Історія русів. Український переклад

«Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (курсив мій. – В. Ш.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами».

Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своїх земляків, не одного вбив, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: «Одначе, не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями».

Ще одна річ звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в «Історії русів»: негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно і шляхетно. Так само він і вмирає: «з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях». А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти, «многих патріотів» своєї землі.

Івану Мазепі в «Історії русів» присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали, – це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, друга в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, історично плутаний та в дусі осудів гетьманів після Б. Хмельницького. Великий оборонець прав України перед цілою Європою названий тут дурисвітом, а його дивовижна визвольна акція «підлещуваннями і затіями». Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711–1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козаків, що не слухали Орлика, «а були прихильні незмінно до правного свого начальства» (курсив мій. – В. Ш., с. 275) – позиція цілком москвофільська. Проте це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Україні (російські), так званих «консистентів», з їхніми незмірними здирствами.

Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом, після оповіді про П. Орлика розповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави; оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою, подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу (про це докладно я пишу в своїй «Козацькій державі»), хоча явно стилізована автором.

Промова Павла Полуботка – визначна пам’ятка українського політичного мислення, гостре звинувачення російського царизму за поневолення України, яка добровільно вступила в союз із Московщиною, а натомість по-тиранському була поневолена. Ось ці високі слова:

«Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?»

За великі послуги у шведській війні, говорить у промові П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство, змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». Говориться і про немилосердне правління «урядників московських» у Гетьманщині. Смерть Полуботка у в’язниці – взірець лицарства.

Наступна фабула стосується Данила Апостола. Докладно описується його вибори, і тут опис цілком історичний із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицію.

У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис про українську депутацію до Петербурга в 1745 році з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому «ваші гетьмани… були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?», Василь Гудович відповів, що малоросіяни «були вельми прихильні Росії», вони добровільно «воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє». Що ж до гетьманів, то В. Гудович відповів так: «Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» – цей пасаж (правдивий чи ні історично це інша річ, скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу «Історії русів», чому гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються в творі маєстатично, а гетьмани пізнішого часу – негативно. Виявляється, як засвідчує промова В. Гудовича (не з’ясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), автор ставився пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаків, а не були наставлені чужими правителями, бо тоді влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі нації. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник».

Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній», і про підступи Г. Теплова та його записку-донос чи супліку, як зве автор: «В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, твердиться, що донос Г. Теплова ніби був з волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо – все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: «Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю». Окремим сюжетом оповідається про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом розказав автор і про падіння К. Розумовського, і про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершується твір описом правління графа Рум’янцева, за якого «народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі!» Козацьке військо було переформоване в регулярне: «Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах».

Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом, від гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, яка завершується фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній – реальний і цілком історичний опис, який можна в окремих місцях хіба уточнити.

Таким чином, «Історія русів», найбільше з усіх літописів стоїть на межі між суто літературним та історичним твором, вона використала літописну поетику і є ніби посланням до освіченого стану України, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предків, водночас відчуваючи катарсисний жаль з приводу тих чи інших печальних подій. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну війну включно героїчна: друга по П. Орлика включно – катарсисна; третя до кінця – жива картина сучасних авторові чи близьких до сучасних подій, про які він міг чути від самовидців чи бачити на власні очі. До речі, десь приблизно так само будував свій твір і Самовидець, тільки склавши його з двох частин. Як історична пам’ятка «Історія русів» має значення тільки в своїй третій частині, в двох перших – це література, зчаста фантазійний твір його ми тут докладно і розглянули. Попри свої слабкості й непогодження в думках та постановці проблем можемо назвати «Історію русів» одним із вражаючих творів українського бароко, який побіч із «Енеїдою» І. Котляревського, творами, Г. Сковороди та «Воскресінням мертвих» Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.

Валерій Шевчук

Історія русів, або Малої Росії

Передмова

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї татар з ханом їхнім Батиєм злучена з історією всієї Росії, або ж вона і є єдина історія російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств Київських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по визволенню ж її від татар князем литовським Гедиміном і зовсім вона в російській історії замовчана. Саме тому пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя широко і докладно.

Істориків та літописців сеї доби було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ, зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю історію із літописів і записок білоруських, як із країни одноплемінної, сусідньої і од руїн малоросійських віддаленої.

Вченістю відомий і знатністю славний депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої імперської комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, архієпископа білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській академії префектом і ректором.

І сей-бо архірей передав панові Полетиці літопис, або ж історію що, заповнюючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зиновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по комісії. І так ся історія, пройшовши стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тоді була могутньою і страшною, коли мала у себе війська малоросійські; а лише скоро їх позбулася – відразу занепадати почала, а наслідки ті відомі.

Історики польські та литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинювані на користь спільної Вітчизни своєї і польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій Вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранств польських, на народ руський учинених з приводу вигаданої від них унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги польської власною його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти вчиняло. Але діла гетьманів руських Косинського, Наливайка, Остряниці і, нарешті, великі діла Хмельницького, листування їхні і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і справедливі; побачить притому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своїм достатніми знаряддями чи способом.

Про мужність і заповзятливість народу руського даємо пораду творцям байок та критикам заглянути в історії грецькі, римські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих володарів, або князів руських, що воювали славно з воїнством руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з поляками і литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою Вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими поляками і литовцями зрештою доволі себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесені деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи малоросійські, на нещастя, творцями їхніми, питомими русами, що необачно наслідували безсоромних і злосливих польських і литовських байкотворців. Так, приміром, в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки; а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його королів польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром, Чигирина над Тясмином, Умані над Россю, Ладижина і Чагар-лика над Бугом, Могилева, Рашкова й Дубосар над Дністром, Кам’яного Затону і Білозерська у гирлі Лиману. З тих міст були деякі провінціальними та обласними руськими містами впродовж багатьох віків. Але в нього все те пустеля, і князі руські, що виводили великі флотилії свої в Чорне море із ріки Дніпра, себто з тих самих країн, які воювали на Грецію, Синоп, Трапезонт і на самий Царгород з військами саме тих областей, ним у непам’ять пущено; рівно як і сама Малоросія повернута кимось з польського володіння без зусилля і по добрій волі, а тридцять чотири кривавих герці, що були при тому од військ руських супроти поляків та королів їхніх і посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги їхні і геройство належну справедливість. Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди.

Прийди і виждь!

Народ слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Він, переселившись з Азії од часів вавилонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії християнської. А взята вона з книг священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх руїн загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного і митрополита київського Петра Могили, які стародавню академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнілі міста і румовища, слов’янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях і статуях кам’яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах кримських, заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані, – все це очевидно свідчить про слов’янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужоплемінні слов’янам народи, а саме: кімеріани, або готи, маіоти, гуни та інші – нарівні з ордами понтійського царя Мітрідата були перехожими через слов’янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі греки і генуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою слов’ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни слов’ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі слов’янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували слов’янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одри; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики слов’янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, східних слов’ян називали скіфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; південних – сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і русами, або русняками, – за волоссям; північних, приморських, варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу – роксоланами і росами, а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, – москвитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі слов’яни і того більше собі назв наробили: болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; печенігами тих, що живилися печеною їжею; полянами і половцями, що жили на полях або в степах безлісих; деревлянами – мешканців полісних, а козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони Вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням даниною козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані царем грецьким Константаном Мономахом з козарів на козаків – і така назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни слов’ян з печенігами, половцями, козарами та іншими слов’янськими народами і бездоказово чужоплемінними війнами звані, означають не що інше як міжусобні самих слов’ян січі за межі обласні, за відгін худоби і за інші домагання і чвари князів, що їх творили; а помилки від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи, себто готи, гуни та інші, знані з історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали і в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого; такого історія ніяк терпіти не повинна, як вигаданого.

Таким чином, частина слов’янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо русами і русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь – за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь – за великими снігами, що випадають у стороні північній. Провінційними поділами тої землі були князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Деревлянське і чільне, або Велике, князівство Київське, котрому вся решта підлягала. Князі, або верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за історіями: Каган, що Грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з греками та генуезцями на морі й суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був убитий древлянами; Святослав, що підкорив собі болгар задунайських і жив там у місті Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Росію.

І сей Володимир, понад означені князівства, з’єднав всі інші слов’янські князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними самодержець і звався великим князем руським і цариком над усіма князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма християнській грецького, або єрусалимського, обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився там од греків і побрався з грецькою царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі слов’яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву – його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах слов’янських; перше у них введене за днів апостольських, благовістям апостола Андрія Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім’я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володимирова, велика княгиня київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об’єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике князівство Київське, де найголовніші від інших князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив християнство, уложив через обраних мужів руські закони, заснував у Києві головну школу богослов’я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, імператорові грецькому Константинові Мономахові, по якому і він визнаний од Грецької імперії царем руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом князівств і все тривали між князями, спершу ослабили Велике князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною мунгальських татар під начальством хана їхнього Батия, онука Чингісханового, всі князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано і багато спалено; князів і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених північних провінціях, і від того часу більша частина руських князівств підпала в татарську неволю. І хоч князівства знову постали, та перебували вони з князями своїми в підданстві татарських ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ахматові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князівств руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з князя на царя і самодержця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240-го більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі татарські, принци ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначніший з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і князь київський і слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на мову польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об’єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито князь литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення ханом татарським Батиєм усіх князівств руських перебували вони під владою татарською: великоросійські з 1238-го, а малоросійські з 1240 року, отже, литовському князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська руського поміж татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли татари Малоросією нарівні з іншими князівствами руськими, про те, окрім записок та переказів і окрім залишків руйнацій, що їх татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто півмісяччя, магометанством за святість шановані, які в пору татарського володіння одні встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення іга татарського залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині магометанської силою і знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які хрести ті роблять заради їх прикраси.