Він кинувся на Тора, схопив його за сорочку і збив з ніг. Елден заскочив Тора зненацька. Тору вдалося ухилитися, але Елден розвернувся і накрив його своєю вагою. Він був занадто великий і сильний, тому було складно стримати його.

Але тут раптово Елден відпустив його і відкотився вбік. Тор почув звук меча, витягнутого з піхов. Піднявши очі, він побачив Ріса, який стояв над Елденом і притиснув кінчик свого меча до його горла.

О’Коннор підійшов і простягнув Торові руку, допомагаючи йому швидко піднятися на ноги. Тор стояв разом з двома друзями, дивлячись на Елдена, який залишався лежати на землі.

“Ще раз доторкнешся до мого друга”, – серйозно пригрозив Ріс Елдену, – “І я запевняю, що вб’ю тебе”.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Тор, Ріс, О’коннор, Елден і Ерек сиділи на землі навколо палаючого багаття. Всі п’ятеро тихо сиділи з сумними обличчями. Несподіванкою для Тора було те, що літня ніч може бути такою холодною. Було у цьому каньйоні щось холодне. Містичні вітри кружляли за його спиною і змішувались з туманом, який, здавалося, ніколи не піде. Вітер пробирав до кісток. Тор нахилився вперед і потер над вогнем руки, які ніяк не зігрівались.

Тор жував шматок в’яленого м’яса, воно було жорстким і солоним, але якось втамовувало його голод. Ерек простягнув руку, і щось дав Торові. Той відчув в своїх руках м’який бурдюк, при натисканні на який відчувалось, що в ньому бовтається рідина. Бурдюк був напрочуд важким. Тор підніс його до губ і натиснув на задню частину. Рідина полилась до його рота. Вперше за ту ніч він відчув тепло.

Всі сиділи мовчки, дивлячись на вогонь. Тор все ще був знервованим. Перебуваючи на цій стороні Каньйону, на ворожій території, він відчував що має бути готовим до служби будь-якого моменту. Тора дивувало, як спокійно сидів Ерек, неначе він перебував на власному подвір’ї. Принаймні, Тор відчував полегшення з того, що покинув Вільди і возз’єднався з Ереком, з яким зараз сидів біля вогнища. Ерек придивлявся до лісу, уважно слідкував за кожним порухом, але робив він це впевнено і розслаблено. Тор знав, що Ерек зможе захистити їх усіх від будь-якої небезпеки.

Тор відчував себе задоволеним, сидячи біля багаття; інші, здавалося, також; за винятком, звичайно, Елдена – той, після повернення з лісу, був похмурим як ніколи. Він втратив свою упевненість і пихатість і тепер сидів засмучений і беззбройний. Командири ніколи б не пробачили таку помилку, Елдена обов’язково виженуть з Легіону після їх повернення. Він думав, що Елден може зробити. У Тора було відчуття, що той просто так не опустить рук і має якийсь запасний план, якийсь трюк. Тор здогадувався, що щоб це не було, це не буде добрим.

Тор повернувся і простежив за поглядом Ерека. Той дивився на горизонт, у південному напрямку, на нескінченну лінію слабкого світла. Тор задумався.

“Що це?” – запитав він нарешті у Ерека. – “Що це за світло, на яке ти не перестаєш дивитись?”

Ерек мовчав протягом довгого часу. Єдине, що можна було почути – це вітер. Нарешті, не повертаючи голови, він сказав: “Горали”.

Тор обмінявся поглядами з іншими, в усіх очах він побачив жах. Шлунок Тора стиснувся від однієї думки про них. Горали. Так близько. Їх розділяв лише звичайний ліс і велика рівнина. Між ними більше не було великого Каньйону, який розділяв їх і давав відчуття безпеки. Все своє життя Тор чув про жорстокість цих дикунів з Вільдів. Дикуни не мали іншого бажання, окрім як атакувати Кільце. І тепер між ними нічого не було. Він не міг повірити у їх кількість. Це була величезна армія, яка знаходилась в очікуванні.

“А ти не боїшся?” – запитав Тор Ерека.

Ерек похитав головою.

“Горали рухаються як єдине ціле. Вони ставлять свої військові табори тут щоночі. Але на Каньйон вони могли би напасти тільки, якби мобілізували усю свою армію. Але вони не посміють навіть спробувати. Сила Меча виступає в якості щита. І вони знають, що не зможуть перемогти її”.

“Чому ж тоді вони розбили там табір?” – запитав Тор.

“Це їхній спосіб залякування. І вони готуються. Так було багато разів, на протязі всієї історії. Ще з часів наших батьків, вони нападали, намагаючись перейти Каньйон. Але на моїй пам’яті такого не було”.

Тор подивився на чорне небо, яке мерехтіло синіми та помаранчевими зірками, і здивувався. Ця сторона каньйону була для нього місцем кошмарів, ще з тих часів, як він навчився ходити. Ця думка злякала його, і він не міг спекатись її. Тепер він був членом Легіону і мав поводити себе відповідно.

“Не хвилюйся”, – сказав Ерек, ніби читаючи його думки. – “Вони не будуть атакувати нас, поки в нас є Меч Долі”.

“Ти коли-небудь тримав його?” – раптом запитав з цікавістю Тор Ерека. – “Той меч?”

“Звичайно, ні”, – різко заперечив Ерек. – “Ніхто не має права тримати його, окрім нащадків королів”.

Тор збентежено подивився на нього.

“Але я не розумію. Чому?”

Ріс відкашлявся.

“Можливо, я?” – спитав він.

Ерек кивнув у відповідь.

“Існує легенда про Меч. Він ще ніколи і ніким не був піднятий. Легенда говорить про те, що лише один чоловік, обраний, зможе оволодіти ним. Спробувати підняти його дозволяється лише Королю або його наступнику”.

“А як же нинішній король, твій батько?” – запитав Ріса Тор. – “Невже він не пробував?”

Ріс опустив погляд.

“Він спробував одного разу. Коли був коронований. Принаймні, так він розповідав. Він не зміг підняти його. І з тих пір Меч лежить там як символ його поразки. Він ненавидить його”.

“Одного дня з’явиться обраний”, – додав Ріс. – “І він звільнить кільце від усіх ворогів і приведе нас до кращої долі, ніж ми коли-небудь знали. Всім війнам прийде кінець”.

“Це казки і дурниці”, – огризнувся Елден. – “Цей Меч не здатний підняти ніхто. Він занадто важкий. Це неможливо. І немає ніякого “обраного”. Це все фігня. Ця легенда була придумана тільки для того, щоб керувати простолюдинами, які будуть чекати на “обраного”. Це було зроблено для продовження правління МакҐілів, адже ця легенда дуже зручна для них”.

“Припни свого язика, хлопче”, – різко викрикнув Ерек. – “Ти завжди повинен говорити з повагою про свого короля”.

Елден принижено опустив голову.

Тор думав про все це, намагаючись зрозуміти. Інформації було так багато, що він не міг обробити всю її одразу. Все своє життя він мріяв побачити Меч Долі. Він чув історії про його ідеальну форму. За чутками, він був виготовлений з незрозумілого металу і вважався магічною зброєю. Тору стало цікаво, що б було, якби не було меча, який захищав їх. Тоді армія короля була б переможена Імперією? Тор дивився на палаючі вогні на горизонті. Здавалось, що вони тягнуться у вічність.

“Ти коли-небудь там був?” – запитав Тор Ерека. – “Там. Далеко. За лісом. у Вільдах?”

Всі інші повернулись і подивились на Ерека. Тор з нетерпіння чекав його відповіді. У гнітючій тиші, Ерек дивився на полум’я протягом довгого часу. Настільки довго, що у Тора з’явились сумніви – чи відповість той колись. Тор сподівався, що він не був занадто настирним, хлопець був вдячний Ереку і не хотів робити йому неприємно. Крім того, Тор не був упевнений, що він хоче знати відповідь.

Коли Тор вже хотів забрати своє питання назад, Ерек відповів:

“Так”, – сказав він похмуро.

Це єдине слово повисло в повітрі на довгий час. І Тор відчув його вагу, яка розповіла йому все, що він хотів знати.

“І на що схоже це місце?” – запитав О’Коннор.

Тор був радий, що не тільки він один задає питання.

“Цим місцем править одна нещадна імперія”, – сказав Ерек. – “Але ті землі великі і різноманітні. Там є земля дикунів, земля рабів. І земля монстрів. Монстри страшніше, ніж будь-що, що ви можете собі уявити. Є там пустелі, гори і пагорби, які тягнуться безкінечно. Є болота, і є великий океан. Є земля Друїдів. І земля Драконів”.

Очі Тора широко розкрились.

“Драконів?” – запитав він здивовано. – “Я думав що вони не існують”.

Ерек подивився на нього дуже серйозно.

“Я запевнюю тебе, що вони там є. І живуть вони в місці, в яке тобі ніколи не захочеться потрапити. Цього місця навіть Горали бояться”.

Тор здригнувся від цієї думки. Він ледве міг уявити таку довгу мандрівку у світ. Він задався питанням, як Ерек зміг повернутись живим і зробив в пам’яті помітку, щоб запитати про це іншим разом.

У хлопця було так багато питань. Тор хотів запитати його про природу імперії зла, і хто нею керував; чому вони хотіли напасти; як Ерек зважився на похід туди і коли повернувся. Але Тор подивився у вогонь. Стало ще темніше і холодніше, а повіки ставали все важчими. Це був не найкращий час для запитань.

Замість цього, він дозволив собі заснути. Він поклав голову на землю. Перед тим, як закрити очі, він подивився на чужу землю і задався питанням – чи повернеться він коли-небудь додому.

*

Тор, збентежений, відкрив очі, не розуміючи де він, і як він сюди потрапив. Він подивився вниз і побачив, що усе довкола вкрите туманом. Туман був настільки густий, що Тор не міг побачити власні ноги. Він обернувся і побачив світанок, який розгортався над каньйоном перед ним. Далеко, на іншій стороні, була його батьківщина. Він все ще був на цій, неправильній, стороні кордону. Його серце закалатало.

Тор подивився на міст. На ньому, як не дивно, не було видно солдатів. Усе місце виглядало пустельним. Він не міг зрозуміти, що відбувається. Тор подивився на міст і побачив, як його дерев’яні дошки падали одна за одною, немов доміно. Вже за мить міст обвалився і впав у прірву, дно якої було так далеко, що він навіть не почув звуків падіння дощок.

Тор знервовано обернувся, намагаючись знайти інших, але нікого не було в полі зору. Він поняття не мав що робити. Тепер він застряг. Тут, наодинці, з іншого боку Каньйону, і повернутись він жодним чином не міг. Він не розумів, куди всі пішли.

Раптом він щось почув і подивився у ліс. Він побачив там якийсь рух. Тор піднявся на ноги і пішов на цей звук. Ноги занурювались в землю, коли він йшов. Коли він підійшов ближче, то побачив сітку, яка звисала з нижньої гілки. Всередині неї бовтався Елден, і гілки скрипіли від його руху.

На голові в Елдена сидів сокіл. Це було створіння дуже характерного вигляду, тіло його блищало сріблом, а поміж очима тягнулася чорна смуга. Він нахилився і вирвав око у Елдена. Сокіл обернувся до Тора, тримаючи око у дзьобі.

Тор хотів відвернутись, але не зміг. Як тільки він усвідомив, що Елден мертвий, раптом весь ліс ожив. На нього з усіх боків неслась армія Горалів. Гігантські, одягнені лише у настегенні пов’язки, з величезними м’язами на грудях, трьома носами, які були розташовані трикутником на їхніх обличчях, і двома довгими, вигнутими гострими іклами, вони сичали і гарчали, коли бігли на нього. Від цих звуків у Тора волосся стало дибки. Йому було нікуди сховатись. Він простягнув руку, щоб схопити свій меч, але, подивившись вниз, він побачив, що меча нема.

Тор закричав.

Він прокинувся і сів прямо, важко дихаючи і несамовито оглядаючись. Навколо нього була тиша, справжня жива тиша, а не та, що він бачив уві сні.

Поруч з ними, у перших променях світанку, спали Ріс, О’Коннор і Ерек. Вони спали, розтягнувшись на землі, а поруч догорало багаття. По землі стрибав сокіл. Він подивився на Тора, схиливши голову. Це був великий і гордий птах, з однією чорною смугою, яка тягнулась вниз по його чолу. Він дивився Тору прямо в очі. Раптом, сокіл заверещав. Звук змусив Тора затремтіти: це був той самий сокіл з його сну.

Саме тоді він зрозумів, що цей птах був посланням – його сон був не просто сном. Щось було не так. Тор відчув, як по його спині пробігли мурашки, спускаючись по руках.

Він швидко підвівся на ноги і подивився навколо, міркуючи, що б це могло бути. Тор не відчув нічого поганого, і йому здалося, що все перебуває на своїх місцях. Міст був на місці, і солдати охороняли його.

Що це було? – подумав він.

І тоді він зрозумів. Когось не вистачало. І це був Елден.

Спочатку Тор подумав, що, можливо, Елден залишив їх, і попрямував на інший бік Каньйону, через міст. Можливо, йому було соромно за втрату свого меча і він взагалі залишив це місце.

Але тоді Тор подивився в сторону лісу і побачив свіжі сліди на моху, які прямували прямою стежкою по ранковій росі. Не було жодних сумнівів, що вони належали Елдену. Він не пішов, він повернувся назад у ліс. Наодинці. Можливо, щоб просто відпочити. Але, можливо – Тор з жахом зрозумів це – для того, щоб повернути свій меч.

Це було нерозумно, йти туди самому, і це засвідчувало, в якому відчаї був Елден. Тор відразу відчув, що його життя у великій небезпеці.

Сокіл знову заверещав, неначе підтверджуючи думки Тора. Сокіл знявся і полетів, прямо в обличчя Тора. Тор ухилився, кігті сокола пройшли прямо над його головою. Птах піднявся в повітря і полетів геть.

Тор вирішив діяти. Недовго думаючи, він побіг у ліс по свіжих слідах.

Якби він зупинився, щоб подумати, наскільки божевільна його ідея, він би запанікував. Але замість того, він відчував гостру необхідність допомогти Елдену. Він біг, біг один углиб лісу, у перших променях світанку.

“Елден!” – закричав Тор.

Він не міг цього пояснити, але, якимось чином, Тор відчував, що Елден скоро помре. Можливо, його не повинно було це хвилювати, враховуючи те, як Елден відносився до нього. Але Тор не міг нічого з собою вдіяти. Звичайно, якби він сам опинився в такій ситуації, Елден не зробив би нічого, щоб допомогти йому. Це було божевільною ідеєю – покласти життя за того, кому Тор був байдужий. Насправді, Елден із задоволенням подивився б як помре Тор. Але він не міг не допомогти Елдену. Він вперше переживав ситуацію, коли всі відчуття кричали йому діяти. Тор якось змінювався і не знав що з цим робити. Він відчував, що його тіло перебуває під контролем якоїсь нової, таємничої сили, і це змушувало Тора нервувати. Невже він сходить з розуму? Можливо, він зайшов занадто далеко? Можливо, це був лише сон? Можливо, йому варто повернутися назад?

Але він цього не зробив. Тор дозволив ногам нести себе, не піддаючись страху і сумнівам. Він біг і біг, поки його легені не почали горіти.

Тор повернув і зупинився як укопаний від того, що побачив. Тор стояв, намагаючись віддихатись і зрозуміти те, що він бачив перед своїми очима. Ця картина могла вселити страх у найдосвідченішого воїна.

Там стояв Елден. Він тримав свій короткий меч і дивився на істоту, яку Тор ніколи не бачив. Створіння було жахливе. Воно височіло над Елденом принаймні на дев’ять футів, завширшки як чотири чоловіки. Воно підняло свої м’язисті червоні руки з трьома довгими, немов нігті, пальцями на кожній з них. Голова його була як у демона, з чотирма рогами, довгими щелепами і широким чолом. Чудовисько мало два великих жовтих ока і довгі криві ікла. Воно відкинулось назад і закричало.

Товсте старезне дерево, що стояло поруч з ним, розкололось надвоє від цього звуку.

Елден стояв, заморожений від страху. Він упустив меч, і земля під ним стала вологою.

Чудовисько зробило крок до Елдена. З його рота капала слина.

Тор теж був сповнений страху, однак, на відміну від Елдена, страх не паралізував його. З якоїсь причини, страх посилював почуття Тора, і він відчув прилив сил. У нього з’явилось тунельне бачення, яке дозволило йому максимально зосередитись на істоті перед ним, на її позиції відносно Елдена, на її розмірах і швидкості. Тор зосередився на кожному її русі. Він також зосередився на позиції власного тіла та зброї, яку він мав.

Тор почав діяти. Він кинувся вперед, між Елденом і звіром. Чудовисько заревіло, і Тор відчув його жаркий подих. Звуки, що видавала тварина, змусили піднятись кожну волосинку на потилиці Тора і йому захотілось повернутись. Аж раптом він почув голос Ерека у своїй голові. Він казав, що Тор повинен бути сильним, безстрашним та зберігав холоднокровність. І Тор змусив себе не здаватись.

Тор високо підняв меча, розігнався і всадив його в ребра чудовиська, намагаючись дістати до самого серця.

Чудовисько закричало в агонії, його кров полилась на руку Тора, коли той занурив меч до самого кінця.

Але, на подив Тора, воно не померло. Тварюка здавалася непереможною.

Не чекаючи наступного удару, звір розвернувся і вдарив Тора так сильно, що той відчув, як затріщали його ребра. Хлопець перелетів через галявину і перед тим, як впасти на землю, врізався в дерево. Він відчув страшенний головний біль.

Тор підняв голову, весь світ навколо нього йшов обертом. Звір нахилився і вийняв меч Тора зі свого черева. Меч у його руках здавався крихітним, немов зубочистка. Звір обернувся назад і жбурнув його; меч полетів через дерева, ламаючи гілки, і зник у лісі.

Звір переніс свою увагу на Тора.

Елден стояв там, де і був, як і раніше заморожений від страху. Але, коли звір почав атакувати Тора, Елден раптом почав діяти. Він вистрибнув чудовиськові на спину. Це уповільнило звіра, достатньо, щоб Тор встиг підвестися. Звір люто закинув руки за спину, зняв Елдена і жбурнув його в хащі. Той пролетів через галявину і впав серед дерев.

Чудовисько досі кровоточило. Важко дихаючи, воно знов повернулося до Тора. Звір загарчав та оголив свої ікла, наближаючись до нього.

У Тора не було варіантів. Він був без меча, і між ним і монстром нічого не було. Монстр кинувся на Тора, але він встиг відкотитись в останню мить. Удар чудовиська потрапив у дерево, де щойно був Тор. Удар був такої сили, що вирвав дерево.

Звір підняв свою ногу над головою Тора. Але він знову встиг відкотитись. Чудовисько залишило глибокий слід там, де щойно була голова Тора.

Тор скочив на ноги, поклав камінь у пращу і жбурнув його.

Він потрапив монстру поміж очей, і це був найсильніший кидок, що коли-небудь робив Тор. Чудовисько відсахнулось. Тор був впевнений, що вбив його.

Але, на його подив, чудовисько не зупинилось.

Тор робив усе можливе, щоб призвати свою силу, чим би вона не була. Він атакував чудовисько, стрибаючи вперед, врізаючись в нього, намагаючись повалити звіра на землю за допомогою своєї надлюдської сили.

Тор був вражений, що його сила не допомогала йому. Він був простим, звичайним хлопчиком. Тендітний хлопчик поруч з цим величезним звіром.

Звір нахилився, схопив Тора за пояс і підняв його високо над головою. Тор безпорадно бовтався у повітрі, а потім звір його кинув. Він полетів, як ракета, через галявину і знову врізався у дерево.

Тор лежав оглушений, його голова розривалася від болю. Його ребра були зламані. Звір кинувся до нього, і Тор зрозумів, що йому гаплик. Чудовисько підняло свою червону, м’язисту ногу, готуючись нанести удар прямо в голову Тора. Той приготувався до смерті.

Раптом звір завмер у повітрі. Тор кліпнув, намагаючись зрозуміти чому.

Звір вхопився за горло, і Тор побачив, що з нього стирчить наконечник стріли. За мить, звір завалився мертвий.

У полі зору з’явився Ерек у супроводі Ріса і О’Коннора. Тор побачив як Ерек дивився на нього, питаючи, чи все в з ним добре. Більше всього Тор хотів відповісти, що він живий, але не зміг вимовити ані слова. За мить, його очі заплющилися, і він втратив свідомість.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Тор повільно відкрив очі. Він розгубився і намагався з’ясувати, де знаходиться. Він лежав на соломі, і на мить подумав, що знову опинився в казармі. Він піднявся на один лікоть, немов готуючись до бою, і пильно обдивився навколо.

Але то була не казарма. Він знаходився в розкішній кімнаті, обкладеній каменем. Це місце нагадувало одну з кімнат замку. Королівського замку.

Перш, ніж він зміг щось зрозуміти, масивні дубові двері відчинилися, і в них гордовито увійшов Ріс. Поодаль, Тор чув приглушений гомін юрби.

“Нарешті він ожив”, – оголосив з посмішкою Ріс та кинувся вперед. Вхопивши Тора за руку, він підняв його на ноги.

Тор торкнувся голови, намагаючись приглушити жахливий головний біль, що швидко наростав.

“Швидше, ходімо, всі вже чекають на тебе”, – Ріс підганяв Тора, смикаючи його за руку.

“Зажди хвилину, будь ласка”, – сказав Тор, намагаючись отямитися. – “Де, я? Що сталось?”

“Ми повернулись до Королівського Двору – і тебе вітатимуть як героя дня!” – весело сказав Ріс, і вони попрямували до дверей.

“Героя? Що ти маєш на увазі? І. . . як я тут опинився?” – запитав Тор, намагаючись пригадати.

“Те чудовисько звалило тебе з ніг. Ти деякий час лежав без свідомості. Ми мусили віднести тебе назад через міст Каньйону. Вкрай драматично. Зовсім не так, як я очікував твого повернення на нашу сторону!”– сказав він зі сміхом.

Вони вийшли в коридор замку, де Тор побачив різних людей – жінок, чоловіків, зброєносців,охоронців, лицарів, що дивились на нього так, наче тільки й чекали коли він прокинеться. Крім того, в їх очах він читав дещо нове, схоже на повагу. Він вперше бачив це. До цього, майже завжди на нього дивились з презирством, а тепер – так, ніби він був одним із них.

“Що саме сталося?” – ламав голову Тор, не в силах згадати.

“Ти що, нічого не пам’ятаєш?” – запитав Ріс.

Тор намагався думати.

“Я пам’ятаю, як побіг до лісу. Бився з чудовиськом. А потім…” – на цьому його спогади обривались.

“Ти врятував Елдену життя”, – сказав Ріс. – “Ти безстрашно побіг до лісу, з власної волі, сам. Я не знаю, чому ти вирішив витратити свою енергію на порятунок цього самозакоханого бовдура, але ти зробив це. Король надзвичайно задоволений тобою. Не тому, що він переймається життям Елдена. А тому, що він цінує хоробрість. Він любить святкування. Це важливо для нього, відзначення таких подій, як ця, щоб надихати інших. І це добре позначається як на Королі, так і на Легіоні. І він хоче святкування. Ти тут, бо він збирається нагородити тебе”.

“Нагородити мене?” – запитав приголомшений Тор. – “Але ж я нічого не зробив!”

“Ти врятував Елдену життя”.

“Я просто зреагував. Це вийшло природньо”.

“І саме тому Король хоче нагородити тебе”.

Тор зніяковів. Він не думав, що його дії заслужили нагороди. Зрештою, якби не було Ерека, Тор уже був би мертвий. Тор думав про це, і його серце знову наповнилося вдячністю до Ерека. Він сподівався, що в один прекрасний день він зможе віддячити йому.

“А як же наш обов’язок патрульних?” – запитав Тор. – “Ми його не виконали”.

Ріс підбадьорливо поплескав його по плечу.

“Друже, ти врятував хлопцю життя. Життя члена Легіону. Це набагато важливіше за наш патруль”, – Ріс розсміявся. – “Так насичено, для небагатого на події першого патруля!” – додав він.

В кінці чергового коридору, двоє охоронців відкрили перед ними двері, і Тор не встиг і оком змигнути, як опинився в королівських покоях. Вони побачили близько сотні лицарів, що знаходились в кімнаті зі склепінчастою стелею, вітражами, зброєю та обладунками, що прикрашали стіни як трофеї. Збройова палата – зала, де зустрічаються всі великі воїни, всі мужі Срібла. Серце Тора прискорено забилось, коли він оглядав стіни – усю найвідомішу зброю та обладунки відважних та легендарних лицарів. Тор чув про це місце все своє життя. Це була його мрія – побачити її одного дня. Зазвичай, охоронці не впускали сюди нікого, крім Срібла.

Але що ще більше здивувало Тора, так це те, що справжні лицарі повернулись і подивились на нього – з усіх боків. Більше того, на їх обличчях читалось захоплення. Тор ніколи не бачив так багато лицарів в одній кімнаті, і ніколи не відчував такого визнання. Він неначе потрапив у сон. Тим більше, що за кілька хвилин до цього він міцно спав.

Мабуть, Ріс помітив приголомшене обличчя Тора.

“Кращі воїни Срібла зібралися тут, щоб вшанувати тебе”.

Тор відчув гордість, хоч і не міг повірити в те, що все це відбувається насправді: “Вшанувати мене? Але я нічого не зробив”.

“Помиляєшся”, – почувся голос.

Тор повернувся і відчув важку руку на своєму плечі. Це був Ерек, з посмішкою на вустах.

“Ти проявив мужність, честь і відвагу, якої не чекали від тебе. Ти ледь не поклав голову, щоб врятувати одного зі своїх братів. Це те, на що ми очікуємо в Легіоні, і це те, на що ми очікуємо в Сріблі”.

“Ти врятував моє життя”, – промовив Тор до Ерека. – “Якби не ти, той звір мене би вбив. Я не знаю, як тобі віддячити”.

Ерек посміхнувся.

“Ти це вже зробив”, – відповів він. – “Хіба ти не пам’ятаєш лицарський турнір? Думаю, ми квити”.

Тор йшов по доріжці до трону Короля МакҐіла, в дальньому кінці зали, у супроводі Ріса з одного боку, Ерека з іншого. Він відчував на собі сотні поглядів, і це було схоже на сон.

Король був в оточенні безлічі радників, разом зі своїм старшим сином Кендриком. Коли Тор наблизився, його серце сповнилось гордістю. Йому важко було повірити в те, що Король знову надав йому аудієнцію, і так багато поважних мужів були тут, щоб засвідчити це.

Вони підійшли до трону Короля. МакҐіл підвівся, і у кімнаті запала тиша. Похмурий вираз на обличчі МакҐіла змінила широка посмішка, він зробив три кроки вперед і, на подив Тора, обійняв його.

У залі піднявся шквал схвальних вигуків.

Він відступив, продовжуючи міцно тримати Тора за плечі, і всміхнувся.

“Ти послужив Легіону гарну службу”, – сказав він.

Слуга підніс Королю кубок, який він підняв. І гучним голосом, він крикнув:

“ЗА ВІДВАГУ!”

“ЗА ВІДВАГУ!” – повторили сотні чоловічих голосів. Залу наповнив приглушений шум захоплення, після чого знову запанувала тиша.

“В честь твого сьогоднішнього подвигу” – виголосив Король. –“Я нагороджу тебе подарунком”.

Король зробив жест рукою, і вперед вийшов слуга, рука якого була покрита довгою, чорною рукавицею – на ній сидів дивовижний сокіл. Він повернувся і подивився на Тора так, ніби знав його.

У Тора перехопило подих. Це був сокіл з його сну – сріблястий і з однією єдиною смужкою, що проходила через його лоб.

“Сокіл є символом нашого королівства і нашої королівської родини”, – голосно мовив МакҐіл. – “Це птах мисливства, гордості і честі. Водночас, це птах майстерності і хитрості. Сокіл відданий і лютий, він ширяє у небі над іншими істотами. Це також священне створіння. Кажуть той, хто володіє соколом, також належить і йому. Він буде супроводжувати тебе в усіх мандрівках. Він буде залишати тебе, але завжди повертатиметься. І тепер цей сокіл – твій”.

Сокольничий зробив крок вперед, одягнув на зап’ястя і руку Тора важку кольчужну рукавицю і посадив на неї птаха. Тор відчував себе наелектризованим з цією рукавицею на руці. Він боявся рухатись, приголомшений вагою рукавиці та сокола. Але складно було залишатись непорушним у той час, як птах метушився на його зап’ясті. Він відчував кігті птаха, та, на щастя, він відчував лише стискання, бо був захищений рукавицею. Птах обернувся, подивився прямо на нього і скрикнув. Тор відчув птаха, дивлячись йому в очі, відчув містичний зв’язок зі створінням. Він знав, що сокіл буде з ним до кінця його днів.

“Як ти збираєшся його назвати?” – голос Короля розрізав дзвінку тишу кімнати.

Тор напружив мозок, який зараз відмовлявся працювати.

Він намагався думати швидко. Він пригадував всіх найвідоміших воїнів Королівства. Окинув поглядом стіни і побачив дощечки з назвами битв, що відбувалися по всьому Королівству. Він зупинив погляд на одному написі. Це було місце в Кільці, де він ніколи не був, але він знав, що це територія містичних сил. Це було те, що треба.

“Я назву його Естофель”, – вигукнув Тор.

“Естофель”, – схвально повторила юрба.

Сокіл теж скрикнув, ніби відповідаючи.

Раптом Естофель затріпотів крилами і злетів угору, попід склепінчасту стелю і вилетів у відкрите вікно. Тор дивився йому вслід.

“Не хвилюйся”, – сказав сокольничий. – “Він завжди повертатиметься до тебе”.

Тор обернувся і подивився на Короля. Йому ніхто ніколи не дарував подарунків, особливо таких. Він не знав, що сказати, як віддячити. Він був приголомшений.

“Ваша Величносте”, – сказав він, опустивши голову. – “Я не знаю як вам дякувати”.

“Ти вже віддячив” – відповів МакҐіл.

Юрба привітала їх оплесками, і напруга, що панувала в залі, спала. Чоловіки енергійно заговорили між собою. До Тора підійшло одразу стільки лицарів, що він не знав, в який бік повертати голову.

“Це Альгод з Південної Провінції”, – сказав йому Ріс, представляючи одного з лицарів.

“А це Камера з Низьких Боліт,.. А це Базикольд із Північного Форту…”

Скоро всі імена сплутались у його голові. Він був схвильований. Йому було важко повірити, що всі ці лицарі хочуть познайомитися з ним. Вперше в житті він почувався таким поважним та достойним. Він розумів, що цей день не повториться. Вперше в житті в нього прокинулось відчуття власної значущості.

І він не міг перестати думати про Естофеля.

Тор дивився в усі боки вітаючи людей, чиї імена пропливали повз – імена які він вже не намагався запам’ятати. В цей час до нього, крізь юрбу лицарів, прослизнув посланець. Він приніс невеликий сувій, який вклав у долоню Тора.

Тор розгорнув його і прочитав послання, виведене красивими, витонченими літерами:

“Зустрінемося на задньому дворі. За воротами”.

Тор відчув ніжний тонкий аромат, який доносився від рожевого сувою. Він був здивований, адже там не було підпису.

Ріс нахилився і пробіг очима по посланню через плече Тора, і пирснув від сміху.

“Здається, моя сестра накинула на тебе оком”, – сказав він, посміхаючись. – “На твоєму місці, я б вже пішов, вона ненавидить чекати”.

Тор відчув, що червоніє.

“Ти потрапиш на задній двір через ті ворота. Поспішай. Вона може швидко поміняти своє рішення”, – Ріс посміхався, дивлячись на нього. – “Я хотів би, аби ти став членом нашої родини”.