Історію стародавньої Фінікії не лише в школі, а й в університетах зазвичай вивчають побіжно. З одного боку, важко ігнорувати винахідників абетки, пурпура й заморської колонізації, з іншого – більше уваги традиційно приділяють і справді «блискучій класиці», Греції та Риму. Тож про фінікійців радше згадують у курсі історії Стародавнього Сходу. І навіть у тих, хто цікавиться нею, часто складається враження, що «народ купців» зійшов з історичної сцени відразу після загарбання його країни персами, що, своєю чергою, й самі були лише тлом для розквіту еллінської цивілізації.

Фінікійські купці

Це, звісно, не так. Адже Перська держава мало нагадувала карикатуру на неї, створену масовою культурою (навіть якщо облишити за дужками «клюкву» на кшталт кінокоміксу «300 спартанців»). Фінікійці зберегли у її складі свою мову, релігію, господарську та суспільну організацію. Їхні міста – Сідон, Тір, Бібл, Арвад – почувалися під владою династії Ахеменідів доволі комфортно, ба більше – перські володарі дозволяли їхнім купцям вільно торгувати в усіх своїх володіннях і надавали численні політичні привілеї.

Можна навіть казати про новий розквіт фінікійських міст. Вони навіть почали карбувати власну монету (чого не робили раніше, за часів незалежності). Та й війни, які ми звикли називати греко-перськими, значною мірою були війнами… греко-фінікійськими. Хоча б тому, що флот «царя царів» насправді був фінікійським (самі перси були народом суходільним і кораблів не будували), і очолював його цар Сідона (власних царів мали й інші фінікійські міста). До того ж інтерес у послабленні конкурентів – еллінів у «народу купців» був ніяк не меншим за бажання Дарія Великого помститися за приниження й загибель його посланців.

Навіть поразки, яких фінікійські царі-флотоводці зазнали біля Саламіна та Мікале, не змінили ставлення до них перського володаря. Він навіть відпустив їхні кораблі додому, аби зберегти як останній резерв. Син Ксеркса Артаксеркс I Довгорукий ще й розширив володіння Сідона й Арвада, віддавши під їхню владу землі, населені іншими близькосхідними народами (припускають, що так він віддячив їм за допомогу в зміцненні його влади – і це аж ніяк не свідчить про упослідженість становища фінікійців, швидше, навпаки). У внутрішні справи міських громад царі зазвичай взагалі не втручалися, а ті не сприймали визнання перської влади як зазіхання на їхню свободу – зрештою, під владою Ахеменідів перебувало і чимало грецьких міст, які вважали перську владу менш обтяжливою, ніж перебування в союзі з Афінами чи Спартою.

З греками фінікійці, між іншим, не лише воювали, а й торгували – найактивнішими в цьому були мешканці Сідона. З часом відносини ставали міцнішими – і перські володарі цьому навіть сприяли. Артаксеркс ІІ, скажімо, спрямував сідонську ескадру на допомогу афінянам, які в цей час воювали зі спартанцями. Чимало фінікійців зрештою оселялися в Елладі (і не лише в Афінах, а й, наприклад, у ворожому до них Коринфі), а у їхніх власних містах поширюється грецька мова та культура. Сідонський цар Баалшиллем ІІ запровадив у своєму місті аттичний монетний стандарт, а його наступник Абдаштарт І навіть отримав прізвисько Греколюб. Любов була, як кажуть, «з інтересом». Адже цар домігся від афінських народних зборів звільнення сідонських купців від сплати мит – фінікійці все ж лишалися «народом купців».

Еллінізація Фінікії, явно, не обмежувалася сферою культури. Мешканці Сідона, Бібла й Арвада, вочевидь, цікавилися й політичними практиками сусідів і конкурентів і порівнювали їх із власними. Все це підживлювало прагнення фінікійців до самоорганізації та більшої самостійності, а згодом і до звільнення від перського панування. З іншого боку, і Ахеменіди давали чимало приводів для невдоволення їхньою владою – починаючи зі збільшення податків і стягнень й завершуючи використанням території та ресурсів Фінікії для ведення війн, від яких самі фінікійці вже не мали жодної користі.

Уже згаданий нами Абдаштарт І вирішив ризикнути першим. Він почав карбувати монети з власним профілем замість профіля «царя царів». Де-юре це означало вихід з-під влади Ахеменідів. У боротьбі за самостійність сідонський цар розраховував, щоправда, не так на підтримку любих йому греків, як на допомогу єгиптян, які в цей час вкотре звільнилися від перської влади. І таки отримав її. Абдаштарт І помилився в іншому. Перси все ще були сильнішими. Вони не лише відновили свою владу над Сідоном, а й покарали зухвальця.

Новий перський володар, Артаксеркс ІІІ, сідонців «пробачив» – в обмін на їхню згоду визнати своїм царем його ставленика, Теннеса. Вочевидь «цар царів» сподівався, що фінікійці сприйматимуть нав’язаного ним правителя як зрадника, і той сам змушений буде шукати перської підтримки, слухняно виконуючи всі настанови «згори». От тільки Теннес одразу розпочав власну гру, яка не обмежувалася Сідоном.

Артаксеркс ІІІ

Новий сідонський цар несподівано виступив з ініціативою створити Фінікійський союз – подібно до об’єднань, що на той час уже існували в Греції. Ідею Теннеса підтримали в Тірі й Арваді. Бібліти трималися осторонь. Політичним союзом, утім, справа не завершилася. Вже невдовзі союзники заснували на півночі Фінікії нове місто, що складалося з трьох поселень. У ньому мала збиратися рада союзу – за участю царів і рівної кількості представників від кожного міста. Це, на думку Теннеса, мало привчити фінікійців діяти разом.

Коли перси вкотре спробували залучити сідонян (разом з їхніми грошима) до війни проти Єгипту, обурення містян сягнуло піку. Теннес скликав Фінікійську раду й домігся від неї рішення скинути перську владу. А щоб підтвердити серйозність власних намірів і відрізати шляхи до відступу, сідоняни демонстративно сплюндрували резиденцію Артаксеркса ІІІ, яка була розташована біля їхнього міста і мала назву «парадіс» (тільки згодом це перське слово стало синонімом раю, а тоді так називали сад, обнесений мурами). Спалили навіть корм для царських коней.

Монети, карбовані Теннесом

Як і Абдаштарт І, Теннес розраховував не лише на власні сили, а й на греків і єгиптян. Фараон від допомоги не відмовився, проте замість власного війська надіслав загін грецьких найманців на чолі з досвідченим полководцем Ментором. Артаксеркс ІІІ наказав сатрапу Заріччя Белесію придушити бунт. Проте Ментор відбив атаку, а потім ще й розтрощив армію Маздая, сатрапа Кілікії. Тоді до Фінікії вирушило головне перське військо на чолі із самим «царем царів».

І тут виявилося, що в борців за незалежність насправді… немає лідера. Та й власне, чи варто було чекати самозречення від людини, яка до того зрадила двічі – спочатку співвітчизників, а потім і перського володаря. Теннес, який ще напередодні завзято інтригував і закликав до рішучого спротиву, просто злякався й таємно надіслав до Артаксеркса ІІІ свого раба з пропозицією капітуляції. Однак «цар царів» на слово вже не вірив. Зрадник мав довести, що готовий на будь-яку ганьбу. Зрештою, Теннес влаштував «пастку для своїх»: оголосивши про термінове засідання Фінікійської ради, він вивів із міста сотню найповажніших представників сідонської знаті й власноруч видав їх персам. Бранців одразу ж стратили.

Містяни, які зосталися без ватажків, зброї, однак, не склали. Навпаки – щоб продемонструвати готовність битися до кінця, спалили весь свій флот, який усе ще стояв у гавані Сідона. І тоді їх зрадив Ментор, наказавши своїм воякам відчинити ворогам міську браму. У відчаї сідоняни почали підпалювати власні будинки – перси пожежі не гасили. За легендою, Артаксеркс III продав згарище перекупникам «оптом», а ті потім добували на ньому зливки, на які перетворилися золото й срібло, що лишилися в спалених домівках.

Загинуло 40 тис. сідонян. Усіх інших обернули на рабів і, як худобу, погнали вглиб Перської держави. Ментор став одним із воєначальників Артаксеркса III, а Теннеса володар стратив – цей зрадник уже нікому не був потрібний. Руйнуванням Сідона «цар царів» не обмежився. Самостійності були позбавлені Тір і Арвад. Згодом, щоправда, бунтівників він «вибачив» і навіть дозволив відбудувати Сідон. Утім, біженці, які почали повертатися до міста, розгрому не забули й до персів ставилися з відвертою ненавистю.

Коли Артаксеркса III не стало, а його наступника розгромив Александр Великий, більшість фінікійців вітали македонських вояків як визволителів. Арвадці самі відкликали свої кораблі зі складу перського флоту, сідоняни скинули перську владу, і навіть цар Бібла – міста, яке не брало участі ані у Фінікійському союзі, ані в повстанні Теннеса, – наказав відкрити браму перед вояками Александра. Єдиним фінікійським містом, яке відмовилося підкоритися прибульцям, виявився Тір. Він витримав восьмимісячну облогу, але зрештою македонці здобули місто штурмом, розгромивши його майже так само, як за кілька десятиріч перед тим Артаксеркс III знищив Сідон.

Віра, мова… влада

Карфаген, 367 рік до нашої ери

Конфлікти між державами існують стільки ж, скільки існують самі держави. Є серед них зовсім нетривалі, які завершуються за кілька днів або тижнів. Інші ж тягнуться десятки, а іноді й сотні років.

Саме таким було протистояння двох стародавніх міст-держав – Карфагена, заснованого фінікійцями на півночі Африки, та грецьких Сиракуз, розташованих на сході острова Сицилія.

Кожне з міст прагнуло підпорядкувати собі всю Сицилію.

Проте ані греки не могли остаточно витіснити супротивника з острова, ані фінікійці не мали сил «скинути греків у море».

Війни спалахували одна за одною, кордони зсувалися то в один, то в інший бік, і з часом конфлікт перетворився на суто позиційний.

Мешканці обох держав поступово до нього звикли, але він і далі впливав на внутрішнє життя кожного міста, де весь цей час точилася напружена внутрішня боротьба.

З кінця V сторіччя до нашої ери владу над Карфагеном утримували Магоніди – сини, а потім і онуки Магона Великого.

Змінюючи один одного на посаді головнокомандувача й спираючись на віддане їм наймане військо, вони диктували свою волю і народним зборам, і олігархічній за своїм складом карфагенській Раді (фінікійською мовою її іменували адіра).

Проте після катастрофічної поразки під Мотією 398 року до нашої ери – знищення цього міста сиракузьким тираном Діонісієм – останній головнокомандувач із Магонідів – Гімількон Молодший із відчаю вкоротив собі життя.

А в самому Карфагені, скориставшись заворушеннями підкорених африканських племен і втомою співгромадян від багаторічної війни та пов’язаної з нею економічної кризи, владу перебрала до своїх рук «партія миру» – тісно пов’язана з міською знаттю й торговельною олігархією (власне, в Карфагені це були зазвичай ті самі люди).

Заможні власники та купці були не лише зацікавлені у відновленні торгівлі, якій заважала війна, а й у послабленні впливу військових.

Саме тому представники знаті поквапилися прибрати з посад усіх прихильників Магонідів і дискредитувати їхню «занадто войовничу» політику.

Поширювали навіть чутки, що й військові поразки є нічим іншим як розплатою за блюзнірську поведінку карфагенських вояків, які під час бойових дій не зупинялися перед спаленням грецьких храмів.

Відтак містян переконували не лише замиритися із супротивником, а й спокутувати провину перед «ображеними» богами чужинців.

Зрештою «партія миру» наполягла на запровадженні й у самому Карфагені еллінського культу Деметри та Персефони, жерцями якого відразу ж стали «найповажніші» з громадян – тобто представники все тієї ж знаті.

Проблема, однак, полягала в тому, що навіть таке в дечому навіть демонстративне зближення з греками не розв’язало, та й не могло розв’язати конфлікт із Сиракузами. Адже не мало відповіді на ключове питання: чия Сицилія?

До того ж сиракузький тиран Діонісій аж ніяк не збирався замирюватися з карфагенцями й тільки чекав слушної нагоди, щоб викинути їх не лише із Сицилії, а за можливості – і з Африки.

Карфагенська жриця

Громадяни Карфагена, звісно, Діонісія не любили. Проте провину за продовження конфлікту покладали на власну владу, «миролюбство» якої лише спочатку сприймали як перевагу. Тепер «братання з греками» дратувало карфагенців. І з кожним роком усе більше.

Звісно, олігархічна Рада лишалася справжнім бастіоном «партії миру» і намагалася запобігати опозиційним виступам, проте й у прихильників реваншу лишалися можливості для самоорганізації.

У тогочасному Карфагені було чимало напівтаємних чоловічих союзів або братств – фінікійці називали їх мізра. Серед їхніх членів були й вояки, колишні та чинні.

Вони з ностальгією згадували часи Магонідів, коли карфагенці не підладжуватися під грецькі забаганки, а здобували над сиракузцями славетні перемоги.

І саме мізра перетворилися на головну опозиційну силу і прихисток войовничо налаштованих громадян.

У 379 році до нашої ери Карфаген пережив епідемію якоїсь важкої хвороби. Влада виявилася неготовою до такого «удару з тилу».

Невдоволення неспроможністю урядовців, помножене на звинувачення у зраді, вилилося зрештою у вуличні заворушення, під час яких, за словами історика Діодора, карфагенці «боролися один проти одного, як проти ворогів, деяких вбили, а інших ранили».

Скориставшись нестабільністю в столиці, знову повстали підкорені африканські племена, а потім – і мешканці Сардинії, яка теж належала Карфагену.

Хода військових у Карфагені

Ціною надзвичайних зусиль, застосовуючи вже звичні релігійні «аргументи» й заклики «не розгойдувати човен», олігархії вдалося утриматися при владі.

Можливо, тому, що в опозиціонерів не було визнаного ватажка й чіткої програми. Але перемога дісталася важкою ціною, і становище «партії миру» ставало все менш певним.

Саме в цей час зійшла політична зірка Ганнона, що згодом отримав прізвисько Великого. Насправді він не був «людиною нізвідки». За статками Ганнона вважали одним із найзаможніших людей Карфагена.

Проте спільної мови з олігархією він не знайшов. Можливо, через те, що прагнув одноосібної влади й застосовував для цього всі можливі й неможливі засоби. Навіть найекзотичніші.

У ті часи, звісно, не було сучасних медіа, соцмереж і ботоферм. Тож винахідливий самолюбець вирішив використовувати для агітації… пернатих.

Як повідомляє Еліан, римський збирач анекдотів і легенд, Ганнон придбав безліч співочих птахів, яких тримав у своєму домі й змушував повторювати своє ім’я та гасла на кшталт «Ганнон – бог».

Експеримент, щоправда, виявився невдалим. Відпущені на волю потенційні «агітатори» відразу ж забули «науку» і повернулися до звичних співів. Однак Ганнон руки не склав – тільки повернувся до більш звичних способів боротьби за владу. Насамперед він надавав усебічну підтримку мізра – зрештою його статки дозволяли це робити – і швидко став для них «своїм».

Уже невдовзі члени братств охоче агітували за свого спонсора як за майбутнього командувача, здатного взяти реванш і здолати таки ненависних греків.

Ганнон відпускаєптахів на волю

Не меншу щедрість Ганнон виявляв і до пересічних карфагенців. І вони віддячували йому взаємністю.

Олігархічна Рада з тривогою спостерігала за активністю опозиції, але вдіяти нічого не могла.

Ватажком адіри (римські джерела іменують його «принцепсом», у Римі так називали сенатора, що головував на засіданні) в той час був Сун’ятон – людина впливова і віддана «партії миру». Проте навіть його можливості були обмеженими, бо простолюд був на боці свого благодійника, і в разі відкритого конфлікту владі точно прийшлося б не солодко.

Зрештою, народ домігся обрання Ганнона головнокомандувачем і початку нової війни з греками.

Натомість Сун’ятона за наполяганням Ради зробили суффетом (ця посада чимось нагадувала римського консула, і суффетів у Карфагені теж було два, щоб жодний не міг узурпувати всю повноту влади), і він мав стежити, щоб військовий керманич чітко виконував надані йому урядові інструкції. Контроль і справді виявився ретельним.

Суффет постійно звинувачував головнокомандувача у неквапливості й лінощах. Ганнону це, звісно, не подобалося, він скаржився на те, що Сун’ятон обмежує свободу його дій і цим допомагає ворогу.

Військове щастя спочатку і справді було на боці сиракузців. Діонісій захопив Селінунт і взяв в облогу Лілібей, який після знищення греками Мотії став головною карфагенською базою на острові.

Утім, Ганнон виявився непоганим полководцем. Відмовившись узгоджувати кожен свій крок із Сун’ятоном, він у 367 році до нашої ери з флотом у 200 кораблів атакував греків під Ерікою і здобув блискучу перемогу.

Заскочений Діонісій невдовзі помер (утім, за легендою не від гіркоти військової поразки, а від радощів, бо саме отримав звістку про те, що афіняни визнали найкращою серед інших написану ним трагедію). А син тирана поквапився укласти з карфагенцями мир на умовах відновлення статус-кво і кордону по річці Галик.

Кіраса карфагенського командувача

Ганнон теж часу не гаяв. Повернувшись до Карфагена як переможець, він одразу ж звинуватив свого головного опонента Сун’ятона у державній зраді. Мовляв, із заздрощів до талантів і популярності Ганнона той вирішив цілком добровільно відкрити військові таємниці ворогу. І надсилав Діонісію листи, у яких повідомляв про плани пересування військ і ведення кампанії проти сиракузців.

Ганнон навіть продемонстрував ці листи на засіданні Ради.

Сун’ятон, звісно, намагався захищатися й навіть стверджував, що листи підробив і написав сам Ганнон або хтось за його дорученням.

Однак на користь версії звинувачення вочевидь зіграли епітети, якими автори листів (ким би вони не були) «нагороджували» карфагенського головнокомандувача – мовляв, сам Ганнон навряд чи погодився б назвати себе лінивцем чи нездарою й уже точно пом’якшив би образи на свою адресу.

Утім, шпигуни в ті часи ні в кого не викликали співчуття, та й члени Ради навряд чи хотіли бути запідозреними в співучасті у змові та співпраці з ворогом, тому проголосували за арешт і страту суффета. В історії він так і лишився зрадником.

А карфагенські народні збори пішли ще далі. За ініціативою якихось патріотично налаштованих ораторів, а може й самого Ганнона, вони ухвалили закон, за яким карфагенцям заборонили… вчити грецьку мову.

Автори, мабуть, були впевнені, що знайшли справжню «протиотруту проти шпигунства» – адже позбавили потенційних зрадників можливості повідомити ворогу державні таємниці зрозумілими для нього словами.

Зрозуміло, що закон цей лишився тільки патріотичним побажанням. Ніхто не кинувся забувати «мову ворога», яка в ті часи була вже мовою не лише розвідників і дипломатів, а й торговців – торгівлю с греками народні збори заборонити не додумалися, зрештою і процвітання Карфагена залежало від торгівлі. Та й невідомо, які санкції загрожували порушникам заборони.

Знаємо тільки, що патріотичне піднесення зробило Ганнона найвпливовішою людиною в державі. Як головнокомандувач він невдовзі вирушив у нові походи й відзначився перемогами в Африці та Іспанії, за які й отримав прізвисько Великий. А потім повернувся до Сицилії, щоб завершити справу, яка виявилася нездійсненною для всіх карфагенських полководців до Ганнона, – здобути нарешті Сиракузи.