Богдан Хмельницький. Легенда і людина

Починається пісня словами:

 
«Ой ріко Стиру, що Хмель о віру? Яке всьому миру,
Де в Дніпр впадаєш, оповідаєш радощі з війни чи миру?
Хан наступає, сам помагає козакам ляхів бити,
Під Берестечком, малим містечком, мав оних кров пролити.
На перевозі чи пак в дорозі короля погромити:
Військом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.
Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.
Ой Казимиру, вже тобі миру з козаками не буде».
 

Автор хоча симпатизує козакам, все ж намагається дотримуватися об’єктивності. Як про щось само собою зрозуміле, говорить про союз козаків і татар проти поляків, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козаків же зображує як рицарських людей, які люблять воювати.

Автор з повагою говорить про поляків, їхніх полководців. Розповідає про те, як їм вдалося побити татар. Подає свою версію відходу кримського хана. І, схоже, ця версія має під собою серйозні підстави.

А. Орльонов. «Битва під Берестечком»

У творі описується своєрідна драма, яка виникла під час битви. Її дійовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат від польських військ:

 
«Що, небож-хане, не знає, як лях стане?…
Не утікає, от наступає к бунчуку ік ханському.
«Ой не гледіти, треба ся бити – хан мурз напоминає, А лях не дбає, мурз забиває, в їх крові меч купає.
Пав страх на хана, шле до гетьмана, як ніч наступила:
«Щоб твоя рада, істинна зрада ніколи не снила,
Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобі,
Що мі ся стало, кілько пропало мурз моїх! Тям же собі!»
 

Далі автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообіцявши йому велику здобич:

 
«В ноги падає, тисячі дає Хмельницький тут ханові,
Щоб наступити і ляхів бити завтра велів військові.
«Я сенатори Польськой Корони, і КОРОЛЯ дам тобі,
Все то нестатки, усі достатки завтра їх візьмеш собі».
 

Хан, за словами автора, піддався на ці намовляння. Наступного дня він знову виставив свої загони на битву, але їх сильно потіснили поляки. Через це хан мусив утікати:

 
«Стрільці-янчари із діл пожари непрестанно світили.
Втім од гетьмана з діл ляхи хана заразом одлучили,
Затим ся стало, де мурз немало і татарів набили:
Хан утікає і Кіш минає, наметів одбігає.
Ляхи гонили, татарів били, хан ся не оглядає.
Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, різко утікали,
А ляхи ганяли і їх стинали, аж табір розривали…»
 

Автор змальовує відступ татар і оточення козацького війська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У віршах немає ідеалізації Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього діяча. Він навіть описує один епізод, який аж ніяк не прикрашає козацького гетьмана:

 
«Зла на нас пішла: турського посла до Хмеля піймано,
Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пісм много в ній достано».
 

Із цих слів можна зрозуміти, що Хмельницький підтримував тісні зв’язки з турецьким султаном, навіть координував з ним свої дії. Така думка підтверджується кримсько-татарськими й османськими писемними джерелами другої половини XVII – початку XVIII ст.^[31]

Цікавим є завершення віршів. Там йдеться про вбивство під час битви корінфського митрополита Йоасафа, який був на боці козацькому.^[32] Це досить дивна особистість. З’явився він в Україні в 1649 р. по дорозі в Москву. Потім, очевидно, в 1650 р. він опинився в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. І це при тому, що вище духовенство Київської митрополії намагалось дистанціюватися від козаків-повстанців. Закономірно виникає питання, чому такі дії чинив ієрарх, що прибув із чужої землі – Османської імперії? Йоасаф був впливовою фігурою при чигиринському дворі Хмельницького. Митрополит називав гетьмана «своїм паном» і водночас «духовним сином».

Автор з болем говорить про смерть пастиря:

 
«Все світ спужає, коли пізнає: МИТРОПОЛИТ забитий.
В той же порі ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий».
 

І все ж осуджує діяння цієї людини:

 
«О дідчії коси, сто дідьків в носі: твоя то справа била
З твоїми чернцями, монастирцями, богдай се і не снила.
Ви підбивали, ви розгрішали, хоругви нам святили,
Свинець давали і примішали, щоб єсмо ляхів били».
 

Отже, корінфський митрополит разом з іншим православним духовенством провокував козаків на війну з поляками.

Це автор не сприймає і осуджує:

 
«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами.
Ви запалили і світ згубили вашими пихотами».
 

Більше того, автор пісні вважає, що боронити віру козакам не було сенсу, адже Річ Посполита в релігійному плані була державою толерантною. А конфесійні противники православних не чинили їм великої кривди:

 
«Мовите ВІРА: дадь в Польщі міра вся ЄРЕСЬ заживає:
Жид, і поганин, і аріанин покой о віру має.
Ми дурні були: о віру били, бо ви нас так учили.
Щоб єсте віру зо всього миру руського вигубили.
Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ,
Що провинили, в чім прогрішили козакам ЄЗУВІТИ?»
 

Ці слова заперечують традиційні в українській історіографії уявлення про роль релігійного чинника у повстанні під проводом Хмельницького. Якщо виходити з розуміння автора, то цей релігійний чинник обумовлений не переслідуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подібні. Вони цілеспрямовано нацьковували козаків, щоб ті воювали з поляками.

Показовою є згадка про унітів, тобто уніатів. На поле Берестецької битви прибув холмський уніатський митрополит Яків (Суша) (1610–1687),^[33] який благословляв воїнів Речі Посполитої славнозвісною іконою Холмської Божої Матері.

Цей факт промовисто свідчить, що в рядах польського війська під Берестечком було чимало уніатів-русинів, тобто українців.

Автор вірша є прихильником миру. Завершується твір промовистими словами:

 
«О Хмелю, Хмелю, що ті повелю, землях ся розтікаєш
Хутко новину, що на тичину піднесуть тя, міт маєш.
Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала,
Хутній з приміра правая віра, ніж з твоєй войни стала.
Співай же, Стиру, піснь да о миру: війна бодай устала.
Іди ж в Дніпро, вода: радше, щоб згода хутчій тут настала».
 

З пісні випливає, що Хмельницький розпалив війну за віру. За це буде покараний – він вже за це має чорну мітку. Автор вважає, що праведність віри треба доводити прикладом.

Наведений вірш про Берестецьку битву виглядає дещо незвично на фоні інших віршів. Ми нічого не можемо сказати про його автора. Безперечно, це була освічена людина. Інше питання, наскільки високою була ця освіта. Сильний простонародний струмінь у мові дає підстави говорити, що автор не був добре обізнаний з високим стилем та тогочасним українським поетичним мистецтвом.

Можливо, він належав до духовного стану. Чи не звідси його інтерес до релігійних питань? Є в цьому вірші толерантне ставлення до уніатів та єзуїтів. Подібне ставлення зустрічалося в середовищі тогочасного вищого православного духовенства Київської митрополії, яке навіть ладне було йти на порозуміння з уніатами та католиками. Можливо, автор вірша входив до кола цих людей. Звідси його прагнення до миру й порозуміння з поляками та конфесійними конкурентами.

Збереглися народні пісні й думи про події Хмельниччини, зокрема дума про Хмельницького й Барабаша, про битву під Жовтими Водами та Корсунем, про похід на Молдавію, поразку під Берестечком, Білоцерківський мир, про деяких соратників Богдана Хмельницького, наприклад Кривоноса. Не можна однозначно твердити, що вони з’явилися саме в часи козацького повстання. Але їхні сюжети й інтерпретації свідчать, що корені цих творів сягають тих часів.

У згаданих творах часто з сарказмом говориться про ляхів, про їхні поразки від козацького війська. Так, у думі про Білоцерківський мир розповідається, як козаки загнали ляхів аж до Вісли. Налякані ляхи називають козаків рідними братами й просять їх пустити за Віслу «хоть у одних сорочках». Тим часом на річці зломився лід.

 
«…тоді козаки ляхів рятували, за патлі хватали,
да ще далі під лід підпихали:
«Ей, ляхи ж ви, ляхи,
мостивиї пани!
Колись наші діди над цією річкою козакували
да в сій річці скарби поховали;
як будете скарб находити,
то будемо з вами пополам скарб ділити,
тоді будемо з вами за рідного брата жити.
Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна».^[34]
 

Козаки ж у цих творах представлені як славні молодці, котрі легко перемагають ляхів. А ляхам випоминається те, що вони погано ставилися до козаків.

Були твори, в яких розповідалося про погроми євреїв. У них, як правило, йдеться про жидів-рандарів (орендарів), котрі безжалісно експлуатували мужиків та козаків:

 
«…котрий би то козак альбо мужик ісхотів риби вловити,
жінку свою з дітьми прокормити,
то не йди до пана благословиться,
да піди до жида-рандара, да поступи йому часть оддають,
щоб позволив на річці риби вловити,
жінку свою з дітьми покормити».^[35]
 

Дійшли до нас й твори, де говориться про негаразди Хмельниччини. У одному з них йдеться про те, як Хмельницький віддавав українців у ясир:

 
«…що все парубочки, да дівочки,
да молодиї молодички,
да безщасниї удовички.
Парубочки ідуть – у дудочки грають,
а дівочки ідуть – пісні співають,
а вдовички ідуть – сильно ридають.
Ой вони ідуть, сильно ридають
да Хмельницького проклинають:
«Бодай того Хмельницького
первая куля не минула,
а другая устрелила,
у серденько уцелила!».^[36]
 

Тобто в народній пам’яті Хмельницький не обов’язково постає в образі героя. Як бачимо, про нього говориться і як про винуватця народних лих.

До творів, які вийшли з-під пера православних і писалися в часи Хмельниччини чи незадовго після неї, належить т. зв. Львівський літопис.^[37] Названий він так через те, що був знайдений у Львові.

Імовірним автором літопису вважається Михайло Гунашевський – дрібний шляхтич із Галичини, який став священиком. У 1647 р. він потрапив до канцелярії Війська Запорозького, брав участь у посольстві Богдана Хмельницького до Москви в 1652 р., а потім опинився в оточенні Івана Виговського. У 1660 р. Гунашевський отримав посілості на Придніпров’ї, маючи на той час сан протоієрея. Отже, імовірний автор Львівського літопису був безпосереднім свідком подій Хмельниччини.^[38] Це не могло не знайти відображення в його творі. Правда, сам твір закінчується описом битви під Зборовом та Збаражем у 1649 р.

Михайло Гунашевський розглядав унію, міжконфесійну напругу між католиками й православними як одну з головних причин конфліктів між козаками й поляками. Згодом ця думка набула значного поширення в українській літературі, а також у літературі російській. Давала вона про себе знати і у польській та єврейській літературах.

Автор, судячи з усього, належав до духовних осіб, і це не могло не позначитися на його позиції. Конфесійні аспекти в літописі посідають далеко не останнє місце. Можна погодитися з Михайлом Возняком, що літописець «завзятий оборонець православної віри й ворог унії».^[39] Тобто маємо бажання зображувати повстання Хмельницького як релігійну війну – хоча насправді це не зовсім відповідало реальному стану справ. Звісно, конфесійні чинники грали певну роль, релігійні відмінності накладали відбиток на поведінку конфліктуючих сторін, посилюючи протистояння, ті чи інші релігійні питання обговорювалися під час дипломатичних перемовин. Та попри те не варто перебільшувати значення чинника конфесійного. Коли тій чи іншій стороні було потрібно, то вона ігнорувала релігійну приналежність. Наприклад, повсталі козаки, котрі репрезентували себе захисниками православ’я, не завжди знаходили спільну мову з ієрархами православної Київської митрополії, нерідко вбивали православних християн, навіть грабували православні церкви й монастирі. А їхніми союзниками на початковому етапі повстання були татари-мусульмани.

Із симпатією літописець зображує Богдана Хмельницького і козаків. Описує битви 1648 р. і перемоги над поляками. Дає зрозуміти, що важливу роль у цих битвах відігравала татарська орда. Навіть наводить розмову між гетьманом Миколою Потоцьким та Богданом Хмельницьким. Ця розмова є вигаданою, але сама по собі вона показова. «Хлопе, – ніби запитав Потоцький Хмельницького, – чим же знаному рицарству орд татарських (яким і перемогу приписують) заплатиш?» Хмельницький же відповів: «Тобою… і іншими з тобою».^[40]

Літописець без прикрас говорить про ті страждання, які принесла Хмельниччина. Ведучи мову про події 1648 р., пише: «Але орди люд незлічений з собою до поганських країн затягли в полон. Був і голод всюди, куди тільки прийшли війська козацькі. Був і мор якийсь… Багато військових на дорогах і на Україні вмерло».^[41] Говорить літописець про жорстокі розбої козаків і татар під Львовом:

«Замку Високого добули і люд повбивали, також у католицьких монастирях все забрали і у церквах. Одних людей татари в полон забрали, другі від меча загинули, треті – від голоду, четверті – від моровиці. У церкві Святого Юрія було 54 трупи убитих людей…»^[42] Отже, у літописі говориться про небажані, з точки зору православного священика, речі. Адже церква Святого Юра була православною. І в ній православних людей вбивали свої ж православні козаки або їхні союзники – татари.

Твором українського автора другої половини XVII ст., в якому частково була відображена Хмельниччина, є «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (? – 1677).^[43] Хоча твір не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Тому вплинув на українське історіописання наступних часів.

Про автора «Хроніки…» відомо таке. Народився він десь у першій чверті ХVIII ст. в Києві у міщанській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії, де отримав знання з латинської, грецької, польської та церковнослов’янської мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладі, у 1653–1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. У нього на очах проходили події Хмельниччини й Руїни.

Феодосій Софонович розглядав історію України-Русі з давніх, зокрема києво-руських часів, до війни під проводом Хмельницького, а також до деяких подій після неї. Опис доведений до 1672 р., коли турецьке військо взяло Кам’янець-Подільський.

Для Софоновича війна під проводом Хмельницького стає важливим моментом історії Русі. Сам автор був не лише очевидцем цих подій, але і брав у них безпосередню участь. При читанні «Хроніки…» складається враження, що Софонович намагався бути максимально правдивим, оскільки описує події, ніби не стаючи ні на ту, ні на іншу сторони. Лише в рідких випадках дозволяє собі давати якісь оцінки.

Розповідаючи про події 1648 р., хроніст не дошукується причин козацької війни, немає в нього й апологетики Хмельницького. Радше, навпаки. Якщо виходити з опису того, що відбувалося в 1648 р., то бачимо, що автор «Хроніки…» звертає увагу на події, які аж ніяк не прикрашають козаків та їхнього ватажка. Наприклад, чимало уваги приділено опису взяття й руйнування козаками міста Тульчин. «…полковник Ганджа, – пише Софонович, – з немалим козацьким військом підійшов до Тульчина, де вся шляхта воєводства Брацлавського сховалася, і князь Четвертинський Іван з ними сховався. Ганджа хотів тоді той

Києво-Могилянська академія. Старий корпус на фотографії 1860-х років

Тульчин здобути. Шляхта з Тульчина жадала перемир’я. Ганджа з ними перемир’я учинив, але, однак, поставив вимогу, щоб всіх жидів було видано. І так шляхта видала всіх жидів зі всією їхньою маєтністю. Ганджа усіх жидів наказав убити, а маєтності їх забрав і відійшов від Тульчина. Після цього швидко інший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тульчина зі своїм полком, здобув замок Тульчинський, шляхту, яка була в тому замку, повбивав, там і князь Четвертинський Іоанн, православний, був убитий, а княгиню його до Умані було взято в неволю».^[44] Козаки в цих описах постають як убивці й грабіжники: навіть убивають православних людей, русинів. Спеціально акцентується увага на вбивстві православного князя Івана Четвертинського. Принагідно варто відзначити, що руський князівський рід Четвертинських розглядався в той час як один з головних покровителів православ’я в Речі Посполитій.

Софонович виявляє помітну лояльність до польських королів. Про них говорить з повагою – що характерним було для тодішнього етикету. Особливо тепло відзивається про короля Владислава: «Владислав був дуже добрий до Русі і зичливий».^[45] Описавши перемогу козаків і татар під Пилявцями, хронікер розповідає про похід цих військ під Львів та Замостя, який для місцевих мешканців, у тому числі православних, став справжньою трагедією: «…Хмельницький та хан зі своїм військом потягнулися під Львів. Йдучи, татари багато міст і сіл пустошили й палили, і людей у неволю забирали. Під Львовом ставши, дуже багато шкоди вчинили, а львів’яни відкупилися в Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звідти пішов Хмельницький із ханом під Замостя, всюди пустошачи і людей у неволю беручи. Коли Замостя добував, то замостяни великим скарбом від Хмельницького відкупилися. А загони козацькі й татарські тим часом аж за Віслою пустошили. Так і зима надійшла, тоді Хмельницький і хан з дуже великими скарбами повернулися додому».^[46] Тобто з цих слів випливає, що ні Хмельницький, ні його союзники, татари, не йшли на українські землі з «визвольною місією», чи мали на меті захопити Варшаву й утвердити свою владу в Речі Посполитій. Зрештою, в системі тогочасних уявлень останнє було нереальним. Хмельницький не мав аристократичної крові й не міг сприйматися як легітимний правитель.

З болем Софонович описує події, що відбулися після Зборівських домовленостей. Спочатку говорить, що король Ян ІІ Казимир надав козакам вольності, обіцяв не допускати перебування коронних військ на українських землях, забрати церкви в уніатів і віддати їх православним. Далі читаємо: «Там же за вислугу татарам дозволив король взяти багато місць на Поділлю, які могли би оборонятися…» Це можна зрозуміти так. Мовляв, король змушений був відкупитися чимось від татар, які прийшли з козаками. Він вирішив їх обманути, дозволивши грабувати міста на Поділлі, які могли оборонятися. І тут далеко не найкращу роль відіграли козаки, які «перед татарами приходячи, запевняли на місцях людей, що буде спокій, а коли їх пускали в міста, за ними татари вслід приходили і людей зі всіма скарбами брали в неволю». Софонович, розповівши про ці безчинства, вигукує: «Горе! Горе!»^[47]

Дещо незвичним видається опис битви під Берестечком у 1651 р. Хроніст говорить, що поляки переважно почали напирати на татар, не особливо чіпаючи козаків. Татари подумали, що поляки є в змові з козаками. Це налякало їх. І вони вирішили відступити з поля бою. У цій ситуації король міг козаків у болотах потопити й побити. Але змилостивився над ними і наказав жовнірам не гонити козаків. «Козаки самі, затривожившись, втекли на Україну, все покинувши, і дуже багато їх у болоті потонуло…».^[48]

Наскільки таке бачення битви під Берестечком відповідає дійсності, можна дискутувати. Але цей опис, як і інші фрагменти «Хроніки…», засвідчують: автор був роялістом і з пієтетом ставився до влади польського короля. І в цьому контексті Хмельницький, який воював з королем, не міг сприйматися позитивно.

О. Сіренко. «Битва під Пилявцями»

Автор «Хроніки…» виражав позицію тогочасного вищого православного духовенства України, яке не бачило в козаках своїх надійних союзників. Його представники ладні були орієнтуватися на легальних правителів, наприклад на польського короля чи, зрештою, на царя московського.

Можемо констатувати, що українські хроністи, які писали під час Хмельниччини та відразу після неї, не замовчували негативні факти в діяннях козаків (занадто ці факти були очевидні!). Через це не могли вони творити апологетичний образ козака чи їхнього гетьмана Богдана Хмельницького. Козацька апологетика на сторінках українських літописних творів з’являється пізніше – коли про негативні реалії стали забувати, а в козацької старшини з’явилася потреба утвердити себе як пануючий соціальний стан на українських землях.

Загалом із середини й другої половини XVII ст. до нас дійшло мало українських писемних пам’яток, які б давали відносно цілісну картину Хмельниччини й намагалися осмислити це явище. На те була низка причин.

По-перше, воєнні лихоліття, що стали постійними на українських землях протягом тривалого часу, аж ніяк не сприяли тут розвитку літературної творчості. Наприклад, у цей час зазнала руйнації та занепала Києво-Могилянська колегія.

По-друге, вище православне духовенство Київської митрополії, що загалом стояло на позиціях лояльності до влади Речі Посполитої, не було в захопленні від дій Хмельницького та його повстанців. Воно намагалося займати відносно нейтральну позицію, балансуючи між козаками та державною владою. Представники цього духовенства (а саме вони в той час репрезентували українську інтелектуальну еліту), як правило, в своїх творах оминали тему Хмельниччини, обмежуючись абстрактними закликами до миру.

По-третє, козацька старшина в той час ще не спромоглася створити в своєму середовищі інтелектуалів, які б могли зайнятися осмисленням і прославленням Хмельниччини. Це сталося пізніше, у XVIII ст., коли з’явилася низка козацьких літописців та їхніх послідовників.

Можна також допустити, що чимало писемних творів, які з’являлися в той час в Україні, у вогні воєнних лихоліть просто були знищені й не дійшли до нас.

Натомість у другій половині XVII ст. осмислення Хмельниччини зустрічаємо в творах авторів-католиків, передусім у літературі польській. Це не дивно. Інтелектуали, що представляли польське шляхетство, хотіли з’ясувати, чому такі нещастя впали на Річ Посполиту.

Однією з перших праць, де велася мова про війну під проводом Хмельницького, є праця Йоахима Пасторія (справжнє прізвище – Гіртенберг; роки життя – 20.09.1611 – 26.12.1681)^[49] «Війна скіфо-козацька, або Про змову татар, козаків і руської черні проти Польського королівства за непереможного короля Польщі і Швеції Яна Казимира», яка вийшла в 1552 р. у Гданську з присвятою королю Яну ІІ Казимиру.^[50] Народився Пасторій у сім’ї протестантського пастора в Сілезії. Протягом життя кілька разів міняв віровизнання. Був лютеранином, соцініанином, кальвіністом, зрештою перейшов на католицизм і навіть став католицьким священиком. Тривалий час проживав на Волині, будучи лікарем у заможній шляхетській родині Сенют. Коли вибухнула Хмельниччина, переїхав до Балтійського Помор’я. Жив у Ельблонгу, Гданську, Фромборку. Був офіційним історіографом короля Яна Казимира.

Йоахим Пасторій

У праці «Війна скіфо-козацька…» розглядаються події 1648–1651 рр. Варто враховувати, що ця праця була написана незадовго після волинського періоду життя Пасторія, коли він належав до «братів польських» (соцініан).^[51] Соцініани, як і інші неправославні, зазнавали переслідувань з боку повсталих козаків. Значна частина з них змушена була покинути українські землі. І все ж серед них поширеною була думка, що у вибуху Хмельниччини винуваті самі польські шляхтичі. Деякі соцініани, прийнявши православ’я, навіть опинилися в лавах козацького війська. Наприклад, до таких належав Юрій Немирич (1612–1659), автор проекту Гадяцького договору.^[52]

Пасторій неприхильно ставиться до козаків. Вони для нього – варвари. На початку твору історик дає характеристику Хмельницькому.^[53] Про нього він пише, що той був козаком «старої міліції», тобто реєстрового війська, «окрім мистецтва володіння зброєю, якого навчився в попередніх війнах», володів письмом, «що рідко зустрічається в цих варварів».

Автор «Війни скіфо-козацької…» твердить, що Хмельницький був сотником, навіть козацьким послом до короля й сейму, потім писарем реєстрового козацького війська. Він видався королеві Владиславу IV здібною людиною, яка могла б очолити козацьке військо для ведення війни. Тут, ймовірно, робиться натяк на те, що Владислав готувався до війни з татарами й турками. Хоча про це прямо й не говориться.

Увага короля до Хмельницького зробила його пихатим. Оскільки до «зовнішньої війни» справа не дійшла, Хмельницький шукав собі роботу. Випадково посварився з «Чаплинським, підстаростою Конєцпольського», за межі своєї землі. Хмельницький вважав, що Чаплинський вчинив йому «приватну зневагу» й захотів помститися. Він легко знайшов спільників у «місцях, де всі пам’ятали про давню свободу» і «де спокій видавався важким як основа неволі». Зрештою Хмельницький втік на «запорізькі острови», де козаки мали своє пристанище.

В одному із останніх своїх видань «Історії Польщі часів правління Владислава IV до його отруєння, міжкоролів’я й обрання та коронації Яна Казимира» (1680 р.) Пасторій більш розлого говорить про конфлікт між Чаплинським та Хмельницьким. При цьому посилається на лист останнього до гетьмана Миколи Потоцького.^[54] Хоча самого листа не наводить. Там йдеться про те, що Хмельницький мав на території Чигирина маєтність, яка дісталася йому від батька. Батько ж, за твердженням Пасторія, був шляхтичем із Литви, який одружився на русинці. Маєтність йому в Чигирині надав гетьман (ймовірно, Станіслав Конєцпольський). У битві під Цецорою в 1620 р. він опинився в неволі і був завезений до Туреччини, де й помер. А його син, себто Богдан Хмельницький, потрапив у неволю до кримських татар, звідки його викупила мати. З того часу Богдан жив удома, займаючись господарством, поки Чаплинський (мається на увазі Данило Чаплинський, на той час підстароста чигиринський), отримавши від гетьмана Станіслава Конєцпольського Чигирин, не вигнав його з маєтності. Хмельницький намагався порозумітися із сином гетьмана, Олександром Конєцпольським. Але це нічого не дало. Тоді майбутній козацький вождь подався до Варшави, до короля Владислава, який перед тим хотів його зробити гетьманом козацького війська. Проте і тут він допомоги не отримав. За відібране майно Хмельницький одержав невелику суму – 50 злотих. До того ж Чаплинський у Чигирині прилюдно побив його сина і погрожував йому самому. Становище Хмельницького погіршували доноси козацького сотника Романа Пешти. «Молодий Конєцпольський», тобто Олександр, наказав арештувати Хмельницького, що й було зроблено. Із ув’язнення той звільнився лише завдячуючи поруці свого приятеля, полковника Станіслава Кричевського (Михайло Станіслав Кричевський у той час був чигиринським полковником реєстрових козаків). Після цього всього Хмельницький, не чуючи себе в безпеці в Чигирині, втік на Запоріжжя.

Окрім того, Пасторій говорить, що після смерті короля Владислава Хмельницький говорив, ніби той рекомендував йому шукати справедливості, взявшись за шаблю.

Популярною віршованою хронікою, де розповідалося про події Хмельниччини, була праця барокового поета й історика Самійла Твардовського (1595? – 1661) «Війна домова з козаками й татарами, московітами, потім шведами й угорцями, яка точилася протягом дванадцяти років».^[55] Перше її видання побачило світ у Кракові в 1660 р.^[56] Друге – у Каліші в 1681 р.^[57] Твір користувався популярністю не лише в Польщі, а й Україні.

Герб Самійла Твардовського

У поемі чимало уваги було приділено битвам під Збаражом у 1649 р. та Берестечком у 1651 р. Героями твору можна вважати князя Ярему Вишневецького та короля Яна Казимира. Подібний концептуальний підхід щодо героїв простежується і в романі Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», оскільки автор цього художнього твору теж використовував «Війну домову…» Твардовського. Зрештою, сам термін «війна домова», що можна перекласти як «війна громадянська», широко ввійшов у вжиток у польській історіографії для означення Хмельниччини.

Для Твардовського Хмельницький не є позитивним героєм. Хоча, треба віддати належне автору, він достатньо об’єктивно описує діяння козацького гетьмана. У творі є розділ під назвою «Звідки взявся Хмельницький»,^[58] де Твардовський з’ясовує причину козацького повстання. Історія ця виглядає таким чином.

Хмельницький володів хутором, що знаходився неподалік Чигирина. Володарем цього міста був «коронний хорунжий» (мається на увазі Олександр Конєцпольський – староста чигиринський). Самого ж Хмельницького Твардовський оцінює високо. Мовляв, це був «неабиякий чоловік», «багато чого знав» – і військову справу, і грамоту. Правда, ці здібності стали причиною того, що він «переповнився гонором».

Далі поет-хроніст згадує про те, що король Владислав замишляв воювати з турками. Тоді він радився з Хмельницьким. Пропонував йому з великими військовими силами податися в морський похід. На це майбутній козацький вождь погодився.

Чому Хмельницький не пішов на турків, Твардовський не говорить. А переходить до історії конфлікту з Чаплинським. Останній позаздрив багатству Хмельницького й хотів на його землях поставити слободу. Але той не пішов із ним на переговори. Через те Хмельницького кинули до в’язниці, де він просидів кілька днів. Судячи зі слів Твардовського, відпустити в’язня вмовила Чаплинського дружина цього урядника.

Хмельницький, звісно, образився. Він ніби сказав: «Живий Бог, і ще не вмерла козацька мати». Вийшовши із ув’язнення, почав змовлятися з такими ж незадоволеними, як він, і щось замишляти. Тоді, за свідченням Твардовського, гетьман (очевидно, мався на увазі коронний гетьман Микола Потоцький на прізвище Ведмежа Лапа) послав листа до Кжечовського, тобто Михайла Станіслава Кричевського, щоб той негайно спіймав Хмельницького і тримав його до наступних розпоряджень. Однак Кричевський, маючи із Хмельницьким «свої справи», застеріг його, показавши лист гетьмана.

Після цього Хмельницький «осідлав прудкого коня», набрав загін козаків і подався на Запоріжжя. Щоб виправдати цей «зрадницький вчинок», посилав до гетьмана листи, в яких скаржився на Чаплинського, що той його ув’язнив.

Далі подається дуже цікава інформація про переговори Хмельницького в орді, тобто з кримськими татарами, на яку, на жаль, дослідники не звертають увагу. Мовляв, козацький ватажок нагадав татарам про минулі свої з ними угоди (в оригіналі akkordy – ймовірно, від італійського слова «узгодження») і про послуги, надані «їхньому Сангерею». Під останнім, судячи з усього, мався на увазі калга Шагін-Гірей, який відігравав помітну роль в історії Кримського ханства в 20-х рр. XVII ст.

Так, у 1623 р. кримським ханом став Мехмет-Гірей, який із Персії повернув свого брата Шагін-Гірея, зробивши його калгою, тобто другою особою в державі. Цього ж року Персія розпочала війну з Османською державою. Кримський хан теж вступив у війну з османами, залучивши при цьому запорозьких козаків. Війна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханстві тривала до 1629 р. Цю війну можна трактувати як війну за незалежність кримських татар від османів. І діяльну в ній участь взяли українські козаки. Мехмет-Гірей в остаточному підсумку програв, загинувши в 1629 р., а Шагін-Гірей знову емігрував до Персії.^[59]