Ґолем

Сон

Місячне сяйво падає на узніжжя мого ліжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.

Коли повний місяць йде на спад і його правий бік починає щербитися, – немов обличчя, якого вже торкається старість: воно марніє і мережиться зморшками, – такої ночі мене огортає туск, гнітючий неспокій.

Я сплю й не сплю водночас, у напівсонному мареві в моїй душі пережите змішується з прочитаним і почутим, ніби два струмені різної барви й прозорості зливаються докупи.

Перед сном я читав життєпис Будди Ґотами, і в моїй голові на тисячу ладів водно повторюються слова:

«Ворона злетіла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона відлетіла геть. Так і ми – ті, що у вічному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаємо аскета Ґотаму, втративши до нього інтерес».

І образ каменя, схожого на шматок сала, виростає до несусвітніх розмірів у моєму мозкові.

Я простую пересохлим руслом річки й збираю гладкі камінці.

Сіро-блакитні з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхні, – я все сушу та й сушу над ними голову, ніяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорні з сірчано-жовтими плямами, схожі на скам’янілі потуги дитини викласти незґрабну подобу плямистої ящірки.

Я хочу пожбурити їх геть далеко від себе, ті камінці, але вони випадають мені з рук, я не годен їх витіснити зі свого поля зору.

Усе каміння, яке коли-небудь щось важило в моєму житті, з’являється не знати й звідки, стискаючи мене звідусіль.

Деякі, немов величезні синювато-сірі краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з піску на світ божий, щоб за будь-яку ціну звернути на себе мою увагу і сповістити мені щось безмежно важливе.

Інші – виснажені – безсило зсуваються у свої ямки, полишаючи навіть спроби донести до мене хоч слово.

Подеколи я виринаю з сутіні цього напівсну і якусь мить заново бачу на здибленому краї своєї ковдри місячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потім знов, наосліп хапаючись за свідомість, що водно висковзує від мене, гарячково шукати камінь, який не дає мені спокою, – лежить десь, зачаївшись, на звалищі моїх спогадів, схожий на шматок сала.

Біля нього до землі спадала, вочевидь, ринва – малюю я собі, – зігнена під тупим кутом, поїдена на краях іржею. Я вперто намагаюся витворити у своїй уяві саме такий образ, щоб ошукати розтривожені думки й заколисати їх до сну.

Це мені не вдається.

Та знову й знову з тупою наполегливістю, наче віконниця, якою вітер монотонно гупає до стіни, торочить мені впертий внутрішній голос: усе не так, це зовсім не той камінь, що схожий на кусень сала.

Від цього голосу ніде подітися.

Хай я хоч усоте товкмачив собі, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потім знову непомітно прокидався і настирливо заводив від початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камінь, що схожий на кусень сала.

Поволі мене долає нестерпне відчуття безпорадності. Що було далі, не знаю. Чи я добровільно облишив будь-який опір, а чи вони – мої думки – мене скорили й упокорили.

Знаю лише, що моє тіло спить у ліжку, а свідомість відділилася й нічим більше з ним не поєднана.

Хто ж тепер моє «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумію: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, і мені стає страшно, що дурнуватий голос знову почне свій безконечний допит про камінь і про сало.

І я відвертаюся.

День

Раптом я опинився у похмурому дворі й побачив крізь руду арку брами, по той бік вузької брудної вулички, єврея-лахмітника, який прихилився до ятки, обвішаної старим залізним крамом: зламаними інструментами, поіржавілими стременами й ковзанами та іншим непотребом, що вже відслужив своє.

Була в цій картині якась болюча одноманітність, властива враженням від буднів, котрі, мов вуличні торговці, переступають поріг нашого сприйняття, не збуджуючи ні цікавості, ні здивування.

Я усвідомлював, що вже віддавна це оточення – моя домівка.

Але й це усвідомлення не полишило по собі глибоких вражень, хоча й протиставлялося тому, що я недавно пережив, і тому, як дійшов до нинішнього стану душі…

Я мусив, мабуть, колись чути або читати про таке чудернацьке порівняння каменя зі шматком сала; воно несподівано пригадалося мені, коли я піднімався вичовганими сходами до своєї комірчини й мимохідь подумав про засмальцьований кам’яний поріг.

Тієї миті я почув попереду себе, вище поверхом, чиїсь кроки, а коли підійшов до своїх дверей, побачив чотирнадцятилітню рудявку Розіну та єврея-лахмітника Аарона Вассертрума.

Мені довелося протискатися повз неї, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.

Брудними долонями дівка трималася за металеві поручні, я бачив, як у тьмяному присмерку блідо світяться її голі руки.

Я виминув її погляд.

Мене нудило від її нав’язливого усміху й воскового обличчя карусельної конячки.

Я відчував – вона напевно має драґлисте біле тіло, як тритон, якого я колись бачив у клітці з саламандрами в одного продавця птахів.

Вії рудих мені такі ж огидні, як вії кроликів.

Я відімкнув двері й миттю захряснув їх за собою.

З вікна добре було видно лахмітника Аарона Вассертрума біля ятки.

Він стояв, прихилившись до стіни перед аркою темної підворітні, й обценьками обстригав собі нігті.

Донькою чи небогою доводилася йому руда Розіна? Вони анітрохи не схожі.

Серед єврейських облич, які з дня у день траплялися мені перед очі на Півнячій вулиці, я безпомильно міг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькі родинні узи окремих індивідів, їх так само важко перемішати між собою, як воду й олію. Про них не скажеш: ось це – брати, а це – батько з сином.

Ось цей з одного клану, а той – з іншого – ось і все, що можна вичитати з рис їхніх облич.

Що з того, якби Розіна навіть була схожою на лахмітника! Ці родинні клани плекають одні до одних відразу й зневагу, яким навіть мури кревних зв’язків не завада, однак ретельно приховують їх від зовнішнього світу, мов небезпечну таємницю.

Жоден з них не дасть вивідати тієї таїни; у своїй одностайності вони схожі на озлоблених сліпців, які бредуть, міцно вчепившись за брудну мотузку, – хто обіруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всі охоплені забобонним страхом перед безоднею, до якої неодмінно впадуть, тільки-но зникне спільна опора і вони роз’єднаються.

Розіна походить з того роду, рудий тип якого іще відразніший, ніж інші. Їхні чоловіки вузькогруді, з довгими півнячими шийками й випуклими борлаками.

Здається, ніби всі вони, як один, веснянкуваті й усе життя терплять муки – ті чоловіки – і потай ведуть нескінченну й марну боротьбу зі своїми хтивими бажаннями, перебуваючи в постійному липкому страху за своє здоров’я.

Я й сам не розумів, чому пов’язав Розіну родинними узами власне з лахмітником Вассертрумом.

Ніколи не бачив її поряд зі старим, не помічав навіть, щоб вони окликнули одне одного.

Вона майже ніколи не виходила з двору, тинялася хіба темними закамарками й коридорами нашого будинку.

Усі мої сусіди, без сумніву, мали її за близьку родичку чи принаймні вихованку лахмітника, але я переконаний, що жодний з них не зміг би пояснити, яку мав для цього підставу.

Мені хотілося відволіктись від думок про Розіну, і я глянув з відчиненого вікна своєї комірчини вниз, на Півнячу вуличку.

Раптом Аарон Вассертрум немов відчув мій погляд, повернувся до мене обличчям – потворним застиглим обличчям з круглими риб’ячими очицями й відвислою заячою губою.

Він здався мені тієї миті людиноподібним павуком, який за позірної байдужості відчуває наймізернішу вібрацію своєї павутини.

Чим він живе? Що думає, у чому вбачає сенс свого існування?

Цього я не знав.

На кам’яних стінах арки, де стоїть його ятка, день у день, рік у рік висять ті самі мертві, нікому не потрібні речі.

Я б міг уявити їх з заплющеними очима: тут – перегнутий бляшаний тромбон без клапана; пожовкла, мальована на папері картина з дивно розташованими солдатами, там – гірлянда нанизаних на потертий шкіряний пасок іржавих шпор та інший наполовину зітлілий мотлох.

А перед входом на землí – ряд круглих залізних сковорідок, наставлених так густо, що годі й переступити поріг ятки.

Цього непотребу ніколи не ставало більше чи менше. Якщо інколи якийсь перехожий таки зупинявся біля ятки і цікавився ціною того чи того краму, лахмітника охоплювало гарячкове збудження. Він потворно випинав роздерту верхню губу, белькотів, затинаючись, щось геть незрозуміле своїм клекотливим басом, тож покупцеві минало будь-яке бажання розпитувати далі, і він, наляканий, квапився геть.

Погляд Аарона Вассертрума блискавично шугонув убік від мене і завмер у напруженому зацікавленні на голому мурі сусіднього з моїм вікном будинку.

Що він там уздрів?

Сусідній будинок обернений до Півнячої вулиці тильним боком, його вікна виходять на подвір’я, і лише одне-єдине – у провулок.

Випадково саме тієї миті до приміщення, розташованого на одному рівні з моїм помешканням – гадаю, воно належало якомусь ательє у торці будинку, – хтось увійшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двоє – чоловік і жінка.

Але ж цього ніяк не міг бачити знизу Аарон.

За моїми дверима почувся якийсь рух, і я здогадався, що то, певно, Розіна, ще стоїть у темряві в хтивому очікуванні, що я її, може, таки покличу.

Унизу, на півповерху нижче, причаївся на сходах прищавий недоросток Лойза і, затамувавши подих, підглядає, чи відчиню я двері. Я просто фізично відчуваю повів його ненависті та кипучих ревнощів.

Він боїться підійти ближче, аби його не помітила Розіна. Знає, що залежить від неї, як голодний вовк від свого сторожа, та як радо він зірвався б і, не тямлячи себе, випустив на волю свою лють.

Я сів до робочого столу, вийняв пінцети й різці. Але робота не йшла. Руці бракувало твердості, щоб відновити витончену японську різьбу.

Понуре, сутінне життя, що скніє у цьому домі, не вносить супокою у мою душу, водно збуджуючи в уяві старі образи.

Лойза та його брат-близнюк Яромир заледве на рік старші за Розіну.

Їхнього батька, пекаря проскур, я заледве пам’ятаю. Тепер ними опікується, як мені здається, одна стара жінка. Не знаю лише, котра з багатьох, які живуть тут тихо й непомітно, немов кроти в норах.

Вона турбується про обох хлопчаків, тобто дає їм притулок, а вони натомість мусять віддавати їй усе, що вкрали чи вижебрали…

Чи годує їх стара? Навряд, бо повертається додому пізно ввечері.

Вона обмиває тіла в трупарні.

Лойзу, Яромира та Розіну я часто бачив ще дітьми, коли вони безтурботно гралися утрьох на подвір’ї.

Та ті часи давно минули.

Тепер Лойза зрання до ночі тиняється марою за рудою єврейкою.

Іноді він намарно шукає її. Ніде не знаходячи, прослизає під мої двері й зі спотвореним обличчям чекає, чи не прийде вона потайки сюди.

Сидячи за столом, я бачу, як Лойза, наче примара, принишк десь там у закапелку сходової кліті й, схиливши голову на вихудлій шийці, сторожко прислухається.

Іноді тиша несподівано вибухає несамовитим галасом. Глухонімий Яромир, усі помисли якого переповнені непогамовною, божевільною жагою до Розіни, диким звіром блукає будинком. Нечленороздільне гавкотливе виття знавіснілого від ревнощів та підозр глухонімого лунає так страхітливо, аж кров стигне в жилах.

Він повсюдно шукає Лойзу й Розіну, підозрюючи, що вони заховалися десь удвох в одному з тисяч брудних закамарків будинку. Його, засліпленого люттю, невідступно переслідує думка – ні на крок не відпускати з поля зору брата, аби без його відома чогось не трапилося з Розіною.

Я здогадуюся, що саме ці нескінченні муки каліки спонукають Розіну знову й знову віддаватися комусь іншому.

Коли її потяг і готовність віддатися втрачають на силі, Лойза вигадує щораз нову мерзотну каверзу, щоб наново розбурхати похіть Розіни.

Тоді обоє зумисне вдають, ніби каліка заскочив їх зненацька, і підступно заманюють знавіснілого від жаги глухонімого в темні коридори, де заздалегідь наставили зрадливих пасток з іржавих бочкових обручів, які вистрілюють пружиною, якщо на них наступити, чи з нагромаджених залізних грабель зубцями догори. Потрапивши до пастки, бідолаха калічився до крові.

Час до часу, щоб довести страждання хлопця до крайньої межі, Розіна сама вигадує йому якусь пекельну муку. Нараз змінює своє ставлення до Яромира, удаючи, ніби раптом її почало вабити до нього.

Зі своєю незмінною усмішкою на обличчі вона квапно, на мигах, подає каліці натяки, від яких той впадає у майже нестямний шал. Для таких випадків Розіна вимудровує начебто таємну, напівзрозумілу мову знаків. Бідолашний Яромир неминуче, без жодної надії на порятунок, потрапляє у тенета невідомості й примарних сподівань.

Якось я бачив, як він стояв перед нею на подвір’ї, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бідолаха ось-ось впаде безтямний від несамовитого збудження.

Піт градом котився його обличчям від нелюдських зусиль уловити зміст навмисне заплутаного, квапного повідомлення.

Увесь наступний день Яромир просидів у гарячковому очікуванні на темних сходах напіврозваленого будинку, розташованого віддалік на тій же вузькій і запаскудженій Півнячій вуличці, – лише згайнував час і не зміг жебракуванням на розі заробити кілька крейцерів.

А коли пізно ввечері, напівмертвий від голоду й хвилювання, він захотів додому, названа матір вже давно замкнула двері й не пустила його на поріг…

Веселий жіночий сміх долинув до мене крізь мури із сусіднього ательє.

Сміх? Веселий сміх у цих будинках? Та в усьому єврейському місті не знайти людини, яка б уміла радісно сміятися!

Раптом мені пригадалося: кілька днів тому старий лялькар маріонеткового театру Цвак зізнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу платню ательє, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрічатися з обраницею серця.

Щоночі доводилося потай, аби не помітили мешканці, перевозити потроху дорогі меблі нового пожильця.

Старий добряк потирав від задоволення руки, розповідаючи мені про свою оборудку, і тішився, мов дитина, як спритно він усе влаштував: ніхто із сусідів навіть здогадатися б не зміг про існування романтичних закоханих.

Непомітно потрапити до ательє можна було з трьох будинків. Навіть через підйомну ляду був туди доступ!

Так, якщо відчинити залізні двері горища, – а ззовні це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, – можна пройти повз мою комірчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихід.

З-за стіни знову долинає веселий сміх, збуджує у моїй уяві невиразні спомини про інше розкішне помешкання однієї аристократичної родини, куди мене часто кликали для дрібних реставраційних робіт коштовних старожитностей.

Раптом поряд чується пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.

Залізні двері горища несамовито скриплять, а наступної миті до моєї кімнати влітає дама. З розпущеним волоссям, біла, мов стіна, у накиненій на голі плечі золотій парчевій тканині.

– Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нічого не питайте, лише заховайте мене тут!

Перш ніж я встиг щось відповісти, мої двері знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.

Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Вассертрума.

…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.

Сон іще лежить на мені важкою вовняною повстю, у пам’яті залишилося викарбуване золотими літерами ім’я Пернат.

Де я вичитав це ім’я? Атанасіус Пернат?

Мені здається, так, здається, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха і здивувався тоді, що він так добре мені пасує, хоча я маю дуже неординарну форму голови.

Я зазирнув – тоді – всередину чужого капелюха і… так-так, побачив виписане на білому фетрі золотими паперовими літерами ім’я:

АТАНАСІУС ПЕРНАТ

Я боявся, капелюх наганяв на мене жах – не знаю, чому. Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни – так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.

Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.

І

Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.

Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай Гіллель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.

Я стою посеред кімнати, дивлюся на двері.

Ось двері відчиняються, він заходить.

Не знімаючи капелюха й не вітаючись, він ступає кілька кроків до мене.

Я відчув: так він поводиться, коли вдома. Мені видалося цілком природним, що він поводиться саме так, а не інакше.

Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.

Потім довго гортав її.

Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.

Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.

Розділ називався «Іббур»¹. «Запліднення душі» – розшифрував я.

Велика, виведена золотом і червоною фарбою перша літера «І» займала майже половину всієї сторінки – я мимоволі перебіг її очима – і була на краях пошкоджена.

Я мав це виправити.

Літера не наклеєна на пергамент, як це досі траплялося мені в старих книгах; більше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних між собою посередині, а кінцями закріплених на краях пергаменту.

Отже, на місці літери мала бути вирізана в аркуші дірка.

Якщо я маю рацію, то побачу «І» на звороті у дзеркальному відображенні.

Я перегорнув сторінку – мій здогад справдився.

Мимохіть я прочитав ще й цю сторінку та наступну.

Захопившись, читав і читав.

Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.

Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.

Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.

Інші – як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.

Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.

Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.

На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.

Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.

Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.

Здалеку накочувалася навала корибантів².

Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.

Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.

Однак пара обернулася монолітною постаттю, напівчоловіком-напівжінкою – Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.

Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.

Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.

Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил – із затуленими хустками обличчями.

Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.

Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя – вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.

Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, – я їх зовсім не цікавив.

Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.

Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками – то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.

Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік – усім кортить потрапити перед мої очі.

Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.

То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотів від мене, а я, хоч як старався, ніяк не міг збагнути, що саме. Він мучив мене незрозумілими пекучими запитаннями.

Але голос, який промовляв ці видимі слова, був мертвим – без відлуння.

Кожний звук у нашому світі має багато відлунь, так само як кожна річ кидає одну велику тінь і багато маленьких, але цей голос більше не відлунював – мабуть, давно-давно відлунав і розвіявся.

Я дочитав книжку до кінця, та все ще тримав її у руках, і здавалося мені, що в пошуках чогось гортав я зовсім не книжку, а свій мозок.

Усе, що сказав мені голос, я проніс у собі від першої миті свого життя, тільки було воно затаєне, забуте, сховане від моєї свідомості до нинішнього дня.

Я підвів голову.

Де чоловік, який приніс мені книжку?

Пішов?!

Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?

А чи маю я йому її віднести?

Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.

Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів. Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?

Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його у своїй уяві.

Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.

Нічого, нічого…

Я став посеред кімнати, дивлячись на двері, як тоді, перед його приходом. Малював собі в уяві: ось він звертає за кут, ось ступає цегляною долівкою, ось читає табличку на моїх дверях: «Атанасіус Пернат», ось заходить до помешкання.

Намарно.

У пам’яті не зринало ані найменшого сліду від спомину, яким же він був на вигляд.

Я бачив книжку на столі й спробував уявити його руку, як він запихає її до кишені, виймає звідти книжку.

Та нічогісінько не уявлялося: була рука в рукавичці чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи ні?

Раптом мені спала на думку дивна річ.

Наче навіяння, якому годі опиратися.

Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову кліть, спустився східцями. А потім повільно повернувся до свого помешкання. Повільно, дуже повільно, як він… Відчинивши двері, побачив, що в моїй комірчині зовсім сутінно. Хіба щойно, коли я виходив, не був білий день?

Довго ж я, мабуть, розмірковував, що й не помітив, як злетів час.

Я спробував наслідувати ходу й міміку незнайомця, але не міг їх собі пригадати…

Та і як я міг його наслідувати, коли не мав навіть на що опертися, за що зачепитися, аби уявити, яким він був на вигляд.

Усе сталося, однак, інакше. Зовсім інакше, ніж я думав. Моя шкіра, мої м’язи, моє тіло раптом самі згадали, а мозкові не зізналися. Вони повелися так, як я не мав ні наміру, ані бажання повестися.

Моє тіло ніби й не належало мені!

Досить було ступити кілька кроків кімнатою, як нараз моя хода стала незґрабною і чужою, як у людини, яка ось-ось зашпортається.

Так, так, так, то була його хода!

Я точно знав: він саме такий.

Я мав чуже голене обличчя з випнутими вилицями і косо посадженими очима.

Хоч не міг себе бачити, я це відчував.

Це не моє обличчя! – хотів я налякано закричати, хотів обмацати його, але рука не слухалася, усупереч моїй волі полізла до кишені й вийняла звідти книжку.

Точнісінько, як він це тоді зробив.

І раптом я вже без пальта, без капелюха, сиджу за столом і це – я. Я, я!

Атанасіус Пернат.

Мене теліпало від жаху, серце несамовито гупало, ладне розірватися, я відчував: пальці примари, які щойно копирсалися у моєму мозку, відчепилися від мене.

Ще досі мені холодило потилицю від їхнього дотику.

Тепер я знав, яким був незнайомець. Я б знову міг відчути його в собі – будь-якої миті, – досить лише захотіти, але уявити його, так якби він став віч-на-віч зі мною, усе ще був не в змозі. Та й ніколи не зможу…

Це, як неґатив, невидима форма, збагнув я, у яку сам маю влізти, якщо хочу відчути у власному «Я» її сутність і прояв.

У шухляді мого столу лежала залізна касетка, саме там я хотів замкнути книжку і лише тоді, як мине мій стан душевного нездужання, вийняти звідти й взятися до реставрації титульної літери «І».

Я взяв книжку зі столу. А здалося, наче й не торкнувся. Схопив касетку – те саме відчуття. Так, ніби чуття дотику мало навпомацки пробиратися довгим, довгим коридором у глибокій темряві, перш ніж дістанеться моєї свідомості; ніби речі, віддалені від мене величезним часовим проміжком, – роками – і належать минулому, яке я вже давно віджив!

Голос, який кружляє у пітьмі в пошуках за мною, щоб мучити мене масним каменем-салом, пролинув повз мене і навіть не помітив.

Я знаю, він – з царства сну. Але те, що я пережив, було реальним життям, тому голос не міг мене помітити й надаремно шукає далі, я відчуваю.