Фауст

 
А, пане докторе, гаразд,
Що й ви між нас у день оцей:
Такий учений чоловік,
А не цураєтесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин, —
Пиття вам згагу прожене;
І, скільки в кухлі є краплин,
Бажаю я, щоб стільки днів
Вам Бог до віку приложив.
 

Ф а у с т

 
За ласку дяку віддаю
І за здоров'я ваше п'ю.
 

Народ обступає їх колом.

С т а р и й   с е л я н и н

 
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви і в інший, гірший час
До нас прихильними були.
Чимало є між нас таких,
Що ваш покійний панотець
Одзволив з пазурів чуми,
Поклавши пошесті кінець.
А ви, ще парубком, із ним
З села ходили до села
Між хворих, чумних мертвяків —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скінчився час:
Спасителя Спаситель спас.
 

У с і

 
Хай Бог пошле вам довгий вік,
Учений муж, наш рятівник!
 

Ф а у с т

 
Моліть того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасіння шле.
 

(Іде з Ваґнером далі).

В а ґ н е р

 
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свій хист
Оберне на таку корúсть!
Показує на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилює без упину,
Застиг скрипаль і танцюрист.
Ти йдеш, і всі стоять рядами,
Шапкуючи, прохід дають:
Ще мить – і всі навколішки впадуть,
Немов перед священними дарами!
 

Ф а у с т

 
Пройдім туди ще декілька ступнів
Та й сядемо на камені спочити.
Не раз я тут у роздумі сидів,
Від молитов і посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зітхав, ламав я руки,
Благав страшній чумі кінця,
Визволу від тяжкої муки.
Хвала юрби звучить мені як глум,
І скільки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бідні,
І батько, й син – похвал не гідні!
Мій батько, чесний, скромний трудівник,
Над тайнами природи бивсь весь вік
Ретельно, ревно і невтомно,
Але якось головоломно^[18].
У чорній кухні він сидів,
Замкнувшись із гуртком адептів,
І там за безліччю рецептів
Чудовний еліксир варив.
З незгідних речовин червоний лев вчинявся,
Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,
А згодом їх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таїнство з покою у покій.
І в склянці ось, блискучіша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода.
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гірше од чуми смертельним,
Ми гори й доли ці пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав'я —
Убивцям чую похвали.
 

В а ґ н е р

 
Навіщо вам про те журитись?
Хіба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителі в свій час?
Коли ти хлопцем батька поважаєш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаєш,
То син твій зможе більше досягти.
 

Ф а у с т

 
Блаженний той, хто ще надію має
На світ зірнуть із цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаєм ми,
Що знаємо – з того пуття немає.
Та годі, годі сумувать
Такої гарної години!
Поглянь, як в сяєві прощальному блищать
Окучерявлені хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь інший край ще оживить та сила.
Коли б дались мені могутні крила,
Летів би я за сонцем повсякчас,
Глядів би я на світ просторий
У променистім сповитті,
На тихі падоли, на жевріючі гори,
На сріберні струмки і ріки золоті…
Ні дикі урвища, ні темряві ізвори
Мене б у льоті не могли спинить,
І ось уже внизу леліє море,
Ваблива, лагідна блакить…
Не видно вже божистого світила,
А мрія знов у серці заясніла:
За ним, за ним летіти дню навстріч,
Лишаючи позаду себе ніч,
Над мною – небо, піді мною – хвилі…
Це мрія, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тілесно ми безкрилі?
Та хто не марив, хто не снив
Злетіти вúсоко-висóко,
Почувши жайворонка спів,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землі
Орел шугає попід тучі,
Як понад море й гори-кручі
Летять додому журавлі?!
 

В а ґ н е р

 
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всі поля й ліси;
Пташині крила – то мені до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втіха,
Немає в світі кращої краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрівають серце і думки,
А розгорну пергамени шумкі —
То й небо те, здається, тут, зі мною.
 

Ф а у с т

 
Тобі одна знайома путь,
А я – стою на роздорожжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі – і ворожі.
Одна впилась жаждиво в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
О духи, духи, ви ж тут є,
Ширяєте між небом і землею,
Зійдіть до мене й силою своєю
Змініть, змініть життя моє!
Коли б плаща чарівного я мав,
Щоб він мене поніс у світ незнаний,
То я б його, щасливець незрівнянний,
І за царську порфіру не віддав.
 

В а ґ н е р

 
Не викликай тих духів навісних,
Що в мареві над нами в'ються роєм:
Даремно людям ждать добра від них,
Вони приносять звідусюди зло їм.
Із півночі кусливі духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостренні,
Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легені,
Із півдня, із розпечених пустинь
Спекотою палючою діймають,
Із заходу не прохолодну тінь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з'являються на клич
Готові враз на згубу і на шкоду,
Та, хоч і ангельська в них річ,
Вони диявольського роду,
Але ходім! Уже зовсім стемніло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечері до хатнього тепла!
Та що ж ти став і дивишся здуміло,
Мов поночі побачив дивне щось?
 

Ф а у с т

 
Собака чорний он там по ріллі блукає.
 

В а ґ н е р

 
Та бачу й я – нічого в тім немає.
 

Ф а у с т

 
Ану пригляньсь, на що воно здалось?
 

В а ґ н е р

 
То, мабуть, пудель, що шукає
Свого хазяїна сліди.
 

Ф а у с т

 
А глянь, як він спіралями кружляє,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слідком у грі витворній
Мигочуть іскри голубі…
 

В а ґ н е р

 
Та що це ви? Там просто пудель чорний,
А інше все примарилось тобі.
 

Ф а у с т

 
Мені здається, ніби він проводить
Чаклунський круг навколо наших ніг.
 

В а ґ н е р

 
Дивись, як сторожко й непевно він підходить —
Замість хазяїна він двох чужих настиг.
 

Ф а у с т

 
Все вужче коло, вже він близько!
 

В а ґ н е р

 
Ну от, дивись, звичайне псисько,
Гарчить, то знітиться увесь,
Хвостом виляє – звісно, пес.
 

Ф а у с т

 
До мене, цуцику! На, на!
 

В а ґ н е р

 
Ця псина, бач, яка чудна!
Як станеш ти – й вона тут стане,
Гукнеш – одразу прибіжить,
Загубиш щось – то найде вмить,
Ціпка тобі з води дістане.
 

Ф а у с т

 
Ти правду кажеш, духа тут нема;
В цьому собаці – виучка сама.
 

В а ґ н е р

 
І мудреця, буває навіть,
Такий собака зацікавить;
Твоєї ласки сповна заслужив
Годованець веселих школярів.
 

Увіходять до міської брами.

КАБІНЕТ ФАУСТА^[19]

Ф а у с т  увіходить з пуделем.

Ф а у с т

 
Покинув я поля і луки,
Що у нічнім тумані сплять,
Ущухли в грудях люті муки,
І буйні пориви мовчать.
Душа стражденна просвітліла —
Благословен просвіток цей!
І знову в ній заговорила
Любов до Бога, до людей.
 
 
Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!
Чом ти там на порозі гарчиш?
Ляж біля печі, треба зігріться…
Ось нá подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв і петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозі крутій,
Тепер попав до мене в гості,
Так шануватися умій.
 
 
Коли у келії смиренній
Знов світло лампи спалахне,
В моїй душі, добром натхненній,
Зринає видиво ясне.
Думки стають чіткі і стислі,
Надія лине в майбуття,
І знову, знов я зношу мислі
До потайних джерел життя.
 
 
Та цить же, пуделю! Твоє завивання
Не гармонує зі звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам відоме людське глузування
З високого всьóго,
З того, що в ньому не тямлять нічого;
Осміюють вони прекрасне все;
І ти туди ж, за ними, псе!
 
 
Та лихо мені! Я знову нудьгую,
В душі задоволення більше не чую…
Чом так швидко криниця висихає,
А мене знов спрага змагає?
Не раз таке було зі мною…
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вірою пройнятись,
Премудрістю понадземною,
Нам тільки Відкриття з'ясує світ.
Відкрию Нóвий Заповіт,
Відкрию текст прадавній знову,
Заглиблю в нього пильний зір
І цей священний первотвір
Перекладу на милу рідну мову.
 

(Розгортає книгу і лаштується перекладати)

 
Написано: «Було в почині   С л о в о!»^[20]
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать!
Інакше треба зміркувать,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: «Була в почині   М и с л ь!»
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ і нас створила?
А може, так: «Була в почині   С и л а!»
Пишу – і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув…
Та світ свінув – не зрадила надія,
І я пишу: «Була в почині   Д і я!»
 
 
Коли ти хочеш тут сидіти,
Пуделю, то годі вити
І скавуліти!
Мені в роботі заважаєш,
Господаря так зневажаєш!
Хоч мені з кімнати
Прийдеться тікати,
Хоч гостю покажу поріг:
Біжи туди, звідкіль прибіг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомність трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, росте, як та гора,
Втрачає подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Він блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостúв!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем^[21].
 

Д у х и

(в коридорі)

 
Одного уже зловили —
Обережно, браття миле!
Як в капкан хитрий лис,
Втрапив в пастку хижий біс.
Тільки глядіть!
Підлетіть та заграйте,
Все змішайте
І звільніть його, звільніть!
Якщо ми зможем —
Йому поможем;
Він нашій породі
Теж стане в пригоді.
 

Ф а у с т

 
Я звіра чарами зв'яжу,
Замову Чотирьох скажу^[22]:
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй!
Той, хто не знає,
Щó в кожній стихії
Силу становить —
Той не здолає
Добрі й лихії
Духи замовить.
В огні розвійся,
Саламандро!
В воді розлийся,
Ундіно!
Блисни в повітрі промінно,
Сільфідо!
Дай дому поміч незмінно,
Incubus! Incubus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всі Чотири —
Нема їх в звірі…
Лежить і вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мій!
Та я ще нóву
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак!^[23]
Його бояться
Всі ваші зроду.
Чому ж це ти наїживсь так?
Виплід триклятий!
Вмієш читати
Ім'я несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп'ятого,
В віках осіянного?
Де ж він? За піччю он,
І вже вироста, як слон,
Заповнює весь покій,
Хоче узятись туманом…
Спускайся униз мерщій!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, мої не марні [у виданні Фоліо 2003 р. – «марнії»] погрози,
Спалять тебе святії грози!
Не змушуй же
Вогонь троїстий лити!^[24]
Не змушуй же
Щонайсильніших чар ужити!
 

М е ф і с т о ф е л ь

(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта)

 
Що тут за шум? Чим можу вам служити?
 

Ф а у с т

 
Так ось хто в пуделі сидів!
Мандрований схоласт^[25]! Оце так насмішив!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Вітаю вас, великовчений муже!
Од ваших чарів впрів я дуже.
 

Ф а у с т

 
Як звешся ти?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
                      Як дивно запит цей
Від того чуть, хто зневажає слово
Й, не звикши мислить поверхово,
Зглибляє дійсну суть речей.
 

Ф а у с т

 
Таких, як ти, відома суть —
Аж світиться крізь пóкрив назви;
Пізнаєтесь усюди враз ви,
Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.
Ну, добре, хто ж ти є?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
                               Я – тої сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.
 

Ф а у с т

 
Це загадка! Розгадку ж хто подасть?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Я – заперечення усьóго!
Бо всяка річ, що постає,
Кінець кінцем нічим стає,
І жодна річ буття не гідна.
А все, що ви звете гріхом,
Чи згубою, чи просто злом, —
Ото моя стихія рідна.
 

Ф а у с т

 
Ти кажеш, що ти – часть, а сам з'явивсь цілком.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Мені чужа зарозумілість.
Це ж тільки ви з своїм дурним світкóм
Себе вважаєте за цілість.
Я ж – часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір-тьму.
Та це йому не вдасться – шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А пропадуть [у виданні Фоліо 2003 р. – «згинуть»] ті тіла – тоді
Й воно разóм з тілами згасне.
 

Ф а у с т

 
А, ось до чого ти згодивсь!
Велике знищить – неспромога,
Так ти з маленьким заходивсь.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та й тут непевна перемога!
Цей світ, оце нікчемне Щось,
Проти Ніщо мов затялось;
На всякі способи я брався,
А все удачі не діждався:
Проти пожеж, потопів, бур
Земля стоїть собі, як мур!
Людське й звірине кодло теж набридло:
Як можна так поводитися підло?
Вже я їх бив, губив – і знов,
Дивись, шумує свіжа кров.
І скрізь таке, хоч бийся в груди —
В землі, в воді, в повітрі, – всюди
Мільйони родяться життів,
В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…
Остався б я, напевне, ні при чому,
Коли б огонь служить не захотів.
 

Ф а у с т

 
На всеблагу творящу силу,
Підступний, ниций, хижий біс,
Ти руку смертно-зледенілу
Даремно, грузячи [у виданні Фоліо 2003 р. – «грозячи»], підніс.
До чогось іншого б узявся,
Потворний дух, поріддя тьми!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та я вже й сам був поривався;
Про це ще поговорим ми.
А зараз можна мені вийти?
 

Ф а у с т

 
Чому ж не можна? Ну й чудний ти!
Тепер уже знайомі ми:
Заходь до мене, як захочеш,
Вікном – вікном, дверми – дверми,
Та й через комин ти проскочиш.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ну, [у виданні Фоліо 2003 р. – «Та»] так-то так! А звідси вийти як?
Завадою постане під ногами
Біля порога тайний знак.
 

Ф а у с т

 
А! Ти злякався пентаграми^[26],
Що має силу над чортами?
Пекельнику, як ти сюди пробравсь?
І як це дух такий попавсь?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
А придивись до неї пильно, —
Вона накреслена нещільно:
Не вийшов трохи крайній кут.
 

Ф а у с т

 
Випадок добре постарався!
Так ти тепер в неволі тут?
Оце не ждав, не сподівався!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Коли сюди я вскочив псом,
Я не помітив знаку того, —
А [у виданні Фоліо 2003 р. – «І»] чорту вийти вже незмога.
 

Ф а у с т

 
А чом не вилізти вікном?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та звичка в нас така вже здавна повелась:
Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,
Але кудою вліз, тудою і вилазь.
 

Ф а у с т

 
То в пеклі теж свої закони?
Чудова річ! То з вами можна й пакт
Надійний підписати, безумовно?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Як хто формальний укладе контракт,
Обіцяне завжди одержить спóвна.
Колись питання це складне
Ми обговорим неодмінно.
Ну, а тепер пусти мене,
Прошу тебе, прошу уклінно.
 

Ф а у с т

 
Та ще хвилиночку пожди,
Скажи мені хорошу казку!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та це ми встигнемо завжди.
Пусти мене, зроби цю ласку!
 

Ф а у с т

 
Чи я шукав тебе, скажи?
Ти ж сам попавсь мені на щастя.
Хто чорта вловить, то держи,
Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Гаразд, на все я пристаю,
Як хочеш, я лишусь з тобою,
Але дозволь фантазію твою
Потішити мого мистецтва грою.
 

Ф а у с т

 
Роби що хоч, але гляди,
Щоб не було в тій грі нуди.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Твої чуття за цю часину
Зазнають більше втіх, мій сину,
Ніж в цілий рік сіреньких днів.
Ти вбачиш любосну картину,
Ти вчуєш духів ніжний спів, —
І це не буде лиш маною:
Відчуєш ти амброзій пах
І смак нектару на устах,
Торкнешся щастя ти рукою.
А збори скорі будуть в нас:
Весь гурт наш тут; почнімо враз!
 

Д у х и

 
Щезніть, зникайте,
Темні склепіння!
Дивно привітне,
Ніжно-блакитне
Небо, сіяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнії тучі,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорі блискучі,
Сонце, заграй!
 
 
Діти небесні —
Духи чудесні,
Ласку несучи,
Тут пролітають,
Трепет жагучий
Скрізь викликають;
Звинні їх тіні
В барв мерехтінні
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснім млінні
Душі зливають.
Зелено пишні
Лози буяють,
Грона розкішні
Тяжко звисають,
І винотоки
Винні потоки,
Пінні й шумливі,
З них вигнітають.
В радісній зливі
З гір, маєм критих,
По самоцвітах
Струмні ті ллються,
Поки зійдуться
В ріки глибокі,
Плеса широкі.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далі помчати
Десь над чудовий
Острів казковий
Сонце стрічати.
 
 
Чуєш, у лузі
Спів там лунає?
Бачиш, у крузі
Танець буяє?
Всюди тут воля,
Всім тут роздолля:
Ті поп'ялися
По верховині,
Ті розплилися
В óзера сині,
Інший ширяє
В небо безкрає,
В далі прозорі,
Звідки ллють зорі
Щастя жагу.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Заснув! Гаразд, мої хлоп'ята чулі!
Чудово ви співали люлі-люлі;
За цей концерт я не лишусь в боргу.
Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!
Ще більш його маною оповийте,
Ще глибш його занурте в море мар!
Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,
Розбить накреслений цей чар.
От і пацюк вродивсь одразу —
Шмигнув до ніг і жде наказу.
 
 
Володар всіх щурів, мишей,
Жаб, мух, комах, блощиць, вошей^[27]
Тобі наказує підлізти
І на порозі знак прогризти
Там, де оливи він полив, —
За діло ж, ну, без зайвих слів!
Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?
Я через неї тут сидіти маю;
Гризни! Ще раз, і всьому край! —
Ну, Фаусте, спи і поки що бувай!
 

Ф а у с т

(прокинувся)

 
Це що ж, я знов в оману дався?
Знов духів рій без сліду зник,
Почезла чортова мана вся,
Та й пудель теж кудись утік!
 

КАБІНЕТ ФАУСТА^[28]

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь.

Ф а у с т

 
Хто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Це я.
 

Ф а у с т

 
Заходь!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Хто хоче, тричі просить.
 

Ф а у с т

 
Заходь же!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
От за це люблю;
Дійдем до злагоди ми духом.
Дивись, яким прийшов я зухом:
В червець убрався, в блаватас^[29],
Плащем обвинувся єдвабним,
Вдяг капелюх з пером привабним
Ще й шпагу замашну припас.
Послухай дружньої поради,
Вдягни й собі такі наряди,
Покинь нікчемні заняття, —
Узнаєш, що таке життя.
 

Ф а у с т

 
Шкода мені в ті шати убиратись,
Турбот життя й на них лежить печать.
Я застарий, щоб тільки гратись,
Замолодий, щоб не бажать.
Чого ж мені од світу ждати?
І що той світ спроможний дати?
Страждай, терпи! Терпи, страждай! —
Цей спів я чую щохвилини,
І щогодини, і щоднини
Усе життя – із краю в край.
Прокинуся уранці – і тривога,
Печаль гірка мене уже тіснить,
Що весь цей день не дасть мені здійснить
Ні одного бажання, ні однóго…
Найменший проблиск щастя враз
Від злої критики погасне,
Зникає видиво прекрасне
За тисяччю гидких гримас…
Нічною зрадною добою
Я в ліжко з острахом іду —
І тут мені нема спокою
Од снів, що сняться на біду.
А Бог той, що живе в мені
І сили збуджує духовні,
Громадить їх бентежно в глибині,
Та вийти не дає назовні.
Онавіснів мені тягар буття —
Я кличу смерть, ненавиджу життя.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та хто ж бажає смерти прибуття?
 

Ф а у с т

 
Блаженний той, кому у сяйві слави
Вона чоло у лавр зав'є кривавий,
Кого знайде серед гулянки
В обіймах дівчини-коханки.
Чому не вмер я в захваті в ту мить,
Як Дух Землі мені явився!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
І все ж таки якогось трунку спить
Ти тої ночі не рішився.
 

Ф а у с т

 
Як бачиться, ти ладний шпигувать.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Хоч не всевіда я, а дещо можу знать.
 

Ф а у с т

 
Тоді від пориву страшного
Спинив мене знайомий спів,
І спомин днів дитинства мóго
Іще раз душу обманив…
Клену ж я все, що нас тримає
В тенетах марев і оман,
Клену я все, що нам скрашає
Життя земного тужний бран!
Прокльон бучному гордуванню,
Що дух ним сам себе п'янить,
Прокльон людському сліпуванню,
Що нас обманює щомить!
Прокльон вам, мрії славолюбні,
Бажання ввічнити ім'я,
Прокльон вам, пута злудні, згубні —
Робота, влада і сім'я!
Прокляття золоту, мамоні^[30],
Що завдає нам тьму турбот
Або колише нас на лоні
Розкошолюбних насолод!
Я шлю прокльон любові щирій,
Смачному соку виноґрон,
Я шлю прокльон надії, вірі,
Й терпінню надто шлю прокльон!
 

Х о р   д у х і в

(незримо)

 
Жаль! Жаль!
Розбив ти його,
Прекрасний світ,
Ударом руки —
Розбив на друзкú!
То вчинок півбога!
Ми зносим
Уламки у вічне   Н і ч о г о,
Голосим
По загинулій красі.
Сильніший,
Як земнородні всі,
Пишніший
Світ побудуй,
Побудуй його в серці своїм!
І прямуй
Шляхом новим
З духом ясним,
І чарівніший
Спів наш почуй!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Мої малята
Мудрі до ката.
Чуєш, як до втіх і дії
Радять, мов старії?
Звуть тебе в світи
З цеї самоти,
Що від неї кров німіє,
Розум туманіє.
 
 
Кинь панькатись із вічною журбою,
Що круком серце рве тобі з грудей.
Відчуєш ти, оточений юрбою,
Що й ти людина між людей.
Не хочу я, правда, рівнять
Тебе до того наброду.
Я сам не великого роду;
Але, коли схочеш пристать
До мене в життєвій дорозі,
То буду тобі по змозі
Товаришем вірним,
Слугою покірним,
А хочеш – і псом,
Безмежно відданим рабом.
 

Ф а у с т

 
Якої ж ти від мене хочеш плати?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Того часу ще досить довго ждати.
 

Ф а у с т

 
Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,
І так не зробиш, бога ради,
Комусь другому щось в користь.
Кажи, якої хочеш плати,
А то не буду і наймати.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Я маю тут тобі у всім служить,
Скоряючись завжди твойому слову.
Коли ж ми там зустрінемося знову —
Ти мусиш те ж мені робить.
 

Ф а у с т

 
Що буде там – мене це не обходить.
Ти можеш світ якийсь новий виводить,
Коли зруйнуєш той, що є.
На цій землі я радістю втішаюсь,
Під небом цим я муками караюсь,
І аж тоді, як з ними попрощаюсь,
Нехай що хоче настає.
І не бере мене цікавість
Спізнати той інакший світ,
Чи є і там любов, ненависть,
Чи є і там і верх, і спід.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та, якщо так, тобі немає риску.
Угодьмося. Лиш дай мені підписку,
Я дам тобі таке, чого повік
Іще не бачив чоловік.
 

Ф а у с т

 
Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?
Чи можеш ти стремління ті узнати,
Що їх плекає дух людський?
Є в тебе їжа – в ній нема поживи;
Є в тебе злото – та воно рухливе,
Із рук виприскує як стій;
Покажеш гру – в ній виграть неможливо,
Даси коханку – а вона, зрадлива,
З моїх обіймів іншому морга;
Є в тебе честь і слава дорога —
Мов метеор, вона щезає;
У тебе плід зеленим зогниває,
А дерево лиш мить одну цвіте.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Така вимóга біса не злякає,
Я можу дать тобі все те.
Та, друже мій, колись і щось хороше
Утішити в спокої прийде нас.
 

Ф а у с т

 
Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,
То буде мій останній час!
Коли тобі, лукавче, вдасться
Мене собою вдовольнить,
Коли знайду в розкошах щастя, —
Нехай загину я в ту мить!
Ідем в заклад?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
               Ідем!
 

Ф а у с т

 
                     Дай руку, переб'єм!
Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —
Тоді закуй мене у пута,
Тоді я рад на згубу йти.
Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,
Тоді хай послух твій мине,
Годинник стане, стрілку зронить,
І безвік поглинé мене.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!
 

Ф а у с т

 
На це ти маєш всі права.
Що я кажу – то не пусті слова.
Як буде так – я раб тобі, злий душе,
Тобі чи ще кому – байдуже.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Сьогодні ж, пане докторе, в обід
Я до своєї служби приступаю.
Але – життям і смертю заклинаю —
Розписку дай, щоб все було як слід.
 

Ф а у с т

 
Навіщо ця формальність дріб'язкова?
Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?
Тобі не вистачить хіба,
Що слово дам несхибне, поки віку?
Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,
Мене ж затримає клятьба?
Хоч, може, це й химера все —
Але душа її приймає.
Блаженний той, хто вірність в серці має,
Він без жалю все в жертву їй несе.
А звій пергамену, і підпис, і печатка
Лякає всіх, як хижий василіск;
Там слово мертве од початку,
Там владу мають шкура й віск.
Скажи ж мені, щó треба взяти:
Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?
Різець, перо чи олівець?
Як бачиш, вибір пребагатий!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Уже засипав, як з лотóк…
Навіщо стільки тої мови?
Бери абиякий листок,
А підписатися – вточи краплину крови.
 

Ф а у с т

 
Ну що ж, і цей зроблю я крок,
Коли вже в вас такі умови.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Кров, бачиш, своєрідний сік.
 

Ф а у с т

 
Не бійсь, що я угоду цю порушу:
Мою нестримно пориває душу
До того, що тобі прирік.
Даремно я себе дурив:
Не більш од тебе я заважив.
Великий дух мене зневажив,
До тайн природи вхід закрив.
Тепер порвалась нитка мислі,
Науки стали мені ненависні.
Тепер у вирі чуттєвих втіх
Я пристрасти пломінь заспокою,
За чарівною пеленою
Набачусь див і чуд усіх.
Риньмося сміло в часу прибій,
В потік випадків і подій,
Нехай і сміх, і плач,
І щастя, й біль невдач
Перехлюпуються, як хвилі рік:
Лиш в русі проявить себе чоловік.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
В нас не питай, де міра й край:
Всього досхóчу, до жадоби.
Бери, хапай, що до вподоби,
І на здоров'я поживай.
Лиш не губись, держися сміло.
 

Ф а у с т

 
Та зрозумій, не в насолодах діло.
В стражданнях радощі відчути я готов,
Утіху – в розпачі, в ненависті – любов.
Мій дух звільнивсь уже од пут науки,
Чуткúм зробивсь до будь-якого болю,
Вмістить в собі всі радощі і муки,
Все те, що людству випало на долю.
І глиб, і вись – все духом охоплю я,
І втіху, й біль – все в серце уберу я,
Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитись
І разом з ним у безвість провалитись.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
І я жую вже ряд тисячоліть
Той шмат черствий, мій друже милий!
Ніхто з людей, з колиски й до могили,
Старої зáкваски ніяк не міг стравить.
Повір мені, для себе сам
Бог сотворив цей світ як цілість;
Він в вічнім світлі сяє там,
Нам дав лиш пітьму, ну, а вам
І день і ніч послав як милість.
 

Ф а у с т

 
Коли ж я хочу!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Це воно!
          Але… тут є «але» одно.
Мистецтво довге, вік короткий,
Ти б мусив знати це давно.
Нехай який-небудь поет солодкий,
У мріях смілий, у серці кроткий,
Для тебе аж у хмари зайде,
Найкращі якості там найде;
Ти будеш сміливий, як лев,
І, як сайгак, прудкий,
Як півдня син, яркий, палкий,
Як сіверяк, кріпкий.
І будеш ти зразком лицарства
І водночас верхом лукавства,
Зумієш пристрастю палати
І розраховано кохати.
Таку прояву високосну
Значý я знаком мікрокосму.
 

Ф а у с т

 
Хто ж я такий, що досягти
Я мрії людськости не можу,
Якою душу я тривожу?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Кінець кінцем, ти – тільки ти.
З мільйонів кучерів дістань собі перуки,
На височеннії зопнися закаблуки,
Але й тоді ти будеш – ти.
 

Ф а у с т

 
Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років…
Я ніби й ріс – а добре придивиться,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Мій друже, дивишся на речі
Ти якось надто по-старечи;
Ні, треба діяти не так,
Поки в житті ми чуєм смак.
Кат знає! Руки, ноги маєш,
І голова, і зад – все є…
А те, чим вільно користаєш,
То, може, скажеш, не твоє?
Шестірку коней я впряжу,
Коли купити їх до змоги,
І, хоч людина, а біжу,
Як звір двадцятьчотириногий!
Мерщій покиньмо всі думки
І в світ пориньмо навпрямки!
Хто в мудрощі химернії заходить,
Той мов осел, невдаха-довговух,
Якого пустирем мара по колу водить,
Коли кругом хвилює пишний луг.
 

Ф а у с т

 
З чого ж ми почнемо?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
                        Мерщій відціль біжім!
Та це ж катівня, а не дім!
Себе ти тут даремно душиш
І хлопчаків нещасних сушиш;
Нехай сусіда цим живе,
Товче, як знає, воду в ступі…
Чи тим малим ти скажеш щось нове?
Вони для того надто глупі.
Ось чуєш, вже один іде!
 

Ф а у с т

 
Я не прийматиму нікого.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та бідний хлопець довго жде,
Невже ж і піде без нічого?
Стривай, цей плащ і шапочка оця
Мені якраз, здається, до лиця.
 

(Перевдягається).

 
На мене сміло покладайся,
Я хлопчику скажу два-три слівця,
А ти іди в дорогу вже ладнайся.
 

Фауст виходить.

М е ф і с т о ф е л ь

(у Фаустовій довгій одежі)

 
Зневаж лиш розум і знання —
Найвище людське надбання;
Хай дух олжі тебе охмарить,
Дивами злудними обмарить, —
Тоді робота нам легка…
Йому діставсь на долю дух бентежний,
Що мчить усе вперед, усе чогось шука,
Рвучись кудись в простір безмежний,
Од втіх земних він утіка.
Втягну ж його в життя розпусне,
У світ нікчемностей липкий,
Хай б'ється, борсається, грузне,
Нехай в ненаситі своїй
Жаждивими устами дарма ловить
Примарну їжу і пиття, —
Коли б і не вдалось мені його підмовить,
То він би й сам пропав без вороття.
 

Увіходить   у ч е н ь.

У ч е н ь

 
У цьому місті я новак,
Сюди осміливсь завітати,
Щоб мужа вченого пізнати,
Якого тут шанує всяк.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Вельми вдячний вам за цюю честь,
Та таких, як я, немало єсть.
Ви що, уже взялися за науку?
 

У ч е н ь

 
О, прийміть мене під вашу руку!
Я з щирим серцем сюди прийшов,
Є й грошенята, і свіжа кров.
Довго мене не пускала мати,
Та дуже хочу мудрість пізнати.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Тоді на місці ви якраз.
 

У ч е н ь

 
Признатись, сумно якось у вас:
Усі ці мури, всі ці зали
Мені до серця не припали.
Мов нежива оселя ця —
Ані зелá, ні деревця,
А як за парту я сідаю —
І слух, і зір, і ум втрачаю.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та тут у звичці діло все.
І немовля спочатку теж
Не дуже радо груди ссе,
А опісля – не одірвéш.
Отак і вам – науки груди
Щодня смачніше ссати буде.
 

У ч е н ь

 
Радніший я до тих грудей допасти,
Але ж навчіть, як шлях до них прокласти?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та ви скажіть мені вперед,
Який ви обрали факультет?
 

У ч е н ь

 
Я хочу справді вченим стати,
Усе знання умом обняти,
Пізнать життя землі і неба
І всіх речей збагнути суть.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Ви стали враз на вірну путь;
Лиш розважатися не треба.
 

У ч е н ь

 
Візьмусь я щиро працювати,
Але хотілося б мені
Хоч трохи часом погуляти
У гарні святкові літні дні.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Цінуйте час – він не стоїть на місці,
Зумійте з нього взять якмога більш користі,
А щоб як слід згострити ум,
Вступіть в Collegium logicum^[31].
Там дух ваш добре намуштрують,
В іспанські чоботи озують^[32],
Щоб він тягнувсь за кроком крок
Обачно по шляху думок,
А не збивавсь на манівці,
Як блудний вогник по луцí.
Там вас навчатимуть щодня:
Не дій ніколи навмання,
Не так-то просто їсти й пить —
Все слід під «раз, два, три» робить.
Думки у нас фабрикують так,
Як складну тканину тче верстак;
Раз ступив – тисячі ниток,
Раз прибив – непомітно ллються,
Човники сюди-туди снуються.
В основу вплітаючи утóк.
А тут філософ вже підходить
І   щ о, й   ч о г о, і   я к   доводить:
Як перше так і друге так —
То третє і четверте так;
Як першого й другого немає,
То третє й четверте відпадає.
І славлять повсюди його учні,
Та щось із них ткачі незручні.
А стане мудрець живе щось вивчати —
Заходиться з нього дух виганяти,
І от – всі частки в руках трима,
Та що по тих частках – зв'язку ж нема!
«Encheiresis naturae»^[33] це в хімії звуть,
Ті мудрощі темні самі себе б'ють.
 

У ч е н ь

 
Мені не все тут зрозуміло.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Та далі краще піде діло,
Навчіться лиш редукувати
І вірно класифікувати^[34].
 

У ч е н ь

 
Од цих речей я очманів:
У голові – мов сто млинів.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
А потім, щоб дійти мети,
Слід метафізику пройти.
Збагніть, зглибіть усе те в ній,
Чого не втямить глузд людськúй,
А як не все і збагнетé —
Слова ж препишні є на те!
Та ви в цей перший рік занять
Повинні пильно працювать:
Щодня п'ять лекцій буде в вас;
З дзвінком завжди заходьте зразу в клас,
Заздалегідь завчіть урок
З своїх книжок – рядок в рядок,
Побачите, що вчитель вчить
Достотно так, як там стоїть,
І все пишіть у зошит свій,
Мов то диктує Дух Святий.
 

У ч е н ь

 
Я розумію це чудово:
Не спи, у класі сидячи,
Усе записуй слово в слово,
Іди додому та й учи.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
То вибирайте ж факультет!
 

У ч е н ь

 
У правознавстві щось принади я не бачу.
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
За це я вас не винувачу:
Наука прáва – то не мед.
Закон, правá, правопорядок —
Все те прийшло до нас у спадок,
Передавалось, як лишай,
Із роду в рід, із краю в край.
Страждай, тому що ти нащадок:
Ум – безумом і злом добро стає,
А що у нас природне право є,
Про те нема ніде і згадок.
 

У ч е н ь

 
Тому, що досі думав сам,
У вас підтвердження знайшов я.
Чи не піти ж на богослов'я?
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Я б не хотів зле радить вам.
В науці тій обачним треба бути,
Щоб на слизьку дорогу не ступить.
Розлито стільки в ній таємної отрути,
Що трудно нам її од ліків одрізнить.
Найкраще й тут – одного лиш держіться
І на слова учителя кляніться,
Тоді вам прикростей не знать.
І взагалі, держіться слова,
І в храм пізнання путь готова.
 

У ч е н ь

 
Але ж до слів потрібно і понять!
 

М е ф і с т о ф е л ь

 
Авжеж, це так, міркуючи сумлінно;
Та де понять не стане, неодмінно
Словами слід їх підмінять.
Словами спорять на всі теми,
Словами творять всі системи,
Словам тим віри всі діймають,
Із слова букв не викидають.
 

У ч е н ь