– А мене, – відповідав йому священик, – найбільше вражає інше: виявляється, перука може змінити людину до невпізнання. Ви дивувалися, що обвинувач метав блискавки. А мені доводилося бачити, як він знімав свою перуку, і переді мною поставала зовсім інша людина. Почнемо з того, що він голомозий.

– Боюся, що це ніяк не могло зашкодити йому метати громи та блискавки, – заперечив Беґшоу. – Чи мислимо побудувати захист на тому факті, що обвинувач лисий, чи не так?

– Не зовсім так, – із гумором відгукнувся патер Браун. – Правду кажучи, я думав про те, як, по суті, мало люди одного кола знають про людей, котрі належать до зовсім іншого кола. Припустімо, я опинився б серед людей, котрі нічого не чули про Англію. Припустімо, я розповів би їм, що в моїй батьківщині живе чоловік, котрий навіть під страхом смерті не задасть жодного запитання, доки не начепить на голову купу з кінського волосся з дрібними косичками на потилиці та сивуватими кучериками по боках, як у літньої бабеги вікторіанських часів. Вони вважали б це безглуздою примхою. Але ж прокурор аж ніяк не схильний до примх, він усього лиш прихильний до світських умовностей. Але ті люди вважали б це примхою, оскільки жодного поняття не мають про англійських юристів і взагалі не знають навіть, що таке юрист. Ну, а юрист, насамперед, не знає, що таке поет. Він не тямить, що примха одного поета зовсім не видається іншим поетам примхою. Йому здається безглуздим, що Орм походжав по дивовижно гарному саду дві години, віддаючись цілковитому неробству. Рани Божі! Та поет прийме як належне, якщо дізнається, що хтось вештався по цьому саду навіть десять годин поспіль, пишучи вірш. Навіть захисник Орма нічогісінько тут не допетрав. Йому і на гадку не спало поставити обвинуваченому запитання, яке напрошується саме по собі.

– Що ж це за запитання? – зацікавився Беґшоу.

– Треба було спитати, який вірш він складав тієї ночі, – відповів патер Браун, втрачаючи терпець, – який саме рядок йому не вдавався, який епітет шукав, якої досконалості прагнув досягти. Якщо б у суді були люди освічені, здатні збагнути, що таке література, вони втямили б без зусиль, що Орм займався справжньою роботою. Фабриканта ви неодмінно спитали б, як ідуть справи у нього на фабриці. Але нікого не цікавлять, як створюються вірші. Складати вірші – це байдикувати.

– Це все дуже добре, – сказав нишпорка, – але навіщо ж тоді він ховався? Навіщо заліз гвинтовими сходами нагору і стирчав там, адже драбина ця нікуди не вела!

– Та тому, що вона нікуди й не вела! – розхвилювався патер Браун. – Якщо побачити галерею, що веде в опівнічну темряву, можна збагнути, що творчу душу потягне туди, як малу дитину.

Він замовк і стояв, моргаючи, в цілковитому мовчанні, а потім сказав перепрошуючи:

– Прошу мене вибачити, хоча мені здається дивним, що ніхто з присутніх не взяв до уваги настільки прості обставини справи. А була ще одна важлива обставина. Хіба ви не знаєте, що поет, як і художник, знаходить один-єдиний ракурс. Будь-яке дерево, або скажімо, корова, що пасеться, або хмарка, що пропливає над головою, у певному сенсі наповнені глибоким змістом, так само, як літери складають слово, тільки лише якщо їх поставити в строго визначеному порядку. Так ось, лише з тієї високої галереї можна було побачити сад у потрібному ракурсі. Вигляд, що відкривався звідти, так само неможливо уявити, як четвертий вимір. Це було щось на зразок чаклунської перспективи, на кшталт погляду на небо згори вниз, коли зірки немов ростуть на деревах, а ставок світиться, як місяць, що впав на землю, як у чарівній казці – з тих, що розповідають дітям перед сном. Орм міг би споглядати все це безконечно. Якщо ви скажете йому, що шлях цей нікуди не веде, поет відповів би, що він уже привів його на край світу. Тож невже ви вважаєте, що він міг би розповісти таке, коли давав свідчення? І якби навіть у нього язик повернувся таке вимовити, що сказали б на це ви самі? Ось ви міркуєте, що людину мають судити рівні йому. Тоді чому серед присяжних не було поетів?

– Ви кажете так, ніби ви самі поет, – сказав Беґшоу.

– Дякувати Всевишньому, це не так, – відповів патер Браун. – Дяка Господу, що священик набагато милосердніший за поета. Отець небесний дуже милосердний, знаючи, яке презирство відчуває цей поет до всіх вас. Краще вже кинутися в Ніаґарський водоспад.

– Можливо, ви глибше за мене знаєте таку творчу душу, – сказав Беґшоу після тривалої мовчанки. – Але врешті-решт моя відповідь – дуже проста. Ви здатні лише стверджувати, що він міг би вчинити те, що зробив, і при цьому не скоїти злочин. Але рівною мірою можна прийняти за істину, що він, однак, злочин таки скоїв. І дозвольте спитати, хто, крім нього, міг скоїти цей злочин?

– А ви не підозрюєте лакея Ґріна? – спитав патер Браун задумливо. – Адже він дав дуже плутані свідчення.

– Он як, – перебив його Беґшоу. – То ви думаєте, що злочин скоїв Ґрін, після всього.

– Я щиро переконаний, що це був не він, – заперечив священик. – Я тільки спитав вашу думку щодо цієї дивної події. Адже відлучався він із дріб’язкової причини, просто захотів випити, або пішов на побачення, або щось таке інше. Але вийшов він у хвіртку, а назад переліз через садову огорожу. Іншими словами, це означає, що браму він залишив відчиненою, а коли повернувся, вона вже була замкнена. Чому? Та тому, що хтось уже вийшов через неї.

– Вбивця, – невпевнено пробурмотів детектив. – Ви знаєте, хто він?

– Я знаю, як він виглядає, – відповів патер Браун незворушно. – Тільки це одне я і знаю, мабуть. Він, так би мовити, у мене на очах входить через парадні двері при світлі лампи, що тьмяно світиться в передпокої. Бачу як він одягнений, бачу навіть риси його обличчя!

– А це ще що таке?

– Він дуже схожий на сера Гамфрі Ґвінна, – пояснив священик.

– Що, до дідька, ви маєте на увазі? – здивувався Беґшоу. – Адже я бачив, як Ґвінн лежав мертвий, опустивши голову в ставок.

– Саме так, – погодився патер Браун.

Помовчавши, він продовжив неквапливо:

– Повернімося до вашої чудової гіпотези, хоча я особисто не зовсім із вами згоден. Ви вважаєте, що вбивця увійшов через вхідні двері, застав суддю в передпокої, затіяв бійку і розбив дзеркало, після чого суддя втік у сад, де його пристрелили. Однак, мені все це не здається правдивим. Припустімо, що суддя і справді задкував через коридор, але все одно він міг обрати один із двох шляхів до відступу: міг податися в сад, або у внутрішні кімнати. Найімовірніше, він обрав би шлях, який веде всередину будинку? Адже там, у кабінеті, лежав заряджений пістолет, там же у нього і телефонний апарат є. Та й лакей його був там, або мав бути. І навіть до сусідів він був ближче. То чому відчинив двері в сад, втрачаючи коштовні секунди, і вибіг у задню частину, де йому не було від кого чекати допомоги?

– Нам точно відомо, що він вийшов у сад, – нерішуче промовив його співрозмовник. – Це точно, бо там його знайшли.

– Ні, він не виходив з будинку, бо його там не було, – заперечив патер Браун. – Маю на увазі ніч вбивства. Він був тоді у флігелі. Це вже я, немов астролог, прочитав у темряві по зірках, так, по тих червоних і золотих зірочках, що мерехтіли в садочку. Адже розподільчий щит міститься у флігелі: лампочки не світилися б, якби сер Гамфрі був деінде. Потім він намагався викликати телефоном поліцію, а вбивця застрелив його за ставком.

– А як же тоді розбитий горщик із квітами, перекинута пальма, і друзки свічада? – галаснув Беґшоу. – Та ви ж самі все це виявили! Ви самі сказали, що в передпокої була жорстока сутичка.

Священик збентежено моргнув.

– Та невже? – виголосив він ледь чутно. – Ніяк не може бути, щоб я таке сказав. У будь-якому разі, у мене і в думках такого не було. Наскільки пригадую, я сказав тільки, що в передпокої щось сталося. І там справді щось сталося, але це була не сутичка.

– Чому ж розбите дзеркало? – різко спитав Беґшоу.

– Тому, що в нього влучила куля, – переконливо пояснив патер Браун. – Кулю цю випустив злочинець. А пальму, ймовірно, перекинули свічада, що розлетілися на друзки.

– Гаразд, і куди ще міг він стріляти, якщо не у Ґвінна? – поцікавився слідчий.

– Це швидше належить до галузі метафізики, – сказав слуга Божий нудьгуюче. – Певна річ, у цьому випадку він цілив у Ґвінна. Але річ у тім, що судді там не було, отже, вистрелити в нього вбивця ніяк не міг. Він був у передпокої сам.

Священик замовк на мить, потім він продовжив незворушно:

– Ось у мене перед очима дзеркало, те саме, що висіло тоді в кутку, ще цілісіньке, а над ним – довголиста пальма. Навколо напівтемрява, в дзеркалі відображаються сірі, одноманітні стіни, і цілком може здатися, що там коридор. І ще може привидітися, ніби людина, відбита в дзеркалі, виходить із внутрішніх кімнат. Цілком може також примаритися, ніби це – господар будинку, якщо тільки відображення мало з ним хоча б найвіддаленішу схожість.

– Зачекайте! – закрив собі рота Беґшоу. – Я, здається, починаю…

– Ви починаєте все розуміти й самі, – погодився патер Браун. – Ви починаєте тямити, чому всі підозрювані в цьому вбивстві апріорі невинні. Жоден із них за жодних обставин не міг прийняти своє відображення за Ґвіннове. Орм одразу впізнав би свою шапку жовтого волосся, яку ніяк не сплутаєш з лисиною. Флуд побачив би руду шевелюру, а Ґрін – червону жилетку. До того ж усі троє низького зросту й одягнені скромно, а тому жоден із них не вважав би своє відображення за високого, худорлявого, літнього пана у фраку. Тут треба шукати когось іншого, такого ж високого та худорлявого. Тому я й сказав, що мені відома зовнішність убивці.

– І що ж ви хочете цим довести? – спитав Беґшоу, пильно дивлячись на нього.

Священик уривчасто, хриплувато реготнув, що різко відрізнялося від його звичного м’якого голосу.

– Я хочу довести, що ваше припущення сміховинне і просто немислиме, – відповідав він.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю намір збудувати захист обвинуваченого, – сказав патер Браун, – на тому факті, що прокурор лисий.

– Боже милий! – тихо промовив нишпорка і встав, озираючись на всі боки.

А священик поновив свою промову незворушним тоном:

– Ви простежили дії багатьох людей, причетних до цієї справи. Ви, поліціянти, дуже пильно цікавилися вчинками поета, лакея та журналіста з Ірландії. Але ви зовсім забули про вчинки жертви. Тим часом його лакей був щиро здивований, коли дізнався, що господар повернувся настільки несподівано. Адже суддя поїхав на врочистий обід, який не міг швидко скінчитися, бо там були присутні всі світила юриспруденції, а Ґвінн раптово повернувся звідтіля додому. Він аж ніяк не занедужав, бо не просив викликати лікаря. Можна бути абсолютно впевненим, що він посварився там із кимось із тих видатних юристів. Серед цих правників нам і варто було б передусім шукати його ворога. Отже, суддя хутко повернувся додому і подався у власний флігель, де зберігав всі свої особисті папери, що стосувалися тієї державної зради. Але дуже відомий юрист, котрий знав, що в цих паперах містяться якісь докази проти нього, здогадався слідувати за суддею, котрий мав намір його викрити. Він також був у фраку, тільки у нього в кишені вже лежав револьвер. Ось і вся сумна історія: ніхто навіть не запідозрив би істини, якби не було розбите дзеркало.

Якусь мить він задумливо вдивлявся в далечінь, а потім зробив висновок:

– Дивна це штука – дзеркало: рама, як у звичайної картини, а тим часом у ній можна побачити сотні інших різноманітних картин, причому дуже живих і таких, що миттєво зникають навіки. Саме так, було щось дивне в цьому дзеркалі, що висіло наприкінці коридора з сірими стінами, під зеленою пальмою. Можна сказати, це було чарівне свічадо, адже у нього – зовсім особлива доля, бо відображення, які в ньому з’являлися, пережили їх і витали десь у повітрі серед сутінків, які заповнювали будинок, немов примари, або, принаймні, залишилися, ніби якась така собі абстрактна схема, немов основа для доказів. Врешті-решт, ми могли б, ніби позірно вдаючись до заклинань, викликати з небуття те, що побачив сер Артур Трейверз. До речі, в словах, які ви сказали про нього, була й певна частка істини.

– Приємно це чути, – відгукнувся Беґшоу дещо похмуро, але доброзичливо. – Що саме я сказав?

– Ви сказали, – пояснив священик, – що у сера Артура, ймовірно, є вагомі причини спробувати відправити Орма на шибеницю.

Через тиждень священик знову зустрівся з нишпоркою і дізнався, що відповідна установа вже почала нове дізнання, але воно було перервано сенсаційною подією.

– Сер Артур Трейверз… – почав патер Браун.

– Сер Артур Трейверз мертвий, – коротко сказав Беґшоу.

– Он як! – виголосив священик тремтячим голосом. – Отже, він…

– Авжеж, – підтвердив Беґшоу, – він знову вистрелив у того ж чоловіка, тільки вже не відбитого в дзеркалі.

Три знаряддя смерті

За характером своєї діяльності та за переконаннями патер Браун краще за інших знав, що будь-яку людину найбільше вшановують, коли та вже мертва. Але навіть він був вражений, коли на світанку його підняли з ліжка і повідомили, що сера Аарона Армстронґа вбили. Було щось безглузде і ганебне в злочині, скоєному проти такої чарівної та славетної особи. Адже сер Аарон був чарівний до смішного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, ніби раптом Сонячний Джим повісився, або пан Піквік помер у Генвеллі.^[2] Хоча й сер Аарон був філантропом, отже, стикався з темними сторонами суспільства, він пишався тим, що контактує з ними в дусі найщирішого добра, яке тільки можливе. Його промови на політичні та суспільні теми були каскадом жартів і гомеричного реготу. Його здоров’я було квітучим, його моральність ґрунтувалася на невичерпному оптимізмі. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), він виявляв нев’янучу і навіть дещо одноманітну веселість, настільки часто притаманну людині, котра навіть не торгається і не відчуває ні найменшого потягу хильнути.

Відому історію його навернення в непитущі постійно згадували з усіх пуританських трибун і кафедр, розповідаючи, як він ще в ранньому дитинстві був відлучений від шотландського богослов’я пристрастю до шотландського віскі, як він вознісся понад цим і став (як він сам скромно казав) тим, ким він є. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незліченних обідах і засіданнях, де він незмінно був присутній, важко було повірити, що він міг колись бути чимось настільки нудотним, як у міру випиваюча людина або ревний кальвініст. Одразу ж відчувалося, що це найсерйозніший веселун із усіх представників роду людського.

Він жив у тихому передмісті Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тісному, на вигляд схожому на вежу, цілком сучасну і нічим не примітну. Найвужча з усіх вузьких стін цієї оселі виходила прямо на крутий, порослий дерном залізничний насип і здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронґ, як у запалі запевняв він сам, був чоловіком, зовсім позбавленим нервів. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподіяв лиха потягу.

Локомотив уповільнив ходу і зупинився в тому місці, де ріг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнішу з мертвих машин вдається далеко не відразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, діяла напрочуд стрімко. Один чоловік, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидці) такої дрібниці, як зловісні чорні рукавички, виринув немов з-під землі біля краю залізничного полотна і замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самі по собі такі дії навряд чи змогли б зупинити потяг навіть на малій ході. Але при цьому чоловік зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсім дике та нелюдське. Волання це було з тих звуків, які ледь виразні, навіть якщо вони чутні цілком чітко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»

Однак машиніст присягається, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навіть якщо б почув не слово, а лише зловісний, неповторний голос, який його викрикнув.

Тільки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньої трагедії. Чоловік у чорному, що з’явився на краю зеленого узбіччя, був лакей сера Аарона Армстронґа, похмурий чоловік на ім’я Маґнус. Баронет із властивою йому безтурботністю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер ніхто не був схильний над ними сміятися.

Коли кілька цікавих спустилися з насипу і пройшли за почорнілу від сажі огорожу, вони побачили тіло старигана в жовтому домашньому халаті з яскраво-червоною підкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, імовірно, під час боротьби. Були помічені й плями крові, правда, вельми нечисленні. Але труп був перекручений або, точніше, скорчений і лежав у позі, яку немислимо прийняти живій істоті. Це й був сер Аарон Армстронґ. Через кілька хвилин прибіг довготелесий світлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирів впізнав особистого секретаря покійного, Патрика Ройса, колись добре відомого в богемних колах, який навіть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи свої почуття невизначеним, але однак переконливим чином, він став вторити сумному голосінню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Еліс Армстронґ, донька покійника, котра бігла непевними кроками і махала рукою в бік саду, машиніст вирішив, що довше зволікати не можна. Він дав свисток, і потяг, пихкаючи, рушив до найближчої станції за допомогою.

Так сталося, що патера Брауна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був ірландець. Він належав до числа тих легковажних католиків, котрі ніколи не згадують про свою релігію, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один із офіційних детективів не був би приятелем і невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо і при цьому не наслухатися незліченних оповідок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прізвище було Мертон) вів маленького священика через поля до лінії залізниці, бесіда їхня була набагато довірливішою, ніж можна було б очікувати від двох зовсім незнайомих людей.

– Наскільки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натяків, – розібратися в цій справі просто немислимо. Тут зовсім нема кого підозрювати. Маґнус – пихатий старий дурень, але він занадто дурний, аби скоїти вбивство. Ройс ось уже багато років був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумніву, безмежно любила свого батька. І, крім іншого, все це – суцільна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронґа? У кого піднялася б рука пролити кров невинної людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.

– Так, в обійсті його справді панували веселощі, – погодився патер Браун. – Веселощі ці не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаєте, чи збережуться вони тепер, після його смерті?

Мертон легко сіпнувся і глянув на співрозмовника з жвавою цікавістю.

– Після його смерті? – перепитав він.

– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив він своїми веселощами інших? Скажіть відверто, чи є в маєтку ще хоча б один веселий чоловік, крім нього?

У мізках Мертона немов відчинилося віконце, через яке проник дивний відблиск подиву, який ніби прояснив те, що було відомо спочатку. Адже він часто заходив до Армстронґа у справах, які старий філантроп провадив із поліцією, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнітюча. У кімнатах із високими стелями холодно, обстановка вирізнялася поганим смаком і провінційністю. В коридорах, де шугав протяг, горіли слабкі електролампочки, що світили не яскравіше за місяць. І хоча рум’яна фізія старого, обрамлена сріблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кімнату і кожен закуток, вона не залишала по собі ні краплі тепла. Певна річ, це відчуття могильного холоду до певної міри породжувалося життєрадісністю та кипучістю власника оселі, йому не потрібні печі чи лампи, сказав би він, бо його зігріває власне тепло. Але коли Мертон згадав про інших мешканців будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тінями їхнього господаря. Похмурий лакей із його жахливими чорними рукавичками цілком міг би привидітися в нічному жахітті, Ройс, особистий секретар, здоровань у твідових штанях, нагадував бугая, носив коротко підстрижену борідку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звісно, він був приємний, але приємність ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловіка був такий вигляд, ніби в житті його спіткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронґа, то важко повірити, що вона і справді йому нащадок. Обличчя у неї бліде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченості, але в її зовнішності відчувається щось, що робить її схожою на осу. Іноді Мертон гадав, що вона, ймовірно, дуже лякається гуркоту потягів, що проїздять повз.

– Бачите, – зауважив патер Браун, непомітно підморгуючи, – я аж ніяк не впевнений, що веселість Армстронґа справляла велике задоволення його ближнім. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого гарного дідугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.^[3] Якби я вбив людину, – додав він, – то вже неодмінно якогось оптиміста, маю запевнити.

– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаєте, що людям не до душі весела вдача?

– Людям до душі, коли навколо них часто сміються, – пояснив священик, – але сумніваюся, що їм до душі, коли хтось завжди регоче. Безрадісні веселощі дуже нав’язливі.

На цьому розмова обірвалася, і якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вітром, трав’янистим насипом, а коли дісталися до довгої тіні від будинку Армстронґа, патер Браун раптом сказав із таким виглядом, ніби хотів відкинути тривожну думку, а не висловити її всерйоз:

– Природно, що в пристрасті до алкоголю як такій немає ні хорошого, ні поганого. Але іноді мені мимоволі спадає на гадку, що людям на кшталт Армстронґа часом потрібен келих вина, щоб стати трохи сумнішим.

Начальник Мертона по службі, сивочолий нишпорка з неабиякими здібностями, стояв на трав’янистому схилі, чекаючи на слідчого, і балакав із Патриком Ройсом, чиї могутні плечі та скуйовджена борода височіли над його довбешкою. Це було тим більш помітне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити міцну спину і, коли вирушав у церковних чи домашніх справах, рухався вайлувато і неквапливо, немов віл, запряжений у прогулянковий екіпаж.

Побачивши священика, Ройс із невластивою йому привітністю підняв голову і відвів його на кілька кроків убік. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливості, але по-хлоп’ячому нетерпляче.

– Ну як, пане Ґілдер, чи далеко ви просунулися в розкритті цієї таємниці?

– Ніякої таємниці тут немає, – відгукнувся Ґілдер, сонно мружачись на граків, які сиділи поблизу.

– Ну, мені, принаймні, здається, що таємниця все ж є, – заперечив Мертон із усмішкою.

– Справа зовсім проста, мій хлопчику, – зронив старший слідчий, погладжуючи сиву гостру борідку. – Через три хвилини після того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся історія стала ясна, як божий день. Ви знаєте одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?

– Звісно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спині побігли.

– Отже, – промовив Ґілдер, – коли потяг зник із поля зору, цей чоловік також зник. От уже справді злочинець із холодним серцем! Утік тим потягом, який мав викликати поліцію, правда спритно?

– Отже, ви абсолютно впевнені, – зауважив молодший детектив, – що він справді вбив свого господаря?

– Атож, синку, абсолютно впевнений, – відповів Ґілдер сухо, – вже хоча б з тієї дріб’язкової причини, що він прихопив двадцять тисяч фунтів готівкою з письмового столу господаря. Ні, тепер єдині труднощі, якщо тільки це взагалі можна так сказати, полягають у тому, щоб з’ясувати, як саме він його вбив. Схоже, що череп проламали якимось важким предметом, але поблизу важких предметів не виявлено, а забрати зброю з собою було б для вбивці обтяжливо, хіба що вона дуже маленька і тому не привернула уваги.

– Можливо, вона, навпаки, дуже велика і тому не привернула уваги, – сказав маленький священик із дивним, уривчастим сміхом.

Почувши таке безглуздя, Ґілдер обернувся і суворо попросив патера Брауна пояснити свої слова.

– Я сам знаю, що виразився необачно, – сказав священик збентежено. – Виходить як у казці. Але бідолаху Армстронґа вбили ломакою, яка до снаги лише велетню, великою зеленою довбнею, дуже великою і тому непомітною, її зазвичай називають землею. Він розбився на смерть ось об цей зелений насип, на якому ми зараз стоїмо.

– Про що це ви торочите? – жваво спитав детектив.

Патер Браун звернув кругле, як місяць, обличчя до фасаду будинку та подивився вгору, короткозоро мружачи очі. Простеживши за його поглядом, всі побачили на самій горі цієї глухої частини будинку, на горищі, розчинене навстіж вікно.

– Хіба ви не бачите, – сказав він, вказуючи на вікно пальцем з якоюсь дитячою незручністю, – що він упав он звідтіля?

Ґілдер, насупившись, глипнув на вікно і сказав:

– Авжеж, це цілком імовірно. Але я все ж не збагну, звідки у вас така впевненість.

Патер Браун широко вирячив сірі очі.

– Ну та як, – сказав він, – на нозі ж у трупа є шматок мотузки. Хіба ви не бачите, що он там із вікна звисає інший шматок?

На такій висоті всі предмети здавалися крихітними порошинками або волосками, але проникливий старий слідчий був задоволений таким поясненням.

– Маєте рацію, сер, – сказав він священику. – Одне очко на вашу користь.

Тільки-но він устиг вимовити ці слова, як екстрений потяг, що складався з єдиного вагона, здолав закрут ліворуч від них, зупинився і звідти висипав цілий загін правоохоронців, серед котрих виднілася відразлива пика Маґнуса, лакея-втікача.

– Отакої! Його вже заарештували! – скрикнув Ґілдер і кинувся вперед із несподіваною жвавістю.

– А гроші при ньому були? – гукнув він першому ж поліціянту.

Той глянув йому в обличчя дещо дивним поглядом і відповів:

– Ні, – але помовчавши додав: – Принаймні тут їх немає.

– Хто з вас інспектор, скажіть на милість? – поцікавився тим часом Маґнус.

Тільки-но він озвався, як усі второпали, чому його голос зупинив потяг. Зовні це був похмурий чоловік, з прилизаним чорним волоссям, безбарвним обличчям, розкосими, як у жителів Сходу, очима і тонкогубим ротом. Його походження і справжнє ім’я навряд чи були відомі з часів, як сер Аарон «врятував» його від роботи офіціанта в лондонському ресторані, а також (як стверджував дехто) і від інших, гірших проблем. Але голос у нього був настільки ж вражаючий, наскільки безпристрасним обличчя. Чи то через ретельність, з якою він вимовляв слова чужої мови, чи то з люб’язності до господаря (котрий був трохи глухий) мова Маґнуса вирізнялася різкістю і пронизливістю, і коли він забалакав, оточуючі мало не підскочили на місці.

– Я так і знав, що це трапиться, – сказав він привселюдно, зухвало та незворушно. – Мій покійний господар зловтішався, що я ношу чорний одяг, але я завжди казав, що зате мені не треба буде одягати траур, коли настане час йти на його похорон.

Він зробив швидкий, виразний рух руками в чорних рукавичках.

– Сержанте, – сказав зі злістю інспектор Ґілдер, втупившись у чорні рукавички. – Чому цей негідник досі без наручників? Адже відразу видно, що перед нами небезпечний злочинець.

– Даруйте, сер, – сказав сержант, на обличчі якого застигло здивування. – Я не впевнений, що ми маємо на це право.

– Що ви маєте на увазі? – різко уточнив інспектор. – Хіба ви його не заарештували?

Тонкогубий рот торкнула ледь помітна презирлива посмішка, і тут, немов вторячи цьому глузуванню, пролунав свисток відповідного потяга.

– Ми заарештували його, – сказав сержант серйозно, – в ту саму мить, коли він виходив із поліційної дільниці в Гайґейті, передавши всі гроші свого господаря в руки інспектора Робінсона.

Ґілдер зиркнув на лакея з глибоким подивом.

– І заради чого ви все це зробили? – поцікавився він у Маґнуса.

– Ну, звісно ж, щоб гроші не потрапили в руки злочинця, а були цілими та неторканими, – відказав той із незворушним спокоєм.

– Без сумніву, – сказав Ґілдер, – гроші сера Аарона були б цілими та неторканими, якщо б ви передали їх його родині.

Останні слова потонули в гуркоті коліс, і потяг, брязкаючи і здригаючись, промчав повз, але цей пекельний гамір, що раз по раз лунав біля злощасного будинку, перекрив голос Маґнуса, чиї слова прозвучали виразно та гулко, як удари дзвону.

– У мене немає підстав довіряти родині сера Аарона.

Всі присутні заклякли на місці, відчувши, що хтось, безгучно, як примара, з’явився поруч, і Мертон анітрохи не здивувався, коли підняв голову і побачив поверх плеча патера Брауна бліде обличчя доньки Армстронґа. Вона була ще молода і гарненька, вся світилася чистотою, але її каштанове волосся помітно зблякло та потьмяніло, а де-не-де в ньому навіть просвічувала вікова сивина.

– Будьте обережнішими, коли патякаєте, – сердито сказав Ройс, – ви налякали панну Армстронґ.

– Сподіваюся, що налякав, – відгукнувся Маґнус своїм гучним голосом.

Поки дівчина здивовано споглядала на нього, а всі решта дивувалися, кожен на свій лад, він правив далі:

– Я якось уже звик до того, що панна Армстронґ частенько лякається. Ось уже багато років у мене на очах її час від часу теліпає. Одні кажуть, ніби вона тремтить від холоду, інші стверджують, що це зі страху, але я знаю, що тремтіла вона від ненависті та ницої злості – тих демонів, які сьогодні вранці нарешті вже перемогли. Якби не я, то її слід би вже давно захолов, накивала б п’ятами зі своїм коханцем і з усіма грішми. З того часу, як мій покійний господар не дозволив їй вийти за цього огидного пияка…

– Годі, – сказав Ґілдер суворо. – Всі ці ваші вигадки або якісь підозри про родинні справи нас не цікавлять. І якщо у вас немає якихось конкретних речових доказів, то голослівні твердження…

– Ох! Та надам я вам речові докази, – зупинив його Маґнус різким голосом. – Прошу, інспекторе, запросіть мене в суд, і я скористаюся нагодою сказати правду. А правда така: через секунду після того, як закривавленого дідуся викинули у вікно, я кинувся на горище і побачив там його доньку, вона лежала непритомна на підлозі, і в руці у неї був стилет, червоний від крові. Дозвольте мені заодно передати владі ось цю штукенцію.

2. Генвелл – психіатрична клініка в передмісті Лондона.

3. «І не введи нас у спокусу» («Господня молитва»).