Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

– Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

– То, власне, ми з ним обоє і знайшли, – сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

– То це ти був із ним?

– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

– І ви з ним її викопали?

– Так.

– А потім обклали дровами й підпалили?

– Так.

– Обоє?

– Так. Нас тільки двоє й було.

– І коли вона вибухнула, ви були разом?

– Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіянця. Здавалося, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?

Таргани

У певні дні вдосвіта моя бабуся вирушала на луги і збирала трави, поверталася, коли всі ще спали, і заходилася в’язати зілля в пучечки та вішати на стінах. Завдяки цьому мої дитячі літа наскрізь просякли дивовижною гамою пахощів, адже і спав я на подушці, яку бабуся набила висушеним зіллям. Тільки покладеш голову на таку подушку, і враз провалюєшся в глибоку саджалку сну, де вже тебе підхоплює лагідна течія і несе, вигойдуючи, всю ніч до самого ранку.

Хвороби, від яких лікувала бабця, видавалися мені загадковими і чудними. Частенько до нашої хати забігали молоді дівчата й купували якесь таємниче зілля, а я інколи намагався підслухати, про що ж вони шепочуться на кухні:

– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дівчина.

– Коли не більше місяця минуло, то поможе, – твердо відказувала бабця.

– А коли більше?

– Ну, то спробуємо іншого способу.

– То, може, відразу?

– Дайсі на стриманє, доню. Поп’єш того узвару тиждень, а тоді приходь.

Уява моя вимальовувала чародійний напій із зілля, завдяки якому дівчата могли перетворюватися на пташок і літати попід небесами або ставати невидимими. Але бабця, не зморгнувши оком, пояснила, що то приворотне зілля, аби коханого повернути, і мені відразу стало нецікаво.

Коли дівчата приходили до бабці проколювати вуха, я неодмінно асистував при цій процедурі і тримав слоїчок зі спиртом, у якім плавали білі шовкові ниточки засилені в голки. Бабця вибирала пінцетом голку з ниточкою, проколювала дівчині вухо і зав’язувала ниточку на ґудз. Через кілька днів, після того, як ранка заживала, бабця висмикувала ниточку, а натомість засиляла кульчики.

Одначе зілля було не єдиним засобом лікування. Існував ще один дуже вже нетрадиційний спосіб – лікування різними жучками і тарганами, яких бабця засипала у пляшки, слоїки, бутлі і заливала тим або іншим плином, а потім виставляла на сонце, і тоді там відбувалися якісь дивні містичні процеси, внаслідок чого утворювалася чудодійна настоянка, котру бабця потім по крапельках вділяла всім стражденним. Особливою привабою відзначалися слоїки з жуками, яких збирали на ясенах. На жодних інших деревах цих дивовижних неймовірно красивих перламутрово-зелених жуків я не бачив. Бабця, ясна річ, сама на ясен не лазила, але завше знаходила когось, хто їй тих жуків назбирував. Ясенові жучки помагали при болях в колінах і суглобах, їх накладали на болюче місце і замотували бинтом.

З ясеновими жуками проблеми не було, у червні вони обсідали кожен листочок, кожну галузочку і ліниво перебирали лапками та ворушили вусиками. Коли по них сягала чиясь рука, жучки навіть не чинили спроби тікати, і щойно опинившись у пальцях, починали розпачливо бити ніжками, здивовано крутити голівками і напружувати свої довгі тугі тільця. Та все намарне, їх чекала завше однакова доля – опасти у слоїк, де вже десятки їхніх кумплів гарячково копошилися, лізли кудись у різні боки, спинаючись на гладеньке скло, спихаючи одне одного, і хіба що роздратовано похрумкувати крильцями. З тої хвилі вони вже не втихомирювалися до самої смерти, вже ніколи до них не повертався той солодкий сомнамбулічний стан мрійливої дрімоти на листочку ясена, залитого сонячним сяйвом, золотий саркофаг оливи ставав їхнім останнім притулком. Там вже вони, ув’язнені в густий тягучий плин, поволі знемагали і, впокорено склавши лапки на грудях, випускали крізь марлю мікроскопічні праведні душі в свій жучиний рай.

А ще бабуся скидала жучків до бутля, пересипаючи кожен шар цукром. Бутель, зав’язаний марлею, морився на підвіконні, вбираючи радісне тепло. Коли він наповнювався, і цукор набирав рожевого відтінку, бабуся заливала його до половини оцтом, а решту – спиртом. Бутель продовжував засмоктувати в себе світло, поки суміш не темніла до кольору смаженого цукру. Все, що мало осісти, осідало на дно, а рідина поволі випрозорювалася і вигравала в променях сонця. Але то вже була не просто рідина, а засіб від ревматизму.

Коли приходили пацієнти, бабуся поїла їх з ложки тією жуківкою, а самих жучків прикладала до болючого місця. Пацієнт кривився, і золотаві краплі стікали з кутиків уст.

Під бабусиними пальцями жучки, висотані спиртом, лускали і розсипалися, пальці їх розтирали по тілу, доки не лишалося іно саме зеленаве лискуче порохно, але й воно небавом зникало, а бабуня тим часом шепотіла щось таємниче і мудре. Цей шепіт змушував завмирати й тривожно вслухатися, мовби це стосувалося і мене. Дивовижні заклинання, мов сріберний серпанок, закутували мене і пеленали, і я підкорявся їхній чарівливій дії, линучи в уяві лісами й лугами, ріками і ярами до моря-океану, до острова Буяна, де дуб зеленим гіллям хитає, де зміїна цариця Лага усі болячки на себе приймає.

Тарганів бабуся розкладала на бритванці і кілька днів сушила то в братрурі, то над плитою. Потім кришила туди розпечені каштани, листя любистку, березові бруньки, а вкінці все це так само засипала до бутля і заливала теплою водою. За кілька днів вода робилася яскраво-червоною і густою, мов сироп, але водночас і прозорою. За цим трунком найбільше питали дівчата і молоді жінки.

З тарганами був більший клопіт, оскільки мешкали ми на маленькій вуличці, обсадженій маленькими будиночками, а таргани зазвичай селилися в багатоквартирних кам’яницях, заселених нашими визволителями, котрі привезли тарганів із собою. Раніше їх у наших краях ніхто не бачив, але відразу по війні таргани хутко завоювали нові терени. Недурно й дід мій називав їх москалями, а як я вже пізніше довідався, то так їх називали по всій Европі. Якщо якась нерозважна тарганяча родина відважувалася проникнути в будиночок на околиці, то її хутко виявляли і знищували. Боротися ж із тарганами і плюсквами в кількаповерхових будинках було куди складніше, адже успішність такої боротьби завше залежала від того, чи всі мешканці одночасно візьмуться за винищення влізливої комашні.

Тому цей скарб бабуся змушена була замовляти. Коли їй приносили ще живих тарганів, я любив прислухатися, як вони шкребуться в паперовому пуделочку, як сваряться і нарікають, намагаючись второпати, у яку ж це халепу вони потрапили. Їм, вочевидь, була незрозумілою висока мета, якій вони приносилися в офіру, і щоразу важче й важче було їх добувати. А може, то їхні табори витарганіли уже так, що тільки окремі четарі наважувалися вискакувати з запічків, щоб знайти якогось харчу. Одне слово, бабуня вже мусила і мене залучати для добування тарганів, котрі приносили до нашого родинного бюджету помітну лепту.

Одного такого разу бабуся послала мене за ними до старого Гершеля, що мешкав у перехнябленій халупі на сусідній вуличці. Гершель жив там від народження, мав колись родину, дітей, але всі вони загинули в гетто. Єдиному Гершелеві вдалося порятуватися і то завдяки Дзюньові.

Дзюньо не відзначався особливою відвагою і жодною мірою не міг претендувати на героя, бо був заслуженим злодієм. За Польщі спеціалізувався на стрихах, звідки волік простирадла і напірники, сорочки і калісони, майтки і панчохи. Таких злодіїв називали «павуками». Війна обірвала його кар’єру і принесла напівголодне існування. Але однієї дощової осінньої днини хтось постукав у вікно. Дзюньо визирнув і побачив переляканого обшарпаного Гершеля, котрий, виявляється, щойно чкурнув із гетто. Уся його рідня на ту пору щезла в таборі, гетто невмолимо звужувалося, маліло і безлюдніло.

Тої ночі Дзюньо з Гершелем почали копати під повіткою схрон, копали його тиждень, виносячи в кошиках землю на город і розсіваючи її так, аби не надто кидалося в очі. І стали вони жити разом, двоє самотніх чоловіків. Як виявилося, вони були спасінням одне для одного, бо Гершель прийшов не з пустими руками, а приніс вузлик золота, яке йому подарував знайомий перед смертю. Дзюньо потихеньку спродував коштовності й купував харчі. Так вони й вижили. А по війні Гершель знову повернувся у свою старезну халупу, в якій на нього не чекала жодна жива душа, крім сімейства тарганів. І Гершель не став їх виганяти, вони йому не заважали, вигулькуючи тільки в сутінках та претендуючи винятково на недоїдки. Чимось вони нагадували йому і його народ, загнаний за дроти, що тільки вночі наважувався прокрадатися поза межі гетто в пошуках харчів.

Особливий привілей мали павуки, які вільно собі розселялися по стінах і вікнах, заволікаючи павутиною геть усі кутки і щілини, а в ній борсалися зелені тлусті мухи, поступово перетворюючись у щось безформне і висушене.

А ще у Гершеля була сухоребра кляча, яку він запрягав до воза і виїжджав вимінювати різне шмаття, натомість пропонуючи виліплені з глини свищики у формі когутиків або коників. Часто він садив мене поруч себе і давав у руки батога, я кричав:

– Гайта! Вісьта! Вйо! Трррр! – і батіг весело цьвохкав у повітрі, а кляча хвицала копитами і трусила гривою.

Коли я прийшов до старого, то застав його на городі серед височенних зелених пагонів бобу, на кожному з яких рясніли грубі, завтовшки з мою руку, стручки. Від молитов, які промовляв Гершель, городина проростала настільки буйно, що в кропі я міг заховатися з головою, а на велетенському соняхові звив собі гніздо бузьок. Одна лише біда, що не тільки городина набирала незвичних велетенських розмірів, а й бур’яни і комахи, які в них мешкали. Отже, потрапивши у ці хащі, можна було наразитися на атаку якої-небудь розбзиканої бабки чи зварйованого стриконика. Тому я не наважувався ніколи забрідати сюди і гукав господаря знадвору.

Старий з оберемком стручків мовчки пошкандибав до хати і так само мовчки заходився їх лущити. Робив це дуже спритно своїми восковими кістлявими пальцями. Світло-зелені зерна завбільшки з яйце лунко падали до баняка.

– Слава Йсу, – сказав я і, вмостившись біля нього, почав помагати.

– Ти добрий хлопець, – сказав Гершель. – Але таргани теж добрі. Нічого мені злого не зробили. Чому я маю віддавати їх тобі на поталу?

Він володів однією незбагненною здатністю – читати чужі думки. Всі вже звикли, що він завше починає розмову першим, і ніхто не дивувався.

– Таргани вірять у мене, – продовжив старий. – Я для них і Господь, і цар. Я владарюю справедливо, і в них нема ані найменшого заміру скинути мене з престолу. Бо ж недурно і бен Азай сказав: «Намагайся сповнити добрий учинок, хоч би й зовсім дрібний, але тікай від гріха, бо один добрий учинок породить наступний добрий учинок, а гріх породить наступний гріх, і тоді як платою за добро є добро, то платою за гріх є гріх».

– Так написано в Торі? – спитав я, бо вже чув від Гершеля про цю велику книгу.

– Так написано в Торі, – кивнув він. – А щоб ти знав: нема на світі нічого, про що б не було бодай згадки в Торі.

– Невже там є й про тарганів?

Гершель рвучко кинув зерна бобу в баняк і прорік таким голосом, яким либонь звертався Мойсей до своїх вірних:

– Чи я тобі мушу встати з крісла, – я, старий, хворий чоловік, – та піти принести Тору, аби показати, де там пишеться про тарганів?

– Ні, не треба, я й так вірю. Але тарганами моя бабця лікує хвороби. Хіба для вас таргани важливіші за людей?

– Сказано в Талмуді у книзі «Бава Камма»: «Ліпше бути серед переслідуваних, ніж серед переслідувачів». А в книзі «Шаббад»: «Милосердя для звірят – це наказ Святого Письма». Таргани повірили в мене і моляться до мене. То чи можу я зрадити їхню віру? Як я можу кинути свій народ на мученицьку смерть? Таргани – це мій народ! – і старий Гершель підняв догори свої кістляві руки. – Вони теж відчувають біль і радість, любов і розпач. Коли я тільки уявлю собі, яких мук вони мусять зазнати, потрапивши на розпечену бритванку твоєї бабусі, залиті живцем оливою, негодні виборсатися, мені хочеться віддати себе замість них. Беріть мене! Крайте на плястерка! Заливайте оливою, смальцем, бурячаним квасом, кисляком, горілкою, скипидаром! Настоюйте в бутлях, цідіть через панчохи і прикладайте до ран і виразок! Старий Гершель – то є екстракт! Лік проти глупоти і сказу!

Я нахилився над почорнілими стручками бобу, і здавалося мені, що то не боби я вилущую зі стручків, а жовті кістки з сухих пальців Гершеля.

Він поклав руку мені на голову, погладив і зітхнув:

– А зрештою, що ти можеш знати про тарганів, щоб судити, хто з нас важливіший – ми чи вони? Може, ми власне і є найзвичайнісінькими тарганами, нерозумною комашнею, що уроїла собі в голову, наче вона наймудріша? А ті, малі й упосліджені, кому судилося жити вічно по запічках, ховатися від переслідувачів і здобувати насущний, ризикуючи власним життям, – може, вони якраз і є справжніми істотами мислячими?…

Хвильку помовчав, примруживши очі, і продовжив:

– Жид нігди нікого не заб’є. Так само, як птаха не буде плавала, а риба літала. Та й чого йому когось убивати? Та й коли? Іно жидівське дитя ся народе, мусить бути восьмого дня обрізане. Іно досягне тринадцять літ, мусить на себе взяти тяжке ярмо заробітків. Іно досягне вісімнадцять літ, вже мусить вести наречену під вінець, чим накладає собі на плечі друге ярмо. Від рана до вечора бігає по світу, аби щось заробити і принести до хати. І бігає так усе життя від рання до смеркання, а не спічне доти, доки йому родина не прикриє очі черепками глиняного глечика, і не відвезуть го на цвинтар. Дайте такому чоловікові ножа до рук, а скажіть йому, аби забив! Не буде знав, як ся то робе!

Мені стало соромно за свої грішні наміри, я потупився і подумав, що таргани не такі вже й дурні, коли обрали за царя самого Гершеля. Не вибрали ані мене, ані бабуню, котра була теж не без кебети, а вибрали Гершеля.

– От бачиш, – сказав старий, – тепер ти й сам зрозумів, що то не просто дурна комашня.

По тих словах він поставив велику чавунну ринку на вогонь, хлюпнув олії і кинув кілька жмень бобу.

– Ти любиш біб? – спитав і, не чекаючи на мою відповідь, додав: – Знаю, що любиш. Але такого бобу, який уміє смажити Гершель, ти ще не їв.

Чесно кажучи, за бобом я не пропадав, але змовчав і навіть зумисне подумав: «Ах, як я люблю біб!»

– Біб люблю не тільки я. Біб любить і весь мій народ.

При цьому він театрально змахнув рукою, мовби окреслюючи кордони свого величного царства, яке складалося лише з кухні й покою. Обидва ці приміщення були захаращені так, що будь-які пересування тут складали неабияку проблему – можна було заблукати й не вибратися, а то, можливо, перетворитися на таргана і прилучитися до їхньої компанії.

– То ви ще й годуєте їх?

– Аякже. Що ж то за цар, який не піклується про свій народ?! Ні, я свого народу не зраджу. Я піду з ним до кінця, навіть у смерть. Хочеш побачити, як вони мені допомагають?

І, взявши мене за руку, підвів до високого столика, на якому лежала велика товстенна книга в шкіряній палітурці. Гершель перегорнув обкладинку, і я побачив тарганів, що снували між сторінками з дивним заклопотаним виглядом, нервово ворушачи вусами.

– Що вони роблять?

– Рятують Книгу.

Придивившись, я помітив, що таргани метушилися не просто так, вони латали попсовані сторінки, заліплювали малюсінькими клаптиками паперу дірки, доштуковували літери, підводили свіжою барвою малюнки, золотили орнаменти. Пожовклі, поточені часом аркуші відроджувалися на очах.

– Ахе сенем таге бін кал ва-хомер, гзера шава ав тікатув ехад… – шарудів сухими вустами Гершель.

І слова ці єдналися в одне плетиво з дивними словами заклинань, які промовляла моя бабуся, складалося враження, що говорили вони однією мовою, однаково незбагненною для мене.

– Бачиш, вони вишукують літери, які пошкодилися, відновлюють їх і воскрешають померлі слова. А слова, щоб ти знав, як і люди – одні смертні, інші безсмертні. І нема жодного значення, якою мовою слово промовлене, бо в слові тім від самого його зародження вже грає кров усіх найдревніших слів. А в Талмуді кожне слово – віще. І має не одне значення, а безліч значень. Слово Талмуду здатне вбити і оживити. Двісті років тому рабин з Холму Елія повторив учинок рабина з Праги і виліпив глиняного чоловіка Голема. З глини він виліпив усі частини його тіла, і всі органи, а проте це не була жива людина, а тільки купа глини і більше нічого. Тоді раббі Елія помістив йому до вуст букви зі Святого Письма, котрі склали слово «життя», і став промовляти алфавіт над кожним його органом. Потім на чолі його виписав слово «емет», що означає «істина». І сталося диво – Голем ожив. Аби знищити глиняне чудовисько, варто було тільки стерти першу букву, і зоставалося іно слово «мет», яке означає «смерть». Власне це йому й довелося зробити, коли Голем збісився і вибіг на вулицю та почав убивати всіх на свому шляху. А ось у Книзі Санхедрин пишеться, що двоє вчених – рабин Ханіна і рабин Ошая – мали звичай напередодні кожної суботи вивчати Книгу Творення і з її допомогою створювати трилітнього бичка, якого і з’їдали собі любенько на вечерю.

– А ви… ви теж вивчаєте Книгу Творення?

– Не все те, що під силу раббі, потрафить здійснити такий простий жид, як я.

Він виклав половину смажених бобів у миску, а решту висипав на підлогу, і враз невідь-звідки вигулькнули таргани й розкатуляли боби по своїх закамарках.

Я й справді ще ніколи не куштував такого смачного бобу, а з’ївши іно два зернятка, вже відчув ситість.

Гершель провів мене до хвіртки.

– Передай своїй бабці вітання і нехай не гнівається на мене. Може, вона подумає, що старий Гершель з дуба впав, може, нічого не подумає, а може, згребе усі ті золоті домовини, в яких поховані мученики, і занесе мені, аби я поховав їх, як належиться, прочитавши молитви.

І власне це останнє й зробила моя бабця, припинивши відтоді свою комахотерапію.

У день, коли Гершель ховав тарганів і ясенових жуків, небо було кам’яне, вдалині на обрії котилися громові фури, наладовані важкими, як свинець, хмарами, і тільки простісінько над нашою Софіївкою яскравіло маленьке кругле віконце сонячного світла, крізь яке діставалися на тамтой світ душі покійників.

Ріжок

1

Серед безлічі різних іграшок я мав також кривого ріжка, якого дістав у подарунок. Цього ріжка я прикладав інколи до вуха і чув тоді якийсь дивовижний гомін – мовби водночас промовляло кілька осіб, слова їхні перепліталися, накладалися одні на одних, і скільки я не намагався вслухатися, не міг розібрати нічого. А проте мені здавалося, що розмовляють вони цілком зрозумілою мовою і про щось таке, що й для мене може бути важливим. Часом я чув, як плеще хвилями море і як хрумтить мокрий пісок, коли ступають по ньому коні, дзенькає зброя, вітер полоще знаменами, плащами і шумить у соснах.

Бувало, що голос у ріжку щось оповідав, якусь історію – сумну і тривожну, скрикували птахи, били сполохано крилами і далеко-далеко, в суцільній імлі, блукав подорожній, провалюючись по пояс у сніг. Під завивання вітру я засинав із ріжком біля вуха.

Коли сон барився, я сам розповідав у ріжок що-небудь, слова мої пірнали у його глибини і линули понад тією дивною країною, яка існувала в ріжку. Мені хотілося думати, що всі, хто живе в ріжку, чекають на мої оповіді.

Ріжок настирливо приковував мою увагу до себе, мені хотілося розколоти його й нарешті подивитися, хто ж там шепоче і хто слухає моїх оповідок.

2

Пацієнти навідували бабцю щодня, і вона, як кожен порядний цілитель, деколи потребувала консультації. Час від часу вирушала в гості до іншої такої самої знахарки, що мешкала неподалік залізничного двірця, на околицю, яка називалася Гіркою, а що я перебував під бабусиною опікою, то з великим задоволенням супроводжував її туди.

Пані Розалія мешкала в затишній хатинці, вгрузлій у землю мало не по самі вікна і оточеній дивовижними кущами й квітами, які її закутали так щільно, що з вулиці неможливо було розгледіти ані клаптика вибіленої стіни. У квітах збуджено дзижчали бджоли, спурхували метелики і золотаві кузьки, а над тим усім млосно пахтіли чорні кетяги достиглої бузини.

Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господині, вона сиділа на гіллі горіха і сварилася з кимсь таємничим у небі, ще й погрожувала кулаками, а вітер лопотів усіма сімдесятьма сімома її спідницями, і налякані ворони на сусідніх деревах пронизливо скрикували й стріпували крильми.

Пані Розалія спрямувала пальця на захід і темна гриваста хмара вайлувато, мов слон, розвернулася і неохоче посунула у вказаному напрямку, міняючи обриси своєї пухкої куделі та видобуваючи з глибокого зимного нутра застуджене схлипування.

Тоді господиня врешті заспокоїлася і зістрибнула з дерева, хоча ні, не зістрибнула, а грайливо опала, мов делікатна пелюстка яблуневого цвіту, вигойдуючись у повітрі. Я спостерігав за нею, роззявивши рота, тоді як бабуся дивилася на все це без тіні подиву, либонь бачила подібні сцени не вперше.

Ми увійшли за чарівницею в хату, і очі мої жадібно забігали, заметушилися, не в стані увібрати в себе все і відразу. Стіни густо завішані сухими пучечками зілля, чудернацькими покручами корінців і галузок, жовтим побляклим цвітом, і це все розливало довкола дивні, ні з чим незрівнянні запахи, які настирливо хилили до сну. Пахощі трав, які зібрала пані Розалія, були значно міцніші, гостріші за ті, до яких я призвичаївся вдома, і, коли я тепер заплющую очі, то ніздрі мої пригадують власне їх.

Взагалі я в дитинстві полюбляв принюхуватися геть до всього, мій ніс вивчав життя, не поступаючись очам, вбираючи в себе усе, що виділяло бодай найменший запах. Особливо манила мене паста для взуття, я вдихав її, мов аромат чудесної квітки, запах бензини бив у ніздрі так наполегливо, що витісняв усі інші запахи, манив до себе й запах ацетону, різноманітних клеїв. А ще я любив стати позаду автобуса і нюхати гази, що вилітали з рури.

Коли десь неподалік прокладали асфальт, запах топленої смоли приваблював дітваків звідусюди, кожен брав до вуст грудочку смоли і жвакуляв, наче солодку жуйку. Смак живиці, що проступала на стовбурах вишневих дерев, успішно конкурував зі смолою.

Тим часом запах у пані Розалії був далеко неоднорідним, це був якийсь шалений букет запахів, з якого вдавалося виокремити пахощі полину, ясмину, валер’янки і горіхового листя.

Серед засушених дивовиж були й кажани, вужі, змії, ящірки, жаби, пуголовки.

Господиня, побачивши, як я задивляюся на її скарби, підійшла і погладила рукою жмутики трав:

– Оце чар-зілля, молодим на щастя й на весілля. А то маїв цвіт, для нещасливих вдів і сиріт. Хто його має, недолі не знає. Зір-травиця для всього годиться. На лиця червоні для любої доні, на брови чорненькі дівкам молоденьким. Грім-криця для сліпих та хворих щасниця. Зіллячком, квіттячком раннім гояться всілякі рани. Цвіти глоду для чоловічого роду, хто їх має, тому Бог силу дає. А то зілля-чаша для чорного часу, на усеньке горе звідусіль і з-за моря. Цвіт-щастя не кожному в руки дасться. Для щирих то доля, для злих – неволя.

Проторохтівши ті примівки, чарівниця підійшла до столу, дмухнула, і стіл відразу перетворився на маленький ставок, порослий густим очеретом, у якому гуляв легенький літневий вітерець. Чарівниця занурила руки у воду і хутенько виловила в намулі кількох золотистих линів. Риби полетіли у мидницю, а рудий котяра Лазар почав здирати кігтями луску з такою спритністю, мовби тільки цим лепським заняттям і перебивався все життя. Вилущивши та випотрошивши рибу, котяра кидав її у баняк з водою. Моя бабуся без слова взялася ту рибу смажити, посипавши її сіллю і сушеним зіллям.

А тим часом чарівниця змела весь очерет разом зі ставочком зі столу і застелила обрусом, з якого проростала пахуча городина – молодий часник, стрільчаста цибуля, кріп, соковиті стебельця й галузки базиліку, розмарину, шавлії та естрагону.

Ми їли смажених линів просто серед цієї зелені, і чарівниця оповідала бабуні, як застосовувати якесь там зілля.

Одного разу я був присутній при тому, як пані Розалія товкла в ступі сушену гадюку, розтирала її на порошок, потім розфасовувала по сірникових пуделочках і надписувала. За всіма її рухами я стежив із виряченими очима. Скільки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось інше, цікавіше, притаманне нормальним дітям, я неодмінно зосереджувався на маніпуляціях пані Розалії, бо саме тут діялася казка, саме тут відбувалося диво. Саме тут бабця набиралася якихось невідомих їй досі замовлянь чи оновлювала старі. Адже замовляння, як виявилося, старіли, їх із часом доводилося відсвіжувати, вставляти бодай одне нове слово, котре заряджало енергією всі інші слова.

– Сяню, я ті прошу, не вживай у замовляннях імена святих. Та ж то бздура. Тоті замовляння зародилися так давно, що тими святими й не пахло, – радила пані Розалія.

– Але я запам’ятала їх власне так, – боронилася бабця.

– Але ж ти мусиш тямити, жи то є смішне. Ну нащо то казати: «Святий Власію, поможи…», як то є тілько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.

– То шо й Ісуса не згадувати?

– Сяню, є замовляння дуже старі, дохристиянські, а є християнські. То власне в тих останніх звертаєсі до Ісуса, але в жоднім випадку не мож згадувати Ісуса, коли маєш когось причарувати, чи розсварити, чи з’єднати, чи випровадити в чужі світи, чи наслати або зняти вроки.

– Та я то знаю. Але ж коли то мені в голові вже стілько літ сидить, то я негодна вивітрити.