Титан

14. Підводні течії

Уже першого ж року цього вимушеного самітництва – і особливо в наступні – Ковпервуд відчув, що означало прожити залишок своїх днів поза суспільством або в середовищі, що постійно нагадувало б йому про те, що він не належить до кращого, або, точніше, привілейованого кола, яким би обмеженим і нудним воно не було. Коли Френк намагався вперше вивести Ейлін у світ, йому здавалося, що, завоювавши становище, вони зуміють влити новий, живий струмінь у цей затхлий світик, навіть додати йому трохи блиску. Але всі двері зачинилися перед ними одні за одними, і врешті-решт, вони змушені були або зовсім відмовитися від спілкування з людьми, або шукати знайомства серед дуже різношерстої публіки – кликати до себе в будинок після першої ж зустрічі художників і співаків або заїжджих акторів, на честь котрих можна було дати обід. У них продовжували бувати тільки Гаксеми, Відери, Бейлі – родини, які не дуже важили в місцевій громаді. Іноді Ковпервуд приводив до себе обідати або вечеряти котрогось приятеля з махлярів, або пошановувача картин, або перспективного художника, і тоді Ейлін виходила до гостей. Зрідка їх навідували або запрошували до себе Едісони. Але це мало прикрашало їхнє життя, вони тільки гостріше відчували, якої зазнали поразки.

Чим більше Ковпервуд міркував над цією поразкою, тим ясніше ставало йому, що він тут ні до чого. До нього ставилися цілком прихильно. А от якби Ейлін була іншою… Проте він ні в чому не дорікав їй і не думав про те, щоб покинути дружину. У важкі дні його тюремного ув’язнення Ейлін була йому вірною. Вона підбадьорювала його, коли він цього потребував. Ні, він її не залишить, треба почекати та подивитися, що тут можна зробити. Правда, цей остракізм добряче вже йому набрид. Тим більше що його ніби й не цуралися зовсім, навіть наче й не проти були зустрічатися з ним. Своїх приятелів-чоловіків він усіх зберіг – і Едісона, і Бейлі, і Відера, і Мак-Кібена, і Рембо, і багатьох інших. А декотрі світські дами, нітрохи не засмучені зникненням Ейлін, висловлювали жаль із приводу того, що Френк ніде більше не з’являється. Час від часу робилися навіть спроби запросити його без дружини. Спочатку він незмінно відповідав на такі запрошення відмовою, потім став іноді ходити на обіди та вечори сам-один, не повідомляючи про це Ейлін.

Саме в ці часи Ковпервуд уперше відчув, наскільки далека від нього Ейлін як розумом, так і складом характеру. Емоційно, фізично вони були близькі одне одному, але Френк жив своїм життям, відокремленим від Ейлін, і велике коло його інтересів було недоступне їй. На думку чиказького товариства він особливо не зважав, але тепер міг порівнювати Ейлін із дамами з аристократичних кіл Європи, бо після своєї поразки в світі та фінансової перемоги він вирішив знову побувати за кордоном. У Римі – на прийомах в японському та бразильському посольствах, куди завдяки своїм статкам Ковпервуд отримав доступ, і при новому італійському дворі – він зустрічав чарівних світських левиць: італійських графинь, знатних англійок, американок із вищих кіл, наділених смаком і тактом. Здебільшого, вони бачили в ньому чоловіка з чарівними манерами, гострим і проникливим розумом, і взагалі вважали його непересічною особистістю. До Ейлін же – він не міг цього не помітити – ставилися набагато холодніше. Вона була занадто зухвалою, вродливою, занадто розкішно одягалася. Її квітуче здоров’я й яскрава краса кидали виклик жінкам, наділеним скромнішою і блідішою зовнішністю, хоча по-своєму і не позбавленим привабливості.

Під час одного великого прийому при дворі, на який Френк, поступаючись наполяганням Ейлін, без особливих зусиль роздобув запрошення, він почув, як хтось позаду нього сказав:

– Ось вам типова американка.

Ковпервуд стояв осторонь, розмовляючи з грецьким банкіром – своїм сусідом по готелю, а Ейлін прогулювалася залою з дружиною цього банкіра.

– Дивіться, який викличний гарнітур, скільки самовпевненості й яка смішна наївність!

Френк озирнувся, щоб з’ясувати, до кого відносяться ці слова, і побачив Ейлін. Її жорстоко розкритикувала витончена леді, мабуть, англійка, котра мала гарну зовнішність та безперечно належала до вищого світу. Він мусів визнати, що вона багато в чому має слушність, але хіба можна підходити до Ейлін зі звичайною міркою? Хіба можна звинувачувати її в тому, що вона здорова, сильна істота та що кожна жилка аж тремтить у неї від повноти життя. Для нього вона була привабливою. Дуже шкода, що люди з консервативнішими поглядами ставляться до неї з такою недоброзичливістю. Чому не бачать вони того, що бачить він, – наївну пристрасть до розкоші, бажання неодмінно бути на виду, викликані, ймовірно, тим, що Ейлін замолоду була позбавлена можливості виїжджати в світ, хоча тільки про це й мріяла? Ковпервуд жалів Ейлін. І разом із тим уже починав розуміти, що для світської кар’єри йому, мабуть, потрібна зовсім інша дружина – стриманіша, з великим смаком, чуттям і тим природженим тактом, без якого не можна досягти успіху в суспільстві.

Із цієї поїздки Ковпервуд привіз у Чикаґо чудового Перуджино, кілька прекрасних полотен Луїні та Превіталі, портрет Цезаря Борджіа роботи Пінтуріккйо, дві величезні африканські червоні вази, куплені в Каїрі, позолочений різьблений консоль часів Людовика XV, придбаний у одного антиквара в Римі, два химерних венеціанських бра і пару старовинних італійських світильників, які він розшукав у Неаполі і мав намір поставити у себе в бібліотеці – по кутах. Так поступово поповнювалася і росла його художня колекція.

Приблизно в той же час стало змінюватися і ставлення Ковпервуда до жінок. І раніше, коли він уперше зустрівся з Ейлін, у нього вже був вироблений свій, доволі сміливий погляд на життя і взаємини статей, а головне, він був твердо впевнений у тому, що вільний чинити, як йому заманеться. З того часу, як він вийшов із в’язниці і знову пішов угору, йому не раз доводилося ловити кинутий на нього крадькома погляд, і він не міг не бачити, що подобається жінкам. Ейлін лише нещодавно стала його дружиною, але вже багато років була його коханкою, і період першого палкого потягу минув. Френк кохав Ейлін не тільки за її вроду, а й за незмінно гарячу прихильність. Проте й інші жінки починали тепер цікавити його, іноді навіть будити в ньому пристрасть, і він не намагався підшукати цьому якісь пояснення чи моральні виправдання. Таке життя і така людина. Від Ейлін він приховував, що його тягне до інших жінок, розуміючи, як їй це буде гірко, проте це було так.

Незабаром після свого повернення з Європи Ковпервуд якось зайшов у галантерейну крамницю на Стейт-стрит купити краватку. Ще в дверях він зауважив даму – вона прямувала до іншого прилавка та пройшла зовсім близько від нього. З першого погляду він зрозумів, що перед ним – одна з тих світських левиць, до котрих його тягнуло останнім часом, хоча милуватися ними йому доводилося тільки здалеку. Витончена, елегантно, але строго одягнена, мініатюрна, струнка, з темним волоссям та очима, смаглявою шкірою, крихітним ротом і пікантним кирпатим носиком. Загалом це була шикарна леді за шаблонами чиказьців того часу. Вираз її очей свідчив про життєвий досвід, а завзято-зухвале обличчя пробудило у Френкові усвідомлення своєї чоловічої переваги і бажання будь-що підкорити її собі. На зухвало-зневажливий погляд, який вона метнула в його бік, Ковпервуд відповів пильним і владним поглядом, що змусив дівчину негайно опустити очі. Він дивився на неї не нахабно, а лише наполегливо та багатозначно. Незнайомка була легковажною дружиною одного успішного адвоката, поглинутого своїми справами і самим собою. Після цієї мовчазної розмови вона з удаваною байдужістю зупинилася неподалік, роблячи вигляд, що уважно розглядає мережива. Ковпервуд не зводив з неї очей, сподіваючись, що та знову подивиться на нього. Але він поспішав у справах, не хотів спізнюватися і тому, вирвавши аркуш із записника, написав назву готелю, а внизу зробив приписку: «Другий поверх, вітальня, вівторок, перша година дня». Дама стояла впівоберта до нього, й її ліва, затягнута в рукавичку рука була опущена. Проходячи повз, непомітно сунути їй записку труднощів не склало. Ковпервуд так і вчинив, і побачив, як незнайомка затиснула папірець у своїй руці. Ймовірно, вона крадькома весь час спостерігала за ним. Призначеного дня і години леді чекала його в готелі, хоча він навіть не підписав свого імені. Цей зв’язок, що здавався йому спочатку дивовижним, тривав, однак, недовго. Його кохана була цікава, але аж надто химерна та вибаглива.

Потім у Гадлстоунів – своїх колишніх сусідів – він якось зустрів на обіді панночку двадцяти трьох років, котра на короткий час дуже захопила його. У неї було смішне і не дуже милозвучне прізвище – Хаббі (Елла Ф. Хаббі, як він з’ясував згодом), але дівчина була дуже мила. Головна її зваба ховалася в пустотливому лукавому личку і хитрих очицях. Батько Елли був заможним комісіонером із південної Вотер-стрит. Варто було Френкові звернути на неї увагу, як дівуля не забарилася закохатися в нього, що, втім, було доволі природно. Вона була молода, недосвідчена, вразлива, блиск слави затуманював їй голову, а пані Гадлстоун уже давно на всі лади вихваляла Ковпервуда та пророкувала йому велике майбутнє. Коли Елла з ним зустрілася, то побачила, що той дуже жвавий, відверто нею милується, нітрохи не страшний і не суворий, в усілякому разі, з нею. Панночка була цілковито зачарована, і варто було Ейлін відвернутися, як усміхнені очі дівчини негайно з захопленням поглядали на Френка. Після обіду всі перейшли до вітальні, і тут Ковпервуд найприроднішим і невимушеним чином запросив Еллу відвідати його в конторі, якщо їй доведеться бути неподалік. Але очі його виказували інше, викликавши у відповідь жаркий і збентежений погляд. Панночка прийшла, і вони стали зустрічатися. Але зв’язок цей також був нетривким і не захопив його. Дівчина була не з тих, котра могла б утримати Ковпервуда після того, як було вдоволено його цікавість.

За цим зв’язком послідувала ще одна коротка інтрижка з такою собі пані Джозефайн Ледуел, гарненькою удовицею, котра, здумавши спекулювати на хлібній біржі, звернулася за порадою до Ковпервуда і з першої ж зустрічі вирішила, що з ним варто затіяти флірт. Зовні вона була трохи схожа на Ейлін, але старша, не така гарна і мала тверезий, практичний склад розуму. Її елегантність, незалежна манера триматися та холодна розважливість заінтригували Френка. Вона, зі свого боку, всіляко намагалася його заманити й урешті-решт досягла успіху. Місцем зустрічей служила її квартира на Північній стороні. Зв’язок тривав півтора місяця, але нова коханка не дуже сподобалася Ковпервудові. Будь-якій жінці, котра з ним зближувалася, доводилося змагатися з привабливістю Ейлін і колишньою чарівністю його першої дружини. А це виявлялося не так вже й легко.

Саме в ті часи, що чимось нагадували перші роки шлюбу з Ліліан, коли вони також майже нікуди не виїжджали, Ковпервуд зустрів нарешті жінку, котрій судилося залишити глибокий слід у його житті. Він довго не міг її забути. Це була дружина молодого скрипаля, Гарольда Солберґа, данця, котрий оселився в Чикаґо. Сама вона не була данкою. Чоловіка її видатним скрипалем ніяк не можна було назвати, хоча музичний темперамент він, без сумніву, мав. Усім нам доводилося стикатися, і в найрозманітніших галузях, із такими майбутніми світилами, без п’яти хвилин знаменитостями, невизнаними геніями. Це – цікавий типаж, що завзято віддається тій справі, до якої всупереч усьому вважає себе покликаним. У цих людей є і відповідна зовнішність, і всі традиційні манери професіонала, проте це тільки «мідь дзвону та бубон, що брязкає». Досить було навіть короткого знайомства з Гарольдом Солберґом, аби зарахувати його саме до цієї категорії людей мистецтва. У нього був похмурий блукаючий погляд, довгі, до плечей, темно-каштанові кучері, які він зачісував назад, залишаючи одне пасмо по-наполеонівськи спущеним на чоло, по-дитячому ніжний рум’янець, надто пухкі, червоні чуттєві губи, гарний ніс із невеликою горбинкою, густі брови та вуса, що стирчали так само неспокійно, як і його болісно самолюбна та низька душа. Родина вислала його з Данії, бо в двадцять п’ять років він усе ще ніяк не проявив себе і тільки те й робив, що докучав заміжнім жінкам, у котрих постійно закохувався. У Чикаґо Солберґові довелося жити на сорок доларів на місяць, які висилала йому мати, і на мізерний заробіток від уроків музики. Грошей було обмаль, але, витрачаючи їх на свій лад «економно», тобто одягаючись шикарно і харчуючись чим доведеться, – він якось викручувався і навіть зумів оточити свою персону якимось романтичним ореолом. Йому було всього двадцять вісім років, коли він зустрів Риту Ґрінаф із Вічіто, штат Канзас.

На той час, коли Солберґи познайомилися з Ковпервудами, Гарольду було тридцять чотири роки, а його дружині – двадцять сім. Вона вчилася в Чиказькій школі живопису та скульптури і зустрічалася з Солберґом на студентських вечірках. Тоді їй здавалося, що він грає божественно і що життя – це тільки мистецтво та кохання. Весна, озеро, що вилискує на сонці, білі вітрила яхт, кілька шпацерів і бесід у тихі, задумливі вечори, коли місто потопає в золотистому серпанку, завершили справу. Потім було раптове вінчання суботнього вечора, весільна подорож у Мілвокі на один день, повернення в студію, яку потрібно було тепер переобладнати для двох, і цілунки, цілунки без ліку, поки не був вгамований любовний голод. Але одними поцілунками ситий не будеш, і незабаром почалися сімейні негаразди. Щастя ще, що молодим не довелося зіткнутися зі справжньою нуждою. Рита була порівняно забезпеченою. У батька її був у Вічиті свій невеликий елеватор, що приносив йому непоганий прибуток, і, коли вона раптово вийшла заміж, старий вирішив, як раніше, висилати їй гроші, хоча служіння мистецтву, якому присвятили себе донька і зять, було для нього чимось абсолютно чужим і незрозумілим. Немічний, боязкий, м’який чоловічок, котрий надавав перевагу краще наживати менше, аби нічим не ризикувати, немов створений для життя в провінційній глушині, він дивився на Гарольда приблизно так, як ми стали б дивитися на пекельну машину, – з цікавістю, проте тримаючись на безпечній відстані. Але з часом – бо навіть людям простодушним не чужі людські слабкості – він став пишатися своїм зятем, хвалився по всій окрузі Ритою й її чоловіком-музикантом, запросив їх на все літо до себе в гості, бажаючи вразити сусідів, а восени привіз дружину в Чикаґо навідати молодих.

І мати Рити, котра мало чим відрізнялася від будь-якої іншої селючки, їздила з ними на прогулянку, брала участь у пікніках, бувала на артистичних вечірках у студіях. Це було кумедно, наївно, безглуздо і типово для Америки того часу.

Рита Солберґ була за природою жінкою доволі флегматичною. Її округлі, м’які форми свідчили про те, що до сорока років їй доведеться погладшати, і все ж вона була на рідкість приваблива. Шовковисте попелясте волосся, вологі сіро-блакитні очі, ніжна шкіра і рівні білі зуби давали їй право пишатися своєю зовнішністю, і вона чудово усвідомлювала силу своїх чарів. Розігруючи дитячу наївність і безпечність, вона прикидалася, ніби не помічає, який трепет викликає її врода в інших велелюбних чоловіків, а тим часом завжди чудово усвідомлювала, що робить і навіщо. Їй подобалося відчувати свою владу. Вона знала, що у неї гарні плечі та шия, пишні спокусливі форми, що одягається вона вишукано, і хоча багато витрачати на гарнітури не може, принаймні кожна її річ залишає на собі відбиток її індивідуальності. Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зі старого солом’яного бриля, стрічок і якоїсь пір’їнки робила собі капелюшок, що дивовижно пасував їй. Вона любила вбиратися в біле з блакитним або рожевим, в коричневе з палевим – наївні дівочі поєднання, в яких наче відбивалася її душа. Навколо талії красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрічку, а капелюшки носила великі, з м’якими крисами, що гарно обрамляли її обличчя. Рита граційно танцювала, непогано співала, з почуттям, а іноді і з блиском грала на роялі, малювала. Але все це не мало нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Рита не була істинним художником, і якщо й виділялася зі свого середовища, то швидше власними настроями та думками – мінливими, навіженими та свавільними. З точки зору загальноприйнятої моралі Рита Солберґ у ті часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою. Мінливість настроїв жінки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солберґу. Він страждав однією з найвідразливіших хвороб – невпевненістю в собі та нездатністю знайти своє покликання. Часом музикант ніяк не міг вирішити, народжений він бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б відомим педагогом. Утім, з останньою можливістю йому ніяк не хотілося миритися. «Я – артист, – любив він казати. – О, як я страждаю від свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свині!» – це вже стосувалося оточення. Грав він дуже нерівно, хоча інколи в його виконанні було чимало витонченості, ліричності та м’якості, що здобули йому належну увагу публіки. Але, зазвичай, виконання Солберґа відображало хаос, що панував у його думках. Він грав так гарячково, настільки нервово, водив смичком із такою самовідданою пристрастю, що не міг уже встежити за технікою гри і багато від цього втрачав.

– Фантастично, Гарольде! – захоплено волала Рита в перші роки їхнього шлюбу. Потім вона вже не була в цьому впевнена.

Аби стати предметом захоплення, треба чогось досягти в житті. А Гарольд нічого не досяг – мимоволі мала визнати Рита – і навряд чи колись досягне. Він давав уроки, гарячкував, мріяв, лив сльози, що, однак, не заважало йому з апетитом їсти тричі на день і час від часу задивлятися на жінок. Бути для свого обранця всім, бути єдиною та неповторною, заповнити собою всі його помисли та почуття – на менше Рита не хотіла погодитися, вона занадто високо себе цінувала. Тому, коли з роками Гарольд почав зраджувати її, спочатку в мріях, а потім і в реальності, терпіння Рити вичерпалося. Вона вела рахунок його захопленням: дурненька юнка, котрій він давав уроки музики, студентка зі школи живопису, дружина банкіра, в будинку котрого Гарольд іноді виступав. Дізнавшись про чергову зраду, Рита замикалася в собі і похмуро мовчала або їхала до родичів. Гарольд принижено каявся, плакав, бурхливі сцени закінчувалися палким примиренням, а потім усе починалося знову. Таке життя…

Утративши віру в талант Гарольда, Рита перестала його ревнувати, але їй було прикро, що її чари вже не владні над ним і що він сміє звертати свою увагу на інших жінок. Під сумнів ставилася її краса, а вона все ще була вродлива. Нижча за зростом, ніж Ейлін, і не така помітна, Рита була пишнішою, округлішою і здавалася ніжнішою та жіночнішою. Повнота її прикрашала, але, по суті, вона й не мала такої вже гарної постави, зате в мінливому виразі очей, в лінії рота, в її несподіваних фантазіях і мрійливості зачаїлася якась чарівна краса. Вона стояла вище за Ейлін у розвитку, краще розуміла живопис, музику, літературу, краще розбиралася в подіях дня, а в коханні була куди загадковішою та спокусливішою. Вона знала багато цікавого про квіти, коштовне каміння, комах, птахів, пам’ятала імена героїв художніх творів, читала напам’ять прозу та вірші.

Коли Ковпервуди познайомилися із Солберґами, ті все ще знімали студію в Палаці нового мистецтва і, мабуть, насолоджувалися безхмарним сімейним щастям. Правда, справи у Гарольда йшли не найкраще, він уже на все махнув рукою і плив за течією. Перша зустріч відбулася за чаєм у Гатштадтів, із котрими Ковпервуди зберегли дружні стосунки. Гарольд грав, а Ейлін – Френка цього дня з нею не було, – вирішивши, що Солберґи – люди цікаві, а їй необхідно розважитися, запросила їх до себе на музичний вечір. Ті скористалися запрошенням.

Ковпервуд із першого погляду розгадав Солберґа.

«Нестійка, емоційна особа, – подумав він, – і, ймовірно, занадто слабкий і ледачий, аби з нього колись щось вийшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фігурок на японських гравюрах, у Солберґа був цікавий і характер, і тип. Френк зустрів музиканта дуже люб’язно.

– Пані Солберґ, як я розумію, – сказав він, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокійну грацію і смак котрої він оцінив одразу ж.

Вона була в скромній білій сукні з блакитною облямівкою – по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрічечка. Її оголені руки та плечі здавалися дивовижно ніжними. А жваві сірі очі дивилися лагідно та пустотливо, як у розпещеної дитини.

– Знаєте, – щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькі губки, як завжди це робила, коли щось розповідала, – я вже думала, ми ніколи сюди не потрапимо. На Дванадцятій вулиці – пожежа (вона мовила поспіхом), і ніяк не проїдеш, стільки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вікон. Величезні червоні язики, такі, знаєте, майже помаранчеві з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

– Дуже навіть, – весело погодився він із тим безтурботним і поблажливим виглядом, з яким дорослі розмовляють із дітьми.

Він і справді відчув якусь батьківську ніжність до пані Солберґ, вона здавалася такою наївною, юною і в той же час безперечно мала як характер, так і індивідуальність.

«Обличчя та плечі – надзвичайно гарні», – думав він, ковзаючи по гості поглядом. А пані Солберґ бачила перед собою тільки елегантного, холодного та стриманого чоловіка, судячи з усього, дуже енергійного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! – думала вона. – Той ніколи нічого не доб’ється в житті, навіть популярності».

– Як добре, що ви взяли із собою скрипку, – казала тим часом Ейлін Гарольду в іншому кутку вітальні. – Мені б дуже хотілося послухати вас.

– Ви занадто ласкаві, – відповідав Солберґ, солодкаво розтягуючи слова. – Як у вас тут гарно, які чудові книги, нефрит і кришталь…

Ейлін подобалася його м’яка піддатливість. Він був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опікуватися якась сильна та заможна жінка.

Після вечері Солберґ грав. Висока постать, очі, спрямовані в далечінь, волосся, що спадає на чоло, – вся сутність музиканта зацікавила Ковпервуда, але пані Солберґ цікавила його більше, і погляд його раз по раз звертався до неї. Він кидав погляд на її руки, що пурхали по клавішах, на ямочки біля ліктя. Який привабливий рот, яке світле пухнасте волосся! Але головне – за всім цим відчувалася індивідуальність, впевнена душевна настроєність, що викликала у Ковпервуда співчутливий відгук, більше того – жагучий потяг. Таку жінку він міг би покохати. Вона чимось нагадувала Ейлін, коли та була на шість років молодшою (Ейлін тепер виповнилося тридцять три, а пані Солберґ – двадцять сім), тільки Ейлін була дебелішою, міцнішою, здоровішою та пересічнішою. «Пані Солберґ – як раковина тропічних морів, – з’явилося в голові порівняння, – ніжна, тепла, переливчаста. Але в ній є і твердість». Він ще не зустрічав у товаристві такої жінки, як вона. Такої привабливої, палкої та чарівної. Френк дивився на неї, аж поки Рита, відчувши на собі його погляд, не обернулася і лукаво, одними очима, не посміхнулася, строго підібгавши вуста. Ковпервуд був підкорений. Чи може він на щось сподіватися, – було тепер єдиною його думкою. «Чи означає ця невловима посмішка щось, крім світської ввічливості? Сподіваюся, ні. Але хіба в такій особистості, багатій і палкій, не можна розбудити почуття?» Френк скористався тим, що Рита встала з-за роялю, щоб спитати:

– Ви любите живопис? Не хочете подивитися на картинну галерею? – і запропонував їй руку.

– Колись я думала, що буду знаменитою художницею, – з кокетливим кривлянням і, як здалося Ковпервудові, дивно мило сказала пані Солберґ. – Кумедно, чи не так? Я навіть послала батькові малюнок зі зворушливим написом: «Тому, кому я всім зобов’язана». Треба було бачити цей малюнок, щоб зрозуміти, як це смішно.

І вона тихо засміялася. Ковпервуд весело підтримав її, відчуваючи, як життя раптом заграло новими барвами. Сміх Рити освіжав, немов літній вітерець.

– Це – Луїні, – сказав він, неусвідомлено стишуючи голос, коли вони увійшли в галерею, освітлену м’яким сяйвом газових ріжків. – Я купив його минулої зими в Італії. Перед ними була робота «Заручини св. Катерини».

Френк мовчав, поки його супутниця розглядала тонкі риси святої, яким художник зумів надати вираз неземного блаженства.

– А ось, – продовжував він, – моє найцінніше надбання – Пінтуріккйо.

Вони зупинилися перед портретом відомого своєю підступністю Цезаря Борджіа.

– Яка незвичайна особистіть! – простодушно зауважила пані Солберґ. – Я не знала, що існує його портрет. Він сам схожий на художника, не вважаєте? – Рита, певна річ, чула про підступи та злочини Цезаря Борджіа, але ніколи не читала його життєпису.

– Він був і митцем певного трибу, – відповідав із іронічною посмішкою Ковпервуд, котрому свого часу, коли він купував портрет, розповіли в усіх подробицях і про Цезаря Борджіа, і про його батька, папу Олександра VI. З того часу його і зацікавила історія родини Борджіа. Втім, пані Солберґ навряд чи вловила приховану в його словах іронію.

– А ось і пані Ковпервуд, – зауважила Рита, переходячи до портрета, написаного Ван-Беєром. – Ефектна річ! – додала вона тоном знавця, і ця наївна самовпевненість здалася Френкові дуже милою. Він вважав, що жінка має бути самовпевненою і трохи пихатою. – Які соковиті фарби! І цей сад і хмари – дуже вдалий фон.

Вона відступила на крок, і Ковпервуд, зайнятий тільки нею, замилувався вигином спини і профілем жінки. Яка гармонія ліній і фарб! «Рух кожен сплітається у візерунок», – хотілося йому процитувати, але замість цього він сказав:

– Портрет писався в Брюсселі. А хмари і вазу в ніші художник дописав потім.

– Чудовий портрет, – повторила пані Солберґ і рушила далі.

– А як вам подобається Ізраельс? Картина називалася «Скромна трапеза».

– Дуже подобається, – відповідала вона. – І ваш Бастьєн-Лепаж також (вона мала на увазі «Кузню»). Але мені здається, що старі майстри у вас – цікавіші. Якщо вам пощастить відшукати ще кілька речей, їх неодмінно треба перемістити в окрему залу. Вам так не здається? А ось до Жерома я чомусь байдужа, – вона промовляла, розтягуючи слова, і це здавалося Френкові чарівним.

– Чому ж? – здивувався він.

– У ньому є щось штучне, не вважаєте? Мені подобається колорит, але тіла одалісок аж надто досконалі. Хоча, звісно, це гарно.

Ковпервуд був не дуже високої думки про розумові здібності жінок і розцінював представниць прекрасної статі більше як витвори мистецтва, хоча і помічав, що інколи вони інтуїтивно осягали те, до чого він сам ніколи б не додумався. «Ейлін, безумовно, не могла б цього помітити, – міркував Френк. – До того ж вона тепер не така вже й приваблива. Немає в ній цієї чудової свіжості, наївності, чарівності та тонкощів розуму. А чоловік у пані Солберґ – якийсь блазень. Може, йому вдасться зацікавити її? Але чи поступиться така жінка? Чи не поставить умовою розлучення та шлюб?»

А пані Солберґ, зі свого боку, думала, що Ковпервуд, мабуть, людина непересічна і що він занадто близько стояв біля неї, коли вони прегелядали картини. Крутити голови чоловікам їй було не новиною, і вона відразу ж збагнула, що подобається йому. Рита знала силу своїх чарів, але, кокетуючи, щоб насолодитися своєю могутністю, дотримувалася міри та трималася неприступно. Досі вона не зустрічала чоловіка, заради котрого варто було б пожертвувати душевним спокоєм. «Безперечно, Ейлін невідповідна дружина для нього, – думала вона. – Йому потрібна жінка більш змістовна та глибока».