Тарас Шевченко: сто днів кохання

– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще ніхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловіче?

– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловік.

– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловік. Шевченко здивувався:

– А як можна по мені побачити, що я… добрий?

– Дуже вже ви не такий, як інші… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись. – Погодувати вас у борг… Гм… А от я візьму й погодую вас. У борг…

Пропозиція й справді була дещо дивною – погодувати в борг, – і оригінальною. Можливо через те «дивацтво» хазяйка й прийняла поета на квартиру.

– Іншого б не взяла, а цього – візьму, – казала посміхаючись. – Бо не такий він, як інші…

А далі почалося їхнє взаємне знайомство. Хазяйка дізналася, хто такий насправді її квартирант – «сам Тарас Шевченко», – а «сам Тарас Шевченко» дізнався – не без приємності, – що господиня є завзятою прихильницею його поезії. Ще й любила співати українські пісні. Невдовзі вони співали удвох – Шевченко і його нова хазяйка – і Шевченко був просто в захопленні від своєї хазяйки, а хазяйка – від такого квартиранта. І невдовзі Тарас Шевченко в тім будинку став своїм. І для дітей господині, і для самої господині, що її Шевченко називав то тіткою, то дядиною. А білоголова дітлашня тітки-дядини називала Шевченка дядьком.

Дітлашню білоголову доглядала найнята нянька Оришка, гарна молода-молодісінька молодичка, як називав її Шевченко. Вона йому справді сподобалась. Нянька – все та ж «гарна молода-молодісінька молодичка» – якось попрала квартиранту сорочки та носові хустки і позичила для нього в господині десять копійок, бо квартиранту «дуже треба було». Перебираючи передану їй купу білизни пожильця, Оришка запримітила два вузлики на кінчиках носових хусток. Заінтригована, що там може бути (жінки так зав’язували в носові хустки якісь там гроші), Оришка порозв’язувала їх – так і є. Гроші! В одному вузлику було 25 карбованців асигнацією, а в іншому – 3 карбованці. Оце та-ак!.. Могла б і привласнити знахідку, тим паче, то був для неї такий скарб, що становив суму більшу, ніж її річний заробіток, але Оришка зі знахідкою мерщій метнулася до господині. Тарас Шевченко не так зрадів тим забутим грошам (зав’язав якось їх у вузлик та й забув), як страшенно подивувався чесності Оришки, на яку він тепер дивився і геть закоханими очима – оце так жінка! Йому б таку чесну. Могла би за ту знахідку придбати собі цілий гардероб, а вона… Принесла господині. А господиня мерщій до квартиранта – ось ваші гроші, добродію! Ще й веліла Оришці переглянути шевченкове добро у валізі. І Оришка знайшла – без свідків – за обгортками книжок ще 15 карбованців, що їх туди заховав Шевченко та й щасливо забув. І могла б Оришка їх привласнити, і ніхто б їй не дорікнув, адже про той скарб і сам власник його з часом забув.

– Хоч це гроші й мої, забуті, але я не візьму їх, – вирішив Тарас.

– Чому? – так гарно-мило посміхалась Оришка.

– Бо якісь дурні гроші, – бовкнув Шевченко, – дурні-дурні, коли я забув про них. А дурному й дурна дорога!

І першої ж неділі купив на всі ті гроші дітям гостинців. Діти господині похвасталися перед іншими, сусідськими дітьми, який у них добрий дядько поселився, гостинців їм накупив. І за Шевченком почали бігати діти з усього кутка, вигукуючи: «Дядьку, дядьку, дай і нам гостинців!» Тарасові так сподобались діти, що він, не довго думаючи, метнувся на базар і стільки там накупив ласощів, що ледве, як сам казав, «допер» до квартири.

Щоб усе було схожим на свято, Шевченко найняв когось там, двір застелили щойно скошеною травою, де діти бавилися, стрибали-борюкалися і хрумали ласощі дядька. А по обіді з’явилася перекупка з возом, а на тому возі чого тільки не було: яблука, груші, пряники, бублики тощо. Вона назвала суму, Тарас розплатився і гукнув:

– Ану, дітки мої, збігайтесь сюди, хапайте, що на возі лежить, воно тепер ваше, і смакуйте та душечки свої відводьте!

І таке зчинилося, таке! Галасливі ватаги здійняли гучне гуляння, бігали, метушилися. Разом з ними бігав-метушився і сам квартирант та все пригощав малечу гостинцями…

– Такого дивного і доброго чоловіка ми ще не бачили, – заявила господиня.

А її нянька Оришка, злегка рожевіючи, казала:

– От комусь буде добра пара – щасливою буде тая жінка, якій дістанеться наш квартирант!

На Пріорці Шевченку дуже подобалося жити. Завжди вставав рано, о четвертій годині – «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «світ божий пробуджується», щось писав. Мабуть, вірші. Молився і вмивався надворі, витягнувши з колодязя відро «погожої» води.

По обіді йшов у садок, «до своєї яблуні», туди до нього збігалися діти.

«Кого люблять діти, – казав, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».

Діти гралися біля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обіді почав долати сон, діти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали і розбігалися. Щоб під вечір знову з’явитися. І тоді за ними приходила Оришка. А забираючи дітей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмішкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бісова молодичка – мені б отаку!..»

У зоряні ясні ночі довго не заходив до хати, гуляв у дворі, кажучи, що «зіроньки не пускають до хати. Та й скільки того життя в чоловіка, щоби таку красу ґавити…»

У серпні 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікувані гроші, що прийшли йому за малярські роботи, до дрібниць розрахувався з молодицею, не забувши жодної послуги, обдарував наймичок і особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вміє грошей утаїти. І додавав: «У жінки більше серця, ніж розуму… Мені б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»

Запитував Оришку, яка від того й геть губилася:

– А, може, підеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильєвському острові. Я картини малюватиму та вірші писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну і не забуватимеш любити…

Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».

Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»

Оришка пустила сльозу.

– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…

– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.

Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».

Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»

А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.

…Та целомудріє хранила, та страх боялася гріха
«Дорога кумася»

«Тарас Григорович Шевченко, мандруючи Київською губернією в 1845 р., заїхав у Потоки,^[5] Київської губ., в маєток В. В. Тарновського, який, чувши про нього, адже Шевченко на той час встиг здобути велику славу, дуже зрадів йому, познайомив його із своєю сім’єю і просив залишитися на якийсь час погостювати. Тарас Григорович звичайно ж погодився. Полюбив мешканців Потік, особливо ж сестру власника Н. В. Тарновську, з якою хрестив дитину в дяка і завжди її потім називав “дорога кумася”».

В. В. Тарновський

Було в Тараса Шевченка у ті часи ще одне захоплення, що подарувало йому сюжет для вірша із загадковою присвятою:

«Н. Т.».

…Тарновські – український поміщицький рід, його члени були власниками чималих земельних володінь у Чернігівській, Полтавській і Київській губерніях у XVIII – на початку XX століття.

Походили з козацької старшини.

Василь Васильович (старший) Тарновський (1810–1866) закінчив Московський університет, був знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком. Він автор праць «Юридичний побут України», «Про діяльність сімейств в Малоросії». Василь Васильович Тарновський-молодший (1837–1899), син Василя Васильовича Тарновського-старшого, закінчив Київський університет. Листувався з Т. Шевченком. В його маєтку в Качанівці^[6] не раз гостювали Марко Вовчок, І. Рєпін, М. Ґе та інші діячі української та російської культур, він збирав колекцію старожитностей (нині зберігається в Чернігівському історичному музеї), рукописну та художню спадщину Т. Г. Шевченка, залишив спогади про Кобзаря, у яких і відкрив таємницю загадкової присвяти «Н. Т.» у вірші, що починався рядком «Великомученице кумо!». Вперше вони були опубліковані в журналі «Киевская старина» (№ 2, 1897).

«Порой самые ничтожные факты из жизни людей, известных в литературе или науке, представляют интерес. В силу этого соображения мы и решились в данной заметке поделиться имеющимися мелочными фактами, касающимися Т. Г. Шевченка, быть может, читатели нашего гениального поэта найдут в ней что-нибудь новое и не лишенное некоторого интереса».

Василь Васильович, молодший Тарновський, був тоді веселим, жвавеньким і цікавеньким до всього хлопчиком, але добре запам’ятав, як року 1845-го в батьків маєток Потоки в Київській губернії приїздив Тарас.

«В. Тарновский (старший. – В. Ч.), уже слыхавши о нем, так как Шевченко в то время уже успел приобрести большую славу, очень обрадовался ему, познакомил его со своей семьей и просил остаться некоторое время погостить.

Тарас Григорьевич охотно согласился, полюбил обитателей Поток, в особенности же сестру владельца Н. В. Тарновскую, с которой крестил ребенка у дьяка и всегда ее потом называл «дорога кумасю».

Ще б пак! Таку кумасю – мрія звабливо-ласкаву самотніх чоловіків – та не полюбити.

Надія Василівна була жіночкою ще тією… Яку, згадуючи, зітхають: тепер таких жіночок, мовляв, уже немає…

А втім, усе по порядку…

Василь Васильович Тарновський-молодший згадує, що, гостюючи якийсь час у Потоках, Тарас Григорович писав і малював, і «много дарил своей “кумасе” стихотворений и рисунков, в том числе подарил ей свой портрет, рисованный им в зеркало».

Жаль, що безцінний Шевченків дарунок з часом загубився.

«Впоследствии, когда его арестовали (Т. Шевченко. – В. Ч.), то все его знавшие, в особенности же те, у которых он проживал, были напуганы и ожидали обыска. В. В. Тарновский получил от правителя канцелярии генерал-губернатора Бибикова, Писарева, уведомление о могущем произойти обыске, и отдал все имевшиеся у него стихотворения Шевченко своей жене, которая ночью зашила их в тюфяк; кума же Тараса Григорьевича, желая сохранить все бумаги, полученные от него, уложила их в ящик и зарыла его в землю в саду. Прошло тревожное время; и когда все успокоилось, Н. В. Тарновская поехала в деревню и отрыла свой драгоценный ящик с произведениями Шевченко. Бумаги и рисунки оказались все целы и долго хранились у нее…»

Вже по смерті Н. В. Тарновської виявилося, що вона віддала якось папери одній своїй родичці, «которая в настоящее время не может их отыскать у себя».

Про Надію Василівну (померла 1891 р.) майже нічого не збереглося в історії, за винятком хіба того, що під час перебування Шевченка в Потоках в його честь було влаштовано ілюмінацію в саду: на верхівці великої берези прикріпили його вензель, власник Поток навіть склав вірші, кожний куплет яких закінчувався словами, що їх часто повторювала – як наспівувала – Надія Василівна:

 
Серед нас, серед нас
Добрий Тарас…
 

Мемуарист згадує, що улюбленим заняттям Тараса Григоровича в Потоках було катання на паромику на великому ставку, «в теплые летние вечера, при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен». І особливо його улюбленої пісні «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя…» І мемуарист згадує, що, проживаючи в Потоках, Тарас Григорович багато дарував своїй «кумасі» віршів.

З дорогою кумасею він охоче і часто гуляв вечорами серед розкішної природи Потоків… У метричній книзі Київської духовної консисторії, де реєструвалося новонароджене маля, вони записані як його хрещені батьки: Т. Г. Шевченко (кум) – художник С.-Петербурзької Академії мистецтв, і Н. В. Тарновська – «девица и дочь титулярного советника».

Надія Василівна, сестра господаря Потоків, була не лише доброю кумасею, вона чи не з першої миті знайомства припала Шевченку до душі й серця. Маленька, гарненька, в міру повненька, з визрілими і вже звабливими формами молодого дівочого тіла; сміхотлива й веселоока, з рожевими губками бантиком.

– Величайте мене, любий куме, просто Надійкою, – запропонувала Шевченкові. – А я вас зватиму кумом – от ми вже й ніби породичалися.

Вона полюбляла сміятись, і це в неї виходило вабно, з нею і Шевченку було хороше й весело, тож здавалося, що він знає свою кумасю давним-давно. Відчував, що… закохується в Надійку. Якщо вже не закохався. Тож не став гаяти часу. Одного місячного надвечір’я (ще тільки звечоріло, а в небі над Потоками завис місяць уповні, правда, ще блідий, але мірою того, як темніло, наливався жовтим сяйвом), поет зважився, як кажуть, «дати волю рукам».

Кума легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і сказала відверто і прямо:

– Облиште, куме. Я – дівиця, яка не крутить любов з першим встрічним, і навіть з такими знаменитими, як ви, Тарасе Григоровичу. Я віддамся лише тому, і в того обіймах утоплюся, кого покохаю і з ким візьму шлюб. Тож усе буде лише по шлюбі, в першу шлюбну ніч. Як і в наступні – я на любов щедра.

У Шевченка – не звик до такої відвертості – й руки опустилися.

– Вибачайте, кумасю…

– Вибачаю, куме.

З того вечора, як він спробував був її пригорнути, не все добре склалося, бо згодом Шевченко напише і їй присвятить не зовсім… гм-гм… захопленого вірша…

Н. Т.

 
Великомученице кумо!
Дурна єси та нерозумна!
В раю веселому зросла,
Рожевим цвітом процвіла
І раю красного не зріла,
Не бачила, бо не хотіла
Поглянути на божий день,
На ясний світ животворящий!
Сліпа була єси, незряща,
Недвига серцем; спала день
І спала ніч. А кругом тебе
Творилося, росло, цвіло,
І процвітало, і на небо
Хвалу творителю несло.
А ти, кумасю, спала, спала,
Пишалася та дівувала,
Та ждала, ждала жениха,
Та ціломудріє хранила,
Та страх боялася гріха
Прелюбодійного.
А сила Сатурнова іде та йде,
І гріх той праведний плете,
У сиві коси заплітає,
А ти ніби не добачаєш:
Дівуєш, молишся, та спиш,
Та Матір Божую гнівиш
Своїм смиренієм лукавим.
Прокинься, кумо, пробудись
Та кругом себе подивись,
Начхай на ту дівочу славу
Та щирим серцем нелукаво
Хоть раз, сердего, соблуди.
 

Складається враження від читання вірша «Н. Т.», що автор… Даруйте, герой твору підбивав клинці до героїні твору, своєї кумасі, а вона відмовила у зближенні, бо – «ціломудріє хранила». Та «страх боялася гріха». Не якого-небудь, а – «прелюбодійного». Стара діва, вона не «пішла на швидкоплинну любов» – надто старомодна і надто свято дотримувалася чистоти дівочої честі, що для неї була над усе. Волосся вже почало сивіти, а вона ще берегла свою цноту і ніяк не могла знайти собі пари.

Під кутом зору героя твору, це чи не вада: боятися гріха і незайманість («ціломудріє») зберігати… Тут усе – алегорія. Як і порада героя кумасі хоч раз зайнятися блудом.

 
Начхай на ту дівочу славу
Та щирим серцем не лукаво
Хоть раз, сердего, соблуди.
 

Себто согріши, зайнявшись блудом.

Сприймати це як серйозну пораду грішити не можна. Це, як уже мовилось, алегорія. Автор поезії «Н. Т.» сам дивується і захоплюється дівочою чистотою своєї кумасі…

Так закінчилося ще одне кохання молодого Тараса. Але все ще, як здавалося, несерйозне, коли парубок, переповнений молодечою снагою, просто залицяється до гарненької дівчини, ще не маючи наміру з нею побратися, а лише просто…

Просто пофліртувати. А це всього лише любовна гра, кокетування чи залицяння. Щоправда, до цього Тарас уже захоплювався був – хоча б Амалією. І захоплювався мовби серйозно, а потім і розчарувався.

Таке ж лучиться і з «дорогою кумасею».

Хоча… Ще довго він не міг забути, як вона легко, в’юнкою ласкою вислизнула з його обіймів, зарожевіла і, поправляючи кохтину на пишненьких груденятах, сказала відверто і прямо:

– Облиште, куме. Я – дівиця…

Не погодитися з її словами він не міг і зітхнув чи не з жалем. І навіть пошкодував, що не з ним вона проведе свої ніченьки шлюбні і не йому віддасться… Який жаль… А раптом… Раптом це його щастя, а він так легковажно відштовхнув його від себе… Та що тепер. Після бійки руками не махають. Більше йому не судитиметься побувати в Потоках.

А ось у маєтку Тарновських у Качанівці він ще побуває (потай, щоправда, зітхне, що там не виявиться його «дорогої кумасі» з Поток). Але думатиме про неї. І на прохання написати що-небудь на згадку про його відвідини Качанівки Тарас Григорович, попросивши альбом, напише в ньому всього лише два рядки:

 
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла…
 

Перевірки часом його тодішнє кохання не витримало. Та й обзаводитись жінкою він тоді теж ще не збирався, хотілося ще і ще погуляти та спізнати побільше крадених – а відтак і солодких – любощів. Але до краденої любові «дорога кумася» була не готова. Ну що ж, хай буде вона щаслива!

А його чекають інші жіночки… Тоді наче й справді відчував, що попереду його чекає найсерйозніше, найзначніше кохання, коли він ледь не побрався з любою Варварою…

Частина друга
Я любила Шевченка

…У Шевченка виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися там з коханою жінкою, про яку він так сильно мріяв в останні роки свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося збутися… Будучи натурою чуттєвою і емоційною, Шевченко, як і кожний поет, закохувався часто. Але щастя сімейного життя він так і не спізнав. Дворянки і княжни, які обдаровували його своєю близькістю, не спішили ввірити поету свою долю. Про любовні почуття Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Але в житті поета було чимало муз, що надихали його, дарували йому радість і навіювали смуток, які любили його і були любимі ним самим. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил…

«100 знаменитых людей Украины» (Харьков: Фолио, 2004)

Із записок таємного наглядача за Шевченком

Це – Селецький Петро Дмитрович, поміщик, власник села Малютинці Пирятинського повіту Полтавської губернії. В 1858–1866 роках – київський віце-губернатор. Із Шевченком познайомився у 1843-му. Відав таємним наглядом за поетом під час перебування того в Києві у 1859 році.

Його спогади про Яготин і Рєпніних вперше з’явилися друком в «Киевской старине» за 1884 рік, № 8.

«На праздниках (маються на увазі різдвяні. – В. Ч.) мы все поехали в Яготин к князю Николаю Григорьевичу Репнину. Мои воротились в тот же день, а я провел там несколько дней.

После долговременного пребывания за границей Репнины, князь с княгиней и дочерью, княжной Варварой Николаевной и сын князя Василий Николаевич поселились в Яготине…

Княгиня, рожденная Разумовская, была телом стара, но приветлива и любезна. Князь Николай Григорьевич (Волконский), внук знаменитого фельдмаршала князя Николая Васильевича Репнина, принявший в роде по женскому колену фамилию Репниных, был еще очень бодр и обладал необыкновенной памятью. Отлично образованный, замечательно умный, приветливый и гостеприимный, он занимал важный пост вице-короля Саксонии после Отечественной войны, и потом долгое время был генерал-губернатором малороссийским.

…В царствование государя Николая Павловича, в тридцатых годах, по доносу… Репнин был удален от должности малороссийского генерал-губернатора, на имение его наложено запрещение, назначено следствие, обвиняли князя в незаконном расходовании казенных денег – … князь был виновен в неправильном позаимствовании из полтавского приказа общественного призрения девятнадцати тысяч рублей для окончания постройки полтавского института… Князь Николай Григорьевич, знавший меня еще ребенком, принял меня в высшей степени любезно, и я провел у него два дня в постоянных разговорах, по большей части с стариком князем в кабинете. Не было новой книги, мало-мальски замечательной, которую князь не прочел бы, разговор его бывал интересен и поучителен. Любил вспоминать и старину, но ни слова о несправедливостях, которых был жертвой…

Княжна Варвара Николаевна, энергичная, легко увлекавшаяся девица зрелых лет, худая, тоненькая, с большими живыми, выразительными глазами, не могла скрывать своего негодования на неблагодарность к заслугам ее отца.

Вспыхивала, как порох, при малейшем намеке на дела минувших лет, но, добрая, остроумная, милая и любезная, она была провидением бедных и несчастных, раздавала, что у ней было, и принимала самое теплое участие во всех, прибегавших к ее помощи и совету.

Из посторонних в то время жили в Яготине две личности, обращавшие на себя внимание. В качестве домашнего доктора находился постоянно Фишер, вывезенный князем из Саксонии, очень умный, образованный, симпатичный человек и отличный медик. Проживал временно в Яготине в одном из многочисленных флигелей Шевченко, живописец по профессии и поэт по призванию… Как живописец он мало известен: рисовал довольно посредственно; как поэт был замечателен чистотою малороссийского языка, плавным, мерным стихом, звучными строфами, задушевным чувством, мягкою сердечностью; его «Кобзарь», в особенности его «Катерина», может считаться одним из лучших произведений в этом роде…

Старые князь и княгиня удалялись тотчас после вечернего чая в свои комнаты; мы, оставшись с молодыми Репниными, с княжной, заставляли Шевченка читать «Катерину» и неизданные им стихотворения; расходились рано. Ко мне обыкновенно приходил Фишер и Шевченко, болтали до поздней ночи. Рассказы Фишера были очень интересны; он ездил в Египет, на мыс Доброй Надежды и знакомил нас с этими отдаленными странами.

Шевченко говорил о своем прошедшем и, казалось, был совершенно доволен настоящим…

Несколько раз играл я на фортепьяно в Яготине, и музыка моя очень нравилась; Варвара Николаевна предложила мне написать оперу, либретто взялся составить Шевченко, сюжетом избрали Мазепу. Сюжет для оперы действительно богатый. Много драматизма, действия, разнородные элементы: велико- и малорусский, шведский, польский. Но в разработке драмы и в языке либретто мы расходились… Варвара Николаевна и Шевченко хотели, чтобы либретто было написано на малорусском языке, я был противоположного мнения и уверял, что Шевченко владел настолько русским языком, что хорошо напишет либретто; если писать оперу, говорил я, так писать оперу серьезную и на языке общедоступном, а не какую-нибудь «Наталку Полтавку». Каждый остался при своем мнении, тем дело и кончилось в Яготине.

Огромный деревянный яготинский дом, окруженный парком в полтораста десятин, с закругленною рекой, представлял удобное и вполне барское помещение».