Микола Джеря

— Позабирай у вiз рибу та вези у мiсто на продаж, — промовив отаман до жiнки. — А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйствi.

— А хiба ж я не втраплю до города, чи що? — промовила Мокрина весело i дуже смiливо. — Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собi на новий керсет в крамницi.

— Про мене, їдь, — сказав батько. Вiн знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, i не сперечався.

Мокрина поскладала на ряднинi хлiб i зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгледiла Миколу, i все її лице до самих брiв нiби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повiтрi й покращав. Чорнi брови, чорнi вуса запалили серце молодої дiвчини. Мокрина не бачила на своєму вiку такого гарного бадьористого чоловiка, таких чорних брiв, таких блискучих карих очей.

Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собi Нимидору. Вiн неначе побачив її тутечки на степу, побачив нiби її всю до самих маленьких пружкiв лиця: побачив повний вид, чорнi брови, навiть велику хустку на головi й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких машин, серед фабрицького галасу вiн був почав її трохи забувать, але тут край широкого моря, на вольному степу, на чистому повiтрi в його серцi знов прокинулось давнє щастя й навернуло сльози на очi.

«Дiвчино-горлице! Коли б ти знала, якого жалю ти менi завдала!» — подумав Микола, глянувши на Мокрину.

Мокрина забрала рибу, проворно скочила на вiзок, мов степова коза, i поїхала додому понад озером. Микола довго дивився слiдком за нею, як синiв оддалеки на возi її керсет i чорнiли коси на головi проти вечiрнього сонця.

Сонце впало в степ за очеретом i погасло, а з лиману викотився червоний мiсяць i пустив на воду широку iскряну стежку. Надворi темнiшало. Ввесь степ, i лиман, i озеро, i море — все закуталось в якийсь чарiвний тихий свiт, повилось прозорим сизим туманом. Широкий простiр, широкий без краю вигляд навiв на Миколу важкi думи. Огонь пiд казаном палав; дим бiлiв клубками проти мiсяця. Стовпи з бантиною чорнiли в диму. Забродчики жартували, смiялись, а Миколi було не до смiху, не до жартiв. «Чи не вернутись би до Вербiвки та забрати в степи, жiнку, й матiр, i дочку?» — не раз думав та гадав вiн; але як згадав, скiльки вiн пройшов того степу, скiльки поминув сiл, мiстечок, ярiв та лiсiв, як згадав свого пана, то й махнув рукою.

Рибалки продражнили Миколу Смутком.

Настало душне, гаряче лiто. Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частiше та частiше навiдувалась на берег, та все трохи нiби чiплялась до Миколи. Це залицяння усiм кинулось в очi, навiть батьковi.

VI

Як минуло лiто, отаман почав дiлитись заробiтком: взяв собi половину, а другу оддав грiшми забродчикам. Влов був дуже добрий. Рибалки заробили чимало грошей i задумали погулять. Вони всею ватагою пiшли в Акерман, посправляли собi новi свитки, а декотрi пошили синi суконнi жупани, покупили яснi червонi одеськi пояси, новi смушевi шапки; потiм найняли музики i з музиками, з церемонiєю перейшли город i пристали коло одного шинку. Повбиранi в нову одежу, попiдперезуванi червоними поясами, вони гордо й пишно йшли по вулицi на гарячому сонцi, понадiвавши шапки набакир. Їх червонi широкi пояси червонiли на сонцi, як жар, а довгi кiнцi поясiв з торочками телiпались аж нижче од колiн.

Рибалки посiдали цiлою ватагою на лавках коло столiв i почали частувать один одного горiлкою. Музики грали. Рибалки весело гомонiли. Пiсля закуски вони почали кружлять пиво. Забродчики з близьких сiл пили менше, але бурлаки й приблуди та усякi пройдисвiти не вважали нi на що й розсипали грошi, як полову. Декотрi почали танцювати. Микола сидiв мовчки та тяг з пляшки пиво.

— Гей, Смутку! годi тобi смуткувать; йди танцювати! — гукнув Задерихвiст i поцуприкував Миколу за рукав свити з усiєї сили.

— Ти думаєш, що я не вмiю гулять! — сумно обiзвався Микола. — Брешеш, вражий сину! Ще й тебе навчу цього дива.

— Ба, брешеш, не навчиш! Щоб Задерихвоста хтось вчив пити й гулять! О, брешеш, сучий сину, не докажеш! — промовив Задерихвiст, вже трохи п’яний.

— А як докажу, що буде? — промовив Микола.

— Куплю пляшку дорогого вина. Ти думаєш, менi шкода грошей? Пху! От що менi грошi! Менi грошi — полова! — кричав палкий бурлака.

— Ану, задирай лиш хвоста вгору! — крикнув уже зовсiм п’яний Цибуля. — Побачим, чи вмiєш гедзкаться.

Задерихвiст почав i справдi гедзкаться: пiшов такого тропака, наче й справдi його гедзi кусали i в спину, i в п’яти, i в пiдошви. Вiн кидав ногами, викручував п’ятами, аж земля летiла музикам у вiчi; згодом зачепив чоботом стола, i пляшки посипались додолу. Поли синього короткого жупана метлялись та крутились, нiби крила вiтряка, а червоний пояс миготiв на сонцi, неначе зайнявся й палав.

Микола не втерпiв i почав проти Задерихвоста садить гопака; за Миколою пiшов у танець Цибуля, за Цибулею Перепелиця, за Перепелицею Макогiн, а далi вискочив з-за стола Свербигуз. Половина ватаги пiшла у танець, i, здавалось, нiби ватага вiтрякiв схопилась з мiсця й затанцювала й замахала крилами. Махали руки, дригали ноги, метлялись поли синiх жупанiв, чорних свиток; мiж тим усiм блискали довгi кiнцi червоних поясiв. Задерихвiст перев’язав чорну шапку червоним поясом. Цибуля причепив до пояса велику шовкову хустку, Микола зняв шапку й вихав нею над головою.

— Шинкарю! давай лишень сюди дорогого вина! — крикнув Задерихвiст, сiдаючи на лаву. — Нема бiльше моцi; Микола виграв!

Жид винiс пляшку дорогого вина. Бурлака витяг з гамана грошi i шпурнув жидовi на стiл.

— Наливай! Задерихвiст гуляє! Бурлака п’є, бо грошi є! Пий, гуляй, не жалуй грошей.

Жид не сердився й наливав вино в чарки, сховавши в кишеню грошi.

— Ти думаєш, що й ми не куштували нiколи дорогого вина! — гукнув Корчака. — Давай ще дорожчого, того, що п’ють найбiльшi пани.

Жид винiс поганшого вина й здер бiльшi грошi з бурлак.

Настав вечiр, i п’янi рибалки ще довго танцювали, спiвали та пили. Декотрi позвалювались i лежали коло шинку в просi. Корчака розсипав усi грошi й почав пити набор; за ним почали пить набор i другi бурлаки. Опiвночi все затихло i вгамувалось. Ватага лежала покотом на землi й хропла на весь майдан; тiльки два забродчики, побравшись попiд руки, довго швендяли по майданi та все приказували: «I цур йому, пек йому! Ходiм, бра в солому. Держи цабе, то якраз потрапимо в ворота до клунi. Бери цабе! Та не пхайся-бо. Он! Ондечки стоїть ожеред соломи!» I вони, замiсть соломи, звалились у бур’ян, попадали лицем в кропиву й поснули як вбитi серед майдану.

Другого дня забродчики почали похмеляться. Декотрi хазяїни розiйшлись додому, але бурлаки ще довго гуляли й тiльки на третiй день вернулись на роботу, покинувши багато грошей у шинкаря.

Тим часом Корчака з двома вербiвськими бурлаками зостався в городi, зовсiм розпивсь, розледащiв i мусив заставить в жида новий жупан i новi чоботи. Вiн зустрiвся з давнiми товаришами-бродягами i обiкрав з ними одну жидiвку: забрав з скринi срiбнi ложки, котрi лежали в неї в заставi, забрав шабасковi лiхтарi, ще й украв з десяток карбованцiв. Злодiї перепродували ложки й лiхтарi одному жидовi, а тим часом набiгла полiцiя й половила їх з ложками й з лiхтарями. Їх повели в полiцiю. Саме в той час Мокрина з матiр’ю продавала на базарi рибу, бачила всю ту комедiю й прочула, що становий готується тiєї ночi набiгти з десяцькими на батькову ватагу й половить усiх бурлак. Вона покинула матiр на базарi, пiшки майнула до рибальських куренiв i розказала про все батьковi й Миколi.

— Ховайтесь, де хто знає! — промовив отаман. — Про мене — в степи, про мене — в комишi, про мене — на море, бо буде бiда. Пересидьте якийсь час та й знов вертайтесь на роботу, як минеться оце лихо.

Бурлаки розбiглись в очерети, як курчата в бур’ян од шулiки.

— Сiдай, Миколо, в човен та тiкай на море; закинь там кiшку та й стiй, доки я дам тобi знати з берега, бо в очеретах небезпечно ховаться, — пошепки сказала Мокрина Миколi. — Я запалю вночi на березi багаття i, як буду пiдкидать вгору головешки, тодi вертайся.

Микола кинувся до малого човна й став човном на морi за кiлька верстов од берега. Вiн бачив звiдтiль, що люди на березi заворушились, мов комашня, i припав ниць на дно човна: то набiгла на курiнь полiцiя.

День був гарячий. Сонце сипало полум’ям з високого неба. Микола зоглядiвся, що в його не було нi шматка хлiба, нi краплi води. Йому схотiлось їсти, а потiм пить: в його посохло в горлi, в ротi. Вода кругом човна ще бiльше дражнила його; печiя й смага ще гiрше пекла його в грудях, у горлi. Вiн ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце нiби стояло на одному мiсцi й не ворушилось. Перед ним стояв дужкою рiвний берег, а за ним на синьому морi плив здоровий корабель, розпустивши всi свої бiлi вiтрила. Гордо й пишно, як бiлий лебiдь, ледве сунувся корабель по водi. Пишнi вiтрила понадимались i бiлiли проти сонця, нiби витканi з дорогого лебединого пуху, перемiшаного з срiблом.

В одному мiсцi, де небо сходилось з морем, де бiлiв легенький туман, з’явилась чорна пляма. Та пляма все бiльшала швидко i все наближалась, неначе сунулась морем якась темна копиця, котра нiби росла й ширшала. Микола почував, що тихе море задвигтiло пiд човном, неначе хтось торкнув море з дна. Темна копиця стала нiби здоровою скиртою, та все сунулась до берега. Тоненький край її заблищав проти сонця, неначе срiбна каблучка. Бiлi вiтрила на кораблi стали проти неї ще бiлiшi й блищали, неначе проти чорного поораного поля. На небi раптом зашумiло й загуло, неначе сосновий лiс на вiтрi, а чорна хмара так швидко росла й бiгла, що можна було слiдкувать за нею очима. Море почорнiло пiд нею, i вона в одну мить неначе поглинула корабля. З моря набiгла хвиля з бiлими густими гребенями i почала нiби танцювать кругом човна.

Микола був вперше на морi. Його тверда душа трохи сполохалась, але його горе було важче од тiєї хвилi. Вiн сидiв на човнi й сумно дивився на того звiра, що набiгав на його.

В море впало кiлька здорових важких крапель дощу, а за ними разом несподiвано загув страшний вiтер, кинув човен вгору, як трiсочку. Посипався, як з решета, наглий краплистий дощ, а далi полив як iз вiдра. Море застогнало й загуло, як сосновий бiр в час бурi. Берег закутався в туман та в дощ. Сонце зайшло з хмари. Все змiшалось в одну мить i злилось докупи: i земля, й море. На морi стало поночi, i тiльки вiтер свистiв, шипiв та ревiв, як звiр.

Вода почала заливать човен. Високi бiлi гребенi бились об дошки, пiдскакували вгору, перелiтали через човен. Микола почав виливати воду з човна пригорщами.

А в той час на березi в куренi сидiла Мокрина i дивилась на страшне море. У неї на душi похололо. Вона плакала, як мала дитина, i не зводила очей з того мiсця, де стояв на морi човен, доки небо одразу вияснилось, доки перестав вiтер в одну мить, неначе втiк з моря на степи, щоб нагулятись ще на степах досхочу на роздоллi.

Надворi разом стишилось. Швидко море з берега заблищало, все вкрите бiлими гребенями по зеленiй водi, як буває сiнокос вкритий довгими покосами. Сонце ясно блищало з-за хмари; небо над морем стало сизе, i на тому сизому небi заблищала пишна веселка. Вона обперлася одним дуже широким кiнцем об море, а другим потяглася далеко за озеро, за плавнi в рiвний широкий степ. Червонi, жовтогарячi й жовтi веселчанi смути були такi ярi, неначе горiли тихим полум’ям, а через широкий край веселки, розстелений, як павичевий хвiст, по морi, було ясно видко зелене море. бiлi гребенi на хвилях, пофарбованi то червоним, то жовтим, то синiм кольором веселки. Веселка захопила й корабель з його мокрими вiтрилами i неначе вкрила його якоюсь пишною дорогою тканиною.

Мокрина нагледiла чорну цятку мiж бiлими хвилями i зрадiла, як мала дитина. Вона ждала вечора i задумала, потаєнцi од батька, одвезти Миколi хлiба й води.

Тим часом до куреня вернувся становий з десяцькими. Вони дурнiсiнько блукали в очеретах та в оситнягах, не знайшли бурлак i тiльки змокли до самих сорочок. Становий поїхав в мiсто й поставив на вартi десяцьких на всю нiч, обiцяючи навiдатись з мiста другого дня.

Надворi почало смеркать. Мокрина взяла тикву з водою, хлiб i вареної риби i пiшла буцiмто додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сiла в його i почала ждать, поки зiйде мiсяць. Вона боялась поминути в темрявi Миколин човен i виплисти далеко в море.

Зiйшов червоний мiсяць. Мокрина вхопила весло i полинула на море.

Микола ввесь мокрий сидiв на човнi, мов дерев’яний. Вiн несподiвано угледiв, що до його наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десяцький, i вiн пiдняв уже важке весло, щоб телепнуть його по головi, як трапиться мiж ними спотичка на водi, але запримiтив, що в човнi сидить дiвчина. Червонуватий свiт заблищав на її виду, на синьому керсетi, на бiлих рукавах.

— Це я! — тихо промовила Мокрина, i її легенький човник стикнувся з Миколиним човном i стукнув, ударившись об Миколин човен.

Микола не йняв вiри своїм очам: але чорнi брови ясно чорнiли на дiвочому лобi, а рум’янець на щоках було знать навiть при мiсяцi.

— Десяцькi зостались коло куреня на вартi на цiлу нiч. Я знала, що в тебе нема нi шматка, нi скибки хлiба, i оце привезла тобi хлiба, води й риби.

I з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хлiб та рибу.

— Спасибi тобi, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи пак батько знає, що ти тут? — спитав Микола.

— Нi, не знає й не знатиме, бо я йому за це не скажу. Хiба ти скажеш…

— Навiщо менi казать… — непривiтно промовив Микола.

— Як ти не скажеш, то я сама не признаюсь, хоч би мене батько замордував i вбив. Для мене нема й не буде нiякої притичини, щоб одвiдать тебе й нагодувати.

Микола догадавсь, що смiлива Мокрина привезла йому харчi неспроста, i не знав, що й казать Мокринi.

— Чи вже ж ти не боялась сама плисти човном вночi? — спитав Микола.

— Не боялась, бо знала, що тебе знайду. А з тобою менi не страшно. Чого ти такий смутний?

— Нема чого менi веселим бути.

— Ти, певно, покинув батька-матiр десь далеко. Тобi жалко за своєю стороною, шкода батькiв.

— Мiй батько вмер, — тихо обiзвався Микола. Мокрина не насмiлилась бiльше його розпитувать i промовила:

— Знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик в очерети. Там тобi буде безпечнiше пересидiть лиху годину. Висмикни кiшку та рушаймо в дорогу.

— А ти ж не наведеш на мене десяцьких? — з острахом спитав Микола.

Мокрина спалахнула якось уся, усiм тiлом. Вона палко промовила:

— Не на те я тебе люблю, щоб виказать або видати десяцьким.

Миколi стало нiяково, стало й жаль бiдної дiвчини, жаль її чорних брiв i рум’янцю. Вiн трохи не вимовивсь, що вiн жонатий, але як глянув на пишнi дiвочi брови, на молоде палке лице, на хисткий стан, то його слово несамохiть задержалось на язицi. Мокрина сидiла з ним поруч. Їх човни черкались боками. Вiн почував огонь од її гарячого лиця, i краса степової дiвчини причарувала його на той час при ясному мiсяцевi, нiби краса русалки.

Мокрина погнала свiй човник до берега. Човен, як качур, полинув по водi. Микола поплив слiдком за нею.

Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, i вони попливли по озеру. Швидко зашелестiв об човен густий оситняг, i Мокрина погнала човна мiж двома рядками оситнягу, нiби по канавi. Чисте, незаросле мiсце то звужувалось, то мiсцями розходилось, нiби озерце, то йшло мiж очеретами, неначе широка рiчка, потiм знову звужувалось, крутилось на всi боки, а далi човен заплив в таке вузьке мiсце, що ледве сунувся мiж двома стiнами високого, як лiс, очерету. Мокрина спинила човна.

— Сиди ж тутечки, Миколо, та жди мене. В це мiсце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобi харч i чисту воду, доки мине лихо.

Мокрина повернула свого човника назад.

— Прощай, Миколо! — промовила вона.

Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячi, голi по лiктi руки кругом його шиї i впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.

— Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю й пропасти. На добранiч! — промовила Мокрина, i Микола тiльки тодi опам’ятався, як зашелестiв десь гнучкий очерет.

— Боже мiй, що зо мною дiється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластiвко! Чи вже ж оце я тебе мушу навiк забути?..

Мiсяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, i заглянув в човен через високий очерет. Микола сидiв немов дерев’яний, схиливши голову. Здавалось, що вiн був такий мертвий, як i той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цiлiсiнький хлiб i стояла непочата вода в тиквi. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, i в тому снi нiби випливала з моря зеленоока красуня русалка, причарувала його чорними бровами, поцiлувала i знов впiрнула в воду на морське дно, попiкши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцiлунками й обнiмками.

Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед свiтом вiн наламав очерету. накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг спати. I йому все вивиджувалось широке море, вкрите бiлими хвилями й брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi наче сходила до його Нимидора нiби па схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних чоботях, в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кiсьми з осоки i нiби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне клекочуче хвилями море.

Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.

— Де це ти була так довго? — спитав в Мокрини батько.

— Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою, заблудила й довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть, мене нечистий водив.

— Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, — обiзвався батько. — Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.

Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.

— Чи й досi десяцькi стережуть? — спитав Микола в Мокрини.

— I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.

Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокринi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.

Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

— Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб’ю ломаку. Чи чуєш?

— Та вже ж чую: не позакладало менi вух, — обiзвалась Мокрина, розсердившись.

— I де ти бродиш? Де ти волочишся? — спитав сердито батько.

— Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?

— Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? — спитав понуро батько.

— Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, — смiливо одказала Мокрина, неначе одрубала.

— Хiба ж ти не знаєш, що вiн не парубок, що вiн жонатий? — сказав батько.

— А хоч би й жонатий, що менi до того, — ледве промовила Мокрина, нiби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i залилась слiзьми. I жаль, i горе, i кохання — все заразом пiднялось в її душi й неначе затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.

Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i нi за що не дiзнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю, не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.

Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.

— Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? — спитав вiн.

Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки заридала. I сором, i горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.

— Миколо! чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?

Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.

— Коли тому правда, — сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши голову, — то забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собi смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама не знаю, що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку. Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.

Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але пiсля тих слiв похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, i заридала голосно, як плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з тонкими пальцями, що вп’ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.

— Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.

Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь дiвоцький сором вернувся до неї. Їй сором було пiдвести очi й глянути Миколi в вiчi.

В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла з очерету i крутилась по водi трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями i впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затрiпала крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.

Мокрина насилу пiдвелась, посидiла, затуливши очi рукавом, а далi промовила, наче нiчого мiж ними й не було:

— Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до куреня: вартовi зникли, од’їхали од куреня.

Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий очерет i посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли мiж очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її мiцна душа задавила в собi всi сльози, та не задавила свого безталанного кохання.

Мокрина знову пiзно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.

— I де ти в iродового батька волочишся! — з гнiвом крикнув батько. — I чого ти ото ходиш до бурлаки?

— Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму.

— Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! — крикнув батько, несподiвано вилаявши самого себе й свою жiнку. — Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.

— Як прийдуть, то й назад пiдуть, — сказала Мокрина i пiшла на город.

Розпудженi полiцiєю бурлаки знову збiглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.

Робота на чистому повiтрi, на вольному морi здалась вербiвцям багато легшою, нiж робота в сахарнях. Вони стали здоровшi, веселiшi, проворнiшi. Декотрi жонатi вербiвцi позабували своїх жiнок i через десяток рокiв поженились вдруге, заробили грошей, побудували собi валькованi хати й розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками.

Два вербiвськi бурлаки збудували коло отаманського хутора двi землянки i, поженившись, завели господарство. Потiм десь узявся бассарабський жид i поставив на городi вiтряк. Над озером зачиналось українське село. Вербiвцi на смiх назвали село Вербiвочкою, хоч у ньому не було вербової й гiлки. Микола вже зiбрав грошей i хотiв i собi ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осiстись i оселиться на одному мiсцi. Але в його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жiнки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекiй сторонi й знов пхнула його в бурлацтво.

Раз восени, перед самою покровою, Микола сидiв увечерi над лиманом i одпочивав пiсля роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи тi пiснi, що Нимидора любила спiвать. Його думки лiтали далеко-далеко, понад Вербiвкою, коло свого садка, коло свого двору, коло Нимидори. Коли це позад його щось зашелестiло; вiн оглянувся: то була Мокрина. Проти заходу блищали її темнi очi, червонiло намисто на шиї. Вона стояла, пiдперши щоку долонею й слухала його пiсню.

— Грай, а я послухаю, — тихо промовила вона, — я вже давненько стою та слухаю.

— Мокрино! йди додому. Твiй батько буде сердиться на тебе й на мене. Скаже, що я тебе зводжу з розуму, збиваю з пантелику.

— Про мене, нехай сердиться: за всi голови! Байдуже менi! Що ж маю робить, коли ти знехотя мене зводиш з розуму.

— Схаменись, Мокрино! Ти думаєш, що ти мене не зводиш з розуму? Та що ж маю робить, коли моя така доля.

Микола несамохiть задививсь на її тонкi брови, що чорнiли, як шовковi шнурки; милувавсь її гарячим личком. На його дихнуло знов жаром тих гарячих уст, що були вп’ялися в його тодi, як вiн ховався в очеретах. Мокрина чарувала його тим огнем.

— Миколо, мiй голубе сизий! — сказала Мокрина. — Чи зоря свiтає на небi, чи сонце грає, чи нiч вкриває землю, — думка про тебе тлiє в моєму серцi. Я вночi сплю, i як ти менi приснишся, то душа моя аж звеселиться й заграє, як ластiвка на сонцi. Прокинуся, тебе нема, — i моє серце знов замирає. Я нiгде не знайду собi поради. Чи мiсяць свiтить, чи сонце грiє, на моєму серденьку туга та печаль.

— Не дражни мене, дiвчино, своїм щебетанням; не запагублюй надаремно мого вiку, бо я й без того безщасний.

— Миколо, забудь свою жiнку! Ти нiколи вже не вернешся додому; ти за неї забудеш. А коли ти мене любиш, то я пiду за тобою хоч за синє море. Я ладна втекти звiдсiля з тобою хоч i зараз.

— Чи добре ж воно буде? Чи годиться ж менi кривдить твого батька, матiр?

— Нащо менi батько й мати, коли я тебе люблю? Очi твої карi, бiда менi з вами! Як я на вас гляну, то й плакать перестану. Нащо ж ти запалив мою душу карими очима? — промовила Мокрина жалiбно, обертаючись до Миколи i ламаючи руки. — Прийми, море, моє грiшне тiло!

Мокрина кинулась до моря, неначе прудка коза. Миколу взяв жаль. Вiн побiг за нею назирцi, вхопив її за руку.

— Подумай, дiвчино, непомiркована й нерозсудлива, що ти робиш?

— Раднiша б я думать, та вже й думок не маю; раднiша б плакати, та вже висохли всi мої сльози.

— Голубко Мокрино! — промовив Микола, взявши її за руки. — Потривай! Не губи своєї душi й краси. Я ж нiде не дiнусь: буду тут служить. А хто знає, що далi буде, що потiм трапиться з тобою.

Мокрина нiби знов ожила. Вона впала на Миколине плече й заплакала; заплакала тихими, як лiтня роса, слiзьми.

Пiзньою добою Мокрина вернулась на хутiр, забувши сором, забувши за батька й матiр i за все на свiтi. В її серцi наче почала розвиваться весняна рожа й сповнила всю душу пахощами. Вона стала спокiйнiша. Нiхто не чув од неї нi пiснi, нi жарту, нi веселого слова. Вона все сподiвалась чогось, мала надiю.

Микола довго стояв над морем. Хвиля тихо черкалась об берег i шелестiла, неначе лiс на тихому вiтрi. Вiн заслухавсь, i йому здалося, нiби шелестять верби над Раставицею, над тiєю хатою, де спочивала Нимидора. А з його думки не сходило червоне личко Мокрини, її гарячi сльози i палке молоде кохання. Вiн дуже задумався, аж засмутився. Його душа заколивалась, як хисткий човен на хвилястому морi, та не надовго: мiцна вдача перемогла це взрушення, перемогла серце i таки поставила на своєму.

Отаман полюбив Миколу й настановив його за крилаша, цебто за свого помiчника; Микола з двома кодiльничими глядiв кодол, порядкував i правував усiма, як отамана не було дома. В добрi роки вiн чимало заробляв грошей, але багато їх зоставалось в шинках, а найбiльше тодi, як усi забродчики гуляли гуртом в мiстi напропалу.

А Мокрина все виходила до Миколи вечорами, все дивилась на його чорнi брови та карi очi. Вона все ждала й сподiвалась чогось.