Поміж ворогами

І писарша тріснула кота по спині з усієї сили. Кіт з переляку сховався під піччю.

Леонід Семенович задумавсь. Жартовливість та веселість одразу неначе стекла з його, як стікають краплі води з гуски, коли вона вийде з води на берег. В його серці заворушилось таке почування, ніби він несподівано щось втеряв: йому здавалось, ніби хтось несподівано вкрав у його коні й воли, вкрав п’яніно, повиносив з хати дорогий сервіз, дорогі убори, забрав гроші, ще й викрав і завіз кудись саму Ватю. Це неприємне почування навело на його душу задуму й навіть смуток. Він сів на стільці й задумався, схиливши голову. Йому стало шкода, що перший план в житті, задуманий ним і начерканий хоч неясними фарбами, неясними лініями, порвався несподівано й нагло, неначе той план був витканий з павутиння, неначе один пустотливий подих легкого вітру пошматував його й розніс на всі боки.

Писар сидів за столом, спершись ліктем об стіл. Перед ним лежав лист благочинного. Він пильно дивився на той лист. Десятий раз писареві гострі очі перебігали той лист од початку до кінця. Перший раз він прочитав той лист і навіть осміхнувся, неначе він прочитав якусь пустеньку бомагу в волості. Але перебігаючи очима написане вдруге, втретє, писар неначе набирався злості, як суха губка помаленьку всисає вогкість. Його вдача була длява, неворушлива. Він був неговорючий, любив більше мовчать, ніж говорити. Його душа запалювалась помаленьку, як запалюються в печі сирі дрова. Але писар був з тих вдач, в котрих як тільки раз запалився огонь, то вже не згасав до суду, до віку. Писар був завзятущий, запеклий, нездатливий чоловік.

Писар почутив, що в йому запалюється злість, що вона пускає в його душі корінці й паростки та все глибше та ширше. Він супив свої густі брови, а його жилаві, мохнаті пальці стулялись в кулаки.

Весела писарша, впоравшись в пекарні, вбігла в світлицю.

— Чого це ви понадувались, як індики, та й сидите мовчки, неначе води в рот набрали? Може, так здорово їсти хочете? — спитала писарша.

— Буде баталія з о. Артемієм, — сумно промовив писар неначе сам до себе, — це вже благочинний вистрелив на мене з рушниці.

— Ото яке лихо! Куди ж пак! Як о. Артемій почне баталію, то й я викочу свою гармату та й вистрелю й на його, і на вчительшу, — щебетала писарша.

— Ну, ти вже краще не викочуй своєї гармати й не стріляй! Але коли й стрілятимеш, то причиняй-бо двері в пекарню! — крикнув писар, перебігши десятий раз лист о. Артемія, де було написано про ті двері.

Писар кинув такий звірючий погляд на жінку, що та швиденько зачинила двері й прикусила язика.

— Він і передніше колись на мене стріляв вже не раз, але я змовчував, — сумно заговорив писар, — потім він був став ласкавий до мене, а це знов бахнув на мене з гармати.

— Та це вчительша бахнула на нас. Я носом чую її підступи та підкопування під нас, — говорила писарша.

— Вчительша вчительшею, а це річ сама по собі, — бубоню писар ніби собі під ніс, — але я не з таківських, щоб підставлять свого лоба під кулі. Не діжде він того!

В писаря очі розплющились. Він глянув на жінку широко розплющеними злими очима й луснув з усієї сили кулаком об стіл.

— Я в Горобцівці нікому не наймит. Я тут пан! Я тут благочинний! Я нікому не буду тут кланятись! — крикнув писар і знов вдарив з усієї сили об стіл. Він не вважав на інтереси Леоніда Семеновича. Ради злості й своєї помсти він був ладен усім й усіма пожертвовать; бо не вмів вибачать — і нікому не вибачав.

Писар замовк. Мовчала й писарша. Леонід Семенович сидів і думу думав. Сонце весело світило в три вікні світлиці, грало блиском на білому снігу. Світлиця, уся ніби помальована, аж сміялася й вікнами, і зеленим листом герані на вікнах, і зеленими стільцями, і золотими рамами, і вишиваними рушниками на образах. Серед сріблистого блиску од сонця й снігу весела світлиця яро ясніла, мов писанка весною на Великдень, і неначе сміялася з сумних та задуманих обличчів та похилених голов.

— Нумо вже обідати, абощо! — обізвалась писарша. — В мене вже обід готовий: я вже їсти хочу; а то ще й обід перестоїть.

І мовчки вона поставила тарілки на стіл. Мовчки сіли вони усі троє за стіл і пообідали, ледве перемовляючись кількома словами.

Незабаром по обіді Леонід Семенович почав збираться в дорогу. Якось невесело він збиравсь їхать додому. Невесело й розпрощався він з сестрою та зятем. Писар був сумний, як осіння ніч.

— Як же це буде в вас з благочинним. Леонтію Петровичу? Чи будете биться, чи миритись? — спитав молодий Панасенко в писаря на прощанні.

— Ще побачимо, чий батько дужчий. Я йому сам не здамся абияк! Я на мир сам не піду. Не вмію запобігать в когось ласки. Як мене ніхто не зачіпатиме, то й я нікого не зачеплю. А хто мене зачепить колесом, тому я й воза потрощу… — сказав писар, дивлячись просто в вічі Леонідові Семеновичу.

Писареві було зрозуміло, що Леонід Семенович натякав на мир з благочинним, що він не покидав своїх планів на Ватю, але для свого самолюбства, для своєї нездатливості він був ладен не вважати навіть на інтереси свого родича.

— Поживемо — побачимо, що далі буде, — сказав Леонід Семенович на прощанні.

І весело він розпрощався з родичами, вийшов з хати й сів на мальовані санки.

«Може, воно в їх перетреться, перемнеться — та й так минеться. Влітку навідаюсь в Горобцівку до сестри. Може, зять ще й помириться з о. Артемієм. Якийсь час мине, то й Ватя забуде, що я сміявся з неї. Може, о. Артемій надумається та й роздобуде тисячок п’ять для своєї доні. Може, може…»

А коники несли санки по гладенькій, як скло, дорозі. Санки, мов човен на бистрині, ніби пливли тихо, швидко й плавно й, ніби колиска, заколихали молодого панича. Леонід Семенович задрімав, думаючи думу про недавні неприємні події в Горобцівці.

«Була весела Горобцівка, а на цей час чогось стала смутна», — думав молодий панич, дрімаючи в теплому кожусі.

VIII

На масниці два горобцівські чоловіки, Левко та Петро, випивши добре в кума, вертались додому проз двір о. Артемія вже зовсім п’яні. Обидва вони були відомі на все село п’яниці, бо тепер на селах вже зовсім виводяться непросипленні п’яниці.

Йдучи проз батюшчин двір, чоловіки співали якусь нісенітницю, а потім стали на воротях і почали лаять о. Артемія, що частенько трапляється на селах з п’яницями.

— От тут живе той, що дере з живого й з мертвого, — гукав один чоловік стереотипну лайку про попів, — усе йому давай та давай гроші! І вродись — плати, й охрестись — плати, й оженись — плати!

— Так, куме, так. І вмри — так само плати йому! П’яниці стояли на воротях і лаяли, скільки влізло.

— І корови в його кирпаті, і наймички мизаті!

— І воли в його прокляті, і коні ледачі, і свині смердячі! — гукав перший п’яниця й махав кулаками на хату. — І кури ледачі, і гуси мордаті, — плів п’яниця, загубивши памороки й тямку десь в шинку.

О. Артемій, сидячи коло вікна, бачив ту сцену й чув ту погану лайку. Він написав до писаря лист, щоб тих п’яниць забрали в волость та посадили хоч на один день в холодну, щоб припинить п’яниць.

— Еге, вибачай! Він загадує мені, неначе своєму дякові, — сказав писар і зараз-таки подав таку одписку, що волость не має права судити й карать за кривду словом і вчинком, що ці діла повинен розбирать мировий суддя. А коли о. Артемія зобідили словом, то нехай він їде позивать тих чоловіків до мирового судді.

Писар написав о. Артемієві це все в офіціальній бомазі, ще й під номером завів в книжку та й одіслав через стійчика до благочинного.

О. Артемій прочитав ту одписку та аж крикнув.

— Їдь до мирового! Спасибі твоєму батькові! Їдь за двадцять верстов позивать двох п’янюг! Чи вже ж йому була б велика труднація посадить в холодну отих двох підчихвостів хоч на день та ніч, щоб припинить їм п’яні язики? Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Начувайся ж тепер! Не бути тобі писарем в Горобцівці. Будеш мене пам’ятать до нових віників! — говорив о. Артемій до Сусани Уласівни.

Раз після вечірні, виходячи з церкви, о. Артемій розбалакавсь на цвинтарі з дідом Яковом та титарем. Були в церкві й два чоловіки, що були колись титарями, і ті приступили до о. Артемія й балакали то про се, то про те. До купки пристало ще кільки сусід о. Артемія та церковний сторож. О. Артемій завів розмову про писаря.

— І навіщо ви держите при волості отакого писаря, як отой Коцюбенко? І чом ви його не проженете? Невже в нас не знайшлося б людей, кращих та здатніших од його? — почав о. Артемій.

— А що ж, батюшко; та він і нам несподобний; але не ми його саджали за писаря, не нам його й скидать з місця, — обізвався дід Яків.

— Та це ж такий пройдисвіт, що його сором і в громаді держать, не то що його за писаря обирать. Йому ж тільки в шинку сидіти б та горілкою торгувать, а не писарювать.

— Нема де правди діти: що він лихий для людей, то лихий! — сказав титар. — До його ані приступу! неначе стався до якогось губернатора! Як сонце зайде, то вже до його нікому доступиться не можна.

— Замкне двері в волосній управі та й нікого не пускав; а хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре через двері та на двір. Та кричить, верещить, та лає в батька — в матір, та кляне! — казав дід Яків.

— І це правда. Але не в тім сила, — почав о. Артемій, — це ж не писар, а злодій! Він же переводить громадські гроші ні за що ні про що. А ви мовчите!

Чоловіки похнюпились і втирили очі в землю: вони знали, що писар краде, але усі мовчали.

— Але що ж нам робить, коли його держить мировий посередник? — обізвавсь перегодя дід Яків.

— То ви пожалійтесь на його мировому посередникові. А нащо вам дивиться йому в зуби? Підніміться проти писаря на сходці, а потім до мирового з прощенням, — напутював о. Артемій.

Чутка про цю пораду о. Артемія зараз-таки пішла по селі й дійшла до писаря.

— Ого-го! — сказав писар до волосного. — Батюшка вже збирав на мене собор. Зберу ж і я на його свій конгрес. Побачимо, чий батько дужчий; побачимо, хто буде зверху: чи собор, чи конгрес.

Писар, не гаячи часу, зараз-таки й скликав свій конгрес. Він читав навіть газету й трохи тямив дещо в політиці.

Писар закликав до себе в гості два чоловіки, що були колись волосними старшинами, закликав волосного касира, десяцького, Левка та Петра, котрі лаяли о. Артемія в його таки воротях, та ще чоловіків з п’ять своїх сусід, поставив їм відро горілки, а писарша зготувала добру закуску. Чоловіки аж облизувались, нюхаючи ті пахощі, але не розуміли, який то ключ приходиться до такої надзвичайної писаревої добрісті.

Писар незабаром показав їм того ключа, як тільки чоловіки добре випили й закусили. На цей час писар причинив двері в пекарню. Він одкрив конгрес промовою здалеки, навмання, наздогад буряків, коли моркви треба. Побалакавши про се та про те, про деякі господарські справи, писар почав розмову про о. Артемія: він підібрав для себе свою партію, не сприяючу батюшці, неприхильну до його.

— Чогось на мене оце напався наш піп. Збирав на мене свій собор на цвинтарі: лає мене, ганить, обносить мене по селі. А я ж йому нічогісінько лихого не заподіяв. Чи поймете віри? Зве мене жидом і навіть злодієм!

— Невже злодієм? Ото диво! — аж крикнув Левко.

— Їй-богу, зве злодієм. От божусь і ладен і заприсягтись, що правда. А хіба ж я в його коні вкрав чи гроші покрав? Хто скаже, що я в його коні вкрав?

— Авжеж ніхто не скаже, — обізвався один чоловік. — Чи то можна! чи то можна! Злодій — то таки злодій, а ви ж, Леонтію Петровичу, таки ж, хвалити ласку небесного, писар. А хто ж цього не знає?

— Одже виходить, по-батюшчиному, що я злодій та й злодій! — говорив писар.

— Е, ні! Що вже що, а цьому неправда! І заприсягнусь, що неправда! Це він так собі дзвонить. А нехай собі дзвонить! — обізвався касир, вже п’яненький.

— Але як то мені слухати отаке! — сказав писар.

— О, що погано таке слухать, то погано. Про це нема що й казать, — сказав Левко.

— Отож він хоче скинуть мене з писарства. А я зроблю так, що скину його з парафії, — сказав писар і блиснув сердито очима.

Гостям, очевидячки, сподобався такий сміливий писарів проект.

— Як скинуть, то й скинуть! Аби церква, а піп буде. Без попа не будемо сидіть, — сказав десяцький.

— Знайдуть другого та й пришлють, — сказав писар. — Хіба ж це таки справді один він такий митець на ввесь світ, а другого такого й не знайдеться? Знайдуть кращого.

— Знайдуть. Чому пак не знайдуть, — сказав Денис, передніший горобцівський голова.

— Або кращого, або й гіршого, — бовкнув Левко. — Буває усяково. Цей ще ніби середущий між ними.

— Добрий середущий! Нічого казать! — обізвався писар. — Який в його лад в церкві? Сторож краде гроші з тарілочки таки в церкві, кладе в кишеню, як ходить по церкві та збирає гроші; титар краде; дяк — ні до бога, ні до людей: хрипить, кувікає та вищить на криласі, та ще й плює через крилас на громаду. А сам гострий та палкий. Все стрибає та крутиться, як муха в окропі. Та все лається та кляне. Колись і мене назвав антихристом.

— Невже антихристом? Дух святий при хаті! — сказав лицемірний Денис, ще й перехрестився.

Десяцький та ще кілька чоловік й собі перехрестились, мабуть, в дяку за горілку та вареники з капустою.

— А дяк! Мужиків лає та кляне й анахтемами, і бузувірами, і анциборами, і всього не пригадаєш. Батюшка розпустив дяка вже геть-то! — сказав Денис.

— Ну, і що то воно таке — анцибори? Цим дяк все потріпує молотників та наймитів. Чи воно журавлі, чи воно чорногузи, чи, може, борони боже, воно є нечиста сила? — спитав десяцький. — Чи воно ото гарно, чи дуже вже погано?

— А певно, погано, коли воно єсть лайка, — сказав Денис.

— То значиться — дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! — сказав писар, ледве осміхаючись собі під ніс.

— Аж тричі дурні! Чи ти ба? — обізвався Левко. — То це він що клепне клезом раз, то воно виходить аж тричі? Мабуть, то, щоб більше дошкуляло, чи що?

— Якби хоч було тільки раз дурні, то ще б не так допікало. А то аж тричі дурні! Оце так гаразд! Овва! — промовив Денис.

— Така кумедна лайка! — бовкнув десяцький. — І де він її видрав?

— Певно, з книжок вичитав! — сказав писар. — Бо люде ж так не лаються.

Дві чарки ходили кругом стола, неначе одна поганяла другу. Горілка лилась з бутлів, неначе з лотоків. Компанія стала ще веселіша. Левко вже зовсім надудлився. Писарша подала другу миску вареників. В веселій світлиці тхнуло горілкою та чехонею. Усі чоловіки говорили, балакали голосно, на все горло. Світлиця стала схожа на шинк; писарша походжала по хаті, мов шинкарка; писар мало пив і був тверезий. Він пив мало, бо йому треба було правувать на своєму конгресі. Розмова в чоловіків прямувала не туди, куди хотів писар: балакали про хазяйство, про недорід хліба, про худобу. Писар все напрямлював розмову про о. Артемія, все ганив та гудив його.

— От і з мене батюшка взяв-таки аж п’ять карбованців, як я женив сина та годив вінчання, — промовив Денис, — з других бере за вінчання по-божому, по три карбованці, а з мене навіщось взяв п’ять. Каже мені: «Ти був головою, ти багатий, в тебе хата під бляшаною покрівлею». А що з того, що в мене хата вкрита бляхою? Хіба та бляха крадена, чи що? Я не вкрав її, а запрацював.

— Ба вкрав! — бовкнув вже п’яненький Левко. — Вкрав, як був волосним. От і забожусь, що вкрав, бо й хату поставив за крадені гроші.

Денис замовк і насупивсь. Писар похнюпивсь і — насупився. Він не постеріг, що Левко хоч був п’яниця, але мав в серці природжену чесність, котра виявком виявлялась в йому найбільше тоді, як він був напідпитку. Тоді Левко вивозив язиком, як на лопаті, усю правду, невважаючи ні на кого.

«От і помилився, що затяг у конгрес отого п’яницю. Що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Ще як бовкне, що й я краду громадські гроші… А! — аж цмакав писар. — Треба хутчій запить горілкою оту його дурну честь».

— Та годі тобі, Левку, базікать! На лиш та випий чарку! Оце буде краще, — сказав писар і подав Левкові чарку. Левко випив.

— Треба подавати на попа прошення архієреєві, — почав писар, — заступіться за мене! Напишемо прошення, спишемо усі його кривди, а ви підпишетесь, та й подамо. А доки ми будемо терпіть! — підбивав писар.

— На кого прошения? На попову наймичку Хотину? О, подамо, подамо на ту бісову дочку. Скиньмо її з парафії. Ота мені Хотина в печінках сидить! Як ми молотили в попа та було прийдемо в пекарню обідать або полуднать, то вона нам на стіл сухарів та черствого хліба! А сама жере паляниці. А борщ для нас зварить в отакісінькому горняті, неначе для дітей! — говорив Левко й показав свого пальця.

— Та ні, Левку! Не в тому річ! — говорив писар.

— Як не в тому річ, то бог з ним! Напишіть, щоб Хотину заслали на Сибір. О, я б її котами драв! Ота мені іродова Хотина! — репетував п’яний Левко, неначе та Хотина була йому перший ворог на селі.

Довго пила та закусювала компанія. Писар все направляв гостей проти о. Артемія.

Вже смерком розійшлися писареві гості та на прощанні все обнімали та цілували писаря.

— І спасибі вам. І простибі вам, Леонтію Петровичу! Вже ми за вас будемо встоювать, як за рідного батька! — говорив десяцький і тричі поцілувався з писарем.

Гості розійшлися. Левка вивели за ворота попід руки.

— Ще одно відро горілки, і о. Артемій полетить з парафії. Побачимо, чиє буде зверху, а чиє насподі! — казав писар жінці. — Дуже загонистий та прудкий став о. Артемій; дуже вже загнався. От ми його й спинимо.

Саме того дня, як писар збирав до себе свій конгрес в село прийшла штундівська проповідниця, якась немолода вже дівка. Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходить до церкви, молиться вдома, звала попів фарисеями, а дяків — садукеями. Розказувала вона, що була в якомусь панянському монастирі за послушницю, але покинула монастир і пристала до штундів. Цілий вечір вона співала церковні пісні, і співала дуже гарно й дуже гарним та здоровим голосом. Переночувавши в одній хаті, вона другого дня пішла в другу хату, потім в третю. Люде збирались подивиться на неї та послухати пісень. В той саме час десь у селі проявився ще другий штундівський апостол. Люде розказували о. Артемієві, що той штунд ночував в одного чоловіка, розумного й письменного, цілу ніч балакав з тим чоловіком, цілу ніч не давав йому спати, розгортував євангелію, вишукував тексти, змагався та все доказував, що штунда — найкраща віра.

О. Артемій перечув через людей за тих апостолів і зараз написав бомагу в волость, щоб старшина звелів арештувать тих штундів, закинути їх в холодну й випровадить з села. Свою бомагу о. Артемій завів під номер.

Незабаром стійчик приніс о. Артемієві бомагу од писаря, так само заведену під номер. Писар писав, що волосна управа не має ніякого діла до апостолів та черниць, що вона боїться за черниць одповідальності й врешті усього придокладав самому о. Артемієві взяти на себе це діло з штундівськими апостолами, як справу церковну, а не волосну.

«Не хоче допомогти мені! Це він робить мені на злість. Та й сам він якийсь пройдисвіт, бував у бувальцях і, певно, в своїх походинках розгубив і віру й совість…» — подумав о. Артемій.

Тим часом о. Артемій довідався й про писарів конгрес. Писар, мабуть, не дуже щільно зачиняв двері в пекарню, і слова спільців того конгресу якось проскочили крізь щілину, мов горобці, і розлетілись по селі. Вчительша ловила по селі ті горобці на своє сильце й зараз приносила о. Артемієві.

«Нy, потривай же, Леонтію Петровичу! Поки ти мене скинеш з парафії, я тебе тричі зсаджу з твого писарства!» — подумав о. Артемій і задумав написать до мирового посередника лист про усі писареві лихі вчинки та лиходійства.

Тим часом писар сам на себе подав ножа, сам під собою викопав яму. Він дуже вже розібрався, занісся вгору й вважав на себе не менше, як на якогось горобцівського губернатора. Він не церемонився ні з жидами, ні з мужиками, лаяв їх, скільки потовпилось, а мужикам частенько давав кулаком стусани та потиличники. Він дав приказ по волості, щоб ніхто не насмілювавсь йти до його в волосну канцелярію ні по якому ділу, як тільки надворі смеркне. В той час він писав свої бомаги й не любив, щоб йому тоді хто перебаранчав та одривав його од роботи.

В той час до Горобцівки приїхав з близького містечка один шляхтич, Морочковський, багатенький і поважний в цілій околиці, як дуже порядний і заможний чоловік. Він мав діло в волость, позивався за млин з своїми спільниками. Морочковський не знав про той писарів приказ і, трохи запізнившись, пішов до писаря в волость ввечері.

Двері в волосній управі були заперті, але в вікнах світилось. Морочковський постукав у двері. Писар одсунув засов, одчинив двері й крикнув.

— Ти чого лізеш сюди, стара собако? Хіба не знаєш, що я заборонив ходить в волость ввечері? Геть пішов вон, бо я тобі боки полатаю оцим засовом! І говорив же, й приказував, щоб не лізли сюди до мене ввечері! Ні, таки лізуть, мов ті свині!

— Та я цього приказу не знав. Прийміть мене, пустіть у волость, бо я приїхав по ділу, — обізвався за порогом в темряві шляхтич.

— Чи це ви, Морочковський? Ну пробачайте ж на цей раз: я думав, що то якийсь горобцівський мужик, — почав вже ласкавим голосом говорить писар.

Писар в той час задумав будувать новий дім і збирав для його матеріал. Морочковський мав коні, був багатенький і міг стати йому в пригоді. Через те писар і розпустив медом свій голос.

— Вступіть! Увійдіть! Прошу вас! — просив писар Морочковського.

Морочковський увійшов в управу й розказав про своє діло за млин. Писар швиденько написав потрібну йому бомагу.

— Морочковський! Ви маєте коники, держите й воли. Я оце задумав будувать для себе будинки, комору та возовню. Чи не спромоглися б ви привезти мені кільки хур битого каміння своїми волами та кіньми? Там у вас над Россю стоять вже готові сажні набитого каміння, — говорив писар вже не начальницьким, а благаючим солоденьким голосом.

— Добре. Чом же… привезу, — одповідав добрий Морочковський і мусив дати свою згоду, хоч йому так хотілось возить те каміння для писаря, як хочеться здоровому чоловікові помирать.

Випровадивши Морочковського, писар засунув двері засовом і сів писати. Коли через годину знов хтось заторгав дверима. Писар розсердився.

«І знов лізе якась тварюка! Ото лиха година! Піду та добре вилаю, щоб одучить ту мужву лазити сюди ввечері», — подумав писар.

Він побіг у сіни, одсунув двері й одчинив. На ґанку стояла молодиця. Писар несамовито крикнув.

— Ти якого дідька сюди лізеш, свиняче рило? Чого тобі тут треба, погана мордо собача? Пішла вон з двору! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то помордаса вхопиш!

— Та це я! — тихо обізвалась молодиця. То була жінка волосного старшини Леська. Вона була ще й кума писареві.

— Чи це ви, кумо? Оце лишенько! А я думав, що хто чужий. Зайдіть же, будьте ласкаві, та вибачайте мені в цім слові! — просив писар.

— І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас заходила! — говорила молодиця. — Облаяли мене, неначе останню волоцюгу. Оце який сором!

— Та вибачайте! Зайдіть же! В мене тут і настойка є в шафі. Вип’ємо по чарці! — просив писар.

— Цур тобі з твоєю настойкою! Буде вже з мене й цієї настойки… Я й через твій поріг ніколи не переступлю, — сказала волосного жінка та й пішла з двору.

Через годину знов хтось постукав у двері й застукав кулаком здорово й сміливо, як стукотять п’яні. Писар аж скипів. Він скочив з місця, прожогом кинувся в сіии, одчинив двері. В темряві мріла якась мужицька дрібненька постать.

— Ти чого стукаєш, волоцюго, п’янице? Чого тобі тут треба? А, ти, свиняча мордо! А, ти, п’янице, волоцюго! Чого ти тут бродиш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? — крикнув писар і штовхнув чоловічка в груди кулаком. Чоловічок дав сторчака додолу аж через три східці ґанку.

— Чи ти п’яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Левонтію? — обізвався внизу чоловічок.

— Чи то ви, тату? Оце, боже мій, яка напасть трапилась! Це ви вже втретє цього вечора стукаєте в двері. А я розлютувавсь та з нестямки… Оце, боже мій! — бідкався писар. — Та вступіть же, тату!

— А бодай тобі добра не було, щоб я до тебе вступав! Бач, як запанів! А ти вже забувся, як пас череду? Забувся, як свині пас? А, ти, свинопасе! — говорив з двору старий Петро Коцюба, невеличкий та вбогий чоловік.

— Хіба ж я зумисне вас штовхнув? Та вибачайте мені, тату, на цей раз! Та вступіть-бо! — просив писар з порога.

— Бодай вже од тебе оступились добрі люде! Я тебе оддав в школу, втрачався на тебе, давав на книжки останні гроші. А він тобі он якої співає! Сам багатієш, а мені од тебе нема ніякої помочі, — сказав Коцюба та й пішов з двору.

— Ну та й причта ж мені трапилась цього вечора! Неначе нечистий увів мене в спокусу! — говорив писар, втретє засовуючи двері засовом.

Писар вернувся в канцелярію й сів за столом. Він розгорнув одну бомагу й почав перечитувать, але читав, читав і ніяк не міг второпать самої сутноти написаного. Несподівані події цього вечора вплутувались в написане, неначе там, в бомазі, було рядочком написано за дві речі. Леонтій Петрович читав одно, а друге недоброхіть лізло йому в голову, неначе воно було списане між рядками. Втямливий зроду й розумний, він не міг нічогісінько розібрать в бомазі, неначе загубив свою тяму десь в сінях та на сходах. Він почухав потилицю й кинув бомагу на стіл. Невеличка лампа світила тільки на один кінець довгого стола, на дзеркало, і слабкий світ од неї ледве досягав до білих стін. Писар витріщив задумані очі на темний куток і задумавсь. Він був знеспокоєний, стурбований і тим стукотом у двері, й випадком з жінкою волосного старшини та з батьком. Неприємна подія добре далась йому в тямки.

«І приніс чорт оту Лесчиху й мого батька! — думав писар. — Тепер піде чутка по селі, піде слава про це й по всій волості, дійде вона й до мирового посередника… запевно, через о. Артемія… Овва! А, погана справа! Люде й без того вже на мене гримають, що я їх часом штовхаю в потилицю, даю стусани в боки та поляпаси по морді. А тут на тобі ще Лесчиху та старого батька! Я-то не дуже вважаю на о. Артемія й не боюся, що він мені пошкодить, — думав Леонтій Петрович. — Але ж оце трапивсь поганий випадок. Можуть мене й справді скинуть з місця. Овва! Народ рознесе по волості, по ярмарках. І принесла ж лиха година сюди старого! І чого йому було сюди сліпцем лізти? І я його вдарив…»

Писар встав і почав никать по канцелярії. Його брови насупились; очі сумно й сердито виглядали з-під густих брів. Він заклав руки в кишені й усе ходив од кутка до кутка, а сумні думи все густіше й густіше насовувались в його голові.

Він дуже засмутився й почав швидше ходить. Тонкі дошки вгинались од його важких ступенів. І йому здалося, що під ним вгинається грунт, що він от-от незабаром провалиться з свого писарства.

«Що ж тоді мені робить, як мене проженуть з місця? Як жити? Хабарі пропали…» — думав писар, никаючи од кутка до кутка.

А нічна пізня доба, надзвичайна мертвота, тиша в канцелярії наводили на його ще більше важких дум. Темні закутки наводили на його сум. В йому розбуркалась вдача селянина, простого, непросвіченого. Темні закутки неначе лякали його; темрява ніби густішала в кутках і насовувалась на середину хати, наполягала на його.

Писар загасив лампу, вийшов надвір і прочумавсь. Холод зараз розігнав його сумні думи.

«Ет! не знати що лізе в голову!» — подумав писар, вертаючись додому.

Поки він дійшов додому, сумні думи його неначе розгубились по дорозі. Він знов почав сердиться на батька.

«І принесло ледащо старого в волость! І чого йому було треба? От і наробив мені клопоту!» — думав писар, вступаючи в свій двір.

І якби тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ладен дать йому ще одного стусана або потиличника.

Його стріла жінка, глянула на його й спитала:

— Чого це ти такий сумний, неначе в тебе на лиці нахмарило?

— Ат, одчепись! — крикнув він на жінку.

Жінка замовкла й не намагалась, і не насмілилась його більше питать.

«Певно, люде розізлили його в волості своїми позвами», — подумала писарша й більше не питала ні про що свого чоловіка; вона знала норови Леонтія Петровича: раз одрізав, то більше не чепляйсь!

Погано спалось тієї ночі Леонтію Петровичу, і все чудні та важкі сни йому снилися: все верзлось, що він ніби сидить в Богуславі на місці коло Беркового шаплика з смолою та все сьорбає дьоготь ложкою; дьоготь противний, поганий, аж пельку забивав, а він навіщось сьорбає його, неначе накупивсь. То знов йому снилось, що в його на плечах важкий лантух з піском; він несе той мішок до млина молоть і ніяк не потрапить в млин та блукав десь в пущах та нетрях.

Другого дня трохи не світом уся Горобцівка вже досвідчилась, що вчинив писар в волосній управі з Лесчихою та з своїм батьком. Лесчиха хотіла йти до батюшки жалітись на писаря, та не насмілилась. Хитра молодиця знала, що як розкаже про все вчительші, то це все одно, ніби вона розкаже самому о. Артемієві. Вона бігцем побігла до вчительші.

Лесчиха не помилилась: горобцівська газета була ніби телефонна. Вчительша аж підскочила, як почула таку цікаву новинку. Вона накинула на себе пальто, забулась навіть всунути ноги в колоші і в одних черевиках побігла до батюшки й розказала за випадок з писарем.

О. Артемій слухав і реготавсь. Сусана Уласівна й собі сміялась. Ватя, углядівши вчительшу, втекла в свою кімнату, щоб і не бачиться з нею: вона щиро зненавиділа вчительшу.

— Хі-хі-хі! — реготавсь о. Артемій, ходячи по світлиці, аж за боки брався. — Хі-хі-хі! От комедія — так комедія! Кращої й Гоголь не видумав би! Хі-хі-хі! Та як він лаяв Лесчиху? Погана морда? безхвоста сучка? Сміх, та й годі! Волосного старшини жінка — безхвоста сучка!

— Та так же лаяв, так! Казав на неї: а, ти, безхвоста сучко, куца шкапо! — говорила вчительша й, очевидячки, докладала ще більше своїх поетичних образів, щоб зробить кореспонденцію цікавішою й отрутнішою для писаря.

— Ого-го-го! — аж реготав о. Артемій. — Ой, умру од сміху! А свого батька як він лаяв: старою собакою, чи свинячим хвостом, чи як? Я щось і не попримічав усього, — питав о. Артемій.

— Лаяв і старою собакою, і свинячим хвостом, і непросипленним п’яницею, і злодієм, і старим волоцюгою, — додавала куті ще й свого меду вчительша.