Війни художників

Розділ 8

Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року

Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют 15-летие своей газеты «Ленинские внучата».

Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».

С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки, заметки, стихи.

20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв
Москва

Автомобіль, яким їхали Берія і Саркісов, вів капітан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бік площі Дзержинського по вулиці Красна Прєсня. Вже тринадцятий рік вулиця офіційно носила цю назву, але москвичі й досі її називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часів Івана Третього, коли цар велів селити там переселенців з Новгорода. Новгородці й увічнили назву цього району – Луб’яниці.

ЗІС мчав майже серединою вулиці. Інші автомобілі брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобілю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берія надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоці! Дорогу товаришу Берії!

Салон зазвичай був відгороджений від водія з охоронцем товстим склом, що давало можновладцеві можливість говорити, не остерігаючись сторонніх вух. Але сьогодні скло випадково залишилося опущеним. Берія прослідкував поглядом за двома чергами – жіночою і чоловічою, що рухалися до краснопрєсненських лазень. Майже всі були з віниками чи тазиками. Обернувся і ще раз глянув через заднє скло:

– Ех, зупинитися б та вибрати якусь! – Берія смачно прицмокнув, посміхаючись, кивнув Саркісову на чергу, стукнув пальцями по склу. – А потім з нею можна і в лазню.

Саркісов ввічливо гигикнув у відповідь.

– Не повіриш, Саркісов, нема часу на бабів, – Берія трохи картинно ляснув себе долонею по коліну. – Справи державні вимагають економити час навіть на особистому житті!

– Багато працюєте, Лаврентію Павловичу. Здоров’я зовсім не шкодуєте. Не можна так. Для держави живете. Для партії, – ввічливо зауважив Саркісов, ловлячи очима погляд наркома.

Але той дивився у вікно, вихоплюючи поглядом жіночі постаті, що миготіли за вікнами.

– Отож. Усім доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свіжину. Зняти стрес…

– Слухаю, товаришу Берія!

– Ти знаєш, Саркісов, – я гарний сім’янин. Люблю своїх дітей і поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лікаря-американця про те, що чоловіки, які не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже міцні сім’ї. І знаєш, відчув у цьому глибокий сенс! Він вважає, що людство мільйони років жило полігамно. Це іноземне слово, як тобі пояснити… Чоловік мільйони років жив з багатьма жінками. Неактивні особи чоловічої статі не виживали. Жіночі ж особи виживали всі. За теорією Дарвіна, що є невіддільною частиною матеріалістичного вчення Маркса – Енгельса, людина – це частина тваринного світу. Гомо сапієнс! А в тваринному світі самці мають величезну кількість самок. На стадо корів досить одного бика. На два десятки курей – одного півня. Але емоційно ми прив’язані лише до однієї. Ну, максимум двох, – мрійливо говорив Берія.

– Максимум двох, товаришу нарком? – із ввічливості перепитав Саркісов.

– Так. Не можна любити ціле стадо. Зараз я побуду із цією секретаркою, а завтра про неї забуду. Так що все це дуже природно, Саркісов. Я всього лишень частина світу, за Дарвіним. Втім, як і ти. Але, скажімо, лейтенант Скворцов або капітан Ковальов жити за Дарвіним собі дозволити не можуть. Вони моногамні, бо так прописує закон і партія. А в цій країні закон – це я. Або товариш Сталін. Тому ми з товаришем Сталіним – виняток із правил. Решта повинна жити за законом. Ось ти, Саркісов, я впевнений, із тої черги біля лазні поглядом зґвалтував, як мінімум, одну. А за день – зґвалтуєш десятьох. Поглядом, звичайно. Тому що є закон. Якщо не буде закону, всіх жінок ґвалтуватимуть прямо на вулицях! Як це було мільйони років. Може таке допустити радянська держава? Ні, Саркісов! Бо тоді зруйнується сім’я, за ленінською теорією – часточка суспільства. Чоловік не буде турбуватися про дружину й дітей! Тому що дружина – не тільки його. А діти – взагалі невідомо чиї. Слідом за цим почне руйнуватися держава. Партія цього допустити не може…

Автомобіль промчав площею Дзержинського і через бокові ворота одного з будинків НКВС в’їхав у двір, зупинився біля дверей чорного ходу. Охоронець з помітним зусиллям відкрив перед Берією важкі двері, оздоблені мідним литтям, із такою ж мідною ручкою. Козирнув:

– Здравія бажаю, товаришу нарком!

Берія кивнув у відповідь і, насвистуючи популярну мелодію: «Долго я томился и страдал, где же ты, моя Сулико?», піднявся сходами. У коридорі було зовсім порожньо. Існувала заборона зупинятися біля кабінету наркома. Повз кабінет можна було лише йти. До того, хто зупинявся, відразу підходив охоронець, що стояв у кінці коридору.

Берія кивнув охоронцеві. Той виструнчився і козирнув у відповідь.

Берія штовхнув двері свого кабінету й увійшов у величезну приймальню, оздоблену дерев’яними панелями. Четверо охоронців схопилися на ноги і виструнчилися. Всі віддані йому тілом і душею, всі грузини, всі охороняли його, ще коли він був першим секретарем ЦК КП(б) Грузії. Махнув вітально рукою, пройшов повз двері секретаріату і двері зали засідань, кивнув секретареві, який підскочив, квапливо застібаючи верхні ґудзики на мундирі.

Штовхнув високі двері й упав у крісло за своїм робочим столом. Кинув поглядом на стіл для нарад під синім сукном, шкіряні крісла під стіною, на теки, які купами оточували його з усіх боків: «На підпис – ЦК КПРС», «На підпис – НКВС…», «На підпис…». Це потім.

Згадав про розмову з Герасимовим і про художника Гущенка, рвучко схопив телефон спецзв’язку:

– Меркулова до мене!

20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв
Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського

– Меркулов, твою мать! Я тебе розстріляю! Або на Колимі згною! – Берія підняв першу-ліпшу течку і, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришці столу. – Що, заграли в задниці інтелігентські замашки? Пригрів ворога народу, чистоплюй?!

Меркулов навитяжку, вирячивши очі, стояв біля стола наркома. Здавалось, порив гніву Берії заморозив його. Він не ворушився і не моргав, не розуміючи, звідки віє вітер.

Берія нагадав своєму заступнику про інтелігентські замашки недарма. Меркулов, як і Берія, мав незакінчену вищу освіту, крім того, дворянське походження і час од часу пописував прозові твори під псевдонімом Всеволод Рок. Іноді навіть друкував їх у літературних журналах. Берія про це знав.

– Не розумієш, пісатєль сраний? – два скельця пенсне, як дві чорні діри, загрозливо втупилися в Меркулова.

– Так точно, товаришу нарком! – Меркулов нарешті «ожив» і повів плечима. – Не розумію!

– Художник Гущенко, – Берія клацнув пальцями. – Знову не розумієш? Гу-щен-ко!

– Нікак нєт!

– Нікак нєт! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти – мені це точно відомо – заборонив його розробку? – Берія встав, обійшов стіл і зупинився перед Меркуловим.

– Як мені доповів Фітін, Микола Гущенко – «кріт», один із наших кращих розвідників-нелегалів. Він працював за кордоном близько 13 років. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення і документацію кількох сотень зразків найновішої французької військової техніки. Деякі ми знаходили і діставали за особистим наказом товариша Сталіна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з українськими націоналістами, була розстріляна рішенням українського НКВС, як провокатор. Тому я вирішив не реагувати на його доповідну. Товариш Фітін особисто ручається за Гущенка. Я вірю Фітіну.

Берія замислився. Фітін керував розвідкою, був молодим і перспективним працівником, а головне – улюбленцем Сталіна.

– Вірити не можна нікому. Тільки партії й товаришу Сталіну. Але, якщо він працював за дорученням товариша Сталіна… – Берія якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабінетом, грізно поблискуючи пенсне. Нарешті вичавив: – За особистим дорученням! Це міняє справу. Добре, йди.

Берія ще раз пройшов узад-уперед кабінетом. До дрібниць пригадав учорашню нічну розмову з Хазяїном. Подумав, що має повну інформацію для доповіді. Але Хазяїн ніколи не з’являється у Кремлі раніше обіду. Ще є час. Треба переглянути осоружні папери. Відкрив теку: «На підпис. ЦК ВКП(б)».

Частина документів була у конвертах із написом «цілком таємно». Ніхто, крім наркома, навіть його секретар, не міг знати, що у них. Якщо він ставив якусь резолюцію, документ спрямовувався згідно з нею, якщо ні, то секретар ставив штамп «Товаришу Берії доведено».

Розділ 9

20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв
Москва, Ближня дача

Щойно внутрішні ворота зачинилися за машиною, яка повезла в Москву Віру Давидову, Сталін, мружачись від яскравого сонця, вийшов на відкриту терасу, накинувши на плечі шинель із грубого сукна.

Навколо будинку було три тераси. Одна закрита – зимова, і дві відкриті – з дахом і без даху – весняно-літні. Він любив проводити час на терасах. Узимку подовгу сидів або лежав на закритій – у кожусі, шапці-вушанці і валянках. А влітку наказував винести крісла і стіл на відкриті. Вважав, що перебування на свіжому повітрі – запорука міцного здоров’я. Он грузинські пастухи живуть по сто років! А він хотів жити довго. Можливо, навіть до перемоги комунізму.

Гілки з першим зеленим листям тяглися до нього. Задоволено посміхнувся – весна! Пихнув люлькою. Озирнувся, шукаючи поглядом когось із охоронців.

– Товаришу Рибін, ідіть сюди, поставте крісла біля альтанки.

А ще навесні й улітку він любив працювати в альтанках, розкиданих по всьому саду. То в одній, то в іншій. Залежно від настрою. Туди йому несли чай, папери, їжу. Він відчував, що від сьогодні він уже знову може працювати в саду.

На газоні перед ґанком, весело цвірінькаючи, скакали, мабуть, радіючи ранній весні, горобці. Тут горобці, а в Кремлі лише ворони – чому так? Зняв шинель з одного плеча, йому миттю кинувся на допомогу охоронець, знімаючи й з іншого. Одяг був частиною його образу. Груба шинель, прості м’які чоботи на низьких підборах. Чоботи, які він роками відмовлявся міняти, дозволяючи лише ремонтувати.

Весняне сонечко пригрівало, скрізь пробивалася зелена травичка. Це все породжувало жагу діяльності, жагу до життя. Вартовий у формі НКВС, у будці біля воріт, витягнувся в струну і віддав честь. «Гарна виправка, молодець», – кивнув йому Сталін.

Спочатку він жив у Кремлі, у квартирі, яка була на поверх нижче від його кабінету, але згодом лише приймав там найближче оточення. Членів Політбюро. Коли хотів відпочити після важкого дня. Туди завозили ящик його улюбленого вина «Кіндзмараулі».

Кремлівські квартири, в які спочатку в’їхали народні комісари, були крихітними. Колись у них жила челядь, що обслуговувала царя, коли той приїздив у «другу столицю». Сталін не міг жити у квартирі прислуги. Нехай навіть царської. Він побудував чотири дачі. Утім, користувався лише однією, Ближньою.

Така назва вказувала на те, що заміський будинок був розташований найближче до Кремля. Іншими трьома дачами, в Семенівському, Липках і Зубалові, він практично не користувався. Там зазвичай жили лідери дружніх країн або Комінтерну, коли приїжджали в Москву.

Раптом обличчя Сталіна насупилося. І гарний настрій, з яким прокинувся, безслідно зник. Він згадав, як уночі та шльондра Давидова сказала, що вагітна. І тепер із цим потрібно щось робити. Сказав їй, щоб зробила аборт. І врешті, нібито переконав її так зробити. А якщо посміє не послухатись? Треба доручити цю справу Власику. Йому більше не потрібні діти. Ці постійні проблеми пов’язані з ними, є спроби впливати на нього через дітей. Досить із нього тих трьох, що вже має.

Шкода, що помер його незмінний помічник і спеціаліст по «темних» справах Микола Товстуха. Був туберкульозником з однією легенею. Шкода. Тож усе-таки доведеться доручити цю делікатну справу дуболому Власику. Іншого виходу немає. Можна було б доручити Берії. Але – ні. Занадто багато влади за короткий час узяв нарком. Противагою треба мати іншу силу. Нею буде Власик.

Дванадцята дня. Він майже ніколи не вставав раніше цього часу. А от сьогодні не спалося. Нервова ніч. Шифровка від резидента в Берліні. Та ще ця шльондра – Давидова.

Весна! Нарешті весна! Весна 1940 року. У цьому році багато чого має вирішитися. Якщо він програє…

– Власику, – погукав він вірного охоронця. Той миттю виринув із-за спини, немов чекав на його заклик. – Нехай Поскрьобишев знайде в музеї – не знаю, у якому, хай дізнається, в якому він знаходиться, – лист або хоча б текст листа Івана Грозного Девлат Гірею, коли той захопив і спалив Москву. Дзвони зараз…

«Якщо правда, що Гітлер націлився на СРСР, то треба терміново мобілізовувати всю економіку, відмінити вихідні, не говорячи вже про відпустки, за відсутність на роботі – тюрма, за брак – тюрма. Тільки так можна розмовляти з цим народом! Тільки з позиції сили! Як Іван Грозний. Інакше нічого не вийде…» – Сталін повільно піднявся на ґанок, повільно повернувся до спальні.

В його кімнаті застеляла ліжко Валечка Істоміна – сестра-господарка Ближньої дачі. А крім того, його економка, нянька, іноді, коли треба – таємна дружина.

На Ближній вона прислужувала вже п’ятий рік. Її привіз сюди Власик у ролі прислуги Хазяїна і своєї коханки. Та не так сталося, як гадалося. Валя сподобалася самому Хазяїну, і Власик відступився. Жінок на його вік вистачить.

Поступово Сталін звик до неї. І після смерті дружини Татки вона стала чимось на зразок наложниці. Коханки змінювалися – Давидова, Барсова, інші. А Валя залишалася. Вона ніколи не демонструвала незадоволення, коли він привозив коханок. А коли кликав її – мовчки йшла до його ліжка.

Про цей бік їхніх стосунків мало хто знав. Чергові офіцери нерідко намагалися залицятися до гарненької економки, притиснуши її в кутку, не знаючи, що за це можна накласти головою.

Валечка була неприступною і цим рятувала їм, а можливо і собі, життя.

Колись, після смерті Татки, він довго думав: чи повинен вождь мати офіційну дружину? І, врешті-решт, вирішив – не обов’язково.

Узяти за приклад класиків марксизму. Енгельс був неодруженим і мав любовний зв’язок із господинею квартири, яку винаймав. А коли співмешканка померла, переключився на її сестру. Він не мав часу, щоб одружитися! Теорія суспільства соціальної справедливості вимагала повної віддачі.

Маркс співмешкав зі служницею. Тому, що та була під рукою. Він, як і Енгельс, не міг витрачати час на жінок, бо з ранку до ночі працював над «Капіталом». Виводив формули: «товар – гроші – товар» та «гроші – товар – гроші».

А в нього, Сталіна, вождя радянського пролетаріату, була гарненька реготушка Валька Істоміна. Подруга. Яка потрібна кожному здоровому чоловікові.

Валя Істоміна застелила диван покривалом, розрівняла його. Коли він зайшов до спальні й причинив двері, вона повернула голову і посміхнулася йому. І він посміхнувся у вуса. Підійшов ззаду, обійняв. Узяв руками за груди. Вона ще раз повернула голову і ще раз посміхнулася йому. Ось ця – справжня! Ця – не вертихвістка, як Давидова чи Барсова. Ця не зрадить. Не буде вагітніти, сподіваючись назавжди прив’язати вождя до себе. Відступив. Мовчки кивнув: продовжуй. Вони розуміли одне одного без слів.

Валечка прибрала у кімнаті й, не проронивши й слова, пішла. «Ця – справжня, – знову подумав він. – А Давидова – шлюха, вертихвістка!»

– Власику!

Варто було лише промовити ім’я, і знову керівник охорони миттєво виріс на порозі. Подумав: «Завжди намагається триматися поряд. Значить, може підслуховувати під дверима і почути те, чого не повинен чути. Ідіот».

– Подзвонив Поскрьобишеву? – запитав через плече, дивлячись у вікно на горобців, які стрибали по гілках сосни, що росла у дворі.

– Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! – гаркнув Власик.

– І ще одна справа. Май на увазі: вийде за межі нашого спілкування – поїдеш у турму, – коли хотів говорити жорстко, якось сам собою прохоплювався грузинський акцент. Замість «тюрму» виходило «турму». І багато хто, наприклад Берія, в цьому копіювали його.

– Так точно, товаришу Сталін!

– Ця шльондра, яку ти відвіз до Москви, сказала, що вагітна. Зроби так, щоб вона не народила.

Подивився на Власика. Побачив на його обличчі нерозуміння. Так, це не Товстуха. Пояснив:

– Проконсультуйся з надійним лікарем, як це зробити. Хай знайде якісь відхилення у розвитку вагітності. Чи хворобу. Таку, що обов’язково треба буде робити аборт. Є багато таких хвороб. Ну що, я буду тобі пояснювати?! За мовчання лікаря відповіси головою, – Сталін відвернувся від співрозмовника. Відчувалося, що йому ця розмова неприємна.

– Єсть, товаришу Сталін!

– Виконуй!

Сталін сів на диван, крекчучи, натягнув вихідний, бездоганно випрасуваний Істоміною напіввійськовий френч. Такі ж бриджі. Чоботи прості, але начищені так, що у них видно все, як у дзеркалі. На низьких підборах, але із секретом – внутрішніми кількасантиметровими вставками, що робили його трохи вищим. Ці вставки вигадав покійний Паукер. Попередник Власика, колишній його начальник охорони, що виявився англійським шпигуном. Шпигуном? Маячня. То навіщо він обмовив себе? Але ж його ніхто не тягнув за язика! Міг виявити трохи мужності. І тоді б вийшов на свободу. Вийшов? Ні, Паукер занадто багато знав. Але принаймні міг померти достойно, без клейма шпигуна. Нікчема!

Навколо одні нікчеми! І чоловіки, й жінки! Ось тепер кого взяти замість Давидової? Незважаючи на 60 років, йому потрібна жінка, хоча б двічі на тиждень. Зупинитися на Валечці Істоміній? Нудно, вона і так завжди під рукою. Треба, щоб кров грала! Щоб поряд було молоде тіло, тоді і він відчуває себе не на шістдесят, а на сорок! Раптом згадав: дивився минулого тижня «Лебедине озеро» з молоденькою Олечкою Лепешинською у головній ролі. Тоді ще подумав, що якби не Давидова, то взяв би собі цю юнку. І ось добра нагода! Сталін посміхнувся у вуса, настрій відразу поліпшився. У двері тихо постукали. Черговий офіцер Рибін доповів, що з ним хоче говорити Молотов. Коли він брав слухавку, то ще посміхався, думаючи про красуню-балеринку. Але поступово усмішка зійшла з його обличчя:

– За словами шведського посла? Якщо Англія і Франція погодяться на мир, то Гітлер ударить по нас? Ні, це не звучить неймовірно. Це не перша подібна інформація.

Сталін уважно слухав. Перепитав:

– Провокація проти великої делегації діячів мистецтва, що перебуває в СРСР? Дякую, В’ячеславе. Я ще раз упевнився, що Берія дарма їсть народний хліб.

Сталін поклав слухавку і сів на диван, підперши голову руками. Із задуми його вивів голос Власика, який повідомив, що автомобіль подано.

Сталін виїхав у Кремль близько 13-ї години. Дорога зазвичай займала не більше 15 хвилин. Іноді навіть дванадцять-тринадцять. Автомобілі – чотири чорних однакових «пакарди», виїхали з дачі й повернули на порожню трасу. Його автомобіль пригальмував й опинився у хвості колони. Так було потрібно для безпеки. Кожного дня його автомобіль міняв своє місце. Перший, третій. Другий, четвертий. Ніхто не знав, у якому з «близнюків» він цього разу. Всі авто броньовані. Шини – із суцільної куленепробивної гуми. Автомобілі можуть розвивати шалену швидкість – 100 кілометрів на годину. На в’їзді в Москву колона розділиться. Два «пакарди» поїдуть одним шляхом, два – іншим. Ніхто не буде знати, в якому він кортежі.

Сталін любив цю марку автомобіля з пеліканом на капоті. Перший «пакард» у нього з’явився ще на Царицинському фронті, де Сталін був представником Реввійськради. Відтоді він не зраджував цій марці просторого, потужного і дорогого американського автомобіля. Навіть коли Ленін наказав надати йому розкішний англійський «Роллс-Ройс Сільвер Гоуст», він за першої ж нагоди змінив його на «пакард». Дізнавшись про цю пристрасть Сталіна, Рузвельт подарував йому розкішне біле авто цієї марки.

«Пакарди» з кортежу зовні нічим не відрізняються від звичайних. Але це лише зовні. На заводі ЗІС їх розібрали і підсилили потужною бронею і куленепробивним склом. Раніше броньований «пакард» був лише у нього, а охорона пересувалася на ЗІС-101 та «лінкольнах». Але потім він добре придумав – і охорона, і сам пересуваються на однакових автомобілях. Так надійніше.

На передньому сидінні його автомобіля водій-віртуоз – майор НКВС Мамонтов і начальник охорони – генерал Власик. З порожнього шосе, що вело через ліс і охоронялося спеціальним постом НКВС, кортеж виїхав на Можайське шосе, перетнув трамвайні колії на Садовому кільці, далі повернув на Смоленську площу, промчав Арбатом. На вулицях порожньо, рух автівок перекрито для урядового кортежу. Скрізь агенти НКВС у цивільному, варто було комусь із перехожих зупинитися, відразу лунало грізне «Пройдіть!» Якщо хтось затримувався, лунав свисток і роззяву хапали попід руки міліціонери і тягли у найближче відділення, для «встановлення особи». На верхніх поверхах – снайпери, готові вразити будь-яку підозрілу ціль. Кожен закуток, аж до Кремля, був пристріляний за допомогою променів потужних ліхтарів. У Власика, у спеціальних теках, – списки всіх, хто живе по трасі слідування. Ось так охороняють вождя всіх народів!