Оповідання

Вирок

Це трапилося чудового весняного недільного ранку. Ґеорґ Бендеманн, юний комерсант, сидів у своїй кімнаті на другому поверсі одного з тих низьких недовговічних будинків, які відрізнялися один від одного лише висотою та кольором і тяглися довгою вервечкою уздовж берега річки. Він щойно завершив писати листа до друга своєї юності, який мешкав зараз за кордоном, повільно, ніби бавлячись, заклеїв конверт, сперся ліктем на письмовий стіл і подивився з вікна на річку, на міст і на пагорби протилежного берега, вкриті немічною зеленню.

Він думав про те, як цей друг, незадоволений своєю кар’єрою на батьківщині, багато років тому виїхав до Росії, фактично втік. Тепер він мав свою справу у Петербурзі, і це спершу давало непогані прибутки, але потім рух зупинився, на що друг скаржився під час своїх візитів додому, останні, щоправда, траплялися дедалі рідше. І тепер він виснажливо і безрезультатно працював на чужині, чужинської форми борода прикривала його знайоме з дитинства обличчя, жовтавий колір його обличчя натякав на хворобу, яка неминуче розвинеться. Друг розповідав, що не має зв’язку з місцевою колонією своїх земляків, але мало буває і у товаристві тамтешніх мешканців, тож уже майже напевно приречений на холостяцьке життя.

Що можна написати такому чоловікові, який явно прорахувався, якому можна поспівчувати, але неможливо нічим допомогти. Ймовірно, варто порадити йому повернутися додому і спробувати налагодити життя тут, серед колишніх друзів – адже для цього немає жодних перешкод – та і, зрештою, тут він міг би розраховувати на дружню допомогу. Але це би означало тільки пом’якшене, але від того ще більш болюче визнання марними усіх його дотеперішніх спроб і пораду покинути все це, повернутися назавжди і дати всім кидати на себе здивовані погляди, бо лише друзі зрозуміють його, і йому доведеться відчути себе постарілою дитиною, яка може тепер хіба що слухатися своїх більш успішних друзів, які залишилися вдома і нікуди не їздили. Але хіба існували якісь гарантії того, що з усіх цих прикрощів, які доведеться йому заподіяти, буде якась користь? Можливо, не вдасться навіть повернути його додому, адже він сам зізнався, що більше не розуміє порядків, які панують на його батьківщині, і попри все так і залишиться на чужині, ображений на такі поради і ще більше віддалений від друзів. Але якби він і справді послухався, а потім, ясна річ, випадково, а не через погані наміри, – відчув лише приниження, не порозумівся би з колишніми друзями і не зміг би дати собі раду без них, страждав би від сорому і врешті-решт опинився взагалі без батьківщини і друзів, то хіба не було би краще для нього таки залишатися на чужині, як і раніше? Хіба за таких умов можна сподіватися, що тут він справді досягне якогось покращення?

Враховуючи вищенаведене, неможливо було взагалі уявити собі якесь відповідне письмове звертання до нього, яке без сорому могло би бути скероване навіть до найвіддаленіших приятелів, ясна річ, якщо взагалі вдасться втримати епістолярний контакт. Друг ось уже три роки не приїздив на батьківщину і пояснював це непевністю політичної ситуації в Росії, через що навіть коротка відсутність дрібного комерсанта була би недоречною, тоді як сотні тисяч росіян спокійно їздять собі по світу. А тим часом для самого Ґеорґа за ці три роки багато що змінилося. Про смерть його матері близько двох років тому, відколи Ґеорґ замешкав разом зі своїм батьком, друг ще довідався і надіслав свої співчуття у листі, висловивши їх надзвичайно сухо. Пояснити це можна було хіба що неможливістю уявити собі скорботу з приводу такої події на чужині. Відтоді Ґеорґ і у фінансові справи змушений був втручатися значно активніше. Можливо, за життя матері батько вважав, що лише він здатен вирішувати ділові питання, і не давав синові проявити себе, може, від моменту смерті матері батько просто став стриманішим, хоча і продовжував працювати у фірмі, а можливо, – точніше, навіть дуже ймовірно, що зіграли роль щасливі випадковості, у кожному разі протягом цих двох років фірма дуже несподівано розвинулася, довелося удвічі збільшити кількість персоналу, а реалізація збільшилася у п’ять разів, і стало очевидно, що далі буде ще краще.

Але його друг про всі ці зміни не знав. Раніше, здається востаннє, у листі зі співчуттями з приводу смерті матері, друг намагався переконати Ґеорґа виїхати до Росії і детально писав про перспективи його імовірної діяльності у Петербурзі. Ті цифри були мізерними у порівнянні з масштабами, які справа Ґеорґа мала зараз. Але Ґеорґові зовсім не хотілося писати другові про свої комерційні успіхи, а якби він зробив це зараз, заднім числом, то тим більше виглядав би дивно.

Тож Ґеорґ обмежувався у своїх листах лише описами дрібниць, які спливають у пам’яті спокійного недільного пообіддя. Він просто хотів залишити незмінним уявлення друга про батьківщину, адже за довгий час на чужині друг, мабуть, давно звикся саме з таким уявленням. Траплялося, що Ґеорґ тричі у трьох різних листах описував другові заручини якогось малознайомого чоловіка з такою ж малознайомою дівчиною, аж поки друг, всупереч намірам Ґеорґа, не починав цікавитися цією дивиною.

Ґеорґ писав другові про такого розряду події тим більш охоче, що ніяк не міг наважитися зізнатися про власні заручини місяць тому з Фрідою Бранденфельд, дівчиною із заможної родини. З нареченою він часто розмовляв про свого друга і про їхнє дивне листування.

– Отже, він не приїде на наше весілля, – сказала вона. – Але ж я маю право познайомитися з усіма твоїми друзями.

– Я би не хотів турбувати його, – відповідав Ґеорґ. – Зрозумій мене правильно, він швидше за все приїде, у кожному разі я так думаю, але він почувався би змушеним до цієї поїздки, почувався би ображеним, мабуть, заздрив би мені, відчував незадоволення і нездатність якось позбутися цього незадоволення, і так і поїхав би назад із усіма цими відчуттями. Поїхав би самотнім – ти уявляєш, як це?

– Так, але чи не дізнається він про наше весілля від когось іншого?

– Цьому я, звичайно ж, не можу запобігти, але, враховуючи його спосіб життя, навряд.

– Якщо у тебе є такі друзі, Ґеорґе, тобі взагалі не слід було заручатися.

– Так, це наша спільна провина, але я би не хотів зараз нічого міняти.

А коли вона, важко дихаючи після його поцілунків, таки промовляла: «Все ж таки мене це ображає», – він вирішував, що не буде нічого страшного у тому, щоб написати про все другові.

«Нехай сприймає мене таким, який я є, – говорив він собі. – Я не можу вирізати із себе того, ким став, не можу стати кимось, хто більше підходив би для дружби з ним».

І справді, у довгому листі, який він написав цього недільного пообіддя, Ґеорґ повідомляв другові про заручини такими словами: «А найкращу новину я зберіг насамкінець. Я заручився із фройляйн Фрідою Бранденфельд, дівчиною із заможної сім’ї, яка приїхала сюди вже після того, як ти виїхав, і то вже доволі давно виїхав, тож навряд чи ти знаєш її. Ще трапиться нагода розповісти детальніше про мою наречену, а сьогодні достатньо тобі знати, що я дуже щасливий, а у наших із тобою стосунках помінялося лише те, що замість звичайного друга тепер ти маєш щасливого друга. А крім того, моя наречена також стане твоєю подругою, вона передає тобі вітання і незабаром сама тобі напише, а це для такого самітника, як ти – немало. Я знаю, що різні перешкоди не дозволяють тобі приїхати, але, можливо, моє весілля стало би відповідною нагодою подолати ці перешкоди? Хоча, ясна річ, ти сам краще знаєш, як тобі вчинити, я ні на чому не наполягаю. Вирішуй, як тобі зручно».

Ґеорґ продовжував сидіти за письмовим столом і ще довго вдивлявся у вікно, тримаючи у руці цього листа. Повз його вікно проходив знайомий і помахав йому з вулиці на знак привітання, але Ґеорґ відповів йому лише стриманою посмішкою. Його думки були деінде.

Врешті він запхнув листа до кишені і вийшов зі своєї кімнати, перетнув навскоси невеличкий коридор, що вів до кімнати батька, де Ґеорґ не був уже кілька місяців. У таких відвідинах рідко була необхідність, адже він постійно бачився із батьком на роботі, вони обідали одночасно, в тому ж ресторані, вечорами кожен розважався як сам собі хотів, але зазвичай обидва сиділи ще якийсь час із газетами у вітальні, якщо Ґеорґ не зустрічався із друзями або не відвідував свою наречену.

Ґеорґа вразило, якою темною була батькова кімната навіть такого сонячного ранку. Таку густу тінь відкидав, мабуть, мур, який височів по той бік вузенького дворика. Батько сидів біля вікна у кутку, прикрашеному різноманітними предметами, які викликали спогади про матір, і читав газету, яку тримав перед очима трохи боком, намагаючись таким чином відкоригувати якусь проблему із зором. На столі стояли рештки сніданку, з якого було спожито небагато.

– О, це ти, Ґеорґе! – сказав батько і підхопився назустріч синові. Його важкий халат розкрився під час ходи і поли затріпотіли, мов на вітрі.

«Мій батько – все ще велетень», – подумки сказав собі Ґеорґ.

– Тут нестерпно темно, – сказав він уголос.

– Так, справді темно, – погодився батько.

– А ти ще й зачинив вікно?

– Мені так більше подобається.

– Надворі дуже тепло, – додав Ґеорґ, ніби навздогін уже сказаному раніше, і сів.

Батько прибрав посуд, поставивши його на креденс.

– Я взагалі-то лише хотів сказати тобі, – продовжив Ґеорґ, неуважно стежачи за рухами батька, – що я повідомив про свої заручини у Петербург, – він витяг із кишені кутик листа, а потім знову дав йому опуститися усередину.

– У Петербург? – запитав батько.

– Моєму другові, – сказав Ґеорґ і зазирнув батькові в очі.

«На роботі він зовсім інший, – подумав Ґеорґ. – А тут сидить прямо і схрещує руки на грудях».

– Так. Твоєму другові, – з притиском повторив батько.

– Ти ж знаєш, батьку, що я спершу хотів промовчати про свої заручини. З міркувань тактовності, і лише через це. Ти ж сам знаєш, що мій друг має непростий характер. Я сказав собі тоді, що він може довідатися від когось іншого про мої заручини, хоча це і малоймовірно, враховуючи його самітницький спосіб життя. Такому я не можу запобігти, але від мене він про це не довідається.

– А тепер ти передумав? – запитав батько, поклав велику газету на підвіконня, а на газету – окуляри, які прикрив долонею.

– Так, тепер я передумав. Я вирішив, що коли він мій добрий друг, то мої щасливі заручини повинні і для нього стати щастям. І тому я більше не зволікатиму з тим, щоб повідомити йому. Але, перш ніж відправити листа, я ще хотів сказати про це тобі.

– Ґеорґе, – сказав батько і розтягнув у посмішці беззубого рота. – Послухай! Ти прийшов із цим до мене, щоб порадитися. Це, безумовно, робить тобі честь. Але все це нічого не варте, навіть ще менше, ніж нічого, якщо ти зараз не скажеш мені всю правду. Я не хочу торкатися речей, які тут ні до чого. Відколи померла наша дорога матуся, сталося чимало неприємного. Можливо, і для цього настане час, і, можливо, навіть швидше, ніж ми думаємо. Дещо проходить повз мою увагу в роботі, і ніхто від мене цього не приховує – а я і не збираюся робити вигляд, ніби це від мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшає, я вже не можу встежити за всім. Так діється не тільки через речі об’єктивні, але і через смерть нашої коханої матері, яка виявилася для мене важчим випробуванням, ніж для тебе. Але оскільки ми вже заговорили про цю справу, про цей лист, то я прошу тебе, Ґеорґ, не обманюй мене. Це дрібниця, не варта навіть одного подиху, тож, будь ласка, не обманюй мене. Цей друг у Петербурзі справді існує?

Ґеорґ в задумі підвівся.

– Не будемо чіпати моїх друзів. Тисяча друзів не замінять мені батька. Знаєш, що я подумав? Ти не достатньо себе бережеш. А вік уже вимагає свого. Я не впораюся без тебе на роботі, і ти добре це знаєш, але якщо робота шкодитиме твоєму здоров’ю, то я хоч завтра ліквідую фірму. Так більше тривати не може. Ми повинні змінити твій спосіб життя. Докорінно змінити. Ти сидиш тут, у темряві, а у вітальні тобі було би значно світліше. Ти лише куштуєш сніданок замість того, щоб належно попоїсти. Ні, батьку! Я покличу лікаря, і ми будемо ретельно дотримуватися його вказівок. Ми поміняємося кімнатами, ти переселишся до моєї, а я – сюди. Для тебе нічого не зміниться, усі меблі перенесуть. Але все це зачекає, тепер ляж у ліжко і полеж іще трохи, тобі необхідно відпочити. Ходімо, я допоможу тобі роздягнутися, побачиш, я це вмію. Чи, може, ти відразу підеш до моєї кімнати і ляжеш у моє ліжко. Так було б найкраще.

Ґеорґ стояв зовсім близько від свого батька, який опустив на груди голову з сивим волоссям, що стирчало в різні боки.

– Ґеорґе, – тихо промовив батько, не поворухнувшись.

Ґеорґ миттю став навколішки біля батька і зазирнув у зіниці його втомленого обличчя, які здавалися занадто велетенськими і пильно вдивлялися у вічі синові.

– У тебе немає ніякого друга у Петербурзі. Ти завжди любив жартувати і не стримувався навіть зі мною. Звідки візьметься у тебе друг аж там! Я ніколи в це не повірю.

– Тату, ну спробуй згадати, – сказав Ґеорґ, підвів батька з крісла і зняв із нього халат, бо старий уже ледь тримався на ногах. – Незабаром мине вже три роки відтоді, як мій друг приїздив до нас. Я пригадую, що тобі він не дуже подобався. Я щонайменше двічі приховував його присутність від тебе, поки він сидів у моїй кімнаті. Я цілком можу зрозуміти твою відразу до нього – він доволі своєрідний чоловік. Але потім ви раптом порозумілися і непогано поспілкувалися одне з одним. Я тоді відчув себе таким гордим, що ти слухаєш його, киваєш і розпитуєш. Якщо ти добре подумаєш, то обов’язково згадаєш. Тоді він розповідав неймовірні історії про російську революцію. Наприклад, як він, перебуваючи у службових справах у Києві, бачив священика, який під час бунту вийшов на балкон, вирізав собі кривавого хреста на долоні, підняв цю долоню і промовляв до натовпу. Ти не раз потім переповідав цю історію.

Під час цієї розмови Ґеорґові вдалося знову посадити батька у крісло і обережно зняти з нього вбрані на підштанники трикотажні штани та шкарпетки. Подивившись на не надто чисту білизну, він відчув докори сумління за те, що занедбав батька. Стежити за тим, щоб батько ходив у чистому, безперечно, було одним із його обов’язків. Вони з нареченою ще не розмовляли прямо про те, як виглядатиме життя батька після їхнього одруження, а просто мовчки погодилися, що старий залишиться у своєму помешканні. Але зараз син без найменших вагань вирішив, що забере батька до свого майбутнього дому. Якщо добре подумати, то навіть могло би виникнути відчуття, що турбота, яку там виявлятимуть до батька, буде уже дещо запізніла.

Він відніс батька на руках у ліжко. Коли уже майже біля самого ліжка зауважив, що батько у нього на руках бавиться ланцюжком його ж годинника. Ґеорґа охопило жахливе відчуття. Старого навіть не вдалося відразу покласти у ліжко, так міцно він тримався за ланцюжок.

Але щойно батько опинився у ліжку, все минулося. Він сам накрився і натягнув ковдру на плечі. У його погляді на Ґеорґа не було недоброзичливості.

– Правда ж, ти пригадуєш його? – запитав Ґеорґ і підбадьорливо підморгнув батькові.

– Я добре накритий? – запитав батько, ніби сам не міг подивитися, чи достатньо добре накриті ноги.

– Отже, тобі вже подобається у ліжку, – сказав Ґеорґ і поправив ковдру.

– Я добре накритий? – ще раз запитав батько і, здавалося, з особливим зацікавленням очікував на відповідь.

– Не турбуйся, ти добре накритий.

– Ні! – вигукнув батько, ніби настромлюючи відповідь на запитання, різко відкинув ковдру з такою силою, що вона миттю розправилася у польоті, і зірвався у ліжку на рівні ноги. Він притримувався за плафон однією рукою.

– Ти хотів назавжди накрити мене, мій синочку, але я ще наразі не накритий! І навіть якщо це мої останні сили – на тебе їх ще вистачить, навіть буде занадто. Звичайно, я знаю твого друга. Він був би мені хорошим сином. Саме тому ти зраджував його усі ці роки. Бо по-іншому з якої причини? Ти думаєш, я не плакав за ним? Саме тому ти зачиняєшся у своєму кабінеті, щоб ніхто тобі не заважав, буцім-то начальник зайнятий – а сам пишеш свої фальшиві листи у Росію. Але батька, на щастя, ніхто не повинен вчити, як бачити наскрізь власного сина. Ти думав, що тепер ти переміг, що опинився зверху, всівся своєю задницею, і батько під тобою вже не ворухнеться, а синочок у цей момент вирішить одружитися!

Ґеорґ дивився на жахливе видовище, яке являв зараз його батько. Друг із Петербурга, якого батько, виявляється, знав так добре, раптом викликав у нього дуже щемливі почуття, як ніколи раніше. Він бачив його, загубленого у далекій Росії. Бачив на порозі розграбованого, спустошеного магазину. Друг стояв поміж поламаних полиць, знищених товарів, тріснутих труб. Навіщо йому довелося поїхати так далеко!

– Так подивися ж на мене! – вигукнув батько, і Ґеорґ майже машинально кинувся до ліжка, щоб схопити все на льоту, але застиг на півдорозі.

– Тому що вона задерла спідниці, – почав батько, – бо вона ось так задерла свої спідниці, ця дурна гуска, – і для більшої наочності він підняв сорочку так високо, що можна було розгледіти на його стегні шрам, отриманий на війні, – бо вона задирала спідниці ось так і ось так, і ти кинувся на неї, а щоб спокійно задовольнитися нею, ти спаплюжив пам’ять про матір, зрадив свого друга і запхнув свого батька у ліжко, щоб він і не поворухнувся. Але ж він усе ще ворушиться, правда?

Тепер батько вже стояв вільно, не тримаючись, і вимахував ногами. Він аж світився від власної проникливості.

Ґеорґ стояв у кутку, подалі від батька. У певний момент він вирішив спостерігати за всім якомога уважніше, аби його не могли застати зненацька за допомогою якогось обхідного маневра, ззаду чи згори. Тепер він знову пригадав собі це давно забуте рішення, але воно відразу ж зникло з його свідомості, ніби хтось швидко протягнув нитку до вушка голки.

– Але твій друг не зраджений! – вигукнув батько і підсилив сказане, похитавши туди-сюди великим пальцем. – Я був його представником тут, на місці.

– Комедіант! – не зміг стриматися від вигуку Ґеорґ, і хоча відразу ж збагнув, що наробив, і навіть прикусив язика, вибалушивши очі від болю, було уже надто пізно.

– Так, я справді ламав комедію! Комедія! Гарне слово! Чим ще може потішити себе старий батько-вдівець? Скажи мені, будь ласка, – і залишайся у момент відповіді моїм ще живим сином, – що залишалося мені у моїй комірчині, де мене переслідувала хамська прислуга, мені, кого старість пронизує аж до кісток? А мій син із тріумфом пішов у світ, підписував підготовані мною угоди, купався у задоволеннях і хизувався перед батьком непроникно чесним виразом обличчя! Ти думаєш, я не любив тебе, я, той, хто тебе породив?

«Зараз він нахилиться, – думав Ґеорґ. – А щоб він упав і розбився!» – прошипіло щось у нього в голові.

Батько нахилився, але не впав. А оскільки Ґеорґ не наблизився, як того сподівався батько, то старий знову випростався.

– Залишайся на місці, ти мені не потрібен! Ти думаєш, що у тебе достатньо сили, аби прийти сюди і стояти осторонь, бо так тобі зручніше. Але ти помиляєшся! Я все ще сильніший. Якби я був сам, то мені, мабуть, довелося б відступити, але тепер мені додала сили ще й мати, та і з твоїм другом ми домовилися, а всі твої клієнти у мене в кишені!

«Навіть у нічній сорочці він має кишені!» – сказав сам собі Ґеорґ і подумав, що таким зауваженням можна було би знищити батька. Але про це він думав лише коротку мить, і відразу ж забув.

– Візьми-но свою наречену і прийдіть до мене! Я вимету її геть, ти не встигнеш і оком змигнути!

Ґеорґ недовірливо скривився. Але батько лише кивав на підтвердження щойносказаного, кивав, дивлячись у бік Ґеорґа.

– Ти дуже розважив мене сьогодні, коли прийшов і запитав, чи писати другові про заручини. Він знає все, дурненьке телятко, знає все! Я сам йому написав, бо ти не додумався забрати у мене письмові приладдя. Тому він і не приїздить усі ці роки, бо знає все у сто разів краще, ніж ти сам, і твої зім’яті та нечитані листи він тримає у лівій руці, тоді як у правій у нього – мої!

Він натхненно змахнув рукою у себе над головою.

– Він знає усе у тисячу разів краще за тебе! – вигукнув батько.

– У десять тисяч разів! – сказав Ґеорґ, щоб висміяти батька, але ще невимовленими ці слова набули смертельної поваги.

– Я вже багато років чекаю, коли ти звернешся до мене з цим питанням! Думаєш, мене хвилює щось інше? Думаєш, я читаю газети? Ось! – і він кинув у Ґеорґа газетою, яку заніс до себе в ліжко. Це була стара газета, й згадані у ній прізвища нічого не говорили Ґеорґові.

– Як довго ти зволікав, перш ніж дозрів! Мати вже померла, вона не дожила до цього щасливого дня, твій друг гине у Росії, ще три роки тому він пожовтів до смерті, та і я, сам знаєш, як мої справи. У тебе ж є очі!

– Отже, ти шпигував за мною! – вигукнув Ґеорґ.

Батько співчутливо і ніби ненароком промовив:

– Це ти, мабуть, збирався сказати раніше. Тепер це вже зовсім недоречні слова.

А потім голосніше:

– Тепер ти нарешті знаєш, що існує окрім тебе, досі ти знав лише про себе. Ти був фактично невинною дитиною, але у глибині душі – ти родом із пекла! Тож знай: я велю стратити тебе, втопити!

Ґеорґ відчув, що його виганяють із кімнати, ззаду за ним батько із гуком упав на постіль, і цей звук відлунював у Ґеорґа у вухах. Він перестрибував сходинки, ніби котився униз по нахиленій площині, збив із ніг служницю, яка хотіла піднятися сходами, щоб прибрати у кімнатах вранці.

– Боже! – скрикнула вона і прикрила обличчя фартухом, але Ґеорґ уже зник. Він вискочив із воріт, перебіг дорогу і кинувся до води. Він уже вхопився за перила мосту, ніби голодний за їжу. Перекинувся на другий бік, бо в юності був чудовим гімнастом, і батьки пишалися цим. Він ще тримався руками за поручні, але руки його вже слабшали, побачив омнібус, який легко заглушив би звук від його падіння, ледь чутно вигукнув:

– Кохані батьки, я ж вас завжди любив! – і відпустив руки.

У цей момент через міст сунув безкінечний транспортний потік.