Айвенго

Розділ IV

Лилася кров свиней, баранів, кіз;

Печеню ріжуть, смажать на рожні,

Вогонь блищить в червоному вині.

Улісса привітав лише царевич —

І за благеньким столиком вмостив

Подалі від гостей…

Поп. «Одіссея», книга 21^[101]

Абат Еймер скористався слушною нагодою змінити плаття для верхової їзди на ще розкішніше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантію. Окрім важкого золотого персня, що свідчив про його духовний сан, він носив ще безліч колець із самоцвітами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода підстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тім’я прикривала червона шапочка, розшита візерунками. Тамплієр також перевдягнувся, і його вбрання було таким само ошатним, хоч і не так розкішно оздобленим; проте сам він виглядав більш поважно, ніж його супутник. Він зняв кольчугу і натомість одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неї – довгий сліпучо-білий плащ, що спадав долу широкими складками. На його білій мантії був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроєний з чорного оксамиту. Він зняв свого високого капелюха, і густі чорні з синім полиском кучері, що пасували до смаглявої шкіри, спали йому на чоло. Його постава і хода, сповнені поважної грації, були б дуже привабливі, якби не зухвалий вираз обличчя, що свідчив про звичку владарювати над іншими.

Слідом за почесними гостями увійшли їхні слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиїй зовнішності не було нічого цікавого, окрім одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ із чорної саржі, що чимось нагадував плащі сучасних гусарів, з просторими клапанами замість рукавів. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубі сандалії, прикріплені ременями до оголених ніг, капелюх із широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залізом довгий ціпок з прив’язаною зверху пальмовою гілкою, – ось яким було вбрання прочанина. Він тихенько ввійшов слідом за усіма і, побачивши, що за нижнім столом навряд чи знайдеться місце для челяді Седріка і почту його гостей, відступив до вогнища і сів на лаву під його навісом. Там він став сушити свій одяг, мовчки очікуючи, поки за столом звільниться для нього місце чи то дворецький дасть йому чогось поїсти тут, біля вогнища.

Седрік з урочистою привітністю підвівся назустріч гостям, спустився з чільного помосту і, ступивши три кроки до них, зупинився.

– Вельми шкодую, шановний пріоре, – мовив він, – що обітниця, дана мною, не дозволяє мені пройти далі назустріч гостям, навіть таким, як ваша превелебність і славний лицар-тамплієр. Але мій дворецький, певно, пояснив вам причину такої поведінки, що може здатися моєю нечемністю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своєю рідною мовою, і прошу вас робити так само, якщо ви знаєте її настільки, щоб це не стало вам у клопіт; якщо ж ні, то я досить добре володію норманською мовою, тож зможу зрозуміти те, що ви захочете мені сказати.

– Обітниць слід дотримуватися, вельмишановний Франкліне, – відповів абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже відійшов у минуле. Обітниці – це ті узи, що пов’язують нас з небесами, або ті мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, їх слід дотримуватися непорушно, якщо їх не відмінить наша свята Матінка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тією говіркою, якою розмовляла моя покійна бабуся Хільда Мідлгемська^[102], праведна смерть якої була дуже подібною до смерті її славетної тезки, якщо можна так висловитись, блаженної пам’яті святої і преподобної Хільди в абатстві Вітбі – упокой, Господи, її душу!

Коли пріор завершив свою промову, виголошену люб’язно та щиро, тамплієр коротко сказав:

– Я завжди говорив французькою, мовою короля Річарда і його дворян; але розумію англійську настільки, щоб порозумітися з народом цієї країни.

Седрік^[103] кинув на нього один із тих непримиренних поглядів, якими завжди зустрічав будь-яке порівняння між ворожими країнами; але, згадавши про свій обов’язок господаря, потамував лють і помахом руки запросив гостей сісти в крісла нижче його власного, проте поруч із собою, а потім наказав подавати на стіл.

Челядь метнулася виконувати наказ, і тієї ж миті Седрік побачив свинопаса Гурта і його товариша Вамбу, які щойно увійшли до зали.

– Покликати сюди цих ледацюг! – нетерпляче гукнув Седрік.

Коли раби з винуватим виглядом підійшли до помосту, він спитав:

– Це що ж таке, мерзотники? Де це ти так забарився сьогодні, Гурте? ти, поганцю, пригнав стадо додому чи залишив його забродам та розбійникам?

– Усе стадо ціле, як бажає ваша милість, – відказав Гурт.

– Та моя милість аж ніяк не бажає, поганцю, – сказав Седрік, – дві години сидіти в печалі, вигадувати собі різні страхи і жадати помсти сусідам за ті збитки, яких вони мені не завдали! затям, іншим разом покарою за такий переступ будуть тюрма та колодки.

Добре знаючи запальну вдачу хазяїна, Гурт навіть слова не мовив на свій захист; але блазень, якому багато що пробачалося, міг очікувати більшої поблажливості з боку Седріка і тому наважився відповісти і за себе, і за приятеля.

– Їй-право, дядечку Седрік, щось ви не теє кажете.

– Що? – перепитав хазяїн. – От пошлю я тебе до сторожів, і вони тебе добряче відшмагають, як будеш розпускати язика!

– Їа спершу скажи мені, мудрий чоловіче, – відповів Вамба, – чи справедливо, чи розумно карати одного за вину іншого?

– Звісно, ні, дурню.

– То чого ж ти, дядечку, погрожуєш закувати в колодки бідолашного Гурта? за провину його песика Фангса? Клянуся, ми ані хвильки не зволікали в дорозі: тільки-но зібрали стадо, а Фангс ледве встиг зігнати свиней докупи – і почули, як дзвонять до вечірні.

– Отже, повісити Фангса, – квапливо мовив Седрік, звертаючись до Гурта, – це його вина. А ти собі візьмеш іншого пса.

– Стривай-но, дядечку, – сказав блазень. – Це теж не зовсім справедливо: чим завинив Фангс, коли він кульгає і не може скоро зібрати стадо? Це провина того, хто підстриг йому кігті на передніх лапах; якби Фангса спитали, то бідолаха, мабуть, не погодився б на таке знущання.

– Хто ж посмів так скалічити собаку, який належить моєму рабу? – спитав Сакс, вмить розлютившись.

– Це старий Х’юберт з нього познущався, – відповів Вамба, – розпорядник ловів у сера Філіппа Мальвуазена. Він спіймав Фангса у лісі і твердить, начебто той ганявся за оленем. А його хазяїн цього не любить. Сам Х’юберт – лісничий, от і маєш…

– Дідько б його взяв, того Мальвуазена, разом з його лісничим! – вигукнув Седрік. – Хіба ж вони не знають, що цей ліс не належить до заповідних угідь, перелічених у великій лісовій хартії? Ну, то нехай начуваються… Гаразд, годі про це. Іди, блазню, сідай на своє місце. А ти, Гурте, візьмеш собі іншого собаку, і якщо той лісничий посміє його чіпати, то він у мене скоро забуде, як стріляти з лука. Нехай я буду останнім боягузом, якщо не відрубаю йому великого пальця на правій руці! Тоді він покине стріляти… Перепрошую, шановні гості. Мої сусіди нічим не кращі за ваших поган у Святій землі, лицарю. Втім, ваша скромна трапеза вже перед вами. Пригощайтеся, прошу; і нехай добрі побажання, якими приправлені ці страви, винагородять вас за їх скромність.

Проте страви, подані на стіл, не потребували вибачень господаря. На нижньому столі стояла свинина, приготована різними способами, а також безліч страв з домашньої птиці, оленини, козлятини, зайчатини і риби, не кажучи вже про великі паляниці хліба, печиво і різноманітні солодощі, зварені з ягід та меду. Дрібна дичина, якої також було багато, подавалася не на тарелях, а на дерев’яних шпичках або рожнах. Пажі і челядь частували кожного з гостей по черзі, а ті вже брали собі, скільки душа забажає. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; за нижнім столом пили з великих рогів.

Щойно хотіли взятися до їжі, як раптом дворецький здійняв жезл і оголосив:

– Перепрошую – місце леді Ровені!

Позаду чільного столу, у верхньому кінці зали, розчинилися бічні двері, і на поміст ступила леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрік був здивований і навіть прикро вражений з того, що його вихованка з’явилася в такому товаристві; проте він заквапився їй назустріч і, взявши її за руку, з шанобливою урочистістю підвів до призначеного господині крісла на помості, праворуч від свого. З її появою всі встали. Відповівши на цю люб’язність мовчазним поклоном, вона легкою ходою рушила до свого місця за столом. Та не встигла вона сісти, як тамплієр прошепотів до абата:

– Не випадає мені носити вашого золотого ланцюга на турнірі! А хіонське вино – ваше!

– Що ж бо я казав? – відгукнувся абат. – Але, прошу, тихіше – френклін стежить за вами.

Бріан де Буа-Жільбер, що досі зважав лише на свої власні примхи, знехтував цією пересторогою і втупив погляд у саксонську красуню, яка, певно, вразила його так сильно ще й тому, що нічим не нагадувала східних султанш.

Ровена була висока на зріст, чудової статури, але не така висока, щоб це впадало в око. її шкіра була сліпучо-білою, а витончений малюнок голови та обличчя були такими, що виключали думку про безбарвність краси, що нерідко супроводить світлошкірих білявок. Чисті голубі очі під довгими віями дивилися з-під тонких брів каштанового кольору, завдяки яким її чоло здавалося особливо виразним. Ці очі могли і запалити пристрасть, і зласкавити, могли і владарювати, і благати. Покірний вираз пасував їй найбільш. Однак звичка викликати загальну покору і панувати над іншими надавала цій саксонській дівчині особливої величі, доповнюючи те, чим наділила її природа. Густі кучері мали світло-русявий відтінок і були ретельно завиті; прикрашені самоцвітами, вони вільно спадали на плечі, що за тих часів було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї висів золотий ланцюжок з маленьким золотим ковчегом. На оголених руках сяяли браслети. Поверх її шовкової сукні кольору морської хвилі була накинута друга, довга й простора, що спадала до самої землі, з дуже широкими рукавами до ліктів. До цієї сукні пурпурного відтінку, зітканої з найтоншої вовни, кріпилася легка шовкова вуаль із золотим візерунком. Цією вуаллю при бажанні можна було прикрити лице та груди, за іспанським звичаєм, або накинути її на плечі.

Побачивши очі тамплієра, в яких, мов іскри у попелі, жевріли вогники, Ровена сповненим гідності рухом опустила вуаль на обличчя, даючи зрозуміти, що такий пильний погляд неприємний для неї. Седрік помітив її рух і вгадав його причину.

– Сер лицар, – сказав він, – обличчя наших саксонських дівчат так рідко бачать сонячне світло, що не можуть витримати такий довгий і пильний погляд хрестоносця.

– Якщо я вчинив зле, – відповів сер Бріан, – то перепрошую, тобто прошу леді Ровену мені пробачити; моя сумирність не сягає далі.

– Леді Ровена, – сказав абат, – бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала нас усіх. Сподіваюся, вона не буде такою жорстокою до того добірного товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

– Я ще не знаю, чи ми поїдемо на турнір, – сказав Седрік. – Я не полюбляю цих пустопорожніх ігрищ, що були невідомі моїм предкам за тих часів, коли Англія була вільною.

– Втім, – мовив пріор, – дозвольте сподіватися, що ви наважитеся поїхати туди в нашому супроводі. Коли на дорогах так небезпечно, не слід відмовлятися від товариства сера Бріана де Буа-жільбера.

– Сер пріор, – відповів Сакс, – хоч би де я подорожував у цій країні, досі мені не був потрібний нічий захист, окрім мого власного меча і вірних слуг. До того ж, якщо ми вирішимо поїхати до Ешбі де ля зуш, нас супроводить мій достойний сусід Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися ні розбійників, ні дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер пріор, сподіваюся, що моє вино вам смакує, і дякую вам за люб’язність. А якщо ви так строго дотримуєтесь монастирського статуту, – додав він, – що вам смакує лише сироватка, то сподіваюся, ви не будете цього соромитись і пити вино тільки з ввічливості.

– Ні, – відказав пріор сміючись, – у монастирських стінах нам не бракує сироватки, ваша правда, але ж серед світських людей ми поводимося по-світськи. Тому я відповім на ваш люб’язний тост, піднявши келих цього чудового вина, а тверезі напої нехай п’є мій служник.

– А я, – мовив тамплієр, наливаючи собі вина, – п’ю за здоров’я прекрасної Ровени. Відтоді як ваша тезка ступила на землю Англії, ця країна не знала жінки, що була б більш гідна пошани. Клянуся небом, тепер я розумію бідолашного Вортигерна^[104]! Якби перед ним був хоч смутний образ тієї краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь і королівство.

– Мені не випадає слухати стільки надмірних похвал, лицарю, – з гідністю мовила Ровена, не відсуваючи вуалі, – і краще я скористаюся з вашої люб’язності, щоб почути з ваших уст останні відомості з Палестини, бо цей предмет приємніший для нашого слуху, ніж усі люб’язності, до яких спонукає вас французький етикет.

– Навряд чи я зможу розповісти вам багато цікавого, леді, – відповів Бріан де Буа-Жільбер. – Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладіном укладено перемир’я.^[105]

Його слова були перервані втручанням Вамби. Блазень примостився кроків за два від крісла хазяїна, який раз у раз кидав йому шматки зі своєї тарілки. Втім, таку ж ласку мали від Седріка і його улюблені собаки, котрих, як ми вже знаємо, в залі було досить багато. Вамба сидів за маленьким столиком на ослоні з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши п’яти під перекладину свого стільця, він всотав щоки так, що його щелепи стали схожими на щипці для горіхів, і примружив очі, хоч це аж ніяк не заважало йому до всього дослухатись, аби не проґавити нагоди для якоїсь із витівок, котрі йому дозволялися.

– Ох, ці перемир’я! – вигукнув він, не зважаючи на те, що перервав шанованого тамплієра. – Вони мене геть зістарили!

– Що, негіднику? Що це значить? – мовив Седрік, заздалегідь втішаючись зі штуки, яку зараз утне блазень.

– Атож, – вів далі Вамба, – за мого життя було вже три таких перемир’я, і кожне – на п’ятдесят літ. Отже, воно й виходить, що мені півтораста років.

– Присягаюся, ти помреш не від старості, – сказав тамплієр, що впізнав у блазні свого лісового знайомого. – Твоя доля – сконати наглою смертю, якщо ти так показуватимеш дорогу проїжджим, як мені та пріору сьогодні.

– Як же це так, негіднику? – гримнув Седрік. – Дурити проїжджих! Ні, таки треба тебе відшмагати: пройда з тебе ще більший, ніж дурень.

– Зроби таку ласку, дядечку, – сказав блазень, – дозволь моїй дурості цього разу відповісти за мою нечесність. Я завинив лише тим, що сплутав, де в мене права рука, а де ліва. А той, хто питає в дурня поради, має стерегтися.

Розмову перервала поява слуги, якого воротар послав доповісти, що біля воріт стоїть якийсь подорожній і просить впустити його переночувати.

– Впустіть його, – сказав Седрік, – байдуже, хто він. Такої ночі, коли надворі ллє мов з відра, навіть дикі звірі туляться до стада і шукають порятунку у свого смертельного ворога – людини, аби лишень не загинути серед стихії. Дайте йому все, що знадобиться. Освальде, приглядай за ним.

Чашник тієї ж миті вийшов із зали і рушив виконувати наказ хазяїна.

Розділ V

Хіба у євреїв немає очей? Хіба в них немає рук, органів, членів тіла, почуттів, уподобань, пристрастей? Хіба не та сама їжа живить його, хіба не та сама зброя його ранить, хіба він не страждає на ті самі недуги, хіба не ті самі ліки зцілюють його, хіба не гріють і не морозять його те саме літо і зима, що й християнина?

Шекспір. «Венеціанський купець»

Освальд повернувся і, схилившись до свого хазяїна, прошепотів йому на вухо:

– Це єврей, він назвав себе Ісааком з Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

– Нехай Гурт виконує твої обов’язки, Освальде, – сказав Вамба, як завжди, нахабно. – Свинопас вшанує єврея як годиться.

– Пресвята Діво, – прошепотів абат, осіняючи себе хресним знаменням. – Пустити єврея в таке товариство!

– Що? – відгукнувся тамплієр. – Щоб собака-єврей наблизився до захисника Гробу Господнього?

– Ти ба, – сказав Вамба, – виходить, тамплієри люблять тільки єврейські грошенята, а єврейське товариство їм не до вподоби!

– Нічого не вдієш, шановні гості, – мовив Седрік, – я не можу порушити закони гостинності, щоб догодити вам. Якщо Господь наш стільки століть терпів цілий народ запеклих єретиків, то й ми можемо потерпіти одного єврея кілька годин. Проте я нікого не силую розмовляти з ним або їсти з ним разом. Посадіть його за інший стіл і погодуйте окремо. А втім, – додав він з посмішкою, – може, оті чужинці в чалмах приймуть його до свого товариства?

– Сер френклін, – відповів тамплієр, – мої сарацинські невільники – вірні мусульмани і зневажають євреїв анітрохи не менше, ніж християни.

– От лишень не знаю, – втрутився Вамба, – чим прихильники Магомета і Термаганта^[106] кращі від цього народу, що його колись вибрав сам Бог!

– Ну то хай він сяде з тобою, Вамбо, – відповів Седрік. – Дурень і шахрай – якраз до пари.

– Дурень знає, як повестися з шахраєм, – сказав Вамба, змахнувши кісткою від свинячого окосту.

– Цить! Ось він іде, – мовив Седрік.

Впущений без будь-яких церемоній, до зали боязко і нерішуче ступив сухорлявий, високий на зріст старий чоловік; він щокроку кланявся і тому здавався нижчим, ніж був насправді, від звички схиляти спину. Риси його обличчя були тонкі і правильні; орлиний ніс, гострі чорні очі, високе чоло, пооране зморшками, довге сиве волосся і пишна борода могли б створити гідне враження, коли б не так яскраво свідчили про його приналежність до племені, яке за тих диких часів викликало відразу в марновірного і темного простолюду, а з боку користолюбних і жадібних дворян зазнавало найжорстокіших утисків. Одяг єврея, що вельми потерпів від негоди, складався з простого темно-брунатного плаща і темно-червоного хітона. На ньому були грубі чоботи, оторочені хутром, і широкий пасок, за яким стирчали невеликий ніж і коробочка з письмовим приладдям. На голові в нього був високий чотирикутний капелюх жовтого кольору й особливої форми: закон приписував євреям носити такі капелюхи, що відрізняли їх від християн. Увійшовши до зали, єврей одразу ж скинув його.

Прийом, наданий цьому чоловікові в оселі Седріка Сакса, задовольнив би навіть найревнішого прихильника ізраїльтян. Сам Седрік у відповідь на незліченні поклони єврея лише хитнув головою і вказав йому на нижній кінець столу. Однак там ніхто не посунувся, щоб звільнити для нього місце. Коли він проходив повз ряди їдоків, слуги-сакси навмисне розставляли лікті і, здвигаючи плечима, продовжували уминати вечерю, не звертаючи ані найменшої уваги на нового гостя. Монастирські служники хрестилися, озираючись на нього з побожним острахом; навіть сарацини, коли Ісаак проходив повз них, почали люто посмикувати вуса і схопилися за кинджали, збираючись перешкодити його наближенню у будь-який спосіб. Слід гадати, що Седрік з тих самих причин, які спонукали його надати притулок цьому нащадкові знедоленого народу, наполіг би й на тому, щоб його люди поводилися з Ісааком більш ввічливо; та саме цієї миті абат завів з ним таку цікаву бесіду про породи і звички його улюблених собак, що Седрік не покинув би цієї розмови і заради більш важливої справи, ніж те, що євреєві, можливо, доведеться лягти спати натщесерце.

Ісаак стояв осторонь від усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього вільне місце, де б він міг сісти й перепочити. Зрештою прочанин, що сидів на лаві біля вогнища, пожалів його і мовив:

– Старий, моя одежа вже висохла, я повечеряв, а ти змок і зголоднів.

Мовивши так, він підгорнув на середину вогнища розкидані дрова, що ледь жевріли, і роздув яскраве полум’я; потім він пішов до столу, взяв миску гарячої юшки з козлячим м’ясом, поставив її на столику, за яким вечеряв сам, і, не чекаючи, поки єврей викаже свою вдячність, рушив у протилежний бік зали: чи то він не хотів знатися з тим, кому допоміг, чи, може, просто бажав опинитися ближче до чільного помосту.

Якби за тих часів існували художники, здатні зобразити подібний сюжет, постать цього єврея, що схилився над вогнищем і грів свої затерплі від холоду руки, могла б послужити їм для зображення зимової пори року. Трохи зігрівшись, він жадібно накинувся на гарячу юшку і їв так квапливо, з такою видимою насолодою, наче давно вже не торкався їжі.

Тим часом абат вів далі розмову з Седріком про лови; леді Ровена завела бесіду з однією зі своїх служниць, а пихатий тамплієр, позираючи то на єврея, то на саксонську красуню, про щось замислився – певно, про щось дуже цікаве для нього.

– Дивуюсь я на вас, вельмишановний Седріку, – казав абат. – Як ви, за всієї вашої любові до мужньої мови своєї вітчизни, не визнаєте переваги нормано-французької мови в усьому, що стосується мисливської науки? Адже в жодній мові не знайдеш стількох спеціальних виразів для полювання в полі та в лісі.

– Любий отче Еймер, – відповів Седрік, – знайте, що мені всі ці чужинські викрутаси ні до чого; я й без них знаю, як поводитись у лісі. Сурмити в ріг я вмію, хоч і не називаю цей звук receat^[107] або mort^[108], вмію нацькувати собак на звіра, знаю, як його краще оббілувати і як розвісити шкуру, і чудово даю собі раду без отих новітніх слівець – curee, arbor, nombles^[109] та інших дурниць у дусі казкового сера Трістрама^[110].

– Французька мова, – сказав тамплієр із властивою йому за будь-яких обставин холодною зверхністю, – єдина мова, пристойна не лише на полюванні, але й у любові, і на війні. Цією мовою слід завойовувати серця прекрасних дам і перемагати ворогів.

– Ну-бо, вип’ємо по скляночці вина, сер лицар, – мовив до нього Седрік, – та й абатові налийте! А я тим часом розповім вам, що було тридцять років тому. Тоді проста англійська мова Седріка Сакса тішила дівочий слух, хоч у ній і не було пишномовства французьких трубадурів. Коли ми билися на полях Норталертону, бойовий поклик сакса було чути у лавах шотландського війська не гірше, ніж cri de guerre^[111] найсміливішого з норманських баронів. Вшануймо ж келихом вина пам’ять відважних воїнів, що билися там! Випийте зі мною, гості.

Він вихилив свою склянку і повів далі з іще більшим запалом:

– Скільки щитів було порубано в той день! Сотні знамен майоріли над головами героїв. Кров лилася рікою, та смерть була всім нам миліша за втечу. Саксонський співець назвав той день святом мечів, злітанням орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах недругів, шум битви і бойові заклики здавалися співцеві веселішими від весільних пісень. Але в нас немає своїх співців. Наші діяння затьмарені діяннями іншого народу; нашу мову, навіть самі наші імена скоро забудуть. І про це ніхто не пошкодує, крім мене, самотнього старого… Чашник! Ану, ледарю, налий нам! За здоров’я відважних воїнів, сер лицар, хоч би до якого племені вони належали, якою мовою говорили! За тих, хто хоробріше від усіх воює в Палестині у лавах захисників хреста!

– Я сам ношу знак хреста, і не мені про це говорити, – мовив Бріан де Буа-жільбер, – та хто ж інший заслуговує на звання перших серед хрестоносців, як не тамплієри – вірні охоронці Гробу Господнього!

– Іоаніти^[112], – сказав абат. – Мій брат вступив до цього ордену.

– А я й не применшую їхньої слави, – сказав тамплієр, – але…

– Знаєш, дядечку Седрік, – докинув Вамба, – якби Річард Лев’яче Серце був розумнішим і слухався мене, дурня, він би сидів удома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим звелів відвойовувати тим лицарям, які його здали.

– Невже в англійському війську не було нікого, – мовила раптом леді Ровена, – чиє ім’я гідне було б стояти поруч з іменами тамплієрів та іоанітів?

– Даруйте мені, леді, – відповів де Буа-Жільбер, – англійський король привів у Палестину військо хоробрих вояків, які поступалися сміливістю лише тим, хто невпинно боронив Святу землю.

– Вони не поступалися нікому, – сказав прочанин, який весь час стояв поруч і з помітним нетерпінням прислухався до розмови. Усі подивилися в той бік, звідки пролунала ця несподівана заява.

– Я наполягаю на тому, – вів далі прочанин твердим і звучним голосом, – що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто боронив мечем Святу землю. Іще скажу, що сам король Річард і п’ять його лицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр влаштували турнір і викликали на бій усіх бажаючих. Я бачив це на власні очі, тому й кажу. Того дня кожен з лицарів виїжджав на арену і щоразу перемагав. Можу також сказати, що семеро з їхніх супротивників належали до ордену тамплієрів. Сер Бріан де Буа-Жільбер чудово про це знає і може підтвердити мої слова.

Неможливо передати ту скажену лють, якою вмить спалахнуло потемніле обличчя смаглявого тамплієра. Розлючений і збентежений, він стиснув тремтячими пальцями руків’я меча, проте не витяг меч з піхов, мабуть розуміючи, що в такому місці і при таких свідках чинити розправу не варто. Але простий і відвертий Седрік, що не звик робити дві справи водночас, так радів звістці про доблесть своїх співвітчизників, що не помітив люті і збентеження свого гостя.

– Я б радо подарував тобі цей золотий браслет, добрий чоловіче, – сказав він, – якби ти назвав імена тих лицарів, які з такою честю підтримали славу нашої веселої Англії.

– Я охоче назву їхні імена, – відповів прочанин, – і подарунків мені не треба: я дав обітницю, що деякий час не торкатимуся золота.

– А хочеш, друже мій, я поношу цей браслет замість тебе? – сказав Вамба.

– Першим за воїнською доблестю і мистецтвом бою, за славою і званням, – почав прочанин, – був відважний Річард, король англійський.

– Я його прощаю! – вигукнув Седрік. – Прощаю те, що він – нащадок тирана, герцога Вільгельма.

– Другим був граф Лестер, – вів далі прочанин, – а третім сер томас Малтон з Гілсленда.

– О, це сакс! – з погордою вигукнув Седрік.

– Четвертим – сер Фолк Дойлі, – мовив прочанин.

– Теж саксонець, у всякому разі, по материнській лінії, – сказав Седрік, що жадібно ловив кожне його слово.

Щиро радіючи перемозі англійського короля і співвіт-чизників-остров’ян, він майже забув про свою ненависть до норманів.

– А хто ж був п’ятим? – спитав він.

– П’ятим був сер Едвін Торнгем.

– Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! – вигукнув Седрік. – А шостий? Як ім’я шостого?

– Шостий, – відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби зібравшись з думками, – був зовсім молодий лицар, нікому не відомий і незнатний; його прийняли до цього шановного товариства не так завдяки його чеснотам, як заради круглого рахунку. А ім’я його я позабув.

– Сер прочанин, – презирливо мовив Бріан де Буа-Жіль-бер, – така удавана забудькуватість після того, як ви згадали так багато, не введе нікого в оману. Я сам назву ім’я лицаря, якому випадково – з вини мого коня – пощастило вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; попри його молодість, жоден з його товаришів не перевершив його у вмінні володіти зброєю. І я вголос, при свідках, заявляю, що, коли він буде в Англії і забажає на турнірі повторити той виклик, що кинув мені у Сен-Жан д’Акрі, я готовий стати з ним на прю, надавши йому право вибирати зброю. З таким конем і зброєю, якими я володію зараз, я ручуся за свою перемогу.

– Ваш виклик був би прийнятий, – відповів прочанин, – якби ваш супротивник був присутній тут. Але його тут немає, і не слід порушувати спокій цієї мирної оселі, вихваляючись перемогою у двобої, який навряд чи коли-небудь відбудеться. Проте якщо Айвенго повернеться з Палестини, я можу поручитися, що він битиметься з вами.

– Гарна порука! – кинув тамплієр. – А яку заставу ви можете запропонувати?

– Оцей ковчег, – сказав прочанин, виймаючи з-під плаща маленьку коробочку зі слонової кістки і осіняючи себе хресним знаменням. – У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.^[113]

Пріор абатства жорво теж перехрестився і побожно проказав «Отче наш». Усі вчинили за його прикладом, окрім єврея, мусульман і тамплієра. Не виказавши ніякої пошани до святині, тамплієр зірвав із шиї золотого ланцюга, жбурнув його на стіл і мовив:

– Прошу абата Еймера прийняти на схов мою заставу і заставу цього безіменного прочанина на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омиту чотирма морями Британії, він отримає виклик на бій з Бріаном де Буа-Жіль-бером. Якщо названий лицар не відповість на цей виклик, я оголошу про його боягузтво зі стін кожного командорства ордену тамплієрів, які є в Європі.

– Цього не буде, – втрутилася леді Ровена, вперше порушуючи свою тривалу мовчанку. – Якщо в цім домі ніхто не бажає сказати слово на захист відсутнього Айвенго, за нього ручуся я. Моє слово стане порукою, що він прийме будь-який виклик до чесного бою. І якби моя слабка порука могла підвищити цінність цієї безцінної застави, запропонованої добрим прочанином, я б поручилася своїм іменем і доброю славою, що Айвенго дасть гідну відсіч цьому гордому лицарю.

У душі Седріка вирувала така буря суперечливих почуттів, що під час цієї розмови він не в змозі був мовити ні слова. Радісна гордість, гнів, бентега змінювалися на його чесному і відвертому обличчі, наче тіні від хмар, що пропливають над скошеним полем. Челядинці, поміж якими при згадці імені Айвенго наче пробігла електрична іскра, затамувавши подих чекали, що буде далі, і не зводили очей з хазяїна. Та ось заговорила Ровена, і її голос наче пробудив Седріка від роздумів і змусив порушити мовчання.

– Леді Ровена, – сказав він, – це зайве. Якби знадобилася ще одна застава, то я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко скривдив мене, готовий поручитися за його честь власною честю. Але, здається, застав і так вистачає – навіть за новітнім статутом норманського лицарства. Чи вірно я кажу, отче Еймер?

– Цілком вірно, – підтвердив пріор, – я відвезу ковчег зі святинею і цей золотий ланцюг до нашого монастиря і зберігатиму їх у ризниці доти, поки справа не вирішиться належним чином.

Він ще кілька разів перехрестився, промовляючи молитви, і, ставши навколішки, відважив кілька поклонів; а тоді передав ковчег у руки ченця, що його супроводжував, – брата Амвросія; потім уже без будь-яких церемоній, проте, мабуть, з не меншим задоволенням прибрав зі столу золотий ланцюг і поклав його у напахчену парфумами сап’янову торбину, причеплену до його пояса.

– Сер Седрік, – сказав абат, – ваше славне вино таке міцне, що у моїх вухах вже дзвонять до вечерні. Дозвольте нам ще раз випити за здоров’я леді Ровени і відпустіть нас відпочивати.