Ідеологія

Кілька слів з приводу

За совєтського часу на Д. Донцова вішали всіх собак, обзивали не тільки націоналістом, але й фашистом, а все це за поширення ідей української самостійності. Доходило інколи до відвертих фальсифікацій. «Нападають на «Націоналізм» за гітлеризм, тоді як у 1926 році… про Гітлера не було ще чутно…» – справедливо пише Д. Донцов.

Його ставлення до нацистського та фашистського рухів не було однозначно позитивне, до початку війни він їм симпатизував, як симпатизували тоді геть у всіх країнах Європи відомі інтелектуали. Мало кому відомо, що фашистські організації з’явилися і у Франції, і в Англії, і в Скандинавії. Це вже пізніше справжня суть нацизму стала зрозуміла.

А в 1934 році Д. Донцов навіть видав у «Книгозбірні “Вістника”» книжку Р. Єндика «А. Гітлєр» та написав до неї невелику передмову, в якій зауважив: «Ріжно можна оцінювати рух націонал-соціалістичний і його вигляди. Лише не вільно підходити до них з точки погляду патріотів вчорашнього дня, які, поза своїм ідеологічним загумінком, бачать світла тільки в Росії». Для Донцова головною заслугою Гітлера було те, що він стримав поширення комуністичного руху. Більшовизм Донцов вважав куди більшим злом, ніж нацизм чи фашизм. А згодом О. Солженіцин навіть напише – Гітлер проти Сталіна, як хлопчик в коротких штанятах.

Донців уважно приглядався до всіх починань Гітлера, але вже під кінець 30-х років пише, що український націоналізм жодним чином не може стати знаряддям чийогось імперіалізму, а тим більше шукати єдності з фашизмом, він повинен перш за все опиратися на власні сили. Сам Донцов ні тоді, ні під час війни жодних контактів з нацистами не мав.

В газеті «Літературна Україна» у 1987 році в № 37 писалося, що Донцов усі свої ідеї взяв «напрокат у фашистських пройдисвітів – Муссоліні, Гітлера, Геббельса» і це при тому, що його ґрунтовна праця «Націоналізм» вперше опублікована була ще в 1926 році. На ту пору Донцов мав уже стійкий сформований світогляд і знайомство з книгами Гітлера та Муссоліні впливати на нього не могло.

А якщо Донцов ворог, то і всі ті, кого він друкував у «Вістнику» не просто вороги, а як писала та ж газета, автори «досить сумнівної якості творів». Що тут очевидна неправда, видно уже з перерахунку тих авторів: Богдан Лепкий, Юрій Липа, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Улас Самчук та інші.

Донцов зробив важливу справу – він виховав нову молодь, яка потім пішла боротися за волю України, він наповнив український патріотизм набагато глибшими національними ідеями, ніж були до нього. Якби такий автор, як Донцов, міг з’явитися бодай у 1890-х роках, то цілком можливо, що йому вдалося б виховати те покоління українців, яке б перемогло у Першій московсько-українській війні 1918–1922 років. На жаль, на ту пору національна свідомість більшості українців була дуже слабенька.

Ширше про працю Д. Донцова «Націоналізм» розповів український політичний діяч, публіцист, ідеолог Організації Українських Націоналістів Степан Ленкавський (6.07.1904, Угорники біля Станіславова – 30.10.1977, Мюнхен). 29.07.1941 р. він, як ініціатор проголошення Української держави у Львові, був арештований гестапо і до 19.12.1944 р. перебував у концтаборі Аушвіц.

Юрій Винничук

Філософські підстави «Націоналізму» Донцова^[1]

Кожна нова ідеологія лише тоді має силу заволодіти психікою цього покоління, якщо органічно випливає з його найглибших психологічних потреб і охоплює його некристалізовані бажання. У наші часи, часи великих моральних потрясінь, що йшли вслід за упадком старих ідеологій, нова ідеологія має не лише усталити непорушні догми, але довести до кінця той хаотичний психологічний процес, який знаменує прихід нової людини й з якого ця ідеологія сама постала. Це лише перше завдання ідеології націоналізму та перша її сторінка.

«Ідеологія – це певна система цінностей, система координат, що встановлюють ставлення культурної людини до зовнішнього світу, до існуючого в дійсності чи існуючого потенціяльно в ідеалі» (Д. Андрієвський). Як система цінностей, що показує ставлення людини до чогось, що є поза нею, ідеологія націоналізму є світоглядом або релігією. Але як система, що показує ставлення до світу існуючого потенційно, тобто існуючого в душах визначальників світогляду чи релігії націоналізму, ідеологія є реальним планом перетворення існуючої дійсності, політичною програмою. Це – друга сторінка ідеології. Третьою й останньою сторінкою ідеології є проекція свідомої волі на площину життя, реалізація, філософськи чи психологічно санкціонованих ідей, згідно з планами реальної програми. Лише ці всі три сторінки, разом узяті, дають суцільну та завершену ідеологію.

Коли мова йде про ідеологію Донцова, то її слід зарахувати до першої стадії ідеології в час, коли вона охоплює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів. Донцов намагається ті психологічні процеси, що вибухають стихійно як зречення існуючої дійсності, укріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця, бо «лише цілковите перетворення, започаткування зовсім нового духа може нам допомогти», – каже Донцов словами Фіхте на початку «Націоналізму».

Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, – філософська, бо дає теоретичний світогляд і то світогляд із суттєвими ознаками релігії: зі сильним емоційним забарвленням, із фанатичною вірою в правдивість і непорушність своїх догм, із безоглядною нетерпимістю й запереченням усього, що з нею не погоджується. Духовне перетворення, про яке каже епіграф, необхідне тому, щоб із таким власне емоційним наставлянням засвоїти ідеологію. Без такого психологічного прийому ідеологія не буде ідеологією, а лиш старою метафізичною теорією, що лежить у творах філософів-фантастів. Ця емоційність, антиінтелектуалізм в інтерсуб’єктивному прийомі є психологічною сторінкою ідеології.

Цю психологічну рису ідеології називаю я інтерсуб’єктивною тому, щоб не змішувати її з іншою психологічною рисою ідеології – зі стихійним психологічним перетворенням мас, що є підставою, й то психологічною підставою ідеології Донцова, на відміну від підстав інших ідеологій, що мають соціологічні або економічні підстави. Інтерсуб’єктивна риса ідеології є органічною частиною її сповідників. Це їхні духові нахили та чуттєві реакції. Ідеологія дає їм теоретичне виправдання, дає санкцію, виходячи зі загальних метафізичних засад на основі непорушних догм, із яких шляхом дедукції вона виводить їх, але вже не як духовні ознаки людей, а як основні вартості. Як такі вони є органічною частиною самої ідеологічної системи.

Погляньмо на підстави ідеології Донцова, на метафізичні засади, що на них опирається вся теоретична система. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо в склад її входить лише одна філософська система, а саме ідеалізм, хоча крім ідеалізму зустрічаємо й такі терміни, як волюнтаризм, енергетизм, динамізм і навіть елементи дарвінізму. Чи є вона суцільною, чи між окремими елементами ховається внутрішній зв’язок, чи не є вони суперечливими з собою, цим Донцов не займається, хоча від цього залежить постійність ідеології.

Основним поняттям ідеології Донцова є ідеалізм. Ідеалізм має кілька значень, а тому слід розрізняти такі найважливіші значення ідеалізму:

1) ідеалізм епістемологічний – напрямок у теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу;

2) ідеалізм метафізичний – напрямок, що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або психологічним елементам (розум, воля тощо);

3) ідеалізм історичний – напрямок, що визнає впливи ідей на перебіг історичних подій;

4) ідеалізм ненауковий – напрямок, що може співіснувати і з ідеалізмом, а речі нематеріальні ставить над тим, що загалом називається матерією, і заперечує вартість тимчасової матеріальної користі.

Про епістемологічний ідеалізм у Донцова немає й мови. У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значеннях – метафізичний, історичний та ненауковий.

Найбільшу вартість для ідеології має, вочевидь, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один із наслідків, історичний ідеалізм. Ідеалізм у четвертому значенні, ідеалізм як безінтересовність, не має зовсім жодного значення для вироблення ідеології націоналізму, а є тільки науковою назвою для визначення буденного явища, що з ідеалізмом нічого спільного не має.

Метафізичний ідеалізм виходить із того, що світ складається з елементів нематеріальних. Залежно від того, який саме нематеріальний елемент береться за основу буття, постають різні ідеалістичні напрямки. Ідеалістичний напрям, що за первісну прасубстанцію, з якої все постало й з якої все складається, вважає волю, називається волюнтаризмом. Наближеними до волюнтаризму є «енергетизм» і «динамізм», – тому автор «Націоналізму» зовсім неправильно ставить в один ряд ці три поняття. Це неправильно, бо енергетизм – це погляд, що приймає за суть буття якісно неокреслену енергію. Напрямок, що окреслює цю енергію як психологічну волю, є волюнтаризм, а напрямок, що уважає цю енергію за кінетичну силу матерії, називається динамізмом. Енергетизм, отже, може бути ідеалістичним і матеріалістичним, залежно від якісного визначення енергії. Динамізм є матеріалістичним, а волюнтаризм є ідеалістичним напрямком енергетизму. Як такий він несумісний із матеріалістичним динамізмом і ніяк не співставимий із енергетизмом, під обсяг якого він підпадає як один із його напрямків. Небезпеки для цільності ідеалістичної підстави ідеології від динамізму нема, бо Донцов не кладе його в основу ідеології, послугується ним тільки тому, щоби сугерувати новим науковим словом.

Врешті, основою ідеології залишається ідеалізм та ідеалістична форма енергетизму – волюнтаризм. Постає запитання, чи доцільно окремо подавати ці поняття як основні для ідеології, якщо волюнтаризм сам є ідеалізмом? Чи не досить самого волюнтаризму як основи ідеології? Коли йдеться про метафізичний ідеалізм, то волюнтаризм його повністю замінює, але історичний ідеалізм, що випливає з метафізичного, не входить у склад волюнтаризму і не є його наслідком. Тому, на мою думку, доцільніше було би говорити, що основою ідеології українського націоналізму є волюнтаризм та історичний ідеалізм як протиставлення комуністичному економічному матеріалізмові.

Тепер звернімо увагу на велику небезпеку, що постає для ідеології націоналізму вже в самих її основах, а саме: ми можемо дуже легко прийняти до відома, що основою ідеології націоналізму є волюнтаризм, а не прийняти його за наш власний погляд на світ. Наука, що відкриває існування матерії, нам здається дуже дивною та неправдоподібною, тим більше, якщо вона вважає матерію за волю.

Не буду подавати метафізичних аргументів, аби довести правдивість волюнтаристського світогляду, але пригадую, що дослідження фізики – науки, предметом якої є матерія, у своїх вислідах погоджуються з ідеалізмом. Фізика давно вже показала, що матерія складається з атомів. Новіші досліди відкрили, що атом складається з електронів – нематеріальних осередків енергії, мабуть, електричної. Найменший елемент, на який дасться розкласти матерію, електрон не є матеріальним, а енергетичним. Отже, й матерія, що складається з електронів, є в своїй суті енергією. Це фізика. Ідеалістична ж метафізика волюнтаризму приписує тій енергії єдину реальну дійсність. Та енергія, що в русі електронів є сліпою й ірраціональною, проявляється в нас, як стихійна, а також сліпа й ірраціональна воля, воля до життя, до влади, до експансії. Наша свідома, раціоналізована воля є лише частиною космічної ірраціональної волі. Нація – це об’єднання органічно спаяних прагненням однієї цілі людей. Таке бажання з огляду метафізики є окремим відгалуженням космічної волі, волею якості, що утримується запереченням волі інших якостей.

Безоглядність і фанатизм випливають як зовнішній вияв зречення інших ґатунків, і тому націоналізм є аморальним, тобто позбавленим сентиментальної справедливості щодо інших. З логічною послідовністю етика волюнтаризму вводить нове поняття добра і зла: «добре є все, що зміцнює силу, здібності та повноту життя даної спеціес, а зле – що їх ослаблює». Тому етика волюнтаризму зі зневагою відкидає поняття щастя як суми приємних почуттів найбільшої кількості людей, почуттів, що випливають зі задоволення матеріальних потреб. Щастя – це щастя перемоги, тріумф переможця, що усвідомлює всім незнищимість ідеї, що вказує на силу, як на праджерело життя. Людина, з огляду нової етики, – це не якась абсолютна вартість, що її не можна порушувати, це існуючий факт із своїм окремим світом, зі своїми малими втіхами та смутками, що їх треба шанувати. Людина – це тимчасова потенційна сила, це сума безмежних можливостей, можливостей реалізації ідеї. Лише ідея, яка (єдина) визначає напрямок волі, має абсолютну вартість.

Тут етика волюнтаризму збігається з підставами історичного ідеалізму, – представленням історичних подій як безупинної боротьби за реалізацію суперечливих ідей, що є висловлюванням волі різних якостей. Таке висвітлення всесвітньої історії є нагальною потребою часу й цю працю обов’язково мусять зробити наші історики, щоб співставимо протиставитися комуністичному висвітленню історії з огляду економічного матеріалізму.

Волюнтаристський світогляд поширює поняття нації в просторі та часі. У просторі тому, що не обмежує волю до влади ніякими етнографічними межами та хворобливими етичними сумнівами. У часі поширює поняття нації тим, що єдину вартість приписує вічній ідеї, а не тимчасовій матеріальній користі мас, що «інтереси тих земляків, що житимуть» ставить над інтересами «тих, що живуть», а добро «вічної Франції» над добром «усіх французів цієї доби». Так класично вловив різницю між ідеалізмом і матеріалізмом цитований Донцовим Шарль Морас.

Я обговорив досі волюнтаристську метафізику, етику й ідеалістичний погляд на історію. Варто сказати ще кілька слів про психологію визнавців ідеології чинного націоналізму. Волюнтаристська психологія, як це влучно сформулював Донцов, «вважає душу не чимось, що пізнає, лише чимось, що хоче». Але постійна напруженість волі в одному напрямку (визначеному ідеєю) виснажує її, тому треба щось, що підтримувало б той напрямок волі. Тут ступають у гру почуття, які надають волі сильного емоційного забарвлення. Ф. Ніцше сказав, що потрібен весь світ терпіння, щоб людина, примушена ним, могла створити собі визвольне бачення, бо пізнання вбиває дію, до справи треба бути оточеним заслонами ілюзії. Бачення світлого майбуття батьківщини, а не арифметична калькуляція, чи вистачить сил, чи оплатиться, має нас вести до дії. Ілюзіонізм є дуже рушійним чинником. Донцов відносно слабо його підкреслює. Він єдиний веде до героїзму, до фанатичних справ великих ентузіастів, яких так високо цінував Донцов. Доповненням ілюзіонізму є романтизм і традиціоналізм із глибокою вірою в незнищенність ідеї, яка народжує нову силу, – бажання відплати.

Ідеології чинного націоналізму не можна виводити всебічно з матеріалістичного дарвінізму, з яким вона має деякі спільні тези, як боротьба за існування та перемога сильнішого. Від дарвінізму націоналізм відрізняється своїм ідеалізмом.

Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний – волю – за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, визнає ідеям вплив на життя, а як наслідок дії на психологію її визнавців, змушує здійснити бачення омріяного майбуття.

Степан Ленкавський

Націоналізм^[2]

Передмова до третього видання

«Націоналізм», який вийшов першим виданням (з друкарні О.О. Василіян у Жовкві) 1926 року, виступив із ідеологією, яка рвала з усім світоглядом драгоманівського демократизму та соціалізму Маркса-Леніна, просякнутого отрутою москвофільства. В тій книзі автор розвивав думки, які поширював напередодні Першої світової війни, як у київському «Слові», у брошурах «Сучасне москвофільство» і «З приводу однієї єресі», виданих у Києві, «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» – прочитане на студентському з’їзді у Львові, – під час Першої світової війни – «Українська державна думка і Європа» (видано в Берліні, Вінниці й у Львові), «Міжнародне положення України і Росія», «Культура примітивізму», «Мазепа і мазепинство» (у Києві та Черкасах) після Першої світової війни – «Підстави нашої політики» й у львівському «ЛНВку».

Основні ідеї «Націоналізму» були передусім антитезами драгоманівському «малоросіянству». Трактуванню України, як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного та соціального характеру, «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив із усілякою Росією, а культурно – повне протиставлення всьому духовному комплексові Московщини, під оглядом соціальним – заперечення соціалізму. Це була повна антитеза гермафродитському світоглядові тодішнього демократично-соціалістичного українського провідництва.

На запитання «що?» «Націоналізм» відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антипатії майбутніх гасел федерації, самостійності, але в рамках «общего отечества», Росії. На запитання «як здобувати свою мету?» «Націоналізм» відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом порозуміння чи еволюції.

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманства та соціалізму, бо ідеологія Драгоманова укладалася, ним же самим, в його «гімні»: «Гей українець просить не много…». Ідея «Націоналізму» замість «немного» ставила «все»! Замість «просить» – «жадає і здобуває». Також подальшу драгоманівську мудрість (з того ж гімну): постулат «любові», «ко всім слов’янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, «Націоналізм» відкидав як наївне і шкідливе капітулянтство. Після запитань «що?», «яка мета нації?» і запитання «як осягти її?», на третє запитання «хто має це довершити?» «Націоналізм» відповів: людина нового духу. Якого? Духу протилежного занепадницькому духові речника української інтелігенції ХХ століття з «рабським мозком» і «рабським серцем» (слова І. Франка). Роз’їденому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках «Націоналізм» протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду (крикливо окреслену опонентами як догматизм, однобічність і емотивність). Літепло-сентиментальній любові до рідної неньки, любові спокою й ідилії протиставив «Націоналізм» пафос Шевченкової, не роздвоєної, «однієї любові» до своєї нації, її великого минулого й її великого майбутнього (що супротивники таврували як фанатизм). Нарешті хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задивленій в обставини, тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив «Націоналізм» безкомпромісний войовничий дух, пріоритет його сили над силою матерії (що було в очах ворогів пустою романтикою, відсутністю реалізму). Крім того, в окремому розділі «Націоналізму» протиставлено євнухівському реалізмові ту містику, без якої всіляка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації й її сили.

«Націоналізм», як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московському політичному світі (в Державній думі, в пресі, П. Мілюков, В. Ленін та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна «Украінская жизнь» і соцдемократичний київський «Дзвін» осудили самостійницько-сепаратистські ідеї націоналізму як шкідливі та нереальні; осудили ці ідеї також і монархісти («Хліборобська Україна»), що мали в програмі «союз» України з Московщиною. Більшовицька преса й досі, через майже сорок літ після його появи, веде озлоблено-брехливу кампанію проти ідей націоналізму. Демократи, соціалісти й совєтофіли нападають на «Націоналізм» за «гітлеризм», тоді як 1926 року, коли він був надрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за «чужинецькі впливи» в ідеях націоналізму, тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої давнини як джерело націоналізму («Де шукати наших традицій», «Правда прадідів великих», «Від містики до політики», «Туга за героїчним», «Незримі скрижалі Кобзаря» тощо). І ці впливи «чужих ідей» закидають авторові якраз ті «моралісти», що «чужим богам пожерли жертви»: Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі «світочам» російської літератури. Деякі з противників ідей націоналізму твердять, що його ідейний вплив поширювався серед молоді тільки через її безкритичність, але не пояснюють, чому мудрі провідники «поважного громадянства» не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати критичніший підхід до поглядів. Дехто вдавався до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх. Так, наприклад, одні називають книгу «Націоналізм» брошурою (аморальною та шкідливою), повною злочинного шовінізму (Лев Ребет «Світла і тіні ОУН», Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями більшовизму, але не зауважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), а також у брошурі «Культура примітивізму» (Київ, 1918), чи в книзі «Росія чи Європа» (Лондон, 1954).

Джерело цього походу проти націоналізму не важко знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому багато хто з нашої демократично-соціалістичної, чи сучасно-перехрещеної з націоналізму на просовєтський демократизм чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом із більшовиками) ведуть досі повну злоби інсинуацій кампанію проти «Націоналізму» та націоналістичної ідеї. Це тому, що багато хто з інтелігенції тих груп, заражені незнищенним москвофільством, проти якого я виступив уперше 1912 року («Сучасне москвофільство», Київ). Ось тут власне і був закопаний собака! Ось тут і крилася причина їхнього антинаціоналізму! Ну, і комплекс плебея, який не зважується випростати хребта.

Москофільським шляхом пішли і радянці (з київської Ради) перед Першою світовою війною, і радянці совєтофільські, і М. Грушевський, і В. Винниченко, і М. Шаповал, («Союз народів Східної Європи»), і А. Крушельницький, і О. Назарук (возвеличувач Петра та Катерини і ненависник козацтва), і В. Липинський («Союз трьох Русей»), і В. Левинський, і Багряний, і ренегати націоналізму, тепер прихильники «мирної еволюції» або «нашої держави УРСР», або тітовської України, і вороги збройної боротьби за незалежність; і М. Лозинський, і Ф. Федорців, і Ю. Бачинський, і М. Рудницький, і у своїх спогадах Чернецький, який розповідає, що й сам він помалу став радянофілом, і багато його товаришів, – і П. Карманський, і В. Пачовський, і Ю. Шкрумеляк, яких він не звинувачує в безкритичності, і виправдовує всілякими способами, хоч ті пустомудрі повірили в «приманливі кличі більшовиків про владу робітників, селян, про розквіт української культури в совєтській Україні». Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами націоналізму, який одразу застерігав перед московською брехнею; не Чернецький із товаришами, поблажливий до москвофільських перекинчиків (і до себе самого), з люттю накидався на автора «Націоналізму». Слідами галичанина Чернецького пішли багато хто з еміграції після 1945 року, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Україна «пішла тепер іншим шляхом, ніж яким її вели в збройному змаганні 1917–1920 рр.», та що цим шляхом (тобто московсько-більшовицьким) і має вона йти, а в органі «МУР» (редакція – Шерех, Дивнич, У. Самчук і Ю. Косач) 1947 року надрукував суто більшовицький напад Ю. Косача на львівський «Вістник», на націоналізм і на Донцова, і твердив, що вважати Косача більшовиком – це демагогія та брехня. Відповідь Донцова на випад Косача редактори «МУРу» відмовилися друкувати в своєму нібито дискусійному органі, в «МУРі», провідників якого Шерех славив як великих носіїв нової доби, як «символ сучасності». (Відповідь з’явилася в «Орлику».)

«Малоросіянство», яке і перед 1926 роком і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і в Україні, і на еміграції, – ось де була та прихована причина ненависті тих кіл до «Націоналізму» тоді і тепер, їхнє москвофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціальних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер набуває виразної форми боротьби зі силами диявола. Непогано – в нападі може мимовільної щирості – один із МУРівців, один зі звеличників вождів нашого «сучасного» москвофільства, отих тичин, сосюр, рильських, бажанів, скрипників і Ю. Коцюбинського, зізнався, що нам треба робити «компроміс із дияволом». Їхнє москвофільство – це був просто страх і подив раба перед всілякою признаною світом силою.

Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти «сучасної демократії» (приязної і до СРСР, і до комунізму), проти комунізму та соціалізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, «Націоналізм», проти їхнього «розуму без віри основ», воздвигнув віру; проти їхнього духу ідилізму, угодовства і матеріального «щастя» – ідеалізм; проти духу крутійства та мирної еволюції – прапор боротьби. Цей прапор мав дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти «софістів, калькуляторів і економістів» (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріалістів, а до людей нової еліти, людей із основними ознаками нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю та відвагою. Такою була теза «Націоналізму».

Двоподіл? Мабуть, той двоподіл, за який «Націоналізм» притягнув до себе найбільше злості і «прогресивних», і своїх, і російських більшовицьких супротивників. Полемізувати з тезою «двоподілу» вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою проходить через усі твори Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського «Вістника». Не лише я, але й вони ділять людей на дві «породи», відповідно не до їхнього соціального становища, а їхньої духовної природи, їхнього духу; ділять на дві різні категорії: на шляхтича і мужика, козака і свинопаса, лицаря і плебея, патріота і «дядьків отечества чужого»; борців і «партачів життя», героїв за націю і німих, підлих рабів, «грязі Москви» або «жебраків о ялмужну просящих», мучеників за віру і «сонне кодло» відступників, ардентів та ізоґенів, людей «лицарської, чистої, святої» крові і «сукроватої» крові невільників, «ковалів безверхих» і «людських шашелів» (одні з чужими ідолами борються, інші ж розтлівають націю), на одержимих духом істини й юд, плем’я Навина та Датанів і Авіронів, «люд героїв» і «номадів лінивих» тощо (тема для спеціальної розвідки!). Не йдеться тут про соціально-класові різниці, повторюю, а про різниці духу. Бо в Шевченка були плебеї-гречкосії, і романський золотий плебей; є в нього ізраїльський архієрей у часи Ірода-царя, а ті, що в чужого володаря «мов собаки патинки лизали», це були іноді й звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – татарські люди й Ігореві вої, Барабаші та Хмельницький, Мазепа і Кочубей. А в найбільш переломні епохи – це два близнюки Івани, один «буде катів катувати, другий – катам допомагати».

Цей двоподіл – власне проблема детронізації сучасної нашої псевдоеліти (і не тільки нашої), і приходу на її місце того нового лицарства, яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив 1926 року «Націоналізм» як відродження духу нашої давнини старокиївської та козацької, з її поборниками, які в епоху боротьби нашої західної цивілізації проти антихристиянських сил диявола, покладуть початок великому ділу, довершенню великої місії України, передбаченої їй на горах київських апостолом Андрієм. Місії хреста і меча: «На диявола – хрест, на ворога – шабля». Велике змагання у сфері духовій і фізичній.

Це, в основному, хотів я сказати в слові до цього третього видання мого «Націоналізму», а при цій нагоді скласти подяку всім тим моїм однодумцям, які спричинилися, в той чи інший спосіб, до цього видання.

Д. Д.