И было той информации довольно, чтобы задуматься: – А-га! І швиденько зібратись і побігти до човна, тому що «Хилько даром не піде, мабуть карась пішов», або ж «окуньчики беруть… на червьяка? чи, може, плітка на мастирку?» Або ж на «картопельку короп узяв», – на такой полусырой обязательно недоваренный картофельный шарик – Данилыч вырезает ножичком, – и насаживает на самый кончик крючка, – ну, в точности примерно как начебто лунный глобус.

***

А Наричка вьется, прячется за каждым поворотом, и в очерете, и в плавнях, то разделяясь на протоки, а то разливаясь широко, где подмывая кручи, а за Лохвином блестя на перекатах, и снова – в тень, в тихие заводи, где вода почти замирает и стоит над омутами и ямами, а на вырве, что под островом Кохання, заворачивает против себя, навстречу, и вдруг распадается на ставки и ставочки, и бьет ключами в оврагах, и заполняет карьеры —сочится земля соками и питает ими Рыбу – внутреннюю нашу вселенную, полузакрытый мир, блаженный эон, ежедневную мечту.

А Нарічка в’ється… наче хтось написав, або пише листа, пише, а не друкує, і літери тримаються одне одного, і переливаються одна в другу, наче курсивом… «Риба. По рибу. На рибі.»

Ні, то не я, то не «аз буки веду» – але ж не сама і вона, хтось, мабуть, зверху, згори, але ж і не занадто далеко – з Києва, чи то з космосу її не побачиш, ані з Великих Цебекабо лайнера – ні, це зависоко, хіба що з кукурудзяного літака чи повітряної кулі, гвинтокрила чи дрона…

Хто, скажіть, хто про неї, маленької, і чув би, якби не Риба?

***

Риба. По Рибу. На Рибі…

Земля. Хата. Корова. Риба.

Хата та Корова – то жіноче, більш жіноче, ніж чоловіче.

А Землі – нема. Є город та колгосп. З городу – живуть, а в колгоспі беруть. Взяв сіна, взяв добрива. Тобто вкрав, ні не вкрав, а взяв, але щоб ніхто не бачив, бо скажуть – вкрав. Колгосп – це не земля, це – каеспе – щось гідке, не моє, чуже, чужінське.

А город – як картопля: проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і знов – проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і наступного року – проорати – посадиті – підгорнути – потравити – зібрати – і так все життя.

Город – це повсякденне, як хліб, як родина. Город – біля хати. Більш жіноче, ніж чоловіче. Город —для гречкосєя: нудне, тяжке, огидне, кріпацьке.

Город – не для козака. І козак – не для городу!

Риба! О! О-о! Ото козацьке! Вона йїжа. І спорт. І хвантазія.

Риба – на волі, за межами – і хати, і городу, і колгоспу.

Тому і бігуть на рибу зрання – подаль від жінкі, від роботи, від усього… Зрання, коли ще сонце не зійшло, і туман як тайна, і тайна як бог.

***

Как до нас добраться? А дуже просто.

– Сначала 80 километров автобусом от Киева до Великих Цебек, потом еще 40 км автобусом до Шануйлівки, а з Шануйлівки – ще шість километрів – Рачки… – говорю я и уже улыбаюсь, и вы, если хотя бы немного знаете мову – тоже улыбнетесь, а то и хмыкните – мол, не простой анекдот, с подтекстом, потому как Рачки – с ударением на первый слог – означают способ передвижения «раком», именно так, как стояли и стоят на огородах селяне, стояли и стоят уже сотни и тысячи лет, то есть, если вы и вправду желаете «добраться» – ставайте поруч, то есть рядом, и – уперед. А иначе, о-о-о! Наврядли у вас это выйдет. Без выучки, без опыта земле-делия человека на земле вам не понять, как не понял его я, и потому готов был уже смотать удочки, и вернуться от этой темы в город, с ударением на первый слог, в отличие от города – огорода то есть, так у нас говорят. Вроде всего-то одно ударение – а дистанция, как недавно услышал,«цивилизацийного масштаба»…

Однако же, удочки не смотал, а наладил.

Тридцать лет мы уже тут, за 126 км от Киева и 216 км – от Чернобыля. Тогда, в 1986, тестю того показалось достаточно, чтобы хоть как-то обезопасить внука. Так появилась наша хата, кирпичный недостроенный дом, поначалу без перегородок, полов, веранды, зато с 20 сотками сада и огорода, появились новые заботы, новые соседи, новая река – Нарічка, а не Днепр, и нова земля навкруги – наче інша планета, яку ані Батьківщиною, ані Вітчизною я назвати не можу – все мои родители – в Киеве– якби було таке слово «Сусідчина» – а так лучче сказать по-руськи – Дача, або якщо бажаєте – Хата на селі…

Нет, честное слово, я бы не решился, и срок тут ни причем, что это за срок?! Пишу, потому что люди уходят. Уходят вслед за рыбой…

Бесплатный фрагмент закончился. Хотите читать дальше?