Амаркорд (збірник)

Я відчула, як кількість адреналіну в мене в крові знову різко зростає, пальці рук холоднішають, дихання стає частішим, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик.

– Непогана ідея. Чуєш, Маріо, як ти щодо вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меґґі, оглядаючи Роберта поглядом, що зраджував зацікавлення сильніше від простого дружнього.

– Якщо тут готують вареники або борщ, то можна похавати. Вродливих жінок у нас сьогодні до фіга, – галантно посміхнувся Маріо.

– Це піцерія, Маріо, – ми говоримо про вареники у Львові, в Україні, куди ми, можливо, поїдемо разом із «Лємберґ-Гільфе», офіційним спонсором акції, – Роберт подивився на Меґґі поглядом досвідченого альфонса, який звик до того, що жінки звертають на нього увагу, і вміє підкреслити, що це йому дуже приємно, але разом із тим не приховує легкої втоми від цієї постійної і досить виснажливої жіночої прихильності. Це вийшло в нього цілком професійно.

Розмова на деякий час перервалася появою офіціанта, потім принесли вино, і після першого ковтка Маріо пожвавішав. Алкоголь мав на нього блискавичний вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти собою, але розвинути думку я не встигла.

– Львів – це прікол. Я люблю покататися в кайф. Під час гастролей постоянно яка-то фігня случається. Пам'ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, ну не забув, а засунув до кишені маринарки. Захотів до кльозету і пішов його шукати, а паспорт в руках. Потім поклав до кишені і забув. Вєсєлуха, карочє. Вихожу з кльозету, і наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює. Я кажу: «Не забув, шо ж я, дебіл». Підхожу до митника, чувак питає: «Іль паспорте?» Я йому: «Сі, бамбіно». Лізу до кишені, а ні фіга, іль паспорте тю-тю. Прікідуєш? Усі пересрали, почали мене матюкати, концерт за немалі бабулі зривається. Вліталово. Я тоже розстроївся, зняв піджак, кинув на землю, а тут паспорт випав з кишені. Прікол.

«Музиканти нікогда не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем'я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучче подальше», – вчила мене бабця, коли я закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, хоча теж темпераментного. І, здається, навіть інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам'ять хоча б один вірш Шекспіра. Відразу видно, що в нього ніколи не було дівчини-філолога.

Хоча, з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли виникають проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра цитувати, Маріо Варґаса Льосу чи, в особливо важких випадках, навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні й вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби.

Такою самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що говорить Маріо, і водночас сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, яка зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від «NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння в кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у дедалі зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, гірше – цивілізовані люди, вже не кажучи про те, що добре виховані дівчата не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і поруч із нами немає Меґґі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім не поглинанням італійської піци з французьким вином.

Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми обговорювали подробиці майбутніх гастролей «Сірих шкарпеток» у Львові. Кожен пов'язував із цією поїздкою щось своє. Меґґі, здається, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, родини, сусідів, усіх, крім Роберта. Мені було все одно, де опинитися, аби лише поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що в нього саме затягнувся період чергового безробіття (під час вечері він розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на одному місці, бо його творча натура потребує постійних змін: «Так і кочую всі свої 34 роки, – з одного бенду до іншого, від однієї фірми – до сусідньої, від попередніх стосунків до наступних»). Маріо в цій ідеї теж явно щось цікавило, судячи з його пожвавлення. Тільки от що саме? Хочеться вірити, що не лише архітектура «другого Відня» і «маленького Парижа».

– Це буде кайфово, – тішився Маріо. – Ще ніколи не був так далеко на сході. А правда, що у вас інший алфавіт?

– І ведмеді гуляють по вулицях неприв'язані. А люди руками їдять сире м'ясо і дохнуть від радіації, – не стрималася я. Такі питання дратують мене навіть у стані сильного сексуального збудження. Точніше, саме тоді будь-які питання особливо сильно дратують. Тим більше дурнуваті. Гірше я почуваю себе тільки тоді, коли питають: «А правда, що українська мова – це зовсім не те саме, що російська?»

Маріо подивився на мене здивовано і про всяк випадок посміхнувся. Попросити пояснення він, очевидно, не наважився, побоюючись, що Роберт знову робитиме йому зауваження тоном старшого брата. Чи просто не звик перепитувати, якщо не зрозумів. А може, він усе розуміє, а прикидається дурником, щоб не виходити зі сценічного іміджу? Одним словом, незалежно від того, що саме було правдою, за цю усмішку я ладна була пробачити ще й не таке. Тому сутичка на політичну тему на цьому і вичерпалася, а ми перейшли до десерту.

– Я запрошую вас усіх до себе ще на чарку текіли, – оголосила Меггі після того, як кожен доїв своє морозиво. – Мого старого сьогодні немає, – шепнула вона мені на вухо.

Усі ми були вже добряче напідпитку. У мене це проявлялося у постійному коливанні між заспокійливою самотерапією та активним самонавіюванням. Я раптом згадала про свої підліткові комплекси, починаючи від сорому за відсутність бюстгальтера і маленькі груди до невігласа-хлопця, з яким я вже дійшла аж до поцілунків, далі до хлопця, з яким далі поцілунків справа так і не дійшла, і закінчуючи неприємною згадкою про непоголені вчасно ноги і «небезпечний» період місячного циклу.

Перед поїздкою «на текілу» ми вирішили додати ще вина для хоробрості, і в мене почалася наступна фаза сп'яніння. Від спогадів про комплекси, які мені вже вдалося подолати, я перейшла до тих, у яких мені ще жодного разу так і не вдалося переступити через себе, і почала переконувати себе цього разу не втрачати нагоди збагатити свою колекцію пристрастей марокканським екземпляром. Протягом вечері мені так і не вдалося зрозуміти, чи відповідає мені взаємністю хлопець зі смаглявою шкірою і небезпечно голубими очима, і це загрожувало перетворитися на свіжонабутий комплекс під назвою «страх облому».

Але кайф стану повного сп'яніння і полягає саме в готовності до ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого. Подолати все задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від шляхетності.

Процес самопереконання плавно прямував до успішного завершення, а ми перебували вже у Меґґі вдома, після третьої чарки текіли, коли розмова про Львів на деякий час принишкла. Меґґі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені зі світового письменства приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим, починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок, у яких із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж у холодній країні Достоєвського, Герцена і крейсера «Аврора».

І коли я зупинилася, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б такою сміливістю, але так і не змогла пригадати нікого, крім Роксоляни, хоча і в цьому випадку не була цілковито певна, освідчилася вона першою султанові, чи таки він їй, Меґґі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.

Якщо Ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанях, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розслабтеся і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися в кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, ніби спеціально створеним із метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, зґвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Отож-бо, спробуйте задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони.

Вранці ні Меґґі, ні Роберт, уже не кажучи про мене, не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком був Маріо, який намагався з'ясувати в мене особливості львівського клімату, аби заздалегідь запастися потрібним одягом. Пізніше Меґґі розповіла мені, що Маріо з Робертом – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора посварилися. Хоча й не надовго. Гуманітарну допомогу до Львова допакували і відправили. Про концерти в Україні ніхто більше не згадував.

Пристрасті по-італійськи. Берто

Пересування вздовж французького кордону, або Розширення географічного, еротичного та інших світоглядів

Усе почалося незадовго до закінчення мого перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден-Бадена, так і в музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі з цих полотен, щоправда, значно новіших і створених переважно нашими сучасниками, можна зустріти навіть на стінах віталень місцевих мешканців – і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, для цього варто лише запам'ятати, що Вольфґанґ Ґрімзе – це той, хто зобразив будівлю ратуші у місті Бернсбах, і зображення це висить на стіні в помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфґанґ Ґрумзе – це художник, який теж зобразив будівлю ратуші в місті Бернсбах, і зображення це теж висить на стіні в помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс – це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю «нової об'єктивності» в німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це, ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав ратуші міста Бернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стінах помешкань родин Зальцбахкльоцентах і Кльоцбахзальцентах. Навіть якби члени цих родин скинулися і придбали одну картину на всіх, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні.

Уже зовсім незабаром я мала ощасливити своїм приїздом рідних і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляфорте, а, можливо, й зовсім навпаки.

Незадовго до від'їзду у мене раптом з'явилася ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену перманентною економічною кризою батьківщину і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями, закладу. Повагавшися трохи, котрий саме обрати, я надала перевагу Фрайбурґу перед Гайдельберґом, бо хоч у Гайдельберґу до мене вже побували брати Ґрімм, Е.Т.А. Гофман і навіть Адельберт фон Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали й мешкали не лише Мартін Гайдеґґер та Едмунд Гуссерль, а й Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Марину Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей», капелу народної пісні і танцю «Черемош» і хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі?

Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в'їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу і щасливо почати нове життя в новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, отож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в'їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював уславлений український науковець Дмитро Чижевський.

Я знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість із яких – львів'яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Грами, котрі працювали в німецьких сім'ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом із батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того, тут існувало ще й товариство «старих українців», емігрантів із повоєнних часів, які зустрічалися щодругої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурґа. Після відправи товариство запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панові президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив до України вже понад двадцять років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотна адреса:

Pan Spilka.

Freiburg.

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно перетинати кордони, а й давала дозвіл на працю в країні з одним із найвищих у Європі рівнем заробітної плати протягом трьох місяців на рік. Моя попередня «Опер-віза» дозволяла працювати лише в «опер-сім'ї». Остання була зобов'язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням та платити 3 марки за годину роботи, тоді як «не опер» довелося б заплатити 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати прибиральницю-слов'янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки навіть уважали, що користуватися послугами саме слов'янок – це доброчинність, і, спостерігаючи за процесом прибирання, співчутливо розпитували про те, чи правда, що люди в Україні живуть значно бідніше, ніж у Німеччині.

Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і в кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а при відсутності грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.

Про те, як не варто обирати собі житло

Я почала з газетного оголошення.

Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку готова виконувати будь-яку домашню роботу.

На перше моє оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну зі своїх трьох кімнат, за що я б мала пилососити та мити вікна в решта двох, а також пришивати йому відірвані ґудзики. Я поцікавилася, чи не могли б ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в слухавку, запитав, чи не зацікавила б мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом.

Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома.

Третій житлодавець називався Клаус. Як і його попередники, важко дихав у слухавку і, не витрачаючи часу на зайві пояснення, запропонував займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи, і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала б одержати від 20 до 25 марок. Що сильніший запах, то більше.

– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і в кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану…

– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші? Це просто щасливий випадок, що Ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяю випадково у Вашу дорогу білизну? Знаєте, у мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати брудною? Та що я такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, що сильніший запах, то більше задоволення отримує клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні? У мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу…

На цьому Клаус поклав слухавку.

Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:

Студентка шукає кімнату.

Оплата за домовленістю.

Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того, подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє з потребами сексу по телефону. Нарешті газета потрапила й до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину, можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи в Україні.

Останнім подзвонив італієць, що назвався Роберто Арґентіно і повідомив, що в нього є кімната. На мої подальші запитання я почула лаконічну відповідь:

– Приїхати – побачити, – сказав адресу і поклав слухавку.

Арґентіно був італійцем із Мілана, 35-річним водієм вантажних автомобілів. Невисокого зросту, з густим, але не кучерявим чорним волоссям, у темних окулярах і білих штанах. Саме таким я завжди уявляла собі Остапа Бендера. Перше, що він сказав, коли ми зустрілися, було: «Я дуже поганий володіти німецька».

Як це йому вдалося після десяти років життя у Фрайбурзі, я так і не збагнула.

Роберто жив у чотирикімнатній квартирі недалеко від центру міста. Відтоді, як од нього пішла дружина і він залишився жити з дочкою, Берто (він одразу запропонував називати себе по-домашньому) шукав безкоштовну домогосподарку. Він був безробітним, тому не міг дозволити собі послуги платної прибиральниці. Четверта кімната в квартирі була вільною, тому моє оголошення зацікавило Берто.

Під час п'ятигодинного спілкування з господарем помешкання я намагалася довідатися:

1) якими будуть мої майбутні обов'язки;

2) коли можна буде переїхати;

в) на чому я спатиму (у запропонованій мені кімнаті, крім кошика з брудною білизною, не було нічого).

Але довідатися вдалося лише, що:

1) Берто ненавидить насильство;

2) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

3) Берто зневажає всіх осіб жіночої статі, крім своєї доньки;

4) донька – найдорожче, що в нього є;

5) всі жінки прагнуть тільки одного;

6) всі жінки прагнуть тільки того, аби обдурити чоловіка;

7) всі жінки прагнуть тільки того, аби використати обдуреного ними чоловіка;

8) всі жінки – відьми, і тому їм не можна вірити;

9) у жінок можна закохуватися, але їх треба зневажати;

10) вищесказане стосується всіх жінок, але не тієї одної, у яку можна закохатися по-справжньому;

11) на світі існують тисячі жінок, але тільки в одну з них можна закохатися по-справжньому;

12) Берто ненавидить насильство.

Сам Арґентіно поцікавився, чи в мене немає проблем із наркотиками, і, почувши негативну відповідь, запропонував мені стати йому донькою, а його доньці – матір'ю. Я ще раз запитала, коли можна буде переїхати, і почула:

– Хоч зараз, їхати, забирати свої речі і переселятися. Правда, потім я може не бути вдома. Але може і бути.

Я запропонувала домовитися на якийсь інший день і годину, коли Берто точно буде вдома, на що почула у відповідь:

– Ти сприймати все занадто серйозно. Посміхнутися, і в тебе бути менше проблем.

У день переїзду Берто зустрів мене в засмальцьованому халаті, із сяючою усмішкою і склянкою вина в руці.

– Чого ти не повідомити сьогодні, що приїхати? Я позичити друг машина і перевезти тебе і твоя майно. Сьогодні вільний день. Гріх займатися справи, коли на дворі сонце. Я тому не планувати нічого наперед, бо ніколи не знати, який день сонце.

З кімнати, котра відтепер мала стати моєю, зникла брудна білизна, але більше нічого не змінилося. Я спробувала ще раз поцікавитися стосовно ліжка, але Берто, продовжуючи широко усміхатися, відхилив двері своєї спальні:

– Вистачати місця?

– Але ж це твоє ліжко.

– Моя люба, я вже тобі казати і ще не раз повторити. Ти занадто серйозно сприймати життя. Ловити мить і насолоджуватися нею, поки молода. Ось чиста рушник, іти змити твій втома, а потім ми понасолоджуватися це яскравий сонце і ця прекрасний вино. Усе, що ти потрібно, стояти на горище. Коли я мати вільна час, ми обставити твій кімната. А зараз я спати у вітальня.

Після душу настрій у мене трохи покращився. Я теж одягла халат та домашні капці, і ми з Берто розташувалися на балконі ласувати сонцем і вином. У процесі поступового спорожніння пляшки мені ще не раз довелося почути викладену у стислому варіанті 12 заповітів життєву позицію Берто, а також глибоку життєву мудрість про те, як важливо ловити мить, посміхатися і не сприймати все занадто серйозно. Берто говорив дуже повільно, довго підшукуючи потрібне слово і намагаючись увиразнити сказане кожним порухом тіла. Відчувалося, що він часто виголошує цей монолог, але, як кожен справжній митець, щоразу намагається знайти нові нюанси, вдосконалити форму і зміст:

– Розумієш (це було його улюблене слово), розумієш, ти просто ще занадто юна і недосвідчена, щоб зрозуміти простий істина. Цей істина простий, як день, і складний, як життя. Дехто прожити життя, перш ніж цей істина збагнути, розумієш? Я повторювати це знову і знову, хоча ти все одно занадто молода, щоб збагнути. Розумієш, на світі існувати тисячі жінки, мільйони, мільярди, більярди жінки. Кожна з них по-своєму гарна, розумієш? Якщо захотіти, то в кожна з них можна закохатися. Я, наприклад, закохатися тисяча рази на день. Кожна з вони можна навіть мати, якщо захотіти. Кожен чоловік може здобути десятки, навіть сотні жінок, якщо постаратися. Але все це нічого не означати. А знаєш чому? Ні, ти не знаєш, ти ще занадто молода і недосвідчена, щоб знати. Усе це нічого не варто, бо закохатися по-справжньому можна лише в одна, розумієш, в одна…

– Добрий день, – Сабіна.

На порозі тераси стояла усміхнена жінка середнього віку, поруч із нею дівчинка тринадцяти років.

– Рафаелла, добрий день.

– Олеся.

– Це моя донька, – найдорожче зі всього, що в мене є. А це моя колишній дружина.

– Дуже приємно, – збрехала я. – Я збираюся працювати у Вашого чоловіка.

Сабіна розуміюче кивнула:

– Я думаю, Ви – це саме те, що йому потрібно.

Я намагалася не думати, що вона мала на увазі, але виправдовуватися не хотілося, тим більше, що в банному халаті і домашніх капцях це все одно виглядало б непереконливо.

– Ну, щасливо, я пішла, – Сабіна ще раз привітно усміхнулася і зникла в дверях.

– Я допоможу тобі обставити кімнату. Я пішла до Катрін, – звертаючись до батька з цією фразою, Рафаелла приліпила жуйку до одвірка. Берто запитав доньку ще щось італійською, вона відповіла і теж зникла в дверях.

– Ну от, бачиш, все і владнатися, – настрій Берто помітно покращився. Розумієш, Рафаелла – дуже вразливий дівчинка, я не хотіти нічого остаточно вирішувати, не порадитися з вона. Зараз могти починати і з меблями. Я вже тобі казати і ще не раз повторити: не сприймати все настільки серйозно. Посміхнутися, і в тебе бути набагато менший проблема. А зараз ми обідати. Італійський кухня – найкращий в світі, щоб ти знати.

Пізніше, десь через місяць після того, як я переїхала до квартири Роберто, Сабіна ще раз заходила в гості, вона привезла Рафаеллу після візиту до бабці. Берто не було вдома в цей час, і ми мали нагоду поспілкуватися «по-жіночому».

– Я не вважаю себе емансипованою жінкою, – зізналася вона. – Але навіть мій батько, який усе життя утримував сім'ю і є прихильником родини консервативного зразка, був проти того, щоб я приносила своєму чоловікові капці до дивана, коли він повертається з роботи, питала в нього дозволу, щоб купити нові панчохи, чи мовчки терпіла, коли він піднімає на мене руку або приходить додому п'яним. Не кажучи вже про зради, які Берто часто не приховував навіть від мене, бо вважав, що чоловік має право на маленькі примхи. Берто – хороший, дбайливий, добрий, але в нього такі застарілі погляди на життя. Мої батьки були проти нашого шлюбу, вони й досі вважають, що іноземцям – не місце в Німеччині. Тому ніколи не запрошували нас до себе, коли в них збиралися їхні друзі, адже вони лікарі, а зять – водій, та ще й італієць. Мама під час шлюбу так і сказала: «Добре, що він не негр і не японець». Вони дуже соромилися цього.

Та й мої колишні друзі поступово почали уникати зустрічей із нами. Знаєш, Берто так погано говорить по-німецьки, а часом за столом у компанії дозволяє собі якісь шоферські жарти або просто напивається. Це так незручно в пристойному товаристві. Я намагалася пояснити йому, що так не можна, але він нічого не хоче слухати, вважає, що чоловік не повинен слухатися жінки. А мені в товаристві його друзів було нецікаво, ці італійці-емігранти, які протягом перших 20 років переживають, щоб їх не позбавили громадянства, а потім обурюються, що в них із німцями неоднакові громадянські права. Вони економлять на пральному порошку, зате щонеділі напиваються у своїх ресторанах і б'ють своїх дружин, у них багато дітей і собак, у квартирах – таргани й антисанітарія, вони неосвічені і вульгарні, про що з ними говорити?

Берто – хороший сім'янин, відповідальний і дуже любить нашу донечку. Ми були дуже щасливі деякий час, але потім… Жодна жінка не може цього витримати. Йому треба було одружуватися з італійкою. Німкеням надто важко зрозуміти цей патріархальний світ. Можливо, тобі вдасться знайти з ним спільну мову. У вас, в Україні, чоловіки теж, напевно, б'ють своїх жінок, а ті мовчки терплять і ночами плачуть у подушку?

Мені стало дуже шкода цих двох самотніх людей, які стали жертвами чогось дуже абстрактного, чужих переконань, поглядів, упереджень і пліток, жертвами виховання, «суспільної думки» і ще якихось дрібниць, які виглядають смішними і дріб'язковими порівняно з їхніми втомленими обличчями, зсутуленими плечима, тим, як вони й досі червоніють, крадькома кидаючи погляди одне на одного, нервовістю їхньої доньки, яку позбавили сім'ї, домашнього затишку і нормального виховання. Цікаво, як після цього всього сама Рафаелла ставитиметься до шлюбів німців із іноземцями?