Велику роботу з організації зв'язку революціонери-більшовики провели напередодні жовтневого збройного повстання у 1917 році у Петрограді (нині – Санкт-Петербург). Для керівництва збройним повстанням Петроградська Рада робітничих і селянських депутатів утворила Військово-революційний комітет (далі – ВРК) під головуванням М. Подвойського, який розміщався у Смольному інституті. До складу ВРК увійшов відділ зв'язку, що відповідав за роботу центральної телефонної станції Смольного інституту та підтримку прямих ліній зв'язку з регіонами можливих військових дій.

З перемогою революції Петроградська Рада стала головним виконавчим органом нового уряду. Змінилося і призначення засобів зв'язку: із засобів керування збройним повстанням вони перетворилися в засоби керування державним апаратом. Зв'язок «Смольного» став, власне кажучи, урядовим зв'язком, тому що він став використовуватися винятково для обслуговування вищих державних органів влади. У систему цього зв'язку ввійшли центральна телефонна станція «Смольного», локальні станції, телеграф «Смольного» та Царскосельська радіостанція.

Після утворення вищих органів державного управління – Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (далі – ВЦВК) і Ради Народних Комісарів (далі – РНК) – колишній відділ зв'язку ВРК увійшов у повному складі в апарат ВЦВК. Головним завданням відділу, керівником якого став М.Ф.Андреєв, тепер було забезпечення телефонним і телеграфним зв'язком ВЦВК і РНК. У той час у кожному відомстві не було можливості мати своїх фахівців зв'язку, тому кожен надійний зв'язківець був на особливому рахунку.

Голова РНК В. Ленін наполягав на тому, щоб урядовий зв'язок діяв безперебійно в будь-яких ситуаціях, був якісним і, найголовніше, забезпечував таємність переговорів. Для виконання цих вимог в основу організації зв'язку були покладені наступні принципи: забезпечення зв'язку по дротах, спеціальний відбір обслуговуючого персоналу, встановлення суворого порядку користування засобами зв'язку, застосування спеціальних шифрів і умовних сигналів.

Під час громадянської війни в Радянській республіці активно розвивався військовий зв'язок. Були проведені заходи з метою забезпечення централізованого керівництва військовим зв'язком і чіткою взаємодією органів військового зв'язку з установами Народного комісаріату пошти і телеграфів (далі – НКПіТ). У травні 1918 року до складу НКПіТ був введений відділ військового та військово-морського зв'язку.

Основа урядового зв'язку була закладена в 1918 році при переїзді Радянського Уряду до Москви. Силами фахівців відділу зв'язку ВЦВК, НКПіТ, а також Московської міської телефонної мережі була спроектована та побудована мережа урядового зв'язку в Кремлі. У вересні 1918 року в телефонній кімнаті Кремля був встановлений 100-номерний концентратор прямих проводів «ЦБ-100/20».

У січні 1919 року для роботи на концентраторі, що був встановлений у телефонній кімнаті Голови РНК, були введені 3 посади телефоністок. Із цього моменту концентратор став спеціальним комутатором мережі зв'язку уряду, до якої були включені 104 абоненти. У серпні 1920 року було прийнято «Положення про відділ зв'язку» Кремля.

У вересні того ж року з метою покращення керівництва військовим зв'язком була введена посада Надзвичайного комісара пошт і телеграфів при Головнокомандувачу Збройними Силами республіки. У той же час при штабах фронтів були створені поштово-телеграфні відділи НКПіТ, що відповідали за забезпечення зв'язку Головкому, штабів фронтів і армій. Військовим зв'язком у вищій ланці займалися Центральне управління військових повідомлень, НКПіТ і Головне військово-інженерне управління.

Місяцем пізніше РНК був затверджений вищий орган з керівництва зв'язком у країні – Верховна комісія телеграфного зв'язку (Верхкомтель). У 1918 році активно створювалися радіомагістралі, що зв'язали Москву з найбільшими адміністративними центрами республіки, а також зі столицями Франції, Німеччини та Туреччини.

Наприкінці 1918 року нарком пошти і телеграфів В. Подбельський вніс пропозицію до Управління справами ВЦВК про виведення переговорної станції Кремля з підпорядкування ВЦВК і злиття її з міським телеграфним відділенням при РНК в одне відділення зв'язку. Керівник справами ВЦВК погодився з пропозицією, і до кінця січня 1919 року зявилось 29-е міське відділення зв'язку.

Таким чином, відділ зв'язку перетворився на орган, що відав тільки телефонним зв'язком уряду, що підтверджувалося рядом рішень, прийнятих Презідіумом ВЦВК у жовтні 1920 року та стосувалися, зокрема, відділу зв'язку Кремля. Змінився і статус відділу: після виділення з його складу телеграфного переговорного пункту РНК він ставав підвідділом зв'язку ВЦВК, який відповідав за забезпечення керівників партії та уряду телефонним зв'язком і ставився в подвійне підпорядкування: з питань обслуговування керівників партії та уряду – РНК і ВЦВК, а з технічної політики в частині перевлаштування мережі і підвищення якості зв'язку Кремля – Управлінню Московської телефонної мережі (далі – УМТМ).

При цьому начальник зв'язку Кремля, що був відповідальною особою за роботу зв'язку уряду, призначався ВЦВК; телефоністки, які обслуговували «верхній» і «нижній» комутатори, входили, відповідно, до штатів РНК і ВЦВК; штат працівників, призначених для обслуговування лінійно-кабельного господарства, визначався УМТМ. Кадри, укомплектовані за цим штатом, виділялися відділу зв'язку Кремля на правах прикомандированих – старший групи (механік або технік) прикомандированого складу входив у відділ зв'язку Кремля на правах помічника або заступника начальника зв'язку Кремля.

Військовий зв'язок радянської республіки також розвивася. Так, 20 листопада 1919 року був виданий наказ Революційної Військової Ради (далі – РВР) про створення Управління зв'язку РСЧА. На фронтах були сформовані управління зв'язку фронтів, в арміях і дивізіях – відділи зв'язку, введені посади начальників зв'язку фронту та армії. Цей день вважається датою створення військ зв'язку РСЧА як самостійних військ.

До кінця 1919 року в телефонній кімнаті Кремля з'явилися телефонні апарати прямого зв'язку з фронтами. У лютому 1920 року сформований спеціальний загін зв'язку Штабу РСЧА, а в травні того ж року – радіотелеграфний дивізіон для забезпечення зв'язку у вищій ланці керівництва фронтами та арміями.

До кінця 1920 року для керування фронтами, арміями та укріпленими районами було сформовано: 1 спеціальний потяг зв'язку, 13 окремих батальйонів зв'язку, 18 окремих телеграфно-телефонних дивізіонів, 40 телеграфно-експлуатаційних рот, 75 телеграфно-телефонних рот, 13 окремих рот зв'язку, 3 радіобази, 16 окремих радіодивізіонів, 38 окремих радіостанцій, 8 рот «летючої» пошти, 21 склад зв'язку, 25 майстерень зв'язку, 26 дислокаторних поштових відділення.

Незважаючи на значну перевагу радіозв'язку в порівнянні з проводовими засобами зв'язку, для яких були необхідні постійні повітряні лінії великої довжини, майже весь зв'язок вищого військового керівництва того часу базувався на використанні повітряних ліній зв'язку та окремих проводів. Часткова відмова від радіозв'язку було обумовлена тим, що стало відомо про успіхи білогвардійських служб радіоперехоплення та дешифрування. Саме тому зв'язок Штабу РВР зі штабами фронтів і армій здійснювався по окремих проводах через польові телеграфні контори, як правило, з використанням апаратів Бодо, Юза та Уітстона. Телефонний зв'язок застосовувався на невеликі відстані, в основному, в оперативній ланці.

17 серпня 1920 року РНК було прийняте рішення про закупівлю за кордоном першої АТС та монтаж її в Кремлі. 20 вересня 1921 року фірма «Сіменс» поставила замовлене устаткування, однак технічної документації у пакувальних ящиках не виявилося. Крім того, АТС була 3-проводовою, як і усі на Заході, тому протягом 1922 року її довелося самотужки переробляти на 2-проводовий режим роботи. 17 лютого 1923 року перша АТС ВЦВК була введена в дію. Це був початок системи АТС-1, яка стала відомою як «вертушка». На відміну від звичайної телефонної мережі, де у той час з'єднання відбувалося через телефоністку, абоненти з'єднувалися один з одним за допомогою АТС і дискового номеронабирача.

В середині серпня 1921 року були затверджені положення та інструкції управлінь і установ ВЦВК, в яких було визначено місце та функції кожного підрозділу найвищого законодавчого органу держави. Згідно «Положенню про підвідділ зв'язку», останній був підпорядкований Управлінню справами ВЦВК і забезпечував функціонування «верхнього» і «нижнього» комутаторів, а також АТС Кремля, роботи з монтажу якої у той час вже велися. Це означало, що будь-які розпорядження організаційно-технічного характеру (зокрема підключення телефонних апаратів до мережі ВЦВК) могли виходити тільки від керівника справами ВЦВК або його заступника.

Зміна штатній чисельності підвідділу зв'язку (вона зросла до 31-ї одиниці за рахунок введення посад механіків з обслуговування АТС Кремля) і ускладнення виконуваних завдань в результаті введення в його підпорядкування Кремлівської АТС не вплинули на зміну статусу підвідділу. По мірі налагодження роботи АТС підрозділ піддавався неодноразовим скороченням. Так, рішенням комісії зі скорочення штатів службовців апарату ВЦВК від 7 травня 1923 року підвідділ зв'язку був скорочений на 3 одиниці зі встановленням штату у 26 одиниць.

Крім істотних зрушень в якісних і кількісних характеристиках інфраструктури електрозв'язку країни, 1920-і роки ознаменувалися цілим рядом реорганізацій структур спеціального зв'язку уряду. Це було обумовлено, перш за все, утворенням СРСР, внаслідок чого на порядок денний встало завдання розмежування повноважень законодавчих і виконавчо-розпорядчих органів влади РРФСР і новостворюваних аналогічних союзних органів. У структур, покликаних забезпечувати зв'язком вищі ешелони влади, обсяг завдань в цей час істотно зріс.

По мірі створення загальносоюзних органів управління вони ставали абонентами урядової мережі зв'язку. Поки йшло становлення союзних органів влади, а потім – робота комісій з розмежування повноважень між союзними і республіканськими органами влади, технічні служби владних структур РРФСР несли тягар турбот щодо забезпечення функціонування та обслуговуванню як своїх, російських органів, так і всесоюзних. Це вимагало від нечисленного підвідділу зв'язку ВЦВК постійної і кропіткої роботи. Разом з тим, штат його продовжував залишатися таким же.

Робота з розмежування функцій союзних і республіканських органів, результати якої безпосередньо торкнулися підвідділу зв'язку ВЦВК, була розпочата у 1923 році заходами щодо скорочення штатів технічних і допоміжних служб ВЦВК і впорядкуванню їх діяльності. Проміжним результатом цих зусиль з'явилося скасування 1 грудня 1923 року Управління справами ВЦВК і Управління Кремлем і будинками ВЦВК з передачею їх функцій знов організованому адміністративно-господарському відділу (далі – АГВ) ВЦВК.

АГВ, у свою чергу, складався з трьох підвідділів: адміністративного, господарського і житлово-експлуатаційного (далі – ЖЕП). Статус підвідділу зв'язку знижувався, він ставав відділенням зв'язку у складі ЖЕП. Услід за загальною реорганізацією установ ВЦВК було проведене також істотне їх скорочення. Якщо до цього ЖЕП налічував у своєму складі 563 людини, то після реорганізації – тільки 185. Примітно, що цей процес не торкнувся підрозділу зв'язку Кремля.

У грудні 1924 року штат відділення зв'язку був навіть збільшений і доведений до 34 одиниці. А 7 липня 1926 року АГВ ухвалою секретаріату Президіума ВЦВК був перейменований у господарський відділ (далі – ГВ). Відділення зв'язку на той момент налічувало в своєму складі 33 людини, а всього у 1926 році у ГВ працювало 210 співробітників. Начальником відділення, як і раніше, був М.Ф.Андреєв.

До 1928 року всі організаційні узгодження між республіканськими та союзними органами державної влади були завершені. Відділення зв'язку ВЦВК передавалося у ведення союзного ЦВК, а штати його збільшувалися за рахунок механіків і монтерів АТС, внаслідок чого чисельність відділення була доведена до рівня, необхідного для нормального функціонування урядової мережі зв'язку. Організаційно цей підрозділ, знов реорганізований у підвідділ зв'язку, додавався цивільному відділу Управління Коменданта Московського Кремля (далі – УКМК) НКО, службовці якого вже у той час перебували на службі в ОДПУ.

В результаті наступних реорганізацій підвідділу, в структурі УКМК у 1935 році був утворений відділ технічного зв'язку, який у 1936 році був переданий разом з УКМК до складу НКВС. В майбутньому, у 1946 році відділи зв'язку УКМК і Головного управління охорони (далі – ГУО) НКВС були об'єднані в єдиний Відділ урядового зв'язку ГУО МДБ СРСР, на який була покладена відповідальність за організацію міського урядового зв'язку в Москві.

Наприкінці 1920-х років в умовах політики жорсткої централізації, що проводилася вищим партійно-державним керівництвом СРСР, дозріла найгостріша необхідність у вдосконаленні системи управління державою та його найважливішими інститутами. При цьому функцію телекомунікаційної основи управління повинна була реалізувати система відокремленого елітного спеціального зв'язку, яка б дозволяла забезпечити не тільки оперативність переговорів, але і конфіденційність передаваної по її каналах інформації.

Завдання створення подібної системи зв'язку з 1 грудня 1929 року було покладене на Оперативний відділ (далі – ОВ) Секретно-оперативного управління (далі – СОУ) ОДПУ, у складі якого для цього було утворене 4-е відділення. Саме цей підрозділ, крім забезпечення усіма видами зв'язку підрозділів ОДПУ та контролю телефонної мережі, прийняв на себе відповідальність за організацію і створення мережі міжміського високочастотного (далі – ВЧ) телефонного урядового зв'язку. Начальником відділення до 7 червня 1936 року був Іван Юрійович Лоренс. НКВС також не залишилось осторонь цього завдання, де у 1928 році за розпорядженням Сталіна була створена група секретного зв'язку.

Зв'язок називався ВЧ, тому що по проводах передавався струм високої частоти, модифікований звуковим сигналом від мембрани мікрофону телефонного апарату. Такий сигнал, як і сигнал радіозв'язку, не сприймався людським вухом без відповідної обробки, тому сприяв конфіденційності переговорів і не піддавався простому перехопленню, оскільки звичайним телефонним апаратом підслухати було неможливо.

До середини 1930-х років у якості пристроїв ВЧ ущільнення на каналах урядового міжміського зв'язку використовувалася, в основному, апаратура імпортного виробництва (головним чином, «Телефункен»), і лише в окремих випадках – дослідні зразки аналогічної вітчизняної апаратури. Важливо підкреслити, що в кінці 1920-х – першій половині 1930-х років застосування принципу ВЧ телефонування (перенесення розмовного частотного спектру у ВЧ область) вважалося гарантом забезпечення конфіденційності телефонних переговорів. Тому організація урядового зв'язку по каналах низької частоти (далі – НЧ) допускалася лише у виняткових випадках.

Цей чинник зумовив необхідність упровадження на мережі міжміського урядового зв'язку вітчизняної ВЧ апаратури. Найважливіше значення мало впровадження апаратури ВЧ телефонування (ущільнення) на повітряних лініях зв'язку. Це дозволило по одній парі мідних проводів передавати одночасні декілька телефонних розмов, що підвищило ефективність використання дорогих лінійних споруд.

Завдання організації виробництва подібної апаратури тривалий час значно випереджала економічні можливості країни. Річ у тому, що перші досліди багатоканального телефонування в СРСР проводилися ще у 1921 році колективом інженерів радіовідділу та радіолабораторії московського заводу «Электросвязь» під керівництвом В.М.Лебедєва.

Найбільш ранні зразки апаратури ВЧ телефонування були фактично радіоапаратурою, пристосованою для роботи по кабелях. Перші досліди передачі розмовних сигналів по проводах методом радіозв'язку були здійснені у 1922 році. У 1922—23 роках в Ніжегородськой лабораторії інженером А.Ф.Шоріним проводилися перші досліди у справі застосування методів радіозв'язку для передачі телеграфних сигналів.

У 1923 році учений П.В.Шмаков закінчив досліди з одночасної передачі 2-х телефонних переговорів на ВЧ і одного – на НЧ по кабельній лінії протяжністю 10 кілометрів. А у 1925 році на ленінградській науково-випробувальній станції під керівництвом П. Азбукіна була вперше розроблена та виготовлена апаратура ВЧ телефонування для мідних ланцюгів. Вона була встановлена на лінії Ленінград (нині – Санкт-Петербург) – Бологоє На цій же лінії були здійснені перші досліди, пов'язані з отриманням декількох телеграфних зв'язків замість одного телефонного. Для цього була застосована так звана система тонального частотного телеграфування.

У 1927 році була створена апаратура ВЧ телефонування «ОСА-406», що дозволила здійснювати по одному мідному ланцюгу 3 телефонні розмови. У листопаді 1927 року була введена в дію найбільша по протяжності лінія телефонного зв'язку в Європі (3268 км.) Ленінград – Баку. У 1930 році були побудовані лінії міжміського ВЧ зв'язку Москва – Ленінград і Москва – Харків (столиця України) через Тулу, Орел і Курськ.

Споруджені наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років ВЧ лінії урядового зв'язку були надзвичайно витратні в експлуатації. Якщо на етапі впровадження цікавих радіоінженерних напрацювань усе було добре, то при їхній експлуатації проявлялися недоліки. Так, більше 300 абонентів «кремлівської» системи урядового зв'язку обслуговувалися по всій країні відразу 80 станціями, а для ущільнення сигналу на лініях використовувалася вітчизняна апаратура. Щоб уникнути неполадок, в Англії для ВУЗ був закуплений спеціальний комутатор фірми «Стандарт». Завдяки йому користувачі «кремльовки» могли зв'язуватися один з одним в автоматичному режимі (так званий «негайний» зв'язок), або робити попередні замовлення через телефоністку. Крім того, якщо ВЧ-лінія була вільна, по ній можна було передавати й урядові телеграми.

Наказом ОДПУ №308/183 від 10 червня 1931 року була введена (з 1 червня) нова структура ОДПУ, згідно з якою 4-е відділення ОВ СОУ стало 5-м відділенням ОВ ОДПУ. На нього було покладено завдання щодо забезпечення державних високопосадовців секретним телефонним ВЧ зв'язком. З того часу 1 червня в СРСР було прийнято вважати офіційним днем народження урядового міжміського зв'язку.

10 липня 1934 року ОДПУ увійшло до складу НКВС як ГУДБ, а його регіональні органи увійшли до складу регіональних управлінь НКВС. ОВ ОДПУ був реорганізований в ОВ ГУДБ. У тому же році була введена в дію станція урядового зв'язку в Києві. З 25 грудня 1936 року ОВ став 2-м відділом ГУДБ, у складі якого відділення урядового ВЧ зв'язку (далі – ВУЗ) стало 3-м відділенням.

Недостатня розвиненість радіотехнічної промисловості та нечисленність кваліфікованих кадрів були серйозними перешкодами на шляху організації розробки та серійного виробництва вітчизняної апаратури ВЧ телефонування і телеграфування, зокрема для урядового зв'язку. Лише завдяки зусиллям інженерно-технічного складу у 1934 році на ленінградському заводі «Красная Заря», директором якого був з 1933 року М.В.Ясвойн, була закінчена розробка й почалося крупносерійне виготовлення 3-канальної апаратури ВЧ телефонування «СМТ-34» (система багатоканального телефонування 1934-го року).

Ця апаратура двосмугової системи з передачею в лінію несучої частоти працювала в смузі частот 10,4—38,4 кГц. У 1935 році вітчизняна промисловість почала випускати 3-канальну апаратуру ущільнення ланцюгів типу «ОСМТ-35», що працювала в спектрі 6—30 кГц без передачі в лінію несучої частоти. Апаратура забезпечувала автоматичне регулювання підсилення, вищу якість передачі та велику дальність дії. Оснащення центральної та периферійних ВЧ станцій цим типом апаратури ущільнення повітряних ланцюгів дозволило до кінця 1930-х років практично виключити використання на мережі міжміського урядового зв'язку подібної апаратури іноземного виробництва.

Розвиток мережі міжміського урядового зв'язку стимулювався ще і тією обставиною, що у 1930-і роки в СРСР було розгорнуто активне будівництво магістральних постійних повітряних ліній зв'язку середньої і великої протяжності. Необхідність їх введення в експлуатацію диктувалася збільшеними вимогами до системи управління в ході індустріалізації, а також зміцненням обороноздатності держави. У кожному окремому випадку керівництвом НКВС, як правило, виносилося клопотання про передачу наркомату виділених ВЧ каналів для організації урядового міжміського зв'язку.

Починаючи з червня 1936 року до керівництва ВУЗ прийшли люди, обізнані з теорією та практикою організації зв'язку. Начальником відділення був призначений Іван Якович Воробйов, який до цього очолював відділення зв'язку АГУ НКВС. Помічником начальника відділення був призначений Ігор Васильович Вінецький, який у 1928—1936 роках працював на посаді інженера для доручень при заступнику наркома зв'язку та одночасно співробітника ОВ. Старшим техніком-інженером був призначений Михайло Ілліч Ільїнський, молодий фахівець, який вже мав наукові роботи в сфері електрозв'язку.

У 1936 році при будівництві повітряних магістралей зв'язку №№557—558 Харків – Сімферополь було створено станцію ВЧ-зв'язку в Запоріжжі. Наказом по Управлінню НКВС УРСР по Запорізькій області №224 від 03.07.1939р. до штату 2-го спецвідділення (ВЧ зв'язок) додатково було введено 4 посади. Тоді ж на телефонній станції, що ослуговувалася штатом із 4-х осіб, було встановлено комутатор «ЦБ» ємністю на 200 абонентів.

У 1936 році закінчилося будівництво, а у 1939 році була введена в дію щонайдовша в світі повітряна міжміська телефонна магістраль Москва – Хабаровськ з використанням 3-канальної апаратури «СМТ-35» протягом 8615 кілометрів, яка пізніше була продовжена до Владивостока.

У той же час було відкрито станцію ВЧ зв'язку у Севастополі та організовано урядовий ВЧ зв'язок на території Криму при будівництві магістральної лінії Москва-Севастополь через Харків і Запоріжжя. До 1936 року ВЧ зв'язок був встановлений з 12 адміністративними центрами СРСР, зокрема із Смоленськом і Мінськом (1932), Горьким (нині – Нижній Новгород) і Ростовом (1933), Києвом (1934), Ярославлем, Тбілісі і Севастополем (1936). А до 1937 року в мережу ВЧ зв'язку були включені 10 урядових дач Чорноморського узбережжя.

До того ж збільшення кількості периферійних станцій та числа абонентів урядового зв'язку, що ними обслуговувалися, потребувало налагодження виробництва АТС. Тому ще у 1937 році на заводі «Красная Заря» під керівництвом і за безпосередньою участю Ільїнського була розроблена перша міжміська АТС для ВЧ зв'язку на 5 абонентів і 10 каналів «МА-5» та її зменшений варіант на 3 абоненти «МА-3». У 1938 році ця апаратура, що дозволяла здійснювати автоматичне з'єднання абонентів, пройшла державні іспити, а з початку 1939 року поступила в серійне виробництво. А для станцій урядового зв'язку у тому же році була розроблена спеціальна установка – стояк буферного електроживлення, що забезпечував роботу ВЧ станцій у польових умовах і при виході з ладу джерел електроживлення загального користування.

Таким чином, протягом всього трьох років (1934—1937) був здійснений істотний стрибок у галузі розвитку вітчизняних засобів електрозв'язку, що дозволив створити передумови для впровадження на мережі урядового зв'язку каналоформуючої (ВЧ телефонування і телеграфування) та комутаційної апаратури, що відповідала б вимогам часу.

З 7 серпня 1937 року ВУЗ як 8-е відділення увійшло до складу 12-го відділу (оперативної техніки) ГУДБ, який був утворений наказом НКВС №00464. На укомплектовування цього відділу були виділені штати та особовий склад 5-го, 6-го, 7-го, 8-го і 9-го відділень 2-го відділу ГУДБ, 5-го відділення 9-го відділу ГУДБ і спецгрупи 3-го відділу ГУДБ.

З 23 вересня 1937 року ВУЗ було перейменоване у 3-е відділення 12-го відділу. З 9 червня 1938 року наказом НКВС №00378 відділ був перейменований у 2-й спецвідділ, а ВУЗ у його складі став 3-м відділенням. Його начальником став лейтенант держбезпеки Воробйов, а його помічником – лейтенант держбезпеки Ільїнський.

Спецвідділ здійснював так звану мікрофонну та телефонну роботу, проводив перлюстрацію, обслуговував урядові органи урядовим ВЧ-зв'язком, виготовляв необхідні в оперативній роботі відділів різного роду документи, вів перехоплення радіопередач закордонних станцій, виявляв нелегальні станції на території СРСР, проводив секретні виїмки. Окрім обслуговування оперативних відділів НКВС технічними засобами спостереження, 2-й відділ ГУДБ займався і проведенням науково-дослідних і експериментальних робіт у цій сфері.

20 жовтня 1938 року в результаті адміністративно-територіального ділення Далекосхідного краю були утворені Хабаровський і Приморський краї. Наказом начальника Управління НКВС СРСР по Хабаровському краю від 29 листопада 1938 року №00172 у складі спецвідділу Управління була створена група ВЧ зв'язку, до складу якої увійшло 13 осіб. Очолив підрозділ військовий технік 1-го рангу М.С.Хворостянський, що працював до цього інженером на Хабаровському телеграфі.

У 1939—1940 роках фахівці Центрального науково-дослідного інституту зв'язку і заводу «Красная Заря» розробили першу вітчизняну 12-канальну систему ВЧ телефонування по мідних ланцюгах повітряних ліній зв'язку. Впровадження цієї апаратури дозволило значно збільшити пропускну спроможність міжміських телефонних ліній. В період Вітчизняної війни ця апаратура успішно забезпечувала зв'язок на магістралі Москва – Ленінград.

Важливої віхою в розвитку урядового міжміського зв'язку як усієї радянської країни, так і України зокрема, став 1938 рік, і перш за все тому, що протягом цього року (вперше з початку розвитку ВЧ-зв'язку) Урядом СРСР було прийнято 3 постанови з однаковою назвою «Про розвиток урядового ВЧ зв'язку». Перша постанова №53/ко від 5 січня 1938 року було націлена винятково на зміцнення матеріально-технічної бази урядового зв'язку, зокрема, у ній передбачалася розробка й постачання міжміських АТС для НКЗ України. Інші постанови №454—97сс від 9 квітня і №1240—300сс від 17 листопаду 1938 року передбачали розширення мережі урядового міжміського зв'язку та налагодження роботи станцій ВЧ телефонного зв'язку на таких напрямках, як Київ – Харків, Київ – Одеса і Київ – Дніпропетровськ.

Організація нових ВЧ станцій і встановлення нових апаратів ВЧ-зв'язку проводилися тільки з санкції наркома внутрішніх справ або його першого заступника. Включення ж нових міст у мережу ВЧ зв'язку та оснащення її спеціальною технікою здійснювалося відповідно до рішень РНК СРСР.