинних? Грег не мав відповіді на ці запитання.

– Нічого страшного, – підбадьорював його Макс, який пройшов балканську війну, – звикнеш. Війна – це бруд і кров, ще й не таке тут побачиш. Просто викинь з голови все, що ти уявляв собі про війну вдома, так легше. А невинних тут немає.

Свій перший штурм Грег запам’ятав на все життя. За внутрішніми відчуттями та переживаннями – це як перший секс, тільки по тобі стріляють і можуть убити. Попереду, прямо на дорозі, перед ними знаходився гарно укріплений блокпост сепарів. Спочатку по ньому відпрацював танк, разів п’ять-шість безрезультатно гахнувши по масі бетонних плит. Бігти в лобову атаку на такий міцний укріпрайон – самогубство, тому надійшла команда відходити, і Грег спіймав себе на думці, що дуже втомився за цю добу, так утомився, що готовий прямо тут упасти і заснути, аж підгиналися ноги. Таку надію – на закінчення робочого дня – потайки мали багато бійців, однак їм наказали не возькатись і обійти поле ближче до посадки, де на них вже чекали «урал» і два танки. Грег зручно розмістився на гарячій броні, сховавшись за баштою, і коли танк рушив, посеред божевільного реву двигуна і чорного вихлопного диму, які намертво відсікали від реальності, йому здалося, що тут він надійно захищений – і в цю ж мить над головою просвистіло кілька трасуючих помаранчево-червоних черг, кулі зацокотіли по броні зовсім поруч. Грег, не пам’ятаючи як, скотився, ні – злетів із танка на тверду, як камінь, дорогу, одним стрибком здолав відстань до поля соняшників, краєм ока намагаючись не загубити товаришів: він чітко зафіксував Макса і командира роти Чипса, які сиділи, спираючись одним коліном на землю, міцно стискаючи в білих, як крейда, долонях автомати. Рота зачаїлася серед високих соняшників і тільки й слухала, як свистять кулі, зрізуючи головки з недозрілим білим насінням, і з рації лунає бій. «Ми схожі на це насіння», – промайнуло недоречне порівняння, але Грег прогнав від себе цю думку, всі зайві думки, і зосередився на тому, що відбувалося довкруж. Потроху оговтавшись, бійці почали озиратися, намагаючись оцінити ситуацію: навколо все гриміло і свистіло, хтось наступав і біг вперед, хтось падав і лежав, а вони сиділи в соняшниках і на щось чекали.

– Агов, Чипсе,… твою… – грубо звернувся Макс до командира. – Ти той, давай, командуй! Кажи, що робити нам далі?

– Я не можу командувати, – раптом просипів не своїм голосом ротний. – У мене горло болить.

Грег виматюкався. Чипса, капітана-мента у відставці, їхнього командира, а в учебці – інструктора, він терпіти не міг за конфліктність та інтриги з першого ж дня. Та він просто усрався зараз!

– Ви що тут, охрініли зовсім!? – на бійців здивованно-дико дивилися круглими очима два бійця суміжного батальйону, які тут невідомо як і звідки взялися. – Сидите тут, дупи грієте вже сорок хвилин. Ану давайте бігом, гармати розвертати нікому!

Грег, не роздумуючи, зірвався з місця. Розвертати гармати – це все ж таки хоча б щось робити, хоча б якось воювати, а не сидіти в кущах! Поки вони бігли по зритому снарядами полю, петляючи від мін, їх прикривав від кулеметів танк із заклиненою баштою. Грег подумав, що якби вони мали нормальну карту місцевості, розвідку і якісний зв’язок, то легко б зараз обішли ворожий блокпост з іншого боку і закрили їх там, як мишей у мишоловці. Міни виривали і підкидали високо вгору шматки м’якої землі, лягали, ухкаючи, зовсім поруч – уххх, пуххх, пкухх! – деякі навіть не розривалися. «Якщо б міни падали настільки ж близько біля мене на твердій дорозі, мене вбило б першою з них!» – оцінював, як у лихоманці, ситуацію Грег і дивувався своїй фартовості. Пробігаючи повз танк із відваленою гусеницею, Грег побачив першого «двохсотого» зі свого батальйону – людина лежала під бронею без половини обличчя. Здається, це був Сніжок.

У перший день штурму в батальйоні загинуло троє. Вони загинули не тому, що погано підготувалися до сутички, не виконали наказу або були боягузами, просто кулі та осколки потрапили саме в них. Така неперебірливість смерті, напевне, більш за все вразила Грега в його перший день війни. Раніше він думав, що гине той, хто щось робить неправильно, а на практиці виходило, що гине той, хто опинився в непотрібному місці в непотрібний час. Кому не пощастило. Ось біжить поруч людина – раз, і немає її, відірвало голову. А могло відірвати й тобі, якби осколок летів трохи праворуч. І не важливо, яка в тебе каска чи бронежилет, як гарно ти стріляєш і як швидко долаєш смугу перешкод. Ось і вся логіка смерті на війні. Перед сном він поговорив по черзі з мамою та дружиною по телефону і пошкодував, що не може поділитися своїми спостереженнями з батьком. Грег думав про останні години, які той прожив, про думки, які тривожили його сиву голову. Напевне, батько відчув справжній шок після анексії Криму, не міг до кінця повірити у війну між Росією та Україною, усвідомити цей факт, тому і серце не витримало, можливо, і тому, що не хотів бачити цієї війни і знати, чим вона закінчиться. Це війна між його молодістю, його життям – і життям його дітей та онуків, і він, зрештою, став на їхній бік. Батько визнав, що помилявся, але ціна, яку він заплатив, була занадто високою. Грег уявив собі, як би почувався батько, якби той був нині живий, якщо б дізнався про його, Грега, загибель? У Славка Сніжка в Сніжному залишилася дружина і двоє дітей, і Грег подумав, що вони, напевне, дуже нескоро зможуть отримати тіло, якщо взагалі отримають. Що б відчувала його одинадцятирічна донька? Як би жила без нього? Грегові стало страшно. Краще не думати про це. Краще казати собі, що ми воюємо заради того, щоб наші діти не знали війни і жили в мирній країні. Так завжди кажуть по обидва боки фронту. Грег глибоко зітхнув і провалився в темний сон, який інколи безшумно розривали червоні смуги трасерів.

– Ха! Та коли «денеерівці» цілять, я взагалі не боюся! – гучно говорив, навіть не пригинаючись під свистячими над головами мінами, незнайомий боєць. – Однак не влучать! – міни дійсно хаотично падали метрів за двісті-триста від колони.

Ранком батальон підвезли під Іловайськ із боку села Виноградне, через блокпост 40-го тербату «Кривбас», що біля села Зелене, і поставили завдання увійти в місто. Спочатку брали Виноградне: відпрацював танк, потім постріляли з тільки-но виданих агеесів, після чого батальйон без утрат зайшов у село. Швидко зачистили вулиці, в деяких будинках навіть залишились люди.

– Беріть яблучка, пригощайтеся, – говорили селяни і простягали спілі жовті яблука.

– Стара влада повернулася! – відповідали бійці на запитання, хто вони такі.

Під час зачистки в одному з дворів Грег знайшов снаряд від «граду», величеньку таку «градинку», щоправда, без боєголовки. Снаряд сиротливо прикрили ганчіркою і напевне ж, готували здати на металобрухт.