Навіжена

«Боже мій! а що буде з матір’ю, як вона вернеться додому вночі і мене не застане? – знов подумала Маруся. – Подумає, що я сама собі смерть заподіяла, що я втопилась в морі… Вона натрапить на цю думку…»

І Марусі навіть вчулось, як мати голосить, здалося, ніби мати ламає руки, побивається, бігає вночі по піскуватому березі моря. Сльози раптом ливцем полились з очей. В грудях стисло. І неначе якась невдержна сила повернула її одразу назад, вхопивши її за плечі обіруч… Вона бігцем побігла до гостиниці.

«Я вб’ю насмерть свою матір! Вона ще занедужає через мене! Що буде, те й буде, а я не покину своєї матері. Не хочу, щоб через мене лила сльози та побивалась рідна мати…» – думала Маруся і вернулась в свій номер.

Маруся лягла на постіль, втомлена, змучена. В хаті було поночі, як в льоху. Вона навіть не засвітила світла. Але не про матір тепер були її думки. Вона думала про Ломицького, уявляла собі, як він йде в Одесі на залізничий вокзал, як він жде її, шукає між людьми і не знаходить…

«Бідний, нещасливий! Як він стривожиться, змучить свою душу! І я в тому винна! Пожалувала матір, а його не пожалувала».

Ломицький і справді перемучився того вечора… Зібравшись в дорогу і вклавшись, він сів пити чай. Душа трохи заспокоїлась; голова стала вольна од клопоту, тяганини й лаштування в дорогу, але Ломицький почував, що його нерви дуже напружені. Тривожні мислі заворушились в його голові.

«І нащо оце я сказав Марусі, щоб вона кидала матір і тікала зо мною? Якось воно само вихопилось те слово… з досади. Такого діла не потаїш од людей… В місті всі довідаються про це. Христина та її брат Бородавкін перші рознесуть по місті, ще й брехні точитимуть скрізь про мене. А що подумає про мене начальство? Коли я зробив одно кепське нелегальне діло, то можу зробити й інше, і усяке… Воно так само по собі випадає… Овва! Овва! А все то винна ота брехуха Христина. Нема роботи отій багатирці, то вона вигадала собі розвагу – оту романтичну поему, само по собі для себе, але на мій кошт… Дідько б її взяв з її порадою. А я, дурний, послухав: розходився, неначе на першому курсі в університеті! Де це в мене взялась така дурна сміливість, така завзята навага!

Аж мені самому чудно…» Ломицький почував, що його неважливість починає вже впадати. Його руки затрусились. Він хотів покласти ложечку на блюдечко. Ложечка випала з рук і впала на стакан. Скло задзвеніло, і його нерви неначе задзвеніли, неначе за їх хтось смикнув. «Треба залишити цю справу… Напишу до Марусі, щоб не виїздила… Але, здається, вже пізно. Та й лист мій не дійде вже до неї сьогодні.

Ломицький глянув на годинник.

«Вже нерано. Час виїздити на вокзал. Треба ж заздалегідь купити білети. Треба стрінути Марусю».

Ломицький схопився з стільця похапком, нервово і почав лаштуватись в дорогу. Він миттю кинувся на дрожку. Йому чогось здалося, що він вже опізнився.

– Поганяй швидше! – гукнув він до погонича.

– Ще рано! Встигнемо зачасу. Не хапайтесь! – обізвався погонич.

Ломицький вглядів на тротуарі Дерибасовської улиці сідух з квітками та букетами. Він скочив з дрожки і купив гарненький букет для Марусі.

«Але навіщо я оце купив букет? Увійду в вокзал з букетом, неначе йду на весілля: це ж я сам на собі покладу знак цим букетом…» – І Ломицький кинув букет під ноги в дрожку.

«От і вокзал! Там вона, певно, мене жде!» – подумав Ломицький, і на його притомлені нерви неначе тхнув свіжий, холодненький вітерець. Йому стало легше на душі.

Ломицький вибіг по широких сходах і ввійшов в залу другого класу. В здоровій, тільки що обробленій новій розкішній, освіченій зверху і з вікон, залі другого класу вешталось небагато людей. Коло легенького, неначе ажурного кіоска, що стояв серед зали, було видно недовгий рядок людей, що купували білети. Ломицький обвів очима усей рядок. Марусі не було.

Він купив два білети, взяв клуночок в руки і перейшов залу першого класу. Дами й пани сиділи попід стінами на довгих лавках, оббитих малиновим плисом, на кушетках, що стояли в два ряди посередині здорової зали. Останнє проміння вечірнього сонця жевріло в довгому скляному фонарі зверху, через котрий освічувалась зала, лисніло на дорогих виліплених фігурах та розетках карнизів попід скляним фонарем. Зверху лився червонуватий світ на лиснючий паркет, на плисову малинову мебіль, на ряди багато повбираних дам.

Ломицький сів на кушетці серед зали видом до дверей і помаленьку обвів очима ряди дам. Марусі не було.

Люде збирались, сідали на кушетках та ще прибували. Ломицький не поминав ні одного дамського виду. Марусі нігде не було видко.

Надворі смеркало. Газ спахнув в високих ліхтарях, що стояли серед зали між кушетками. Розкішна зала новісінького вокзалу залисніла, заблищала, неначе якась балова зала. Повбирані багаті панії та панни сиділи рядами.

Ломицький задумався. Через високі одчинені двері було видно залу другого класу, таку саму високу й просторну, з паркетовим помостом. Світ лився хвилями. Ломицькому чогось уявилось, що він не на вокзалі, що в цих залах справляється чиєсь весілля, буцімто його весілля, що в одчинені високі двері от-от вступить незабаром Маруся, вся в білому прозорому легкому убранні, з гірляндою на голові з білого вишневого цвіту, в прозорому серпанку, що хвилями вкриває її стан і спадає на лиснючий паркет… Йому здалось, що от-от незабаром десь заграє оркестр і вона увійде в високі двері залитої світом зали серед густого натовпу паннів та паній… А Маруся не ввіходила.

З натовпу в залі другого класу неначе виринула молода панна. Вона з’явилась в дверях, стала і навіщось заглянула. Густі тонкі брови, великі подовжасті карі очі, повні червоні уста майнули перед очима Ломицького.

«Вона! Либонь, вона! – трохи не крикнув він і схопився з кушетки… – Ба ні! Не вона! Тільки на неї трошечки скинулась видом і постаттю. Такі брови, такі очі, але не її врода… не вона…»

І Ломицький знов сів на кушетку. Серце закидалось. затремтіло в грудях назустріч дорогій, милій дівчині і знов заспокоїлось.

Задзеленькав дзвоник. Люде заворушились, завештались. Ломицький кинувсь, неначе прокинувся од якогось чудового сну. Він передививсь усіх паній. Марусі не було.

Задзвонив вдруге дзвоник. Публіка кинулась виходити в двері. Ломицький почутив, що його серце закидалось. Він схопився з кушетки і кинувся в натовп.

«Чом це її нема? Щось трапилось? Чи не вислідкувала її мати? Може, замкнула її, не пустила… стереже двері. Щось є!»

Ломицький ледве протовпився на платформу. Платформа спорожнялась од людей і швидко стала зовсім порожня. Він стояв один і оглядався на всі боки. Марусі не було нігде.

Втретє задзеленькав дзвоник. Поїзд рушив і посунув помаленьку. Ломицький вернувся і перейшов дві розкішні порожні, ясно освічені зали. Нігде не було видно й душі.

«Не вдалося…» – подумав Ломицький.

І йому стало шкода, що не вдалось.

«Але я зате тепер спокійніший», – подумав Ломицький, виходячи з вокзалу і сідаючи на дрожку.

Дрожка застукотіла по довгій без кінця італьянській улиці, що йшла од вокзалу до самого моря й бульвару. Два довгі без кінця густі рядки газових ріжків, неначе два разки огневого намиста, ясно горіли в темряві і своєю одноманітністю ще більше заспокоювали роздратовані нерви молодого хлопця.

Другого дня він приїхав на Великий Фонтан. Маруся ждала його в парку коло монастиря і, очевидячки, виглядала його.

– Чом не приїхали на вокзал? Шкода й жалко було вам покинути матір. Еге? – сказав до неї Ломицький.

– Ви вгадали мої думки, – обізвалась Маруся.

Я вгадаю усі ваші думки, бо знаю ваше серце. Піду ж я на пораду до Христини Степанівни та пораджусь. Може, ми хоч іншою стежкою, а таки дійдемо до свого талану. Прощайте, та в тугу не вдавайтесь! Ваша мама кремінь, а не людина. Піду зараз до Христини. Висватаємо маму, тоді й наша справа піде до ладу. Зараз поведемо підступ, – сказав Ломицький і засміявсь.

VIII

Ломицький пішов тихою ходою наниз улицею і звернув в глибокий яр, схожий на провалля, зарослий колючками. Узенькою стежечкою він швидко дійшов до горбика недалечке од моря, де стояла Христинина дача, попросту сказати, – рибальська невеличка хатинка.

В душі Ломицького неначе випогодилось. Він був спокійний і думав, як приступити до діла.

От і дачку вже видно. На ґанку під напнутою полотняною покрівлею сиділа Христина і махала до його білою хусточкою: вона його вгляділа здалеки. Ломицький вступив в ґанок і привітався до Христини.

Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.

– Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину? – спитала в його Христина. – Були там? – кивнула вона вгору. – Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?

І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.

– Ваша правда. Знов не вдалось! – обізвався Ломицький.

– Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! – сказала Христина. – Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.

– Цього мені не можна зробити. Гм… – сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.

– Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! – сказала Христина.

– Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його, – сказав Ломицький.

– А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А нуте! Що ви мені на це скажете?

– Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема, – говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.

– Але, але… – передражнювала його Христина, – вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?

– Ой, так воно є! – обізвався Ломицький, важко зітхнувши. – Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?

– Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Потривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю, – гукнула Христина. – Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.

– Будьте ласкаві, поможіть мені, бо Маруся сохне, в’яне, і я ходжу, мов з-за угла прибитий, – сказав Ломицький.

– Тривайте!.. Поїду, зараз поїду в Бендери до Бичковського! – обізвалась Христина. – Це мій і мого брата давній приятель; з нашої, бачте, компанії. Я потягну його з собою сюди, на Великий Фонтан, на карти. Поманю його добрим могоричем; запросю до себе й Марту Кирилівну. Поведемо їх гуляти над море. Посадимо вкупці в човен та повеземо на море на прогуляння. Знаєте – поезія на морі, морське повітря, добре смачне вино… Я вам цю справу обчикрижу так, що Бичковський і не зоглядиться, як всуне шию в нашийник і сам доброхіть запряжеться в ярмо, – сказала Христина.

– Будьте ласкаві, зробіть це діло! Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї, – сказав Ломицький.

– Де чорт не вдіє, туди бабу пошле, – сказала Христина. – Оце ж я й думаю залигати налигачем отого бичка. Залигаю та й притягну сюди, хоч би він і опинався.

– Та, бачте, у немолодих дам… то се то се… то нерви, то вередування… – знехотя обізвався Ломицький.

– Добрі нерви! Старій Каралаєвій, мабуть, мало ліків од морського повітря од нервів: їй треба б степового. Як у мене часом було розходяться нерви, то я вийду в степ до косарів, ляжу на копицю сіна та й засну. Висплюсь на полі і нерви засплю. Вивезіть лишень свою Каралаєву в степ та посадіть її хоч на місяць на ожеред сіна, десь під Бендерами, то й минеться те лихо од нервів. Нехай би з місяць попохарчувалась одним повітрям, манною небесною та вранішньою росою, то, може б, не вередувала так, – жартувала Христина.

– Ви-бо все жартуєте, Христино Степанівно! – сказав Ломицький.

– Марта Кирилівна таки добра заводіяка. Коли ви вже з нею завелись та загризлись, то тільки я одна вас розбороню і поєднаю.

– Жарти жартами, а я оце поїду в Бендери та причепою причеплюсь, реп’яхом пристану до Бичковського, – обізвалась Христина. – Я вже знаю, з якого боку приступити до бичка.

– Коли ваша ласка, то й допоможіть мені, бо поки мати не вийде заміж, поти вона не віддасть за мене дочки, – сказав Ломицький.

– А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.

Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.

Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.

Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.

– Хто там? – спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.

– Я! – обізвалась Христина.

«Ой лишечко, дама!» – подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сіртук, насилу потрапив в рукави.

– Хто ви такий? – знов спитав Бичковський.

– Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? – спитала Христина.

– Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся, – обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.

– Можна! – гукнув він з кімнати. – Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.

– Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні, – весело заговорила Христина.

Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.

– Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий басарабський «кап-ді-боу»! Давайте ж чаю.

Басарабців дражнять «кап-ді-боу», себто «воляча голова», тим що воляча голова – басарабський герб. Басарабці дуже сердяться за це прізвище.

– Чого це ви дражнитесь! – осміхнувся Бичковський.

– Привезла оце вам десять тисяч карбованців, – сказала Христина.

Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.

– Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші, – сказала Христина.

– Програв. Що правда, то не гріх. Нігде гріха таїти, – сказав Бичковський, – але, але… Це ваші жарти? Еге так?

– А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.

– Мене оженити? – аж крикнув Бичковський.

– Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.

Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.

– Ат! вже правда, що неповертайло, – сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.

– Знаєте свою давню любов? – сказала Христина. – Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…

– Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли, – обізвався Бичковський. – А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…

Бичковський задумався.

– Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з огню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки! – крикнула Христина. – Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.

– Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.

– Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: «А в нашого дядька гарная дядина – бог йому дав, – та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав».

– Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія, – обізвався Бичковський. – Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…

– Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?

– Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…

– Ей ви, варивода! Добре виварили Марті Кирилівні воду! Беріть же зараз листок паперу та одписуйте, що приїду, мов, оце до вас зараз.

Бичковський виніс листок паперу.

– Чи на такому ж папері пишуть до молодої! – крикнула Христина і видерла в його з рук білий папір, пошматувала його й кинула додолу.

– Ось на якому треба писати! – сказала вона, і одщіпнула свій портфель та й вийняла звідтіля листочок дорогого паперу.

– Ось бачите! Намальовані голубки, що цілуються, а ось і гніздечко в квітках. Осьдечки пишіть! – сказала Христина.

Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! – обізвався Бичковський.

– Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?

– Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу, – сказав Бичковський.

– Починайте з алеї… а потім… що?

– Потім… тоді, пам’ятаю, саме цвіли акації, – сказав Бичковський, гризучи перо.

– Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті «ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!» Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.

– Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.

Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.

– От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю, – сказала Христина.

– Може, не схоче за мене заміж, – обізвався смутно Бичковський. – А шкода буде. Старість не за горами. Самому остогидло вже бурлакувати й тинятись по світу. Ще десь загину під лісою ні за цапову душу.

– Може, вона й не схоче. Тоді ви зостанетесь з гарбузом, і я привезу вам того одеського гарбуза. А поки що – бувайте здорові та просіть мене в світилки або в свашки. Але й ви гарний кавалер: сватає удову… а хіба ж я не удова? Сама до вас приблудилась, а він пише лист до другої. Що це? Мені гарбуз?

Бичковський зареготався. Рівні білі зуби його блиснули з-під червоних виразних уст. Чорні вуси загойдались.

– Ой ви, ви! Прощавайте! Та просіть на весілля! Чуєте? – крикнула Христина з порога.

– Та це все, мабуть, ваші жарти! Це ви якусь штучку хочете зо мною встругнути? Еге? – питав з недовірністю Бичковський.

Добру штучку! – крикнула Христина з-за дверей. «Ну та й гуркало ж, оця Христина! Нанесла гуркоту та стукоту повну хату і щезла, неначе шквал на морі. – думав Бичковський, сівши на канапі. – А вона непогане діло мені радить: грошей чортма, в кишені ані шага. Десять тисяч – це не жарти! надходить старість. Треба ж жити, треба чимсь живитись… Треба сватати Марту: ще цвіте… ну, не як рожа, а як розкішна півонія… і без жадної червоточини…»

Бичковського кімната неначе вмерла після голосного щебетання Христини.

Другого дня Христина однесла до Каралаєвої лист Бичковського. Каралаєва прочитала і почервоніла. Вона і справді стала схожа на ту кострубату півонію, що з неї вже потроху обсипаються збляклі листочки. Дочитавши листок, вона подякувала Христині і, запишавши губи, сказала, що зараз напише Бичковському одповідь!

Христина побігла в Одес, знайшла квартиру Ломицького, вбігла до його раптом, так само як і до Бичковського, і зараз вирядила його до Каралаєвої. Каралаєва весела-весела, як молода дівчина, привіталась до його ласкаво, взяла за руку Марусю і, поцілувавши її, сказала:

– Ходім, діти, погуляємо над морем. Там, на тому місці, де ви, Дем’яне Антоновичу, розбили свій годинник, я маю вам щось цікаве сказати.

Марта Кирилівна вхопила свого зонтика і вийшла. За нею слідком вийшла Маруся та Ломицький. Він прижмурив до Марусі очі і осміхнувся. Маруся все втямила й почервоніла.

Марта Кирилівна йшла швидко, трохи не бігла бігцем. За нею поспішалися Ломицький та Маруся, бліда, з запалими щоками, наче замучена. Здавалось, ніби Марта Кирилівна веде дочку до жертівника, як Авраам колись вів свого сина Ісаака, щоб принести її на жертвоприносини, тільки не богові, а своєму егоїзмові.

Прийшовши над кручу, до каменя, Марта Кирилівна стала і якось роблено й штучно промовила до Ломицького:

– Теперечки я пойняла віри, що дійсно є на світі щира любов! На цьому місці, де ви доказали свою любов такими доводами, я віддаю вам руку своєї коханої єдиної дитини-єдиниці.

Марта Кирилівна взяла Марусину руку і подала її Ломицькому; потім, поцілувавши Марусю в вид, а Ломицького в чоло, вона промовила:

– Не думайте, Антоне Дем’яновичу, що я зовсім не мала думки видати за вас Марусю. Не подумайте собі, що я вередувала, морочила вас обох. Борони боже! Я людина не лиха, я не егоїстка. Я мати для своє! дочки, але я передніше за все лібералка, сьогочасна людина. В мене передніше за все критика людей, критика… як бо ти, Марусю, любиш промовляти?

– Критика принципів, – тихо обізвалась Маруся.

– Критика принципів, критика вчинків, усяких помилок та хиб, критика та ще критика! Я не маю й думки ганити вас, але я нічого не роблю на галай – на балай, не поміркувавши гаразд! Я не люблю ходити навпомацки або манівцями; нічого не люблю робити навмання. І я держусь сучасних принципів. Тим-то я вас трохи, може, й помордувала. Це вже моя провина, навіть моє проступство перед вами. Але за це вибачайте мені. Будьте ж щасливі на увесь свій вік. Весілля, про мене, хоч і зараз.

Вона знов поцілувала Марусю й Ломицького.

– І море слухає ваші розумні слова, – обізвався Ломицький, – дивіться, як воно вгамувалось та втихомирилось!

– Якраз так, як моя душа теперечки, – сказала щаслива Маруся.

– І моя! – додала, з запалом Марта Кирилівна, ще й рукою махнула до неба.