Іван Мазепа

Патрік Гордон

Як же сталося, що Мазепа виявився далекогляднішим за Самойловича, і «поставив» на вірну людину з числа московської знаті? Цьому можна дати різні пояснення. Голіцин, на відміну від того ж Ромодановського, був людиною іншого покоління. Де ла Невіль писав, що в усій Московській державі були на той час чотири людини, що говорили латиною⁹⁵. Він інакше дивився на багато речей, за ним не тягнувся шлейф негативного досвіду української Руїни. Розмовляти з ним було простіше, так само як і знаходити цілі, що об’єднували їх. Амбітний прагматик, Голіцин розглядав Україну як плацдарм для своєї кар’єри. Мазепа, з його знанням польського світу і турецько-татарських реалій, здався йому дуже відповідною кандидатурою для втілення власних планів. Біографи Голіцина відзначають, що він був дуже спостережливим і, поза сумнівом, добре вивчив козацьку старшину. Правда, Голіцин швидше за все мав не зовсім істинне уявлення про свого союзника. Мазепа писав йому, проявляючи справжні здібності учня Мак’явеллі: «…знаешь ваша княжая вельможность мою простую душу и простое сердце»⁹⁶. Або театральні постановки в Києво-Могилянській академії навчили Івана так добре лицедіяти? «Вразумел, ваша княжая вельможность, своим премудроразсмотрительным разумом мою плоть и нрав от десятка лет мене зная, что нет такой зависти, чтобы я был на чие здоровье или на чие имение посягатель…»⁹⁷.

Мазепа впевнено просувався на службі у Самойловича. Про його роль при дворі гетьмана свідчить, наприклад, повідомлення воєводи В. Тяпкіна про перебування в Батурині восени 1677 року. Самойлович прислав за ним «ближнего своего человека Ивана Мазепу с коретою». Мазепа привіз Тяпкіна до ґанку, де їх зустріла генеральна старшина⁹⁸. Тут слід зазначити, що при Богдані Хмельницькому аналогічну роль у церемоніалі виконував сам Іван Виговський⁹⁹ – генеральний писар, по суті – канцлер Гетьманщини. Інший приклад особливого становища Мазепи: в 1678 році його призначають опікуном над дітьми гадяцького полковника, що помер, разом з генеральним осавулом Л. Полуботком, генеральним суддею П. Животовським і гадяцьким полковником М. Василевичем. Найцікавіше, що власноручний підпис Мазепи стоїть на цьому документі поряд з прізвищем всесильного Полуботка, але без вказівки якого-небудь звання¹⁰⁰.

Черговий чигиринський похід улітку 1678 року став трагічною сторінкою в історії Гетьманщини. Перед загрозою наступу численної турецької армії Ромодановський, всупереч думці Самойловича, прийняв рішення знищити стару гетьманську резиденцію¹⁰¹. Верхній замок Чигирина і його укріплення були підірвані, російсько-українські війська відступили, а турки завершили розорення славного міста. Багато хто із старшин розглядав це як національну трагедію і символ знищення правобережного козацтва.

Укладений у 1681 році Бахчисарайський мир з Портою, за яким між Дніпром і Бугом створювалася «буферна зона», а все українське населення було зігнане на Лівобережжя, остаточно руйнував надії Самойловича втілити в реальність його титул гетьмана «обох берегів» і ставив хрест на завоюваннях Богдана Хмельницького.

Ніяких відомостей про те, що з цього приводу думав Мазепа, зрозуміло, не збереглося. Ми можемо лише припустити, що перетворення рідних йому місць на «буфер», знищення, як його потім назве Т. Шевченко, «святого Чигирина» – славної столиці Богдана Хмельницького і Дорошенка – не могли не ранити його серце. Чи думав він тоді, що саме йому належало спробувати знову вирвати Правобережжя з-під влади поляків? Можна сказати майже напевно – своє серце він нікому не відкривав.

У березні 1679 року Мазепа знову приїжджає до Москви за дорученням гетьмана¹⁰²із завданням домогтися надсилання в Україну російських військ для захисту від турецько-татарського наступу. Записи, що збереглися, про переговори Мазепи з головою Посольського приказу думним дяком Ларіоном Івановим характеризують його як сміливого і розумного співрозмовника. Зокрема, він домагався присилання великого війська – але без бояр і воєвод, тільки з одним командиром. Мазепа пояснював, що «бояре и воеводі… меж себя учнут местами» рахуватися, один одному полків не дадуть. Лопухин відповідав, що такого бути не може. Але Мазепа навів приклад недавніх подій під Чигирином, коли від рейтар і городових дворян «только крик біл великой»¹⁰³. Такі сміливі розмови «військового товариша» наводять на багато роздумів. По-перше, він повинен був уже добре знати Іванова, щоб пускатися з ним у такі ризиковані одкровення. По-друге, тут чутна явна критика російської системи «местничества», такої ненависної Голіцину. І, нарешті, Мазепа повинен був добре орієнтуватися в московських настроях (зокрема, знати про невдоволення діями Ромодановського під Чигирином), щоб наважуватися звинувачувати російських воєвод у військовій невдачі торішнього походу. Важко сказати, де проходила межа між дорученням Самойловича і власною ініціативою Мазепи. Але ці заяви Лопухіну він робив точно не «з наказу» гетьмана.

Близько двох місяців продовжилося перебування Мазепи в Москві, і в результаті в травні вийшов указ про негайний виступ до Києва «бояром и воеводам, со многими полки»¹⁰⁴. Можна не сумніватися, що перебування в столиці Мазепа використав для зміцнення своїх контактів і встановлення корисних знайомств.

Узимку 1680 року він знову приїжджає до Москви за дорученням Самойловича. Цього разу йшлося про поширення влади гетьмана на Слобідську Україну. Пов’язано це було з тим, що «зігнане» українське населення Правобережжя попрямувало саме на слобідський регіон. Слід зазначити, що цей регіон давно заселявся утікачами з України. Можна згадати хоч би військо Я. Остряниці, що оселилося в Чугуєві у 1638 році й відбудувало цю фортецю. Переговори Мазепа вів разом з племінником гетьмана Михайлом Самойловичем. Москва відповіла категоричною відмовою.

У 1680 році в Україні знову з’являється Голіцин в якості командувача російськими військами. Правда, військових дій йому вести не довелося, але перебування військ Голіцина відіграли вирішальну роль на російсько-турецьких мирних переговорах. 13 січня 1681 року був укладений Бахчисарайський договір. Уже в лютому 1681 р. Самойлович направляє в Москву до Голіцина Мазепу «значного товарища войскового», з дорученням усе розповісти «усно»¹⁰⁵.

Голіцин на той час наближався до вершини влади. Він отримав нагороди¹⁰⁶, повернувся до Москви, і його кар’єра стала просуватися із запаморочливою швидкістю. Здібності, розум, освіта і висока «порода» роблять його провідним боярином в оточенні Федора Олексійовича. Цар доручає йому займатися реформами оподаткування і військово-окружної. За його безпосередньої участі в січні 1682 року Земський собор оголошує про відміну місництва («местничества»). Це була революційна зміна, що відкривала шлях до оновлення Московської держави. Але варто відзначити, що відміна місництва і для самого Голіцина усувала родовитіших конкурентів дорогою до влади.

Цар Федір Олексійович на цей час був уже тяжко хворий, і 27 квітня 1682 року він помирає. Починається епоха стрілецьких бунтів, разом з Хованщиною, що залили Москву. Вона докорінно міняє долю Голіцина, рівно ж і Самойловича і Мазепи.

В умовах загибелі багатьох бояр і розгубленості серед Наришкіних, правителькою при малолітньому царі Петрові й хворобливому Іоанні стає Софія Олексіївна. Царівна Софія – це ще один міф традиційної російської історіографії¹⁰⁷,згідно з яким усі попередники Петра найчастіше виставлялися поборниками варварства. Насправді вже той факт, що фаворитом Софії, її найближчим сподвижником став саме Василь Голіцин, прихильник «західної ідеї», відповідним чином характеризує і саму правительку.

Софія познайомилася з Голіциним під час хвороби Федора Олексійовича: він – його найближчий боярин, автор реформ і проектів, вона – улюблена сестра, що ніжно доглядає за братом. Правда царівна була не просто «сестрою». Це була талановита, честолюбна молода жінка, що жадала вирватися з «терему» й отримати владу. Прекрасний оратор, тонкий політик і мужня людина¹⁰⁸. Вважається, що її учителем був знаменитий білоруський полеміст (тісно пов’язаний з українським духовним відродженням) Симеон Полоцький, що проповідував, між іншим, вільне становище жінки. Саме з його легкої руки при дворі Олексія Михайловича з’явився театр та інші «західні» нововведення. Більшість істориків, починаючи з С. Соловйова, вважають незаперечним факт любовного зв’язку Голіцина з царівною. Сучасники подій так і писали, що Голіцин був «її голантом», і що про це «все государство ведало»¹⁰⁹. На наш погляд, листи, що збереглися, і роль всесильного фаворита, яку відігравав при дворі Софії князь, не залишають сумнівів у цьому¹¹⁰.

Симеон Полоцький.

Літографія 1818 року

Жінка, що вирвалася з терема, зробила собі фаворитом одруженого чоловіка, не втратила голову в морі крові, пролитої стрільцями, – безумовно, була явищем видатним у допетровській Русі. Безперечно і те, що зірка Голіцина з оголошенням Софії правителькою засяяла в усьому блиску. Як писав сучасник подій боярин А. Матвеєв, «боярин князь Василий Васильевич Голицін вступил в великую ее, царевину, и в крайнюю к ней милость»¹¹¹. Потрібно віддати князеві належне, саме він здійснив розробку і реалізацію плану придушення «смути». Але влада, що дісталася йому в нагороду, була безмірною. Він відразу ж отримує в управління Посольський приказ, а разом з ним Малоросійський, Іноземний і Рейтарський, ставши практично канцлером країни. За «Троїцький похід», що поклав кінець смуті, Голіцину були також дані величезні пожалування і, нарешті, – найпочесніший в ті часи титул «Царственные большие печати и государственніх великих посольских дел оберегатель, ближайший боярин и наместник Новгородский»¹¹².

Під час кривавої різанини 1682 роки був убитий і давній суперник Голіцина – прославлений воєвода Г. Г. Ромодановський (між іншим, стрільці звинуватили того в «здачі» Чигирина¹¹³). Тепер вплив князя в Україні мав стати абсолютним.

Проте події московської смути не могли не відгукнутися в Гетьманщині. Туди один за одним приходили суперечливі накази присягати то Петру, то двом братам, то правительці. До того ж старший гетьманський син Семен Самойлович, полковник стародубський, сам опинився у вересні 1682 року в селі Воздвиженському під час знаменитого Троїцького походу, в розпал Хованщини¹¹⁴. Його приїзд був використаний Софією як привід, щоб викликати Хованських і розправитися з ними¹¹⁵. Семен своїми очима бачив увесь хаос, що панував у Москві, те, що влада не контролювала події. Дозволю висловити собі припущення, що саме безвладдя в Москві дозволяє Самойловичу докорінно змінити свою поведінку.

Збереглася сучасна дума, написана «кимось із ближніх підручних» Самойловича після його падіння¹¹⁶. У ній дуже яскраво описується, як гетьман на початку був «хорошим всем паном», але потім протиставив себе усім станам, давню вольність війська став ламати, ігноруючи раду, хотів усіх пересварити. Усіх людей він «за ніщо» вважав, «підніжками» називав і зневажав, сини його стали нестерпно пихаті, від них були утиски нестерпні¹¹⁷. Це свідоцтво збігається і з думкою старшини, висловленою в їх доносі в 1687 році. Сини Самойловича дійшли до того, що роз’їжджали по Україні в позолоченій кареті, купленій гетьманом у Ґданьську¹¹⁸.

Ймовірно, зміни в поведінці гетьмана зачіпали й Мазепу. Він продовжував просуватися по службі, у 1681 році отримав звання військового осавула, що офіційно вводило його в еліту «генеральної» старшини¹¹⁹. Можна припустити, що успіхи в кар’єрі давалися нелегко. Мазепа пізніше у 1693 році згадував про «суворість» Самойловича¹²⁰. Проте він залишався найважливішому провідником політики гетьмана, його довіреною особою і постійним гостем у Москві. Самойлович доручав йому найбільш складні завдання. Так Мазепа встановлює торгові зв’язки з московським купецьким двором, транспортуючи туди горілку і домагаючись високої ціни. Без певних зв’язків отримати на це дозвіл царя не міг і сам гетьман¹²¹.

Особливо важливо відзначити, що з середини 80-х років Мазепа стає важливою ланкою в українській політиці Голіцина. У біографіях князя зазвичай не робилося спроб розібратися в його планах. Орієнтир на захід – ось основний постулат цих робіт. Правда іноді уточнення, що Захід в очах Голіцина представляла Польща (тій же латині, по зауваженню де ла Невіля, він вчився у польських наставників), тобто Річ Посполита (а не Голландія, як за Петра). Як уже говорилося вище, в планах Голіцина Україна була наріжним каменем. Його зовнішня політика була орієнтована на союз із Польщею. Але для цього потрібна була тиха й контрольована Україна.

Афанасій Ордин-Нащокін.

Невідомий автор. Репродукція ХІХ ст. з картини більш раннього періоду

У Голіцина було вірне розуміння серйозності турецько-татарської загрози. У цьому він, по суті, наслідував політику Ордина-Нащокіна, провідного російського дипломата епохи Олексія Михайловича. Порта зміцнювалася. Після Чигиринських походів турки дійшли в 1683 році до Відня. Польський король і полководець Ян Собеський розривався між необхідністю військового союзу з Москвою і небажанням поступитися Україною. У голові Голіцина виникали й честолюбні плани виходу до Чорного і Середземного морів, оперті на православний рух проти турецьких завойовників¹²². Але для цього потрібно було змусити Польщу поступитися, і не дозволяти Україні перешкоджати цим планам.

Головним проектом Голіцина стосовно України, реалізованим у період гетьманства Самойловича, стала реформа української православної церкви, точніше – підпорядкування Київської митрополії московському патріархові. Уперше ця ідея була висловлена московською владою ще у 1654 році, зразу після прийняття України «під високу руку» царя. Тоді вище українське духовенство виступило категорично проти, і питання зам’яли. У 1659 році Москва спробувала силою нав’язати свою волю, але Україна у відповідь розірвала договір з царем. Тепер, у 1685 році, ситуація змінилася. Голіцин вирішив скористатися смертю київського митрополита, щоб вирішити питання про підпорядкування української церкви Москві. У цьому питанні Самойлович виявився його союзником, оскільки кандидатом на пост митрополита гетьман висував свого родича Гедеона Святополка-Четвертинського, що заздалегідь погодився прийняти благословення від московського, а не константинопольського патріарха. В українському православ’ї була традиція вільного обрання митрополита за участю світських осіб. Гетьман відправив на вибори Мазепу разом з чотирма полковниками, зокрема В. Борковського і Л. Полуботка¹²³, причому основне доручення давалося саме нашому героєві¹²⁴. Двоїстість ситуації полягала в тому, що другим кандидатом на посаду митрополита був Лазар Баранович, у якого з Самойловичем була незлагода. Баранович і сам не поїхав у Київ і не послав нікого з чернігівської єпархії¹²⁵. Мазепа, як ми говорили вище, був близький з Барановичем, а з Четвертинським у нього завжди залишалися напружені стосунки¹²⁶. Проте саме йому доручив цю непросту місію Самойлович. Незважаючи на протидію ряду духовних ієрархів, 8 липня 1685 року митрополитом обрали Четвертинського.

Митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський).

Невідомий художник. 1690 р.

Спільний успіх гетьмана і Голіцина у справі перепідпорядкування української церкви практично відразу був затьмарений особистою трагедією. У Самойловича померла його дочка, бояриня Шереметєва, а також старший син Семен, полковник стародубський, з яким він пов’язував надії на передачу булави. Ці обставини спробували використати супротивники Мазепи. Особливе становище в гетьмана, швидка і успішна кар’єра викликали заздрість і ненависть. З’являються підкидні листи, складені (як підозрював Іван Степанович) племінником Самойловича Михайлом Галицьким. У доносі Мазепу звинувачували в тому, що він отруїв Шереметєву і Семена. А заразом писали, що і хвороба самого гетьмана (у Самойловича були якісь проблеми з очима) була викликана отрутою Мазепи¹²⁷.

Ми напевно ніколи не дізнаємося, як Мазепа доводив свою невинність. Швидше за все звинувачення були занадто безглуздими, щоб їм повірили. Та до того ж його врятувала ситуація, що склалася, в якій його знання і досвід були необхідні гетьманові. Річ у тому, що в Самойловича виникають розбіжності з головною лінією зовнішньої політики уряду Софії – він виступає супротивником вічного миру з Річчю Посполитою.

Незважаючи на всі свої зусилля, Іван Степанович залишався на Лівобережжі «чужим», до того ж занадто «вченим», щоб не викликати підозр.

Ідея Голіцина полягала в тому, щоб добитися від поляків остаточного затвердження Андрусівского договору 1667 року, по якому Лівобережна Україна залишалася за Москвою, а Правобережна – за Польщею. Голіцин розраховував використати скрутне становище Яна Собеського, щоб закріпити за собою Київ і отримати в одноосібне правління Запорожжя (за договором 1667 року воно було в спільному правлінні двох держав). На більше князь Василь не претендував, оскільки своєю метою ставив військовий союз із Річчю Посполитою проти Порти.

Саме у цьому питанні він докорінно розходився з Самойловичем, втім, як і з багатьма іншими старшинами. Ще в лютому 1684 року гетьман відмовився послати своїх представників на переговори з поляками, заявивши, що «Послать мне худіх людей – ничего по них не будет; а послать добріх – и им непригоже за хребтом стоять»¹²⁸. У листопаді того ж року при зустрічі з думним дяком Українцевим Самойлович вже висловився категорично проти війни з Портою. На міркування про захист православ’я гетьман заявив, що молдавани «люди непостійні, всякому піддаються». Може статися, що король польський візьме їх собі: що ж, через них з ним сваритися? А Криму ніякими заходами не завоюєш і не утримаєш¹²⁹. Не менш безапеляційно відмахувався він і від міркування про союз з цісарем і «християнськими государями», тобто про європейську Священну лігу, стати союзником якої мріяв Голіцин.

Гетьман у настановах своїм послам висловлювався не стільки проти самого вічного миру, але проти передбачуваної війни з Кримом і проти закріплення за Польщею Правобережжя. Можна не сумніватися, що Мазепа повністю розділяв цю політику Самойловича і намагався донести її обґрунтованість до московських воєвод.

У січні 1685 року до Москви був відправлений Кочубей з проханням домагатися збереження за царями (отже – і за гетьманом) Правобережжя¹³⁰. На це було суха відповідь, що перемир’я з Польщею порушувати не можна. Через рік, 20 лютого 1686 року, до Москви приїхав Мазепа разом з гетьманським сином Григорієм¹³¹. Місія була таємною. В офіційній інструкції Самойловича так і говорилося, що про вічний мир посланці повинні усно говорити при царському дворі «кому належит»¹³².

Мазепа і Григорій були і в московського патріарха Іоакима, який їх «люб’язно прийняв», але нічого про мету свого візиту вони йому не сказали¹³³. Самойлович пізніше (явно грішивши проти істини) запевняв патріарха, що його син приїжджав виключно з метою висловити вдячність царям – і нічого не втаював¹³⁴.

Переговори у Голіцина йшли важко: 39 посольських з’їздів про кордон тільки у 1684 році! Опозиція була і в боярській думі. Зокрема, проти договору з Річчю Посполитою висловлювався Петро Іванович Прозоровський¹³⁵ прибічник Петра. Швидше за все Наришкіни теж були на стороні Самойловича.

Патріарх Іоаким.

Невідомий художник. XVII cт.

Остаточні переговори почалися 24 березня 1686 року. З російського боку їх очолювали В. Голіцин і Б. Шереметєв. 6 травня договір було підписано. Згідно з його статтями, росіяни повинні були виплатити полякам 200 тисяч рублів за їх відмову від Києва, який тепер остаточно переходив під владу російського царя. Лівобережжя, Київ (а також правобережні Трипілля, Стайки, Васильків) і Запорожжя залишилися за Москвою, Київщина (від Стайок до Чигирина) перетворювалсь в нейтральну незаселену зону, Волинь і Галичина відходили до Польщі (хоча за Бахчисарайським миром вони відходили до Росії), Поділля залишалося під турками. Москва вступала у Священну лігу.

Російські історики зазвичай оцінюють Вічний мир як великий дипломатичний успіх Голіцина, польські – як свою велику поразку, а сучасні українські – як національну трагедію України. Слід поставити питання: чи можна було змусити Яна Собеського (який ридаючи підписав договір у Львові) піти ще на великі поступки і вирвати хоч би частину Правобережжя, на чому наполягав Самойлович? Адже Собеський щойно зазнав поразки в Молдавії і знаходився в скрутному військовому становищі. Чи, може, Голіцин керувався виключно прагненням стати «західним союзником», увійти до Священної ліги й уславитися визволителем християн? Хитке положення фаворита, та й самої правительки, вимагало значних подвигів.

Борис Шереметєв.

Невідомий автор. Початок XVIIІ cт.

Самойлович був розлючений. Заборонив служити в церквах подячні молебні з нагоди миру, при всякій нагоді висловлювався негативно про договір і про його можливі наслідки. Кінець кінцем, Неплюєву було велено зробити Самойловичу догану. Гетьман злякався і просив вибачення, яке формально було прислано, але насправді Голіцин ще більше затаїв злість на Самойловича за протидію своїм планам.

А що ж Мазепа? Як ставився до перспективи «воювати Крим» він, що відмінно знав і польський і турецький світ, що особисто спілкувалося з місцевою знаттю і знав їх традиції? Якщо брати до уваги подальшу політику Мазепи-гетьмана, то він не вірив полякам, мріяв про повернення Правобережжя і вважав, що Крим завоювати не можна, але воювати з Туреччиною і вийти до Чорного моря – можна. У цьому його думка збігалася з думкою іншого військового експерта – Гордона.

Тепер наступним кроком після Вічного миру для Голіцина повинні були стати військові дії проти Порти. Починається перший Кримський похід. Очолив його особисто князь Василь.

Попри те, що деякі історики схильні вважати похід мало не першим успіхом російських царів на півдні¹³⁶, у більшості своїй історіографія одностайна у своїй негативній оцінці. Сучасникам походу його провал теж був очевидним. Де ла Невіль скромно згадував, що Голіцин «був больше великим державним мужем, ніж полководцем»¹³⁷. Самойлович у своєму звіті прямо писав про невдачу, а старшині говорив про «погану і гнюсну» московську війну¹³⁸.

Передусім похід страшенно затягнули. Тільки у травні, на початку найжаркішого в степах часу, армія виступила в похід. У Голіцина було 100 тисяч чоловік і ще 50 тисяч козаків приєдналося з Самойловичем. Мазепа разом з генеральною старшиною і полковниками теж пішов у Крим. Татар так і не зустріли, зате почалася страшна степова пожежа, від якої всі задихалися. Не було ні води, ні трави для коней. Голіцин вимушено повернувся.

Ситуація була і без того напруженою. У Москві багатьом боярам неподобалося непомірне підвищення Голіцина. Софія, за виразом Соловйова, була «сильно налякана» і шукала шляхи «прикрити» свого фаворита, щоб той не повертався з «ганьбою» в Москву. Головним пунктом у виробленому плані стала спроба звинуватити козаків і особисто Самойловича в саботажі походу. «Пустили чутку, що козаки, причому навіть з потурання, якщо не за наказом гетьмана підпалили траву в степу навмисно, щоб перешкоджати нашому просуванню в Крим»¹³⁹. Те саме говорилося і в наказі Софії, з яким назустріч військам, що поверталися, відправили її головного повіреного Ф. Шакловитого¹⁴⁰.

І ось ми підходимо до одного з найважливіших епізодів у житті Мазепи: до отримання ним гетьманської булави. В історіографії ці обставини обросли стійкими штампами, які, на думку їх авторів, відповідали образу «гетьмана-зрадника». Раз уже зрадник, то скрізь, завжди і у всьому. Спрощено штамп цей виглядає таким чином: зрадивши свого благодійника Самойловича, Мазепа написав на нього донос, підкупив Голіцина за «тридцять серебренников» (точніше – за 10 000 рублів)¹⁴¹ і таким чином отримав булаву. Ця версія була сформульована Костомаровим, а потім успішно перекочувала в праці багатьох російських і радянських істориків.

Що ж говорять факти? Ми знаємо про роль на Коломацькій раді Голіцина і старшини, але ми не можемо простежити роль Мазепи¹⁴². Зазвичай це пояснюють мистецтвом Мазепи вести політичні інтриги. Але мені здається, що правда набагато прозаїчніша. Поза сумнівом, наш герой мріяв про владу і булаву. Але в Коломацькій інтризі і він, і Самойлович, і Україна були лише пішаками в грі істинних вершителів долі Російської імперії, що зароджувалася, – передусім Голіцина.

Друга версія подій називає справжньою причиною повалення Самойловича його непопулярність серед козаків¹⁴³.

Невдоволення старшини поведінкою Самойловича і його синів, бажанням гетьмана затвердити спадкову владу, порушенням «козацьких вольностей» – безперечно. Про це писали самі старшини у своєму «доношении» (по суті – доносі), про це пишуть козацькі літописи і, що ще більше важливо, про це говорить Гордон. Але те, що Голіцин «не потребував» виправдань, це виглядає дуже сумнівно. Ще й як потребував! Шведський резидент у Москві фон Кохен прямо писав, що Голіцин вирішив звалити провину за власні помилки на Самойловича¹⁴⁴. Тому швидше за все першочергова роль у цих подіях належала саме князеві Василю. Історики вочевидь недооцінюють роль Голіцина, а точніше – той блискучий план, який був ним реалізований на Коломацькій раді.

Ми знаємо, що Голіцин ненавидів Самойловича ще з часів Чигиринських походів. Ми знаємо, що за роки московської смути гетьман осмілів і став перетворюватися на удільного князя, багатого і свавільного. Ми знаємо, що Самойлович наважувався відкрито виступати проти вічного миру й Кримської війни – двох основних напрямів зовнішньої політики Голіцина. Україна виривалася з Руїни, ставала економічно сильною й непокірною частиною Московської держави. Це ніяк не могло влаштовувати уряд Софії, що у своєму хиткому положенні побоювалася будь-якої опозиції.

Таким чином, збіглися три чинники: бажання Голіцина повалити свавільного гетьмана, бажання уряду Софії знайти «цапа-відбувайла» за невдачу в Криму і злість старшини на знахабнілого «поповича».

Чому саме Мазепа? Багато істориків абсолютно бездоказово пишуть, що змова була очолена саме ним¹⁴⁵. Насправді його підпис на «доношении», тобто доносі старшини на Самойловича, стоїть тільки четвертим після Борковського, Вуяхевича і писаря Прокоповича, чиєю рукою і був написаний донос. А увінчувала всі підписи рука Василя Кочубея внизу листа окремо від інших, немов візуючи документ¹⁴⁶. Саме Кочубей, як ми побачимо далі, гратиме ключову роль і при поваленні гетьмана. Навіть вороже налаштований до Мазепи Величко і той не називає його серед лідерів змови. Ми неодноразово підкреслювали, що Мазепа не був і не міг бути лідером лівобережної старшини.

Мелентій (Михайло) Вуяхевич-Височинський.

Невідомий художник. XVII cт.

Таким чином, усі розмови про «таємну керівну роль» Мазепи – це тільки припущення. Що стосується «хабаря» Голіцину, то це насправді так смішно (коли йдеться про всемогутнього «Царственнее большие печати и государственных великих посольских дел оберегателе»), що якби ця байка не кочувала навіть російськими довідковими виданнями, то взагалі не варто було б про неї згадувати. Поки залишимо цей епізод на совісті Костомарова, і розберемо його трохи пізніше. Так що ж, «культурна близькість»? Те, що обоє (Голіцин і Мазепа) могли похизуватися в розмові латиною? Орієнтир на захід? Так, усе це. Інтелектуал-Мазепа, поза сумнівом, значно більше імпонував Голіцину, ніж чванливий козацький «попович», серед величезних багатств якого не знайшлося й декількох книжкових томів. Але дозволю собі висловити крамольну думку, що це занадто лестить моєму героєві. Вкладаючи до рук Мазепи булаву, Голіцин збирався не стільки використати його здібності й знання (хоча і їх у деякій мірі), скільки думав зробити з нього свого «маріонеткового» гетьмана.

Це був диявольський план. Князь Василь знав, що Мазепа був порівняно бідний, чужий лівобережній старшині і не занадто популярний серед козаків. Відповідно, ставши гетьманом, він не зможе вести свою гру, а буде вимушений повністю виконувати волю свого благодійника. Тиха покірна Україна на чолі зі «своєю людиною», повністю залежною від нього, – ось ідеал, який утілював у життя Голіцин. Ідеал, який був закріплений в Коломацьких статтях, прийнятих на раді. Правда, свого обранця князь Василь все ж недооцінив.

Зрозуміло, невірно представляти роль Мазепи як пасивне очікування, коли його зроблять гетьманом. Певною мірою він дійсно вів гру «сірого кардинала», таємну і потайну. Головним було переконати старшину, що він є тимчасовим і безпечним суперником у боротьбі за булаву, а Голіцина – в тому, що він скромний і вдячний виконавець його волі.

Події перевороту розвивалися блискавично. 7 липня в козацькому обозі військ, що поверталися, над річкою Кільченню складається «доношение», яке віддають «у руки» Голіцину. Він терміново посилає його в Москву з супровідним листом. 12 липня в табір Голіцина прибув посланець правительки Софії – сам Ф. Л. Шакловитий ¹⁴⁷. 16 липня табір стає над річкою Коломак. Туди 17 липня прибуває гонець з указом від Софії заарештувати Самойловича й обрати нового гетьмана¹⁴⁸. Виконання доручалося Голіцину, «как господь бог вразумит и наставит». Князь оточив двома московськими полками гетьманський похідний двір¹⁴⁹, а Кочубей доповів про готовність змовників. Самойлович здогадався, що відбувається, провів ніч у молитвах, очікуючи свою загибель, а вранці, одягнувшись, за виразом Величка, як годиться перед смертю, перейшов у похідну церкву. Саме туди явилася генеральна старшина з полковниками. Вуйца Волошин¹⁵⁰ вимовив знамениту фразу: Пане гетьман, тебе вимагає військо. Гетьмана посадили на дерев’яний віз і повезли в стан Голіцина.

Перш ніж приступити до обрання нового гетьмана, Голіцин чітко визначив правила гри. Очевидець подій так і пише: «Головні з козаків прибули до генералісимуса і слухали читання статей, на яких присягали колишні гетьмани, – більшість тих, що обумовлені за Глухівським договором; деякі також були додані, а інші розширені до більшої честі, влади і верховенства царського уряду над козаками, на що всі погодилися»¹⁵¹.

Тепер слід було зайнятися виборами нового гетьмана. Хотіли послати за духовенством і козаками в найближчі полки. Але несподівано обстановка ускладнилася. Стали доходити відомості про бунти. У Гадяцькому полку вбили полковника. Тягнути з безвладдям було не можна. 24 липня ввечері зібралася старшина, щоб з’ясувати волю Голіцина. Він указав на Мазепу¹⁵². Можна не сумніватися, що і Кочубей і Борковський були розчаровані. Але як сперечатися, коли навкруги стояли російські стрільці. 25 липня в присутності Голіцина зібралася рада, на якій вигукнули ім’я Мазепи, а інші пропозиції заглушили. Гордон так описує раду, що обирала наступника Самойловича: «Спершу було недовге мовчання, потім хтось поблизу назвав ім’я Мазепи, що було підхоплене і понеслося далі, так що неначе всі кричали: «Мазепу в гетьмани»! Інші закликали за Борковського, але їх скоро заглушили»¹⁵³.