– Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід.

Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах.

Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як ціла купа невдах і «невизнаних геніїв» заздрили дідові і писали свої нудні дисертації, намагалися зарекомендувати себе політичними експертами чи то письменниками століття. Але нічого в них не виходило, бо вони були сірими та звичайними, без Божої мітки, без сили волі та завзятої вдачі, яка завжди виштовхувала мого діда з глибоких ям, здавалося б, однозначної та кінцевої безвиході.

Він не був схожим на інших. Прискіпливий до деталей, консерватор із чітко вираженими авторитарними нотками у всій своїй риториці та безлічі діянь, він любив вікторіанську епоху, яку сміливо поєднував із французьким неокласицизмом. Йому так подобалось. Думка інших не мала для нього жодного значення, наче такої і не існувало, ніколи не було, навіть не з’являлося на світ.

Дід був особистістю. Одним з небагатьох, хто знав чоловічу дружбу, кохав вродливих і вередливих жінок, крок за кроком, іноді вичікуючи роками, але коли вже прийде час, неодмінно рухаючись підступно, розумно, тихо, а часом досить галасливо, розставляючи своїх людей і створюючи мережу українських виборців, які в кінцевому результаті давали те, що від них вимагалось: владу одним та поразку – іншим.

Крізь величезні вікна видніється увесь центр міста – вулиці Олеся Гончара і Богдана Хмельницького, старі дахи Ярославового Валу і куполи Софії Київської. У дідовій вітальні повсюди книги, картини, фотографії, старі CD-диски, колекція платівок ще ХХ століття з усіма альбомами Висоцького, Розенбаума, Шарля Азнавура, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, відомого за часів його молодості білоруського гурту «Ляпіс Трубєцкой» і трагічно загиблого Кузьми Скрябіна, котрий з роками зайняв гідне місце в одному ряду з тим же Івасюком та Яремчуком. Ось така компанія. І повсюди списані аркуші паперу, записники, блокноти, старі документи, які сорок років тому могли трактуватися як секретні документи державного значення. Сьогодні ж вони стали історією, архівом життя, що добігало свого кінця.

Йому добре серед них. Це його атмосфера. Його ще не втрачена пам’ять про те, яким було життя. Яким воно вже ніколи не буде.

Дід дивиться на велике фото у старій коричневій рамці. На ньому чоловіки і дві жінки. Загалом їх п’ятнадцять. Посередині він – той, кого моя Батьківщина називала Диктатором. На момент моєї розповіді з них живим залишається тільки мій дід. Усі інші вже давно перетворилися на прах, що наповнював собою нашу новітню історію.

Я вдивляюся в ті обличчя, які знаю з самого дитинства. Замість казок на ніч я слухав історії діда про їхні спільні подвиги, про війну, про боротьбу за владу, про кару, яку вони несли олігархам і корупціонерам. Я чую улюблену фразу діда, котрою він закінчував кожну свою розповідь.

– Я відповідаю тільки перед Богом та історією, – казав він вкраденими у каудильйо та вождя Іспанської фаланги Франсіско Франко^[1] словами.

І я засинав. І мені снилися ті відчайдухи, які зголосилися на свій вчинок, котрі йшли проти усіх, не думаючи, що буде з ними завтра, бо відповідали вони тільки перед Богом та історією. А ще перед Україною, заради якої і поклали свої голови.

– Сідай, синку, – каже мені дід, і ми сідаємо один проти одного у м’які шкіряні крісла. Між нами журнальний столик, на якому старі книжки та якісь дідові нотатки.

Він бере сигарету, закурює, випускає сивий дим і починає кашляти. Глухий, небезпечний кашель, який не подобається лікарям, бо вони знають його природу.

– Менше пали. У твоєму віці цигарки не додають здоров’я, – кажу я дідові.

Він сміється.

– Знаєш, що є найбезглуздішим у моєму віці? – питає мене дід.

– Боятися смерті, – приречено відповідаю я.

– Мій хлопчику! – каже він і знову робить чималу затяжку.

Він палить цигарку і мовчить. Я помічаю, що думками він далеко від мене. Наче і нема його тут. Тільки старе тіло нагадує про його присутність. Я не заважаю йому, а йду на кухню, відчиняю холодильник, беру горілку, пиво, тарань, ковбасу, оливи, ставлю все це на тацю і повертаюся до кімнати. Я прибираю зі столика книжки, за мить на їхньому місці вже видніються нехитрі наїдки та алкоголь, далі я беру з серванту чарки, а на кухні ще два келихи під пиво, наливаю горілку, відчиняю вікна і знову сідаю у своє крісло. Тим часом дід і надалі перебуває у своїй нірвані, палить цигарку, шепоче щось незрозуміле своїми старими порепаними вустами, попіл летить повз попільничку, і я вирішую повернути його до дійсності.

– Ну що, пане міністре, лауреату усіх можливих літературних премій і творцю великих політиків! Вип’ємо?

Він здригається, блимає на мене своїми очима, які я час від часу рятую від настирливої катаракти, повертається до реальності, бере чарку, підводиться з крісла і каже:

– Світла вам пам’ять, друзі мої! Ті, хто справжні, пам’ятатимуть вас завжди. Усе інше, зайве, мине, наче його ніколи і не було.

Він випиває свою чарку, я наслідую його приклад, і ми повертаємося у зручні крісла італійського виробництва.

– Ти знаєш, коли було зроблено це фото? – питає він мене, і я вкотре відповідаю йому, що те кляте фото було зроблено влітку 2021 року, а саме 21 червня, в день найкоротшої ночі та їхньої тріумфальної перемоги.

– То я тобі вже казав? – відверто дивується дід.

Я мовчу, бо ту дату він називав мені тисячі разів, з того самого першого дня, як я себе пам’ятав на цьому світі і починав щось метикувати своїм малим дитячим розумом.

– Це добре, що ти пам’ятаєш. І дітям своїм розповідатимеш. І онукам. Усім! Така моя воля, Миколо! Не смій мені перечити!

Я й не перечу. Дідові краще не перечити. Він лихий до зауважень, інакодумства, заперечень, плюралізму та свободи слова. Дід цитує фашиста Франко, захоплюється правителями Близького Сходу, поважає, наче живого, творця Синґапуру, ставить у приклад корсиканця Бонапарта, покрикує на усіх, хто не кориться його волі, лякає ворогів тираном Сталіним і обожнює того, завдяки якому сьогоднішня Україна не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка відчайдушно билася з Росією на очах у решти світу, але той світ був помірковано стриманим, іноді різким, але не занадто, аби Путін пішов геть із Криму та Донбасу.

Ми випиваємо по другій чарці, і дід знову закурює. Взагалі, він багато палить, а ще більше п’є. Хильнути чарку-другу – улюблена справа. Бува, не п’є роками, але коли вже починає, зупинити його практично неможливо. Може пити тиждень, а то й місяць. І жити своїм чортячим життям, де не існує місця сьогоденню чи майбутньому. Усе там наповнюється пам’яттю й тугою за минулим. За його молодістю. За часами війни та революції. За Диктатором, якому він був близьким другом.

Дід правий у його твердженні про безглуздість теревень про Диктатора.

– Вони його не знали, а я знав. Усі їхні балачки – пусті. Вони не заслуговують уваги. Я відчував його біль і тривоги, знав його бажання та сподівання, розумів ті методи, які він обрав, аби зробити нашу Україну сильною й самодостатньою, – говорить дід.

І тут я не стримуюся і кажу йому:

– Діду! Ти написав стільки книжок. Отримав купу премій. За твоїми творами знято стільки фільмів. Я й сам захоплююся твоїми романами. Але ти ніколи не написав жодного слова про Диктатора. Нічогісінько! Бодай би маленьку замітку! Ніц не вийшло про нього за твого авторства. Чому так? Адже кому, як не тобі, говорити про ті часи.

Дід слухає мене, бере до рук келих холодного пива, робить два великих ковтки, ставить келих назад на столик, витирає рукою свої губи і каже:

– Ти напишеш про нього. Про усіх нас. Ти створиш правдиву історію моєї України, нашої боротьби, перемог та поразок. Ти розповіси усім, як було і як не було. І в жодному разі не смій перечити мені! Вважай, що це моя остання воля. Виконай її, синку! Виконай, бо в інакшому випадку усі мої скарби, усе, що я нажив за свого життя, я заповім притулкам та жебракам, розкидаю вулицями мого міста, а після пущу собі кулю в лоба. Ти цього хочеш?

Звісно, я цього не хотів. Але писати про Диктатора людині, яка обрала професію лікаря, це занадто.

Про це я і сказав дідові.

Він усміхнувся, увімкнув свою улюблену музику на слова Василя Симоненка і сказав:

– У родині письменників, художників та політичних діячів не може бути нездар! Я вірю в тебе, синку! Вірю, що краще за тебе ніхто не впорається з цією справою.

– Чому тобі не написати це самому? Чому не найняти якогось журналіста чи письменника врешті-решт? Тільки натякни і завтра біля твого під’їзду буде ціла черга на авторство.

– Бо це зробиш ти. Ти або ніхто. І звісно ж, мій заповіт.

Більше він не сказав ані слова. Ми мовчки допили пляшку горілки, дід пішов відпочивати, я прибрався у вітальні, власноруч помив посуд і пішов собі геть, аби наступного ранку стояти перед дверима квартири, в якій мали ожити усі таємниці української трагедії, що стала переломним моментом у становленні нашої нації та держави.

– Аби зрозуміти історію Диктатора, потрібно розпочати з Томаса Лейла. Без того пройдисвіта революція ніколи б не була такою, якою вона була. Янукович би залишився у країні, були б якісь перевибори, поступки, але нічого б далі не трапилося. Тому сідай, синку, і слухай. Перед тим як розповісти тобі про усіх інших, я маю повідати історію нелегала ЦРУ Томаса Лейла. З ходом нашої розмови, аналізуючи події та роки, ти зрозумієш, чому він важливий. А потім ми говоритимемо про москаля Шевцова, про шакалів, про Диктатора та Івана Принципа. Я знав їх усіх. Усі вони робили свою справу на моїх очах, – сказав дід, я увімкнув функцію диктофона на своєму смартфоні, аби згодом аудіозаписи перетворити у текстовий формат.

За вікнами дідової квартири цвіла весна 2068 року. Ми жили в Україні, яка виросла на уламках пострадянського світу, народжувалася у крові знищеного російською артилерією Донбасу, озиралася навкруги очима вкраденого Криму, що нині перебував під наглядом і протекторатом коаліції різних країн, плакала гіркими сльозами, які лилися з величезних дірок українського бюджету, а почали лататися саме за часів Диктатора.

Ми збудували країну, про яку так мріяли наші батьки й діди. Ми створили величну європейську націю і навіки відрізали від себе цинічну й ненажерливу імперію страху, погроз та брехні. Ми сформували національну ідею не на шароварах, козаках чи Бандері, а… але про усе по порядку, бо відповідати нам перед Господом нашим Богом та історією, а ще перед нашими дітьми, що підуть у цей прекрасний та незвіданий світ після нас – народжених у вільній країні щасливих людей вже після правління величного та жорстокого Диктатора, якого і любили, і ненавиділи, славили та проклинали. Але нікого він не залишав байдужим, тому що те, що зробив він, гідне вічної пам’яті.

Частина перша
Чужинці

Американець

2013 рік

«Нікому не знати, в яких землях лежатимуть наші кістки, якими вітрами розвіє наш прах і над якими могилами плакатимуть наші жінки. Нікому не знати, коли і де застане усіх нас смерть, як увійде вона в наше життя, аби навічно перекреслити його. Ніхто з нас і не думає про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всі живемо. Тут і зараз. Усе інше – або вже було до нас, або буде без нас. І тільки мить сьогодення визначає наше буття. І в цій миті жевріє єдине полум’я. Яскраве полум’я сподівань і надій, що колись, коли нас уже не буде, разом і з нами мине підступне лихо, яке навіки вкарбувалося у наші долі.

Народжені у жорстокі часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуємо жити на перетині боротьби різних сил, які намагаються взяти владу над світом. Війна йде повсюди, на усіх рівнях, і це війна не за золото та діаманти, не за нафту і рідкоземельні метали, не за воду і зерно. О ні! Це страшніша й цинічніша війна за усі попередні. Це війна, яка не знає доброти і прощення, не розуміє каяття і благородства, не бачить способу дійти згоди, бо ведеться вона за душі людські, за наш розум і нашу свідомість. Ніхто не бажає знищувати усіх фізично. Знищується одна лишень ідентичність, особистість, право на власну думку, на своє «Я». А ті, хто стають цьому на заваді, що ж, таких чекає смерть. Бо так вирішують ті, хто веде цю війну. На цьому і крапка! Все інше – мине…»

Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.

То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.

У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно було евакуювати саудівських шейхів, Ірак 2003 року, коли йому потрібно було надати докази наявності хімічної зброї у Саддама. Зброї, якої, по суті, і не було. Україна й отруєння кандидата в президенти, яке теж залишалося під великим питанням. Киргизія у 2005-му, коли потрібно було зробити перший постріл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з країни президента-корупціонера. Грузія напередодні й під час трагічних і несправедливих шести днів, які відірвали від країни два шматки. Пакистан, коли він йшов на ліквідацію Усами бен Ладена. І ось цієї осені знову Україна. Держава, де ніхто і ні в чому не може бути певен. Навіть при найстабільнішому режимі. Навіть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабільності і певного добробуту відбуваються революції. Коли люди живуть у злиднях, у них немає часу думати про зміни. Вони зайняті одним лишень виживанням. Все інше – пусте й недоречне», – казав собі Томас Лейл, коли літак йшов на посадку у Борисполі.

– Жодних контактів з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Ніхто не має знати про тебе. Ніхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собі. І твоя перемога, як і твій провал, теж тільки твої. Ти чекаєш. Як завжди. В тебе буде тільки один вихід на сцену. І навіть у ньому ти маєш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав і хитав у відповідь головою.

Таксі везло його вулицями Києва, яким усміхалося сонце. Ті вулиці ще не знали, що живуть в останні дні спокою, а тисячі українців не мали й гадки, що вже через декілька місяців вони почнуть гинути від ворожих куль.

Не знав цього і Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка ніколи не знала відпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузі. Томас казав собі, що колись прийде такий день і він просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками із судин. Він не боявся смерті, розуміючи, що вона неминуча і нікому ще не вдалося від неї втекти. Але він мав наміри затриматися на цьому світі, бо у нього були тут ще справи.

В Україну він їхав не вперше. Він був уже у Києві того року, коли помаранчеві прапори й стрічки летіли над усією країною. Тоді їм усе вдалося. Шкода тільки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».

Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.

У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.

«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.

Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс^[2], якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.

«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент, Україна – не Росія. В чому різниця? У прагненні до свободи. За нинішніх умов диктатура тут неможлива. Принаймні надовго», – казав собі Томас Лейл, відкладав Вольтера і намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперішнього їхнього президента говорять різне. Але в одному я впевнений точно. Йому відводиться ключова роль, здатна змінити існуючий стан речей у світі. Росія та ми будемо грати цього чоловіка на свій власний лад. І переможцем виявиться той, хто зіграє на випередження».

Томас вирішив, що на сьогодні вистачить роздумів. У нього був ще час і на роздуми, й на аналіз, і на прогнози. Але також він усвідомлював, що коли настане момент дії, він буде сам, як завжди одинак між декількох вогнів, здатний як переламати хід історії, так і стати її черговою безвісною жертвою.

Лейл вимкнув світло, поклав поруч із собою пістолет і заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у країні, яка пливла за течією долі, вигаданої для неї іншими.

1993 рік

– Чому ти п’єш?

– А чому б і ні?

– Ти ж проп’єш свій розум.

– Навіщо мені розум? Він не робить мене щасливим. Іноді мені хочеться бути тупим. Такі люди живуть своїм простим щастям. Не задумуються ні про що. Від народження і до смерті. А так… що мені від мого розуму? Одні біди. Я ж рік тому ледь не збожеволів! Гаразд, тобі зізнаюся. Прочитав Ніцше, і вдень, і вночі думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звідси й одвічне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закінчується у сирій землі?

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дісталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Мені набридли твої вибрики. Пожалій матір хоча б…

– А хто пожаліє мене?

– Чоловік, який хоче, аби його жаліли, не чоловік! Я був кращої думки про тебе.

– Як же мені усе це набридло, – каже Томас і робить чергові два ковтки віскі.

Він п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?

Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.

– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.

– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.

За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.

Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.

Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.

У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.

Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.

– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.

– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.

– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.

– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питається він.

– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

Вони мовчать, усі слова зайві.

– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.

– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.

– А твій?

– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.

У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.

Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

– Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.

– А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.

– Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.

– Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.

Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.

Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.

– Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.

– В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.

1. Франсіско Франко (1892–1975) – військовий і політичний діяч Іспанії, диктатор у 1939–1975, генералісимус. Також відомий як каудильйо (ісп. Caudillo de España por la gracia de Dios – вождь Іспанії милістю Божою).

2. Гай Фокс (1570–1606) – англійський шляхтич-католик, учасник «Порохової змови» – невдалої спроби групи англійських католиків підірвати будівлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантів короля англійського та шотландського Якова І.