Митькозавр iз Юрківки

Текст
Читать фрагмент
Отметить прочитанной
Как читать книгу после покупки
Шрифт:Меньше АаБольше Аа

– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.

– Що таке? – сполошився лев.

– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов'яне все.

– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.

– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.

– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.

– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.

– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.

– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?

– Ні.

– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.

– Ану-ну, – підохотив його лев.

Вовк відкашлявся:

– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.

Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.

– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?

– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!

– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?

– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!

Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:

– О!

– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від

тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?

– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.

– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?

– Усі, усі.

– І бояться його?

– Ще й як.

– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.

Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з'явилась на порозі, як Вовк заревів:

– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.

– Стій! Ти що, здурів? Це ж я! – вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.

– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.

– Якщо вже ти так налякався, – радів лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!

– То ти хочеш… – почав був Вовк.

– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?

– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!

Розділ VI

Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

– І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.

– Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.

– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.

– Але не тільки це, – озвався Бурмосик.

– А що ще?

– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?

– Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.

– Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!

– Не болить? – здивувався Буцик.

– Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…

– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?

– Бо вона нічого не робила.

– Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.

– Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.

– Сьогодні ж розкажи їй про все, – вів своє Буцик. – Вона ж, певно, дуже страждає.

– Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.

– Хай хоч так, – погодився Буцик.

Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.

– Як вам працювалося? – спитала Люська, насипаючи в тарілки.

– Чудово! – відповів Буцик. – Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.

– Та що там, – зашарілась Люська. – Гм… А пам'ятаєш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?

– Авжеж, буває, – швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. – Неодмінно.

– А коли? – нетерпляче згукнула Люська.

– Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.

– Ой, завтра якраз тиждень, – тільки й мовила стиха Люська.

А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок – її колишній ротик, і навіть вушка були її – довгі й пухнасті.

О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.

Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.

– О, та це ж дзеркальце! – вигукнула Люська. – Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.

І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.

Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…

І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

«Виходить, вони насміялися з мене, – подумала Люська. – З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»

Понуро сиділо дівча.

 
Зашуміла ліщинонька,
Зашуміла ліщинонька,
Заплакала дівчинонька, —
 

наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.

Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:

– Хто це співає таку гарну пісню?

Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.

Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:

– Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?

Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:

– Це я!

– Та хто ж, хто? – чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:

– Це я!

Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило її за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.

І вже звідти Люська почула голосний регіт:

– Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо – про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.

На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.

– Ну як?

– Приніс, – вишкірився у посмішці Вовк. – Піддурив! Ось маєш, – провів лапою по мішку.

Зайча злегка ворухнулося.

– Скількох?

– Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха – і готово.

– А в хаті ще хтось був?

– Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.

– «Не видно!» Бовдур! – аж засичав Толябун. – То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…

– Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! – витріщився на Толябуна Вовк.

– Та гаразд уже, гаразд, – буркнув лев. – Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам

 

і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.

– Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!

– Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.

– Ага, а вони мене знову гасом.

– Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! – зрадів Вовк, глянувши на мішок.

– Правильно! – Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.

– З-д-здра-аст, – підвелась вона на ноги. – З-з-здр-а-аст, Толику…

– Здрастуй, серденько, – засміявся Толябун. – Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?

– Д-д-о-об-р… – прошепотіла Люська і схлипнула.

– Ти вважаєш, що добре? Ти чув? – звернувся до Вовка. – А язика ще не розучилася показувати? – знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. – Не розучилася? – повторив Толябун.

– Ні! – раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.

– Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. – аж заціпило Толябунові. – Та я… Та я тебе!.. – Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.

– Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… – І він багатозначно клацнув пальцями.

– І то правда, – схаменувся Толябун і гарикнув:

– Ти була одна в хаті?

– Ні, – одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

– А з ким?

– Із Буциком та Бурмосиком, – вирішило обдурити зарізяк зайча. – До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, – вигадувала вона. – І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.

– Рушниця, – посмішка на Вовковій морді згасла. – Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…

– Та облиш ти свої спогади дурні, – урвав його лев. – Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

– Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…

– І звела ж мене доля з боягузом, – зітхнув лев. – Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? – блимнув на Люську.

– Здоровенний! – Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. – Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі – у двері не влазить.

– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.

– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!

– Ну-ну, – замислено озвався лев.

– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.

Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.

Запала мовчанка.

– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.

– Ти куди? – підвів голову лев.

– Город поллю.

– Город? Так уже ж смеркає.

– Ну то й що? Треба городець полити.

– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?

– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.

– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?

– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.

– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.

– Все чиста правда, – подала голос Люська.

– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…

– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…

– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.

– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.

– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.

– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?

– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.

– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.

Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?

– А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?

– А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.

– Із вашої розмови з Толябуном.

– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…

– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.

– Невже? – зрадів Вовк.

– Так.

– І нема Кабана?

– Ні. Він уже місяць на змаганнях.

– І рушниці нема?

– І рушниці.

– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!. Ти ж його обдурила, а він цього не любить.

Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.

Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця – темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.

Од тих пісень самі собою злипаються очі…

А якщо спробувати?…

Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:

 
Котику маленький,
Котику сіренький,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти.
 

– Давай-давай, – підохотив її Вовк, – співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…

 
Дитя буде спати,
Котик колисати, —
 

тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.

 
А-а-а-а-а-а-а.
 

Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»

То повернувся з розвідки Толябун.

У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…

Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.

– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?

– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…

– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.

– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?

– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.

– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.

– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.

Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.

– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.

– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.

– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?

– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.

– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.

Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.

І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.

– Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.

– А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?

– А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.

– Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.

Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.

– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.

Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.

– Ну як ти? – підскочив до нього левисько.

– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!

– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.

– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, – запхинькав Вовк. – І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, – показав на будиночок.

– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.

– Киш мені звідси, курка общипана! – крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетів геть.

– О! Бачив? – радів лев. – Отак треба!

– А він зараз усіх звірів скличе, – заскиглив Вовк. – Тікаймо звідси, поки не пізно.

– Нізащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стіжки. – Придумав! – зрадів Толябун. – У тебе сірники є?

 

– Є, – відповів Вовк. – Дома.

– Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.

– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досі в грудях коле.

– У всіх коле, – відказав суворо лев. – Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!

– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.

– Щось вони задумали, – звернувся до товаришів Буцик. – Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?

– Двоє горняток, – відповіла Люська, – два чавунці – великий і малий, – три виделки…

– Чотири поліняки, – докинув Бурмосик.

– Немало… Якщо влучно стріляти…

– Погляньте! – крикнув Бурмосик.

Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.

– Га-га-га! – зареготав лев. – Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.

– Дай-но поліно, – гукнув Буцик.

Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.

Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.

– Ану, спробуймо виделкою, – підказало зайча.

По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.

– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника – і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!

– Що гайда? – затремтів Вовк. – Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

– Лізь, боягуз нещасний.

– Не полізу, – затявся Вовк.

– А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?

– Не хочу!

– Вже забув усі наші плани, зрадив?

– Не забув, але здоров'я дорожче.

– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!

– Гаразд, – повагавшись, відповів Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.

– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землі.

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

– Все! – мовив Буцик. – Стріляти більше нічим.

За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.

– Він і нас зараз спалить! – вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

– Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

– Все! – заплющила очі Люська.

– Тікаймо! – гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить – і такий самий мішок накрив Вовка.

Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.

– Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев із Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок – гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.

Бесплатный фрагмент закончился. Хотите читать дальше?
Купите 3 книги одновременно и выберите четвёртую в подарок!

Чтобы воспользоваться акцией, добавьте нужные книги в корзину. Сделать это можно на странице каждой книги, либо в общем списке:

  1. Нажмите на многоточие
    рядом с книгой
  2. Выберите пункт
    «Добавить в корзину»