Вальдшнепи

ІІІ

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аґлає!

Товариш Вовчик розшаркався так ґалянтно, ніби він і справді був славетним льовелясом.

– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.

Та женщина, що її лінгвіст назвав Аґлаєю, поки що не думала фамільярничати з Вовчиком і тільки запропонувала йому одколоти та використати одну із запашних троянд, що висіли на її груді. Товариш Вовчик зробив це із захопленням, і вони поволі пішли згорілою і порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аґлая.

– Він теж приїхав на два місяці.

– Так, – підтвердив лінгвіст. – Ви не помиляєтесь. Але…

Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.

– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.

– Ви не «косноязичний»? – поцікавилась тьотя Клава.

Аґлая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованости у справах дому Карамазових.

– Тоді, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто – біля Ганниної спідниці, чи біля Аґлаї?

Це запитання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зідхнувши, сказала тьотя Клава. – Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привів Дмитрія? – спитав недогадливий лінгвіст.

– Ах, Боже мій, – сказала Аґлая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve^[3].

– Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – підтвердила і тьотя Клава.

Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами залишились під провінціяльними акаціями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.

– Я не заперечую, – кинула Аґлая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.

Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аґлая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь гієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініятюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скільки вам років? – усміхнулась сама собі тьотя Клава.

– Очевидно не більш двадцяти семи, – сказала Аґлая.

– Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця… Тобі, здається, двадцять три?

– І ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спеціальним олівцем брову й засвистіла арію з «Баядерки». Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз у раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світло-сірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рішучости, що зрідка плигає в мигдалевих очах Аґлаї, але зате станом тьотя Клава трохи солідніш.

Аґлая вийняла з ридикюлю маленьку папіроску, запалила її й спитала:

– Ти сказала Жені (справа йшла про чоловіка тьоті Клави), що ми раніш першої не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я від нього нічого не ховаю.

– І все-таки не ревнує? – усміхнулась Аґлая.

– І все-таки… не знаю. Чорт їх розбере цих мужчин: на обличчі одне, а на серці, може, щось інше.

Потім тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, піймала поглядом срібно-синій слід метеора й промовила:

– Ти, Аґо, не думай, що Женя взагалі нездібний переживати душевних драм. У наш вік, кажуть, навіть корова вміє зідхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мій Дмитрій підтверджує це на кожному кроці. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов.

Аґлая так упевнено й безапеляційно сказала «мій Дмитрій», що навіть тьотя Клава всміхнулась.

– А ти, Аґо, рішуча людина, – відзначила вона: – ще не встигла як слід познайомитись із ним, але вже рекомендуєш його, як власного чоловіка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш… У наш вік за два тижні не тільки сходяться, але й розходяться. А втім – досить! – і Аґлая махнула парасолькою в той бік, де вже вирисовувалась фігура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю і наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тільки Дмитрія. Він ішов до них своїми нервовими кроками і постать його то вибігала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозі. Тоді десь ударила гармошка, й зорі висипали на куці бульвари заштатного городка. Десь гоготала республіканська молодь. Тоді і на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрія, і вони підходили до веселих (так, принаймні, одразу ж визначив лінгвіст) і симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лінгвіст і розвів руками.

Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собі Вовчика як трохи мамулувату людину, і тому, не довго думаючи, взяла його під руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорів шпацирувати з ним… і потім, вона дуже зрадіє, коли Вовчик для неї буде таким цікавим співбесідником, яким став для її племінниці Дмитрій. За кілька хвилин процесія (так сказала Аґлая) йшла в такому порядку: попереду тьотя з Вовчиком, позаду Аґлая з Дмитрієм. Дистанція між першою і другою парою була приблизно на півтора кроки. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто він, що він, як він. Словом, вимагала, щоб лінгвіст у деталях розповів їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аґлая цього не потребувала від свого кавалера: такі розмови з ним були два тижні тому. Вона відколола зі своєї груді останню троянду й держала її на обличчі Дмитрія. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерізали провінціяльний ринок і увійшли в коло півнавісних огників, Аґлая запевняла Дмитрія, що тут їй пахне Фльобером і навіть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Війона. І потім він не може не любити гоголівську фантастику. Аґлая певна, що можна геніяльно стилізувати нашу сучасність.

Дмитрій говорив щось невпопад. Тоді Аґлая поклала на його рот свою запашну долоню і сказала:

– Який ти чудак, Дімі! Справжній провінціял!

– Ти вже з Дмитрієм на «ти»? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – З тебе, Аґо, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвінко зареготала, що провінціяльна парочка (здається, колишній столоначальник і пристаркувата дочка місцевого кавалера червоного прапора), що йшла їм назустріч, поспішно одлетіла вбік і дала дорогу веселій компанії.

Тоді почав реготати й товариш Вовчик. Він так безумно розреготався, що мусів кинути руку дами, сісти на землю й зупинити компанію. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, він тільки й міг вимовити: «провінціял».

– Ну… добре! Ну… провінціял!.. але де ж тут сіль?

Тоді, нарешті, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливіше слово, і що він і уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущіпливого друга.

– І зовсім нічого нема тут смішного! – різко шпурнула Аґлая і взяла Дмитрія під руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смішного тут дуже мало й найшла навіть потрібним (очевидно, на правах тьоті) прочитати лінгвістові невеличку нотацію. Вовчика, як і треба було чекати, страшенно збентежив такий несподіваний фінал і він хотів навіть прохати пробачення за свою некоректність. Тоді тьотя Клава поправила йому краватку фамільярним жестом, міцно притиснулась до нього і зробила дистанцію на три кроки.

– Ти, Дімі, може й справді образився на мене? – спитала Аґлая.

– Нічого подібного! – всміхнувся Карамазов. – Я тільки не зрозумів… тебе.

Він з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дівчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» і якось враз заволоділа ним (коли правду говорити, він не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допіру Вовчикові, що хоче зійтися з Аґлаєю), – зовнішністю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумні й страсні були ці мигдалеві очі, й надто вже привабливо коливались ці молоді груди, щоб він міг прийняти її як звичайну женщину. Сьогодні навіть постало в нім якесь неясне передчуття й солодкий біль, і сьогодні він хотів би ходити з нею цілу ніч.

– Чого ти не зрозумів? – спитала Аґлая. – Чому я тебе назвала провінціалом?

– Так!

– Це ж, милий, ясно. Я ще тоді, на пароплаві (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тоді подумала, що ти провінціал. Це по всьому видно: й по рухах і по поводженню з передовою жінкою… як зі мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотів сказати «вас»? Вас іст дас? Ну? А потім ти й формально провінціял… Хіба ти живеш не в провінції?

– Я, як тобі відомо, живу в столичному граді! – усміхнувся Карамазов.

– Де це? – зареготала Аґлая. – Чи не в тому, що на Лопані?

Ця дівчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився і спитав:

– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Умані?

– Вас це серйозно цікавить? Коли так, то прошу: мій столичний град і моя країна – хай буде вам відомо – дуже далеко відціля.

– Франція? Італія? Еспанія?

– Московія, моє серденько! – сказала Аґлая й притиснулась до свого супутника.

Московія? Ну, це вже Аґлая неправду говорить! Дмитрій підтверджує? Тоді він і йому не вірить. І справді: які ж вони московки? – Ні, це нісенітниця! Словом, хай це підтвердить тьотя Клава, і тільки тоді він може повірити. Словом, коли Аґлая й справді серйозно говорить – Вовчик остаточно розгубиться.

Нарешті говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навіть корінні, бо змалку живуть у Москві. Вулиця така то, номер такий то, трамвай дев’ять. Коли потрібний телефон, то можна й це сказати. Чоловік тьоті Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аґлая – сирітка (знаєте таку зворушливу кінофільму про часи французької революції), і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі московської консерваторії.

– Але відкіля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лінгвіст.

Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так і сказала – «музичної»), Аґлая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навіть оригінально. А втім, тьотя Клава далі не буде говорити, в деталях його може поінформувати Аґлая і, можливо, Дмитрій. Власне, під впливом своєї племінниці вона й зробилась такою цікавою московкою.

– Прекрасно! – з хрустом давив свої пальці товариш Вовчик і, нарешті, цілком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрій, їхні портрети обов’язково треба вмістити в одному з наших журналів.

– Як виключні екземпляри?

– Покинь жартувати – махнув рукою лінгвіст. – Для руської публіки, для… як би це сказати… для «поощрєнія».

– Для заохоти, – поправила Аґлая. – Так буде багато ближче до вашої мови.

– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи ніяково, пане лінгвісте?

Товариш Вовчик спалахнув. Він хотів щось доводити, згадав чомусь (і зовсім не до речі) Прованс, провансальську літературу, згадав XIX вік, Жана Жансемена^[4],Теодора Обанеля і т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцію в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лінгвіста було ще багато тут недоговореного, навіть інтригуючого (хіба мало московських дачників мандрує по Україні?), але він сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою.

– Так, значить, ти кінчаєш нову поему? – спитала Аґлая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився і зробив незадоволене обличчя.

– Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання про зниження цін.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цін не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого не маю спільного.

– Коли тільки це, то я рада, – промовила Аґлая, замислюючись. – Саме таких людей і бракує вашій нації. Мені здалося, що ти не так хотів сказати. Ти розумієш мене? Я гадаю, що без великого ентузіязму не може бути справжніх економістів.

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Кіл, очевидно, вибивають колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайяватизованим «Капіталом».

– Це не в брову, а в око! – із захопленням сказала Аґлая. – Без якогось Льонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно притягаєш сюди.

– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрій.

– Не думаю. Бо Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни. А тобі відомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тіло не встигає навіть приторкнутись до цієї мішанини – одразу ж виникає вибух і… вода. А втім, не будемо сперечатись. Мене цікавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?

– Я мав на увазі й віршомазів взагалі і його зосібна.

– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навіщо цей допит? Потім раптом нервово одкинув волосся і зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцільно й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все-таки талант». Саме цей іконописний «батько Тарас» і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді зі своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує тільки ролю тормоза.

– Прекрасне визначення! – із захопленням сказала Аґлая і тут же чомусь іронічно усміхнулась. – Але…

– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрій: йому, по-перше, не подобалась Аґлаїна похвала («навіщо ця цукерка, коли він зовсім доросла людина?») і потім він раптом зловив себе на дешевій патетиці.

Тоді Аґлая враз обірвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лінгвіста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побігти навипередки й передала Карамазову свій ридикюль та парасольку. Але потім бігти не захотіла й сказала йому, щоб він витяг із ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли він зробив це, спитала, чим вона пахне.

– Чим вона пахне?.. Очевидно, жіночим тілом.

– Прекрасно!.. і цей запах тобі, мабуть, подобається?

– Як би тобі сказати, – промовив Карамазов, – можливо подобається, а певніше – ні.

Аґлая не повірила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої і без того великі очі, стала ними ласкати свого супутника.

– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобі цей запах подобається. Тому що… тобі не подобається… Ганна.

– Ти про мою дружину?

– Так. Чому ти досі не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому він мовчить? Він, звичайно, зробить це. Він нарешті познайомить Аґлаю з Ганною.

Але він думає, що вона все-таки якась чудна дівчина, й потім думає, що дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аґлая не розуміє?.. І потім відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, і тому він так нервово запалив сірника.

Вона одразу ж зрозуміла його й поспішила перейти на іншу тему. В цей момент вони підходили до кручі.

IV

– Давай ще трохи відпочинемо, – порадила Аґлая, лягаючи на траву. – Можна й наших попередити.

Вона крикнула своїй компаньйонці, щоб та взяла з неї приклад і теж посиділа десь там зі своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились і зупинились на тому ж таки високому березі, кроків на двадцять далі. Тоді Аґлая підсунулась ближче до кручі й сказала:

– Наш новий знайомий поділяє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика?

– Які ти погляди маєш на увазі? – спитав Карамазов.

– Ясно які – ті, що ти з ними знайомив мене на пароплаві в нашу першу зустріч і потім майже кожного вечора чіпаєш їх.

– Ти говориш про ідею відродження моєї нації?

– Так. Я говорю про національну романтику.

Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і значить треба бути більш обережним із такими термінами.

– Ми говоримо на різних мовах, – сказав він. – Ідея відродження моєї нації – ще раз повторюю – нічого немає спільного з національною романтикою.

Аґлая усміхнулась і положила на свої коліна голубу парасольку.

– Хай буде по-твоєму, – сказала вона. – Так як же з Вовчиком?

– Мій друг не тільки не поділяє цих поглядів, але й взагалі далеко стоїть від усякої політики.

– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?

– А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?

– М’ясо завжди залишається м’ясом, – енергійно сказала Аґлая. – І в м’ясі ніяких людських початків не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.

– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

– Шкода! – кинула Аґлая і взяла резонерський тон. – Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що багато важче їх таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати не абияку волю і, коли хочеш, відвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?

– Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?

Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.

– Ти маєш волю і ти відважний! – упевнено й навіть з деяким захопленням зазначила Аґлая. – Саме за це ти так скоро й подобався мені… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним, як відважною й вольовою людиною, з другого – він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:

– А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.

– І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?

– Тільки тут і більш ніде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх – навіть найбільших моїх ворогів – буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю у кожного, бо навіть у суворих і злих з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.

– Може, ти перебільшуєш? Невже таки в кожного?

– Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі… Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. Зі звичайної психічно-нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі Дніпрових вод.

– Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? – спитала Аґлая.

– Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покорити мене в один момент… навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.

– І так із тобою завжди бувало?

– Ні, – сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. – Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене, і для мене не було ближніх.

Аґлая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так-от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?

– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.

– Нічого подібного! – знову впевнено зазначила Аґлая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось манастиря…

– Так тож, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.

– А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження твоєї нації?

– Звичайно захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але…

– Без усяких «але», – рішуче одрубала Аґлая. – Щось одне: або це ідея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював ближніх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справді, – сказав він. – Мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.

– А то навіть, – продовжував він говорити, – здається іноді, що саму ненависть мусить носити в собі Богоматір.

– Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси.

– Так і я полемізую із собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже відомо – є найбільша любов. І значить, справжня ненависть – це є прекрасна людська усмішка.

– Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависти і значить до мужнього вчинку.

– Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньої ненависти є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.

Аґлая ще ближче підійшла до кручі.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.

– Хто його знає, – надтріснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аґлаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною. Він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – плював довго, настирливо й образливо.

Аґлая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно помиляєшся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляєшся.

– Ти говориш про Богоматір?

– Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненість. Це – коротке, тимчасове явище й воно скоро зникне.

Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї.

– Так-то, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість, – сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки. Десь ревів пароплав, і далеко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз-у-раз фаркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння.

– Так, – раптом промовив Дмитрій. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацією і за моєю молодою клясою.

Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аґлая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з «якоюсь там» клясою.

– Я іноді буквально задихаюсь од щастя, – говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовности. – Темні сторони нашої дійсности тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свєтє, господа»… Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заяложене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по суті, якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.

– Але ти говориш зовсім, як учень першої групи, – сказала Аґлая.

– Цілком справедливо! – гаряче підхопив Дмитрій. – Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки…

– І витягнути з архіву старі гасла?

– А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати революційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки: хіба льозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріялом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано – «прогрес».

– Навряд тільки чи вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес – це для неї абстракція.

– Цілком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.

– З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-проґресист, – кинула Аґлая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.

– Ти мені робиш багато чести своєю заявою.

– Nullement, – промовила дівчина. – On ne voit раs tous les jours un malade comme vous etes^[5].

– Ти мене вважаєш за хворого? – образився Дмитрій.

– Боже борони, – сказала Аґлая. – Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого – плутаєшся в Ленінах, у клясах тощо.

– Ну от, знову стара історія, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію. Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені розв’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві й, значить, крок до соціялізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! – грубо кинула Аґлая і, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився – йому навіть приємно було, що вона зірвалась зі спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її впливи на свій світогляд.

– А Вовчик не зовсім поганий співбесідник, – підходячи, сказала тьотя Клава. – І виявляється… зовсім не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лінгвіст. – Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

– Не турбуйтесь! – сказала Аґлая… – Знаємо… і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати, – кинула Аґлая, – що комуністи, хоч і не погані люди, але в більшості страшенно нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє – можна напевно твердити – не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової парт’ячейки… Правда, цікавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії. Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невиправдане нахабство.