Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

II

Знов почали жити та поживати з старшим братом укупi, та примiчали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був вiн зроду поважнiй од усiх їх, похмурiй – тепер став ще поважнiший, ще похмурнiший. Кiлька раз питавсь вiн неньки, чи нема де йому служби, кiлька раз i сам ходив шукати й питати по мiстi, й усi дуже боялися, що знов вiн пiде вiд їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, i потроху минувсь той страх i жах.

Дожили вони зиму до кiнця й першу весiнню теплиню стрiли з великою радiстю усi. Хатка спустiла на цiлi днi, i як тiльки очима сягнути широкої луки, усюди очi бачили удовиних дiтей, що гралися та бiгали, та тiшилися тамечки.

Настало велике свято… Вдосвiта у Києвi задзвонили у дзвони, i народ заснував тудою й сюдою по всiх улицях i проулочках.

III

Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко дiло робиться. Багато минуло днiв, тижнiв, мiсяцiв та й лiт проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькiй хатцi на луцi, усе дожидаючи, що повернуться любiї сини, що повернуться брати милi. То усе чувся їм гомiн якийсь, нiби йшли по луцi м’якенькiй ввечерi, а на свiтаннi пробуждав їх гомiн коло дверей – i поспiшалися вони, й трепеталися вони. Та на луцi округи все пусто ввечерi й на свiтаннi коло дверей нема нiкого. Пусто! Нiкого! Дарма Галя лiтала тудою й сюдою, як тая ластiвка, i удова вибивалася з сили своєї, поспiшаючи за нею – пусто! Нiкого!

Еге ж! Еге ж! – пусто й нiкого! I на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливостi.

– Галю, – говорить знов удова, – чуєш, гомонить?

– Се Днiпро шумить, мамо!

– Нi, нi, Галю! Слухай-бо!

– Дерева шелестять, мамо!

– Усе Днiпро шумить! Усе дерева шелестять! – мовить удова i зiтхне й прошепоче: – Боже мiй, боже мiй! А трохи згодом удова знов почина:

– Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! I Галя виходить, дивиться i прислухає. Не чутно нiчого, не видно нiкого, тiльки Днiпро шумить та дерева шелестять.

Галя що виростала, то усе вона розумніш робилась. Вже вона кави не боялася анi вовка, щиро робила i коли вже теперки вона плакала гiрко, де-небудь приховавшися, нiхто б її не знайшов по плачу – вона тихенько-тихесенько вже вмiла тепер плакати.

Жили вони так само вбого, як i перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старiла, слабiла, все тратила бiльш мiць i прудкiсть. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невмiла, недосвiдчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й iшли у мiсто на роботу. I кажу вам, нiколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горi гаєм, не постоявши на луцi, дурно не пождавши. Не дiждавшися нiкого, хiба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нiчого, окрiм тих знакомих тихих гiр та дерев високих, вони йшли, приходили у мiсто i наймалися робити, де траплялось i що бог насилав: воду носити, городи полоть, сiкти капусту, хати бiлити – усе, що, кажу, господь їм насилав. Цiлий день вони робили – зрiдка укупi, в однiй господi, сливе завсiди рiзно, по рiзних господах, а ввечерi сходилися на дорозi додому. Тодi ж бо Галин голосочок свiженький дзвенить – Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Свiтла вони нiколи не свiтили – мiсяць та зорi сяли їм замiсть свiтла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгiрш удову мучило безсоння – вона бралася плакати якимись скудними, старечими слiзьми, що вiд них, здавалося, розiрветься її покрушене старе серце. Галя обнiмала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподiвалися на кращiї часи, поки аж удова була втiшена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь i мислоньки починали блукати i роїтися коло всього доброго та одрадiсного вперед себе далеко-далеко… Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

Отодi ж бо пригодонька сталася: i робити треба, i нездужую не можна саму покинути. Тодi ж бо Галя показала, що за прудкi в неї нiжечки. Вона наймалася за наймалiшу плату з такою умовою, щоб одвiдувати нездужую матiр, та тричi або й бiльш на день прибiгала до хатки й поверталася знов у мiсто. Та що далi, то удова робилася кволiй, слабiй, i Галя вже не вiдходила вiд неї.

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вiчi, i походило, наче вона одпочивала по тяжкiй тяжкiй утомi й працi.

Одного разу вона питає:

– Галю! Що теє – чи Днiпро шумить?

– Нi, мамо, Днiпро не шумить: зима —Днiпро пiд льодом.

– Галю, дерева шелестять?

– Нi, мамо, зима – дерева в iнеї.

А тодi саме зима була, бiла, люта, крiпка зима.

Довгенько лежала нездужа, не вiдмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе бiлiла, та усе слабiла. I ледве чутно

знов поспитала:

– Галю, Днiпро ж бо не шумить – я не чую… шумить чи нi?

– Нi, мамо.

– Так це дерева шелестять?

– Нi, мамо.

Удова пiднеслася, наче в силу ввiбралася.

– Галю, я чую, я чую! Вiдчиняй хутенько дверi! Стрiчай хутко! Ось вони! – та й разом, стративши останню мiць, упала удова й очi затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не вiдкликнулася й очi її вже навiки склепилися.

Добрi люди якось допомогли Галi поховати матiр, i стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатцi на зеленiй луцi.

IV

Прожила Галя такеньки цiлу зиму холодную, сидячи вечорами пiд скосяним вiконечком, дивлячись на луку у снiговiй пеленi, бiлiй та гладенькiй, без шляхiв, без слiдiв округи, окрiм тiєї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспiває пiсеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з iншими веселими дiвчатами вкупi. Заспiває Галя пiсеньку й довгенько спiває, пiдп ерши втомленою рученькою свою самотненьку голiвоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її вiконце, от-от хтось пробiг мимо, от-от хтось стукнув, – се або мiсяць вирина з оболока, або вiльний вiтер пронесеться лукою, або мороз ударить. I Галя почала дожидати самотнiми вечорами, коли мiсяць зазирне у вiконце, вiтер пробiжить мимо хатки або мороз постукає, i звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.

I такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свiжая, квiтуща… Лука зазеленiла, груша з зломленою верховиною бiля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестiти ранками, як ранковий вiтрець повiвав, i зашумiв гай по горах округи, i засинiвсь I розливсь Днiпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, i налетiли птахи з теплих країн, заспiвали й защебетали.

Одного вечора весiннього сидiла собi Галя коло вiконечка у своїй хатцi й спiвала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квiтками та з пахучими зiллями, i для того вона голоснiш i веселiш того вечора спiвала. Коли разом щось мигонуло проти вiконця; Галя глянула на небо – на небi мрiли зорi ледвенько, – знов щось мигонуло та й заступило вже вiконце. Галя побачила чоловiка, стрепенулася, злякалася i дивилася на його цiлими очима.

Проти неї стояв молодий i хороший козак. Стояв i питав:

– Дiвчино, чи тiєю дорiжкою у мiсто зiйти?

– Тiєю самою, – одказала Галя йому.

– I добре! – промовив козак.

Так хоч було «добре», однак же вiн ще стояв пiд Галиним вiконечком i то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося вiд диву та вiд несподiваного, негаданого того…

– I я просто-таки цiєю стежкою потраплю до мiста? – спитав знов козак, постоявши.

– Просто втрапите.

Розпитавсь козак i про те, що просто втрапить у мiсто, а все ще його ноги не несли вiд Галипого вiконця.

– Чи не буде ваша ласка дати менi водички iспити? – попрохав козак.

– Зараз, – одказує Галя й зараз дала йому водички у вiконечко.

Козак iспив водички.

– Спасибi, дiвчино, – каже, – яка вода славна! Це з Днiпра берете?

– Нi, з криницi.

– А де ж тут у вас криниця?

I козак почав оглядатися та озиратися у вечiрнiй млi та вишукувати криницю.

– Далеко, на луцi, он там пiд горою геть, – показувала йому Галя.

– Чудова в вас лука цяя: i Днiпро шумить, i дерева округи, i гори – свiжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галi й самiй разом чогось здалося, що тут i управду життя таке, що й не прирiвняти його до iншого, й Галя одказала козаковi.

– О, жити тут славно!

– А до мiста чи ви частенько ходите? – спитав козак.

– Щодня ходжу.

– Щодня? На роботу, чи що?

– Еге, на поденщину.

– Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

I Галi знов здалося, що й справдi робота добра, й Галя одказала козаковi:

– О, добра робота!

– А чи рiд у вас є в мiстi? – питавсь козак-любознайка.

– Нi, в мене нiкого нема в мiстi. В мене жодної родини нема. Я сирота.

– I самi живете тутоньки?

– Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи ‘дно ‘дному сказано, а багато часу вплило. Зорi легш та легш усе мрiли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свiжiти, з Днiпра потягнув вiтрець i з того берега перенiс пахощi там квiтущих тополь. Не козак i не Галя схаменулися, що вже близько свiтання, а надднiпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Днiпром.

– Прощавайте! – промовив козак.

– Прощавайте! – промовила Галя.

I пiшов козак шляхом у мiсто.

А Галя, провiвши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло вiконечка, схилившись голiвкою на складенi рученята.

Як вона прокинулася, променистий сонячний промiнь задав їй свiтом у вiчi несподiвано – вона проспала ранкову зорю – от тобi маєш! I Галя засмiялася небувалому випадку, й почала поспiшатися на роботу i, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, i вiдра вивернула невмисне, i усе смiялася сама iз собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподiвано, негадане, нечаянно, разом…

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки… Уявлявсь їй самотнiй весiннiй вечiр коло вiконечка, своя самотня пiсенька, весiння теплиня й мла, й свiжiсть, i зорi мрiють… й разом заступлений свiт у вiконцi, i молодий козак… так разом-разом… такеньки несподiвано!

Того дня Галi вилучилося робити на городi вкупi з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупi робила та балакала про людську бiдоньку та напастоньку, тугу роздiляла, лишенько тiшила.

– Хоч ляж та й вмирай! – каже ця молодиця, як вони узялися полоти.