Американська трагедія. Книга 2

Розділ V

М-р Мейсон у супроводі Олдена і службових осіб ішов у свою канцелярію, питаючи себе, чим міг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду він дуже страждав од відсутності жіночої близькості, і тому у нього розвинувся нахил до таких міркувань. Він думав про красу та чарівність Роберти і, з другого боку, про її бідність і суворе моральне й релігійне виховання – і прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловік або хлопчак звабив її, а потім, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосіб, щоб позбутись її, – вигадану, зрадницьку «весільну подорож» на озеро. І тут він відчув безмежну особисту ненависть до цієї людини. Підлі багатії! Гулящі багатії! Порочні і злі нероби! І молодий Клайд Гріфітс – гідний представник цієї породи! Хоч би тільки спіймати його!

І водночас він раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дівчина явно була близька з цим чоловіком), вона могла бути вагітна. Цієї догадки було досить, щоб викликати в ньому не тільки специфічну цікавість до всіх подробиць романа, який привів до такого кінця, а й нетерпляче бажання перевірити, чи справедливі його підозри. Мейсон почав думати, що треба знайти підхожого лікаря для розтину – якщо не в Бріджбурзі, то в Утіці або в Олбені, – а також сповістити про цю підозру Хейта і, нарешті, визначити характер ударів, що залишили сліди на обличчі Роберти.

Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан і його вміст, і тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крім платтів і капелюхів Роберти, білизни, пари червоних шовкових підв’язок (вони так і лежали в коробочці, в якій були куплені у Браунштейна в Лікурзі), в чемодані було ще і туалетне приладдя – різдвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сірої шовкової підкладки була засунута маленька, простенька біла картка з написом: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом». Але прізвища не було. А почерк – квапливі карлючки, бо, коли Клайд писав це, він поривався зовсім не до Роберти.

Це вразило Мейсона: як же вбивця не знав, що туалетне приладдя разом з карткою лежить у чемодані? А якщо знав і не вийняв картки, то чи можливо, щоб цей самий Клайд був убивцею? Чи могла людина, яка задумала вбивство, забути про таку картку, написану її власною рукою? Що це за дивний зловмисник і вбивця? І тут прокурор подумав: «Чи не варто приховати існування цієї картки до дня суду і потім несподівано пред’явити її, якщо злочинець почне заперечувати всяку близькість з дівчиною або не признається, що він подарував їй туалетне приладдя?». І він узяв картку і засунув собі в кишеню, але спочатку Ерл Ньюком, уважно оглянувши її, сказав:

– Я не цілком певен, містер Мейсон, але мені здається, що це дуже схоже на запис у готелі на Біг-Бітерні.

І Мейсон відповів:

– Ну, це ми незабаром встановимо.

Потім він знаком покликав Хейта в сусідню кімнату, де ніхто не міг їх бачити і чути, і сказав:

– Ну, Фред, все точно так, як ви думали. Вона знає, з ким поїхала дочка (він мав на увазі те, що вже говорив Хейту по телефону з Більца: що дістав від м-с Олден відомості про гаданого злочинця). Але ви через тисячу років не відгадаєте, хто це, якщо я вам не скажу.

І він пильно подивився на Хейта.

– Без сумніву, Орвіл. Не маю ані найменшого уявлення.

– А ви знаєте фірму «Гріфітс і Компанія» в Лікурзі?

– Не ті, що роблять комірці?

– Так, ті самі.

– Але ж не син?

Очі Фреда Хейта розкрились так широко, як не розкривались уже багато років. Велика і засмагла рука вхопилась за довгу бороду.

– Ні, не син. Племінник.

– Племінник! Семюела Гріфітса?! Не може бути!

Слідчий, чоловік літній, релігійний, строго моральний, зацікавлений у політиці і комерції, смикав бороду і розгублено дивився на Мейсона.

– Поки що всі обставини вказують на це, Фред. В усякому разі я сьогодні вночі їду в Лікург і сподіваюсь, що завтра знатиму більше. Але, бачите, цей самий Олден – фермер, справжнісінький бідняк, його дочка працювала на фабриці Гріфітсів у Лікурзі; а цей племінник, Клайд Грі-фітс, як видно, завідував тим відділом, де вона працювала.

– Так, так, так, – промовив слідчий.

– До цієї поїздки, до вівторка, вона провела місяць удома, – була хвора (він зробив наголос на цьому слові). За цей час вона написала йому принаймні десять листів, а може й більше. Про це я дізнався від місцевого листоноші. Він дав свідчення під присягою, по всій формі, ось вони! – і він поплескав по кишені піджака. – Всі листи були адресовані в Лікург Клайдові Гріфітсу. Я навіть знаю номер його будинку. І знаю прізвище сім’ї, де жила дівчина. Я дзвонив туди з Більца. Я сьогодні хочу взяти з собою в Лікург старого: чи не виявиться що-небудь таке, про що він може знати.

– Так, так, Орвіл. Розумію… розумію… Але ж це легко сказати: Гріфітс!.. – і Хейт цмокнув язиком.

– А головне, я повинен з вами поговорити про медичну експертизу, – провадив Мейсон далі швидко і різко. – Знаєте, я не думаю, щоб він вирішив її убити тільки тому, що не хотів одружитися з нею. Це, на мою думку, непереконливо.

І Мейсон розповів Хейту основні міркування, які змусили його прийти до висновку, що Роберта була вагітна.

Хейт зразу погодився з ним.

– Отже, потрібен розтин, – сказав Мейсон, – і медичний висновок про характер ран та ударів. Перш ніж тіло заберуть звідси, Фред, ми повинні знати точно, без тіні сумніву, чи була дівчина спершу вбита і потім викинута з човна, чи тільки оглушена і викинута, або, може, човен перекинувся. Це дуже важливо для справи, ви самі розумієте. Ми нічого не зможемо зробити, якщо не будемо знати все це точно. Але як з тутешніми лікарями? Як на вашу думку, чи може хто-небудь з них зробити все це як слід, щоб на суді ніхто не міг підкопатися під їх висновок?

Мейсон хвилювався: він уже обмірковував план обвинувачення.

– Не знаю, Орвіл, – повільно відповів Хейт, – не можу сказати точно. Про це вам краще судити. Я вже просив доктора Мітчелла зайти завтра і глянути на неї. Можна покликати Бетса. Але якщо ви віддаєте перевагу кому-небудь іншому… Бево або Лінкольну… Що ви скажете про Бево?

– Мабуть, краще Уебстера з Утіки, – сказав Мейсон, – або Біміса, або обох зразу. В такій справі і чотири і п’ять експертів не завадять.

І Хейт, розуміючи весь тягар покладеної на нього відповідальності, додав:

– Я думаю, ви маєте рацію, Орвіл. Може, чотири або п’ять голів краще, ніж одна чи дві. Але це означає, що ми повинні відкласти огляд на день або на два, поки не зберемо всіх лікарів.

– Так, так, – підтвердив Мейсон. – Але це навіть краще. Я тимчасом поїду в Лікург – чи не з’ясую там ще чого-небудь. Ніколи не можна знати заздалегідь. Може, я там і застукаю його. Принаймні сподіваюсь. Або чи не пощастить почути чогось нового, що проллє світло на всю справу… Я почуваю, це буде велика справа, Фред. Найважча справа у всій моїй практиці, та й у вашій також, і ми повинні обмірковувати кожний свій крок. Тут ніяка обережність не зайва. Він, очевидно, багатий, – значить, буде боротись. І, крім того, рідня його підтримає.

Він нервово скуйовдив своє густе волосся.

– Нічого, я думаю, справимось, – додав він. – Насамперед треба викликати з Утіки Біміса і Уебстера, – мабуть, телеграфуйте-но їм сьогодні, чи що, або подзвоніть по телефону. І Спралу в Олбені. А щоб не порушувати мир у власному домі, запросимо і тутешніх: Лінкольна і Бетса. І, мабуть, Бево. – Тут він дозволив собі злегка усміхнутись. – Ну от, Фред, а я поки що почну збиратись у дорогу. Влаштуйте так, щоб вони приїхали сюди не завтра, а в понеділок або у вівторок. Я, напевне, повернусь на той час і тоді зможу сам бути при цьому. А якщо можна, давайте в понеділок… чим скоріше, тим краще! Подивимось, що тоді з’ясується.

Він дістав із шафи ще кілька бланків, потім вийшов у приймальню і сказав Олдену, що їм доведеться поїхати разом в Лікург, а Берлею доручив викликати до телефону м-с Мейсон, якій пояснив, що має виїхати в терміновій справі і повернеться не раніше від понеділка.

Протягом усієї дороги до Утіки – три години поїздки і година, проведена в чеканні поїзда на Лікург, і ще година двадцять хвилин у вагоні цього поїзда (в Лікург вони прибули близько сьомої ранку) – Орвіл Мейсон старанно витягав із пригніченого і похмурого Тайтуса скупі відомості про скромне минуле його і Роберти, про її щедрість, слухняність, порядність, про її добре та ніжне серце, про те, де саме вона раніше працювала, скільки одержувала і на що витрачала гроші, – то була скромна розповідь, і вона глибоко зворушила Мейсона.

Приїхавши з Тайтусом у Лікург, Мейсон зразу подався в готель «Лікург» і, знявши номер, залишив там старого, щоб той міг відпочити. Звідти він поспішив до місцевого прокурора, від якого йому треба було дістати дозвіл діяти на його території. На допомогу йому дали поліцейського для доручень – рослого сищика в цивільному, – і він пішов у кімнату Клайда на Тейлор-стріт, сподіваючись, всупереч всьому, застати його вдома. Однак до них вийшла м-с Пейтон і сказала, що, хоч Клайд і живе тут, але тепер його немає (виїхав у вівторок – напевне, до своїх друзів на Дванадцяте озеро). І Мейсон трохи зніяковіло змушений був пояснити, по-перше, що він прокурор округу Катаракі, і по-друге, що через деякі підозрілі обставини, зв’язані із загибеллю на озері Біг-Бітерн однієї дівчини, супутником якої, очевидно, був Клайд, він, прокурор, мусить обшукати його кімнату. Ця заява так вразила м-с Пейтон, що вона відсахнулась, і на її обличчі відбились крайній подив, жах і недовір’я.

– Як, містер Клайд Гріфітс!.. Та ні, це безглуздя! Він племінник містера Семюела Гріфітса, і його тут усі знають. Якщо вам потрібні будь-які відомості про нього, зверніться до його родичів: вони вам, звичайно, все скажуть. Але щоб таке… та цього бути не може!

І вона так дивилась на Мейсона і на місцевого сищи-ка, який уже встиг показати їй свій значок, ніби не була впевнена в їх чесності і в їх повноваженнях.

А тимчасом сищик, звичний до цього, вже став за спиною м-с Пейтон, внизу сходів, що ведуть на верхній поверх. А Мейсон вийняв з кишені заготовлений передбачливо ордер на обшук.

– Мені дуже шкода, пані, але я мушу просити вас показати нам його кімнату. Ось ордер, який дає мені право зробити обшук, а це підлеглий мені поліцейський агент.

І зразу побачивши всю марність боротьби з законом, м-с Пейтон тремтячою рукою вказала на кімнату Клайда, хоч і думала при цьому, що сталось якесь безглузде, глибоко несправедливе й образливе непорозуміння.

А ті двоє, ввійшовши в кімнату Клайда, почали оглядати її. Обидва зразу помітили в кутку невелику і не дуже міцно замкнену скриню, і м-р Фаунс, сищик, у ту ж мить спробував підняти її, щоб визначити вагу, а Мейсон став оглядати одну по одній усі речі в кімнаті, вміст усіх ящиків та коробок, а також усіх кишень в одязі. І в ящику шифоньєрки, серед кальсон і сорочок, що вийшли з ужитку, та старих запрошень від Трамбалів, Старків, Гріфітсів і Гаррієтів, він знайшов аркушик блокнота, на якому Клайд записував для пам’яті, куди його запрошено: «Середа 20 лютого. Обід у Старків», нижче: «П’ятниця, 22, Трамбали». Порівнявши цей почерк з почерком на картці, яка була у нього в кишені, Мейсон зразу ж пересвідчився за їх схожістю, що він справді в кімнаті саме потрібної йому людини. Він сховав аркушик у кишеню і подивився в куток, де сищик уважно розглядав замкнену скриню.

– Що робити з цим, начальнику? Заберемо звідси чи відкриємо тут?

– Я думаю, – поважно сказав Мейсон, – що нам слід відкрити її тут, Фаунс. Пізніше я пришлю по скриню, але я хотів би тепер же знати, що там у ній.

Сищик зразу ж витяг з кишені важку стамеску і подивився навкруг, шукаючи молоток.

– Скриня не така вже міцна, – зауважив він, – думаю, що зможу зламати її, якщо ви хочете.

Але тут м-с Пейтон, надзвичайно здивована таким ходом справи, не витримала і заступилась, сподіваючись перешкодити цим грубим діям.

– Я можу дати вам молоток, якщо хочете, – заявила вона, – але хіба не можна послати по слюсаря? Ніколи в житті не чула нічого подібного!

Проте сищик уже заволодів молотком і збив замок. У невеликому верхньому відділі був усякий туалетний дріб’язок: шкарпетки, комірці, краватки, кашне, підтяжки, зношений светр, пара високих зимових чобіт дуже сумнівної добротності, мундштук, червона лакована попельничка і ковзани. Але серед усього цього, в куточку, лежали також зв’язані докупи останні п’ятнадцять листів Роберти, послані з Більца, і невеликий її портрет, який вона йому подарувала торік. І тут же – друга, маленька пачка, в якій були зібрані всі записочки та запрошення Сондри, до того дня, коли вона виїхала в Пайн-Пойнт. Листи, написані звідти, Клайд носив з собою на грудях, біля серця. Знайшлась і третя пачка, ще більш компрометуюча, – одинадцять листів від матері, причому перші два були адресовані Гаррі Тенету в Чікаго до запитання – момент явно дуже підозрілий, а решта – Клайдові Гріфітсу в Чікаго, а потім у Лікург.

Прокурор не став чекати і дивитися, що знайдеться ще в скрині, а взявся до листів: спочатку він прочитав перші три листи Роберти, після чого йому стала зовсім ясною причина її від’їзду в Більц; потім три перші листи від матері на зворушливо простому і дешевому папері: вона натякала на нерозважливу поведінку Клайда в Канзас-Сіті і на нещасний випадок, через який йому довелося виїхати звідти, і настійливо та ніжно умовляла його надалі не збиватися з пуття. І у Мейсона, з його стриманим темпераментом і дуже обмеженим знанням людей та людських відносин, створилось враження, що цей суб’єкт з ранніх юнацьких років мав нестійку вдачу, був легковажний і розбещений.

Водночас Мейсон здивовано дізнався, що хоч Клайда тут і підтримує багатий дядько, але сам він належить до бідної і, крім того, дуже релігійної парості родини Гріфіт-сів. У звичайних умовах це могло б трошки пом’якшити його ставлення до Клайда. Однак тепер, під впливом записочок Сондри, трагічних листів Роберти і слів матері про якийсь старий злочин у Канзас-Сіті, він прийшов до висновку, що Клайд за складом свого характеру цілком здатний був не тільки задумати цей новий злочин, а й холоднокровно здійснити його. Що ж було там, у Канзас-Сіті? Треба телеграфувати тамтешньому прокуророві і запитати про подробиці.

Думаючи про це, він почав нашвидку, але так само пильно і критично проглядати різні записочки, запрошення і любовні листи Сондри. Всі вони сильно пахли духами, були написані на чудовому папері з монограмою і ставали чимраз ніжніші й інтимніші, а пізніші незмінно починалися словами: «Клайді маленький», або «мій любий, чорноокий», або «мій любий хлопчику», і були підписані або по-дитячому «Сонда» або «Ваша Сондра»… Деякі з них були зовсім недавні: від десятого, п’ятнадцятого, двадцять шостого травня, – саме в цей час, як умить відзначив Мейсон, почали надходити найсумніші листи від Роберти.

Тепер усе ясно. Він потай звабив одну дівчину і при цьому був такий зухвалий, що домагався взаємності у другої, яка належала до вищих місцевих кіл.

Зацікавлений і приголомшений цим разючим відкриттям, Мейсон, однак, розумів, що тепер не час сидіти й роздумувати. Зовсім ні. Цю скриню треба негайно переправити в готель «Лікург». Далі, треба, якщо тільки можливо, з’ясувати, де саме перебуває цей суб’єкт, і спіймати його… Він наказав сищикові подзвонити в поліцейське управління і подбати про те, щоб скриню доставили в його номер у готелі, а сам поспішив в особняк Семюела Гріфітса, але там дізнався, що вся сім’я виїхала з міста до Грінвуда.

У відповідь на його телефонний запит із Грінвуда повідомили, що, як там відомо, Клайд Гріфітс перебуває тепер на дачі Кренстонів, на Дванадцятому озері, недалеко від Шейрона, поряд з дачею Фінчлі. І прізвище, і містечко Шейрон уже були зв’язані в свідомості Мейсона з Клайдом, і він зразу вирішив: якщо Клайд ще не втік далеко від цих місць, він повинен бути саме там, – можливо, на дачі в дівчини, яка писала всі ці записочки і запрошення, – цієї Сондри Фінчлі. Та й капітан «Лебедя» заявив, що молодий чоловік, який їхав із Бухти Третьої милі, вийшов у Шейроні. Евріка! Він спіймав його!

І ретельно обміркувавши, що робити далі, Мейсон тут же надумав їхати в Шейрон і Пайн-Пойнт. А тимчасом, діставши точний опис зовнішніх прикмет Клайда, він і про ці прикмети, і про те, що Клайда розшукують за підозрою в убивстві, сповістив не тільки прокурора і начальника поліції в Лікурзі, але також шерифа в Бріджбурзі Ньютона Слека, Хейта і свого помічника, пропонуючи всім трьом негайно виїхати в Шейрон, де він з ними зустрінеться.

Далі, немовби за дорученням м-с Пейтон, він зв’язався міжміським телефоном з дачею Кренстонів у Пайн-Пойнті і спитав дворецького, чи немає у них часом м-ра Клайда Гріфітса? «Так, сер, він тут, сер, але зараз його немає поблизу, сер. Мабуть, він поїхав на прогулянку по озеру, сер. Що зволите переказати, сер?». На дальші розпитування дворецький не міг дати точних відповідей: уся компанія вирушила, напевне, на Ведмеже озеро, – це миль за тридцять; коли вони повернуться, він сказати не може, – напевне, через день-два, не раніше. Але ясно було, що Клайд поїхав з цією компанією.

І Мейсон зразу ж удруге викликав бріджбурзького шерифа і наказав йому взяти з собою чотирьох або п’ятьох агентів, щоб переслідувачі могли в Шейроні розділитись, схопити цього самого Клайда, де б він не був, і посадити в бріджбурзьку тюрму. А там він зможе пояснити відповідно до процедури, встановленої законом, дивні обставини, які досі, здавалося б, незаперечно вказували на нього як на вбивцю Роберти Олден.

Розділ VI

Відколи води озера зімкнулись над Робертою, а Клайд доплив до берега і, змінивши одяг, дістався до Шейрона, а потім до дачі Кренстонів, він перебував у стані майже повного розумового розладу і в своєму збентеженні та сторопінні ніяк не міг зрозуміти, чи винен він чи не винен у дочасній загибелі Роберти. Однак він ясно розумів: якщо випадково помітять, як він крадькома пробирається на південь, замість того, щоб повернути на північ до бігбі-тернського готелю і повідомити про цю ніби ненавмисну катастрофу, то його поведінку вважатимуть такою черствою і жорстокою, що всякий цілком впевнено обвинувачуватиме його у вбивстві. І ця думка мучила Клайда, бо тепер йому здавалось, що насправді він не винен, – адже в останню хвилину в душі його стався переворот!

Але хто повірить цьому тепер, коли він не повернувся і не повідомив про подію? А тепер уже неможливо повернутись. Якщо Сондра почує, що він був на цьому озері з фабричною робітницею, що він записав її в готелі як свою дружину… Боже!

А потім поясняти все дядькові або холодному, жорстокому Гілберту… і всій цій шикарній, цинічній молоді в Лікурзі?.. Ні, ні! Зайшовши так далеко, він не може відступити. Інакше – катастрофа… може, смерть. Він повинен використати, скільки можливо, це жахливе становище, – використати свій задум, який привів його до такої дивної розв’язки, що неначе виправдує його.

Але ці ліси! Та ще й ніч надходить! Моторошна самотність і небезпека, приховані скрізь і в усьому! Що робити, що сказати, коли хто-небудь зустрінеться? Він був зовсім розгублений, на межі душевного і нервового розладу. Якби хруснула гілка – він кинувся б тікати, мов заєць.

В такому стані він дочекався темряви і пішов у глиб лісу, але раніше відшукав свій чемодан, змінив костюм і, викрутивши мокрий одяг та спробувавши так-сяк висушити його, поклав у чемодан, накрив сухими гілками та хвоєю, а тоді заховав штатив фотографічного апарата під стовбуром поваленого дерева. І дедалі настійливіше він думав про своє дивне і небезпечне становище. А чи не було кого-небудь на березі в ту саму хвилину, коли він ненавмисно ударив її, і обоє вони впали у воду і вона так пронизливо й жалібно закричала? Що як хто-небудь бачив це… один із тих міцних здорованів, яких він помітив тут удень… може, от зараз хтось знімає тривогу – і вже цієї ночі десятки людей кинуться переслідувати його. Полювання на людину! Вони спіймають його, і ніхто не повірить, що він ударив її ненавмисне! Його навіть можуть лінчувати, не чекаючи законного суду. Це можливо. Таке траплялось. Зашморг на шию. Або, може, застрілять тут, у лісі. І навіть не дадуть можливості пояснити, як це сталось… як довго вона переслідувала і мучила його! Ніхто ніколи не зрозуміє цього!

І думаючи про це, він ішов чимраз швидше – так швидко, як давали змогу міцні, густі й колючі молоді деревця і сухе віття, що зловісно потріскує під ногами, – ішов, повторюючи в думці, що дорога до Бухти Третьої милі має бути у нього праворуч, а місяць, коли зійде, – ліворуч.

Але, боже мій, що це?

Жахливий звук!

Неначе жалібний і зловісний стогін якогось духа у пітьмі!

От!

Що це?

Він випустив чемодан, весь у холодному поту сів на землю і перелякано зіщулився біля високого гіллястого дерева, заціпенілий і нерухомий.

Жахливий крик!

Та це ж сова! Він чув її крик кілька тижнів тому, коли був на дачі Кренстонів. Але тут! У цій хащі! В цій пітьмі!.. Треба йти, щоб скоріше вибратися звідси, це ясно. Треба прогнати ці страшні, нестерпні думки, інакше у нього зовсім не залишиться ні сил, ні мужності.

Але погляд Роберти! Той останній благаючий погляд! Боже! Її очі й зараз перед ним. І ці розпачливі, жахливі крики! Невже вони весь час лунатимуть в його вухах… поки він не вибереться звідси?

Чи зрозуміла вона, коли він її ударив, що це сталось без лихого заміру… що це була тільки мить гніву і протесту? Чи знає вона це тепер, де б вона не була, – на дні озера чи, може, тут, у темній хащі, поруч нього? Її примара!..

Ні, треба скоріше тікати геть… геть! Треба… і все-таки… тут, у хащі, він в безпеці! Треба взяти себе в руки, не слід виходити на великий шлях. Там перехожі. Там, можливо, люди, які шукають його!.. Але чи вірно, що людина живе і після смерті? Що існують привиди? І вони знають усю правду? Тоді вона повинна знати… але тоді вона знає і про його попередні замисли. Що вона подумає! Може, це вона зараз з похмурим докором переслідує його своїми помилковими обвинуваченнями? Помилковими – хоч і правда, що спочатку він хотів убити її. Він замишляв це! Замишляв! І це, звичайно, великий гріх. І хоч він і не вбив її, але щось зробило це за нього. Все це правда.

Але привиди!.. боже, примари тих, хто вже вмер… вони переслідують тебе, щоб викрити і покарати… може, вони стараються спрямувати людей на твій слід… як знати? Мати колись призналась йому, Френку, Есті і Джулії, що вона вірить у привиди.

І, нарешті, – місяць (до цього часу вже три години він ішов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи і обливаючись потом). Навколо, хвалити бога, нікого немає! І високо над головою – зірки, яскраві і лагідні, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз – як він тікає від Роберти, похованої у водах озера, на поверхні якого плаває його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, – ніколи, ніколи, ніколи він не зможе розповісти їй, що через неї – через її красу, пристрасть до неї, через усе, що вона значить для нього, – він міг… міг… ну… спробувати вчинити таку жахливу річ – убити дівчину, яку раніше кохав. І протягом усього життя його переслідуватиме ця думка. Ніколи він не зможе позбутись її – ніколи, ніколи, ніколи! Раніше він не думав про це. Жахлива річ!

І раптом у пітьмі, близько одинадцятої години, як він потім зміркував, – від води його годинник спинився, – коли він уже вибрався на великий шлях, що веде на захід, і пройшов милю або дві, з темної хащі раптово, як примари, вийшли ті троє! Спершу він подумав, що вони бачили його в ту мить, коли він ударив Роберту, або зразу після цього, і тепер прийшли схопити його. Яка страшна хвилина! А хлопчик підніс ліхтар, щоб краще розглянути його обличчя! І безперечно, побачив на цьому обличчі підозрілий переляк і збентеження, бо саме в ту хвилину Клайд поринув у тяжкий роздум про все, що сталось: його невідступно переслідувала думка, що він випадково залишив який-небудь доказ, який легко може його викрити. Він відсахнувся, впевнений, що це – люди, послані схопити його. Але в цю мить високий худорлявий чоловік, який ішов попереду, запросто гукнув Клайда, немов його тільки потішила явна полохливість молодого чоловіка: «Здорово, перехожий!», а хлопчак, не виявляючи ані найменшого подиву, ступив наперед і підкрутив гніт у ліхтарі. І аж тепер Клайд зрозумів, що це просто місцеві селяни або провідники, а зовсім не загін, посланий доганяти його, і, якщо він буде спокійний та ввічливий, вони ніколи не запідозрять у ньому вбивцю.

Але потім він сказав собі: «А вони ж запам’ятають мене. Запам’ятають, що я йшов безлюдною дорогою, в таку годину, з чемоданом…». І тут же вирішив, що повинен поспішати… поспішати… і нікому більше не потрапляти на очі.

А через кілька годин, коли місяць уже заходив і від жовтувато-блідого, хворобливого світла, розлитого в лісі, ніч стала ще тужливіша і тяжча, Клайд підійшов до Бухти Третьої милі – селища, яке складалося з купки хатин тубільців і дачних котеджів, що тулились на північному відрозі Індійських гір. З повороту дороги він побачив, що де-не-де у вікнах ще блимають вогники. Крамниці. Будинки. Вуличні ліхтарі. Але в блідому світлі місяця вони здавались зовсім тьмяними – тьмяними і примарними. Ясно одно: в цю годину, в такому костюмі, з чемоданом у руці він не може з’явитися тут. Своїм виглядом він, безперечно, викличе цікавість і підозру, якщо хто-небудь помітить його. Маленький пароплав, що ходить між цим селищем і Шейроном (звідти Клайд повинен був вирушити далі в Пайн-Пойнт), відійде тільки о-пів на дев’яту – отже, поки що треба сховатися де-небудь і по змозі прибрати пристойного вигляду.

І тому він знову ввійшов у ліс, що підступав аж до околиць селища. У лісі Клайд сподівався дочекатися ранку; звідти він міг стежити за годинником на башті маленької церківки, щоб знати, коли настане час вийти. А поки що він старався обміркувати, чи розсудливо він діє? А що як хто-небудь уже чекає його тут? Ті троє… чи, може, ще хто-небудь, хто бачив… Або сповіщений ким-небудь поліцейський агент?.. І трохи згодом він вирішив, що все-таки краще спуститися в селище. Чи варто пробиратися лісами по західному берегу озера… та ще вночі, бо вдень його можуть побачити… адже коли він сяде на цей пароплав, то через півтори години, найбільше через дві, буде в Кренстонів у Шейроні! А пішки він дістанеться туди тільки завтра – це безглуздо, це далеко небезпечніше. І, крім того, він обіцяв Сондрі й Бертіні приїхати у вівторок, а сьогодні вже п’ятниця. І до того ж, може, завтра вже зніметься шум, почнеться погоня… в усі кінці сповістять його прикмети… а сьогодні вранці… хіба Роберту могли знайти так швидко? Ні, ні. Це – найкращий шлях. Хто знає його тут, хто зможе встановити, що він і є Карл Грехем або Кліфорд Голден? Найкраще поспішити, перш ніж стане що-небудь відомо про Роберту. Атож, звичайно. І нарешті, коли баштовий годинник показував десять хвилин на дев’яту, Клайд вийшов з лісу; серце його калатало.

Вулиця вела до пристані, звідки мав відійти пароплав у Шейрон. Клайд вагався – і враз побачив, що підходить автобус з озера Рекет. І він подумав, що коли на пристані або на палубі він зустрінеться з ким-небудь із знайомих, можна буде сказати, ніби він щойно приїхав з озера Рекет, де у Сондри й Бертіни багато друзів; а якщо зустріне одну з них, то скаже, що був на озері Рекет позавчора. Назве перше-ліпше прізвище або дачу, в крайньому разі – вигадану.

Отже, він рушив до пароплава і зайняв місце на палубі, а потім вийшов у Шейроні – і, як йому здалось, не привернув до себе нічиєї уваги. На пароплаві було з десяток пасажирів, але жодного знайомого, і ніхто з них, крім хіба молодої дівчини в голубому платті та білому солом’яно-му капелюшку, як видно, місцевої жительки, не звернув уваги на Клайда. А погляд цієї дівчини виявляв, здається, захоплення. А втім, цього було досить, щоб Клайд, який намагався найменше впадати в око, перейшов на корму, хоч решта пасажирів воліли залишатись на носовій частині палуби.

Прибувши в Шейрон і знаючи, що більшість пасажирів попрямує на залізничну станцію до першого ранкового поїзда, він швидко пішов за всіма, але повернув у перше, яке трапилось, кафе, сподіваючись замести сліди. Хоч він пройшов пішки чималу відстань од Біг-Бітерну, а перед тим півдня гріб і, снідаючи з Робертою, тільки удавав, що їсть, він навіть тепер не був голодний. Потім, побачивши групу пасажирів, що йшли зі станції, – серед них не було нікого знайомого, – він приєднався до них, удаючи, що теж прямує з поїзда до готелю і на пристань. Це, напевно, прибув поїзд з півдня, із Олбені й Утіки, подумав він, отже, здаватиметься цілком імовірним, що він приїхав цим поїздом. Він удав, неначе йде зі станції, але по дорозі, розшукавши телефон, сповістив Бертіну і Сондру про свій приїзд і, почувши, що по нього пришлють не моторний човен, а автомобіль, попередив, що чекатиме на веранді готелю. По дорозі він купив ранкову газету, хоч і розумів, що там не може бути поки що ніяких повідомлень про подію. Тільки-но він дійшов до готелю і сів на веранді, як під’їхав автомобіль Кренстонів.

На привітання і гостинну усмішку добре знайомого йому шофера Кренстонів Клайд все-таки зміг відповісти веселою і нібито невимушеною усмішкою, хоч в глибині душі він мучився від страху. Безперечно, повторював він у думці, ті троє, що зустрілися з ним у лісі, вже прийшли на Біг-Бітерн. А там тепер, звичайно, вже огляділись, що немає його і Роберти і, може, – хто знає, – вже знайдено перекинутий човен, капелюх Клайда, вуаль Роберти. І ті троє, може, повідомили вже, що бачили молодого чоловіка з чемоданом, який пробирався вночі на південь. А коли так, – незалежно від того, чи знайдено її тіло чи ні, – можуть виникнути сумніви, чи справді вони обоє потонули.

А може, з якої-небудь дивної випадковості тіло Ро-берти вже випливло на поверхню? Що тоді? Може, на її обличчі залишились сліди від удару, – він таки сильно ударив її. Коли так – будуть підозрювати, що тут убивство. І коли його тіло не знайдуть, а ці люди опишуть зовнішність чоловіка, якого вони зустріли, то чи не вважатимуть убивцею Кліфорда Голдена або Карла Грехема?

Та Кліфорд Голден або Карл Грехем – не Клайд Гріфітс. Хіба можна встановити, що Клайд Гріфітс і Кліфорд Голден або Карл Грехем – та сама особа? Адже він ужив усіх запобіжних заходів, а на озері Грасс навіть обшукав чемодан і сумочку Роберти, поки вона, виконуючи його просьбу, виходила розпорядитися про сніданок. Правда, він знайшов два листи від однієї дівчини, Терези Баузер, адресовані Роберті в Більц, але він знищив їх ще перед від’їздом у Ган-Лодж. Туалетне приладдя у футлярі з клеймом «Уайтлі, Лікург» довелося залишити, – але ж м-с Голден або м-с Грехем могла сама купити це приладдя в магазині Уайтлі, – така річ ніяк не може навести на його слід. Звичайно, ні. Ага, ще плаття Роберти. Але навіть якщо вони допоможуть впізнати її, хіба батьки її, як і всі інші, не подумають, що вона поїхала в цю подорож з якимсь невідомим чоловіком на прізвище Голден або Грехем? Мабуть, вони волітимуть не розголошувати цю історію. Так або інакше, Клайд вирішив сподіватися на краще, зберігати самовладання, поводитися спокійно, бадьоро і весело, щоб тут ніхто не міг ні в чому його запідозрити, тим більше, що він же, власне кажучи, й не вбивав її!