Деміан. Кнульп

– Приніс? – запитав він холодно.

Я витягнув із кишені стиснутий п’ястук і витрусив гроші в його грубу долоню. Він полічив їх раніше, ніж дзенькнув останній п’ятак.

– Тут шістдесят п’ять пфенігів, – проказав він зневажливо.

– Так, – промовив я боязко. – Це все, що у мене є, це занадто мало, я знаю. Але у мене більше немає…

– Я гадав, ти маєш кебету, – докорив він мені, цвиркнувши слиною. – Між людьми честі усе робиться за правилами. Я не хочу відбирати в тебе більше, аніж мені належить, – ти це знаєш. Отже – забирай свої мідяки! Той, інший, – ти знаєш, хто – не стане зі мною торгуватися. Він заплатить.

– Але ж у мене більше немає! То були єдині мої заощадження.

– Це твій клопіт. Але я не хочу здаватись здирником. Отже, ти винен мені ще одну марку і тридцять п’ять пфенігів. Коли я їх матиму?

– О, клянуся, ти їх отримаєш, Кромере! Зараз я не знаю… Може, скоро у мене буде більше – завтра чи післязавтра… Ти ж розумієш, я не можу про це розповісти батькові…

– Мене це не турбує. Але я не з тих, хто хоче тобі накапостити. Хоча я міг би отримати ці гроші ще до дванадцятої години. Розумієш? Ти чепурно вбраний, і твій обід смачніший, ніж мій. Але я згоден ще трохи почекати. Післязавтра я свисну тобі після дванадцятої – ти маєш усе владнати. Ти чув, як я свищу?

Він свиснув, щоб я добре запам’ятав. Я часто чув цей посвист.

– Атож, я його добре знаю…

І він пішов, немовби не мав до мене жодного стосунку. Між нами існувала тільки угода, і більше нічого.

Ще й сьогодні, здається мені, отой посвист міг би злякати мене, якби я несподівано почув його. Відтепер він вчувався мені скрізь, я чув його завжди і невпинно. Не було такого місця, такої гри, такої роботи, такої думки, куди б не долинав цей посвист, від якого я залежав, який став тепер моєю долею. У м’які, теплі, яскраві осінні дні я часто бував у нашому садку, який я дуже любив, і якийсь дивний порух змушував мене повертатися до дитячих ігор минулого. Але я тепер лише удавав хлопчика, який був молодший за мене, був ще ґречний і вільний, непогрішний і захищений. Та в ці ігри завжди, як цього можна було сподіватися, і все ж жахливо несподівано, звідкілясь уривався кромерівський посвист – обриваючи нитку спогадів, руйнуючи фантазії. Я змушений був слідувати за своїм мучителем у ганебні й мерзенні місця, мав звітувати перед ним і вислуховувати його нагадування про гроші. Все це тяглося, напевно, кілька тижнів, але мені вони здавалися роками, вічністю. У мене рідко водилися гроші – п’ятак чи десять пфенігів, украдені з кухонного столу, коли Ліна залишала там свій ярмарковий кошик. Кромер щоразу лаяв мене і змірював зневагою: це я хотів обдурити його і зазіхав на його законне право, це я обкрадав його, це я робив його упослідженим! Тепер лихо підступало до мого серця так близько – я ніколи не відчував більшої безнадії, більшої залежності!

Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати?

Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.

Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.

Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.

Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.

Розділ другий
Каїн

Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.

У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче – у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан^[3].

Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Коли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля,^[4] я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки – я відчував якийсь спротив щодо нього – він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, – дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак – із приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.

По дорозі зі школи додому я помітив, що він ішов позаду. Коли інші школярі розійшлися, він наздогнав мене і привітався. Його вітання, хоч він і дотримувався при цьому звичного школярського тону, було якимсь дорослим і ввічливим.

– Пройдемося трохи? – запитав він привітно.

Моє обличчя посвітліло, я зрадів і ствердно кивнув головою, пояснивши йому, де моє помешкання.

– Ага, он там? – промовив він посміхнувшись. – Я знаю цей будинок. У вас над входом висить така штуковина – мене вона дуже зацікавила.

Я відразу не збагнув, що він мав на увазі, виходить, що він знає наш будинок краще, ніж я сам. Справді, кам’яне склепіння над вхідними дверима зображало якийсь герб, але за багато років воно стерлося, його не раз зафарбовували (до нас і до нашої родини, наскільки мені відомо, той герб не мав жодного стосунку).

– Я нічого про це не знаю… – проказав я несміливо. – Отой птах чи щось подібне, напевно, дуже давній. Будинок, казали, належав якомусь монастиреві.

– Цілком можливо, – кивнув він. – Роздивися гарненько як-небудь це зображення. Такі речі часто бувають дуже цікаві. Я гадаю, що це яструб^[5].

Ми йшли далі, я був геть збентежений. Деміан несподівано засміявся, немовби пригадавши щось веселе.

– Я побував на вашому уроці, – промовив він жваво. – Ця історія про Каїна з його печаттю… Вона тобі сподобалася?

Ні, мені рідко подобалося щось із того, що нам доводилося вивчати. Але я не наважився про це заявити, у мене було таке відчуття, ніби зі мною розмовляє дорослий. Отож я сказав, що ця історія мені подобається.

Деміан поплескав мене по плечу.

– Не треба прикидатися, хлопче. Але історія ця справді цікава, набагато цікавіша, ніж може здатися, із тих, що їх вивчають у школі. Адже вчитель розповідав про неї дуже скупо, тільки щось про Бога, про гріх і таке інше. Але я гадаю… – він затнувся і посміхнувшись запитав: – А тобі загалом це цікаво?

– Так от, я гадаю, – продовжував він після моєї ствердної відповіді, – цю історію про Каїна можна тлумачити й цілковито інакше. Більшість речей, яких нас навчають, звісно, цілком правдиві і правильні, але на все можна подивитися зовсім інакше, ніж нам розказують, і тоді вони раптом набувають значно глибшого змісту. Ось цим Каїном, наприклад, і печаттю на його чолі не можна ж бути цілковито задоволеним у тому вигляді, в якому нам його подають. Ти так не гадаєш? Те, що він, посварившись, убив свого брата, звичайно, могло трапитися. І що потім йому стало страшно, і він визнав свою провину, таке теж можливе. Але те, що за своє боягузтво він ще й отримує відзнаку, яка, по суті, захищає його і наганяє страх на всіх інших, – це доволі дивно.

– Справді… – сказав я зацікавлено – це починало мене захоплювати. – Але як же інакше тлумачити цю історію?

Він поплескав мене по плечу.

– Дуже просто! Те, що мало місце і з чого почалася ця історія. Жив собі якийсь чоловік, і на обличчі в нього було щось таке, що відлякувало інших людей, то була справдешня відзнака. Вони не наважувалися торкатися його, він відлякував їх, як і його діти. Але, можливо, і навіть напевно, це не була якась «печать» на чолі, як ото поштовий штемпель, – такі грубі жарти в житті рідко трапляються. Швидше всього, це було щось трохи відразливе, дещо таке, до чого люди не звикли, – а може, то був розум і відвага в його погляді? Цей чоловік, можливо, володів силою – і його боялися. Отака на ньому лежала «печать». Пояснювати це можна як завгодно. А люди хочуть завжди чогось зручного, що підтверджує їхню правоту. Дітей Каїна боялися, на них теж лежала «печать». Ось і вгледіли в «печаті» не те, чим вона була насправді, не винагороду, а її протилежність. Кажуть, що чоловіки з такою печаттю зазвичай відлякують, а вони такими й були. Мужні, та ще й з характером – такі завжди дуже незручні для оточення. Існування роду безстрашних і загрозливих було дуже незручним, і ось до цього роду приклеїли прізвисько й вигадку, щоб помститися йому, щоб якось винагородити себе за всі страхи, яких довелося зазнати. Ти це розумієш?

– Так… тобто… виходить, що Каїн аж ніяк не був таким поганим? І, отже, вся ця історія у Біблії – по суті, неправдива?

– І так, і ні. Давні-предавні історії зазвичай правдиві, але вони не завжди правдиво записані, і пояснюють їх не зовсім так, як треба було б. Одне слово, я гадаю, що Каїн був чудовим хлопцем, і тільки тому, що його боялися, до нього приліпили цю історію, яка була просто вигадкою, чимось таким, про що люди базікають. А обернулася щирою правдою тому, що Каїн і його діти й насправді носили на собі своєрідну «печать» і були не такими, як усі.

Я був неабияк здивований.

– Тобто ти гадаєш, що ця історія стосовно вбивства… неправда? – запитав я схвильовано.

– О ні! Це, напевно, правда. Сильний убив слабкого. От чи то був насправді його брат – тут можна сумніватися. Але це не важливо, зрештою, всі люди – браття. Отже, сильний убив слабшого. Можливо, це був геройський вчинок, а може, й ні. У будь-якому разі, решта слабких людей перебували тепер у страху, вони всіляко нарікали, і якщо їх запитували: «Чому ж ви просто не вб’єте його?», вони не говорили: «Бо ми боягузи», а пояснювали: «Цього робити не можна. На ньому лежить “печать”. Бог його позначив!» Десь так виник цей обман. Однак я, мабуть, затримав тебе. Бувай!

Він повернув на Стару вулицю і залишив мене самого. Я був геть приголомшений. Як тільки він пішов, усе, про що він розповідав, здалося мені абсолютно неймовірним… Каїн – благородна людина? Авель – боягуз? Каїнова печать – винагорода? Це було безглуздо, це виглядало блюзнірством. А що ж тоді милосердний Бог? Хіба він не прийняв жертву Авеля, хіба Авель не був йому любий? Ні, дурниці! І я вирішив, що Деміан кепкував з мене, морочив мені голову. Так, він був збіса розумний й оповідати умів, але таке… Ні!..

Хоч як би там було, я ще ніколи так багато не роздумував ні про біблійну, ні про якусь іншу історію. Дотепер я так цілковито й не зміг забути про Франца Кромера, а тут упродовж усього вечора я не згадав про нього ні разу. Вдома я ще раз прочитав історію про Каїна, як про неї розказано в Біблії. Вона була коротка й зрозуміла, і шукати тут якийсь особливий, потаємний смисл було нісенітницею. Це будь-який убивця може оголосити себе улюбленцем Бога! Ні, це було абсурдно. Приємною була тільки манера, з якою Деміан умів викладати ці речі легко й привабливо, мовби само собою зрозуміло, та ще й з такими щирими очима!

Щось, однак, було негаразд у мені самому, точніше, якийсь безлад. Раніше я жив у світлому й чистому світі, таким собі Авелем, а тепер я глибоко застряг в «іншому» світі, так низько впав. І все ж виходить, я вже не так дуже й винен у цьому? Як же це так? І тут у моїй голові промайнув спогад, від якого в мене аж дух перехопило. Того злощасного вечора, коли почалися мої теперішні знегоди, тоді-то й сталося це у мене з батьком – я несподівано на мить немовби побачив його наскрізь, зневаживши його самого і його світлий світ! Так, тоді я сам був Каїном і ніс на собі «печать», уявивши собі, що ця печать – не ганьба, а винагорода, і що мій ганебний вчинок і моє злощастя «підносять» мене над батьком, над усіма добрими і благочестивими людьми.

Не в такій, як оце зараз, формі збагнув я це тоді, але воно містило в собі всю суть, то був лише спалах незвичайних відчуттів, які завдали мені болю, але все ж наповнили мене пихою.

Я почав замислюватися над почутим. Дивовижно розповідав Деміан про безстрашних і боягузів! Як незвично витлумачив він «печать» на чолі Каїна! Як чудово сяяли його очі, його проникливий погляд дорослого! І в моїй голові неясно промайнуло: а чи не є він сам, цей Деміан, відлунням Каїна? Чому він захищає його, якщо не вважає себе подібним до нього? Звідки така сила в його погляді? Чому він так глузливо висловлюється про «інших», про боязких, якщо вони, по суті, благочестиві і любі Богу?

Такі думки тоді не привели мене ні до чого. Просто у криницю було кинуто камінь, а тією криницею була моя молода душа. І довго, дуже довго ця історія з Каїном, убивством і печаттю залишалася тим витоком, звідки зароджувалися всі мої спроби пізнання, сумніви і критика.

Я помітив, що й інших учнів Деміан теж дуже захоплював. Про історію з Каїном я нікому не розповідав, але, схоже, він викликав постійний інтерес і в інших учнів. У всякому разі, про «новенького» ходило чимало різних чуток. Якби я тільки їх усі пам’ятав, то кожну треба було б розтлумачувати, кожна пролила б якесь світло на нього. Приміром, казали, буцімто мати Деміана дуже багата. Також подейкували, що вона ніколи не ходить до церкви, і син її теж. Вони, здається, євреї, запевняв хтось (хоча цілком могли бути й прихованими магометанами). Ще розповідали всілякі байки про фізичну силу Макса Деміана. Незаперечним було те, що він страшенно принизив найсильнішого свого однокласника, який викликав його на двобій, а коли Макс відмовився, то назвав його боягузом. Ті, хто були там присутні, розповідали, що Деміан при цьому схопив його за комір і так міцно стиснув, що хлопчина аж зблід, а тоді непомітно зник і ще кілька днів не міг ворухнути рукою. Одного дня навіть промайнула чутка, буцімто він помер. Певний час розповідали всілякі речі, всьому вірили, все хвилювало і вражало. На якийсь час цього виявилося достатньо, однак невдовзі серед нас, учнів, стали поширюватися нові чутки, в яких ішлося вже про те, що Деміан «плутається з дівчатами» і що «він усе знає».

Тим часом моя історія з Францом Кромером розвивалася своїм невідворотним штибом. Я не міг відв’язатися від нього, бо навіть якщо він і залишав мене в спокої на якийсь день-два, я так само залежав від нього. У моїх снах він жив, мовби зловісна тінь, і та уявна шкода, якої він заподіював мені, з’являлася в моїй уяві, в моїх снах, у яких я ставав цілковитим його рабом. У цих снах (а я завжди був великим мрійником) усе було яскравіше, ніж у реальності, я марнував сили і життя на такі-от тіні. Серед усього іншого мені часто снилося, що Кромер катував мене, плював на мене, здавлював мене коліньми і, що іще гірше, спокушав мене на тяжкі злочини – вірніше, не спокушав, а просто силоміць змушував мене їх скоювати. У найжахливішому з цих снів, від якого я прокинувся, мов навіжений, я підняв руку на батька! Кромер буцімто нагострив ножа і дав його мені в руки. Ми причаїлися за деревом якоїсь алеї, чекаючи на когось, кого саме – я не знав. Але коли той «хтось» з’явився, Кромер, стиснувши мою руку, підштовхнув, щоб саме цю людину я заколов. То був, як з’ясувалося, мій батько! І тут я прокинувся.

За цими переживаннями я, щоправда, ще міркував про Каїна й Авеля, але вже менше про Деміана. Коли ми згодом знову стали ближчими, то це відбувалося дивовижним чином – теж уві сні. А було так: мені наснилися тортури і знущання, яких я зазнавав, але замість Кромера цього разу мене душив коліном Деміан. І то було цілком щось нове і справило на мене дивне враження: все, що я зазнавав від Кромера, оті муки й спротив – від Деміана я сприймав охоче, з відчуттям блаженства, але й страху. Цей сон я бачив двічі, потім на його місце знову прийшов Кромер.

Що я відчував у цих снах, а що в реальності – я вже давно не міг чітко розмежувати. Однак принаймні мій ганебний зв’язок із Кромером тривав, він не припинився й тоді, коли я врешті-решт виплатив йому заборговану суму, здійснивши низку дрібних крадіжок. Тепер він знав про ці крадіжки, бо завжди запитував мене: звідки я взяв гроші, і тримав мене в руках ще цупкіше, ніж спочатку. Він часто погрожував, що розповість про все моєму батькові, і тоді страх мій ставав іще сильнішим. Чому я з самого початку сам цього не зробив? І хоча я був дуже нещасним, я не в усьому розкаювався, принаймні не завжди, і часом у мене було таке відчуття, що все так і має бути. Наді мною висів фатум, і боротися з цим було марною справою.

Ймовірно, мої батьки теж потерпали від усього цього. Мною оволодів якийсь чужий дух, я вже не вписувався в нашу спільноту, яка була такою згуртованою і за якою мене часто охоплювала якась божевільна туга, немов за втраченим раєм. Зі мною поводилися (зокрема мати) радше як із хворим. Але як воно було насправді – найкраще я міг судити з поведінки обох сестер. З цієї поведінки, яка була дуже обережною і все ж безмежно мене засмучувала, чітко випливало, що я був таким собі одержимим, якого треба радше жаліти, ніж лаяти, але в якого все-таки вселилося якесь зло. Я відчував, що за мене моляться вже інакше, ніж зазвичай, і відчував марність цих молитов. Я часто відчував пекуче бажання полегшення, потребу в щирій сповіді, і водночас передчував, що ні батькові, ні матері розповісти й по-справжньому все пояснити я не зможу. Я знав, що це буде сприйнято доброзичливо, що мене будуть пильно оберігати, навіть жаліти, але цілковито не зрозуміють і на все це подивляться, мов на якусь хибну витівку, тоді як це – фатум.

Я знаю, хтось не повірить, що дитина у свої неповні одинадцять років здатна на такі відчуття. Не таким слухачам я розповідаю свою історію. Я розповідаю її тим, хто розуміє людей глибше. Дорослий навчився перетворювати частину своїх почуттів на думки і, зауваживши відсутність цих думок у дитини, часом вважає, що ніяких подібних переживань у неї просто не існує. Однак у моєму дорослому житті рідко траплялися такі глибокі переживання і страждання, як у дитинстві.

Одного разу, коли надворі дощило, мій мучитель звелів мені з’явитися на Фортечну площу. І от я стояв і чекав, розгрібаючи ногами мокре листя каштанів, яке все ще спадало з чорних промоклих дерев. Грошей я не мав, але взяв із собою два шматки пирога, аби хоч що-небудь віддати Кромеру. Я давно звик до того, що маю стояти десь у кутку і чекати його – іноді дуже довго, і сприймав це так, як людина сприймає щось невідворотне.

Нарешті Кромер прийшов. Сьогодні він довго не затримався. Тицьнув мене раз-другий під ребра, посміхнувся, узяв запропоновані шматки пирога, навіть дав мені мокру цигарку (од якої я відмовився) і був привітнішим, ніж зазвичай.

– Ага, – сказав він мимохідь, – ледве не забув… Наступного разу прихопи з собою свою сестру, оту старшу. Як її звати?

Я не зрозумів нічого, тільки здивовано витріщився на нього.

– Ти що, не петраєш, чи що? Ти маєш привести з собою сестру.

– Що ти, Кромере! Я не зможу цього зробити, та й вона не захоче.

Я подумав, що це знову якась каверза, якийсь вибрик. Він часто так робив: спочатку вимагав чогось неможливого, наганяв на мене страху, принижував, а тоді починав торгуватися. Я відкуповувався від нього грішми чи іще чимось.

Але цього разу він навіть не розізлився на мою відмову.

– Ну, отже, малий, – проказав він мимохідь, – подумай про це. Я хотів би познайомитися з твоєю сестрою. Коли якась нагода трапиться. Ти просто візьмеш її з собою на прогулянку, а я потім приєднаюся. Завтра я тобі свисну, і ми обмізкуємо це як слід.

Коли він пішов, я похолов: мені раптом став зрозумілим сенс його домагань. Я був іще зовсім зеленцем, але з чуток знав, що коли хлопчаки й дівчатка стають старшими, вони іноді проробляють одне з одним щось таке таємниче, якісь негідні і заборонені речі. І ось я, виходить, повинен… Мене раптом пройняло: але це жахливо! Я відразу вирішив: не робитиму цього нізащо.

Що тоді буде і як помститься мені Кромер – про це я навіть і думати не наважувався. Починалися нові мої тортури, попередніх, виявляється, було недостатньо…

Невтішно брів я через порожню площу, засунувши руки в кишені. Нові муки, нове рабство…

Тут мене гукнув чийсь бадьорий низький голос. Я злякався і хотів дременути. Але чиясь рука м’яко лягла мені на плече. Виявилося, це був Макс Деміан.

Я не став опиратися.

– Це ти? – промовив я розгублено. – Ти мене налякав…

Він подивився на мене, і його погляд був поглядом цілком дорослої, проникливої людини, яка усвідомлює свою перевагу. Ми вже давно не спілкувалися.

– Мені шкода, – промовив він ввічливо і водночас рішуче. – Але послухай: не треба так сахатися.

– Ну, з ким не буває…

– Воно-то так. Але коли ти тремтиш перед кимось, хто тобі не заподіяв нічого поганого, він замислиться про це, його це здивує і збудить цікавість. Він так поміркує: надто вже хлопець полохливий. Так буває тільки тоді, коли хтось чогось дуже боїться. Боягузи завжди полохливі; але боягузом тебе начебто не назвеш, правда? Хоча героєм тебе теж не назвеш. Очевидно, є речі, яких ти боїшся. А боятися не потрібно, нікого не потрібно боятися. Адже мене ти не боїшся?

– О ні, анітрохи.

– Ось бачиш. Але є люди, яких ти боїшся?

– Не знаю… Облиш про це, чого ти мене розпитуєш?

Він продовжував іти поруч, і я відчував збоку його пильний погляд. Я пришвидшив ходу, збираючись чкурнути.

– Припустімо, – почав він, – що я хочу тобі добра. У будь-якому разі боятися мене тобі не варто. Я хочу провести з тобою один дослід, це весело і, можливо, навчить тебе дечого дуже корисного. Так от, слухай. Я практикую іноді вправи, які називаються читанням думок. У цьому немає ніякого чаклунства, але якщо не знати, як це здійснити, то воно виглядає дуже незвично. Людей цим можна неабияк здивувати… Ми якось спробуємо це проробити. Так от, я прихильно ставлюся до тебе і хочу довідатися, що в тебе на душі. Перший крок щодо цього я вже зробив. Я мимохідь налякав тебе – отже, ти полохливий. Виходить, що є такі речі або люди, яких ти боїшся. Звідки це йде? Не треба нікого боятися. Коли ти когось боїшся – це відбувається тому, що ти дозволив, аби той «хтось» мав над тобою владу. Ти, приміром, вчинив щось негоже, а інший про це знає і цим користується. Зрозумів? Адже це так?

Я безпорадно поглянув йому в обличчя – воно було серйозним і розумним, як завжди, і щирим теж, але без будь-якої сентиментальності. Була в ньому справедливість, чи щось на кшталт цього. Я не розумів, що зі мною відбувається; він стояв переді мною, мов якийсь чарівник.

– Ти зрозумів? – запитав він іще раз.

Я лиш кивнув, бо не міг промовити й слова.

– Я ж тобі сказав, це здається дивним – як це – читати чиїсь думки? Але все робиться найприродніше. Я міг би, приміром, досить точно сказати тобі, що ти подумав про мене, коли я якось розповів тобі історію Каїна й Авеля. Ну, це загалом інше. Цілковито припускаю, що ти міг бачити мене уві сні. Проте облишмо це. Ти – розумний хлопець, а більшість такі дурні. Мені приємно розмовляти з хлопцем, який викликає в мене довіру. Ти ж не заперечуєш?

– О ні. Я тільки не зовсім розумію…

– Продовжимо, однак, наш цікавий дослід. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Він когось боїться… Його з цим «іншим» пов’язує, ймовірно, якась таємниця, що його дуже непокоїть… Десь воно так?

Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?

Деміан міцно ляснув мене по плечу.

– Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?

Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди – їй не хотілося виходити на світ Божий.

– Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…

Він засміявся.

– Ану ж бо кажи! Як його звати?

Я прошепотів:

– Ти… говориш про Франца Кромера?

Він вдоволено кивнув.

– Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?

– О, так… – зітхнув я. – Він мерзенний, він – диявол! Але заради Бога – він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?

– Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?

– Так.

– А в якому класі?

– У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!

– Заспокойся – тобі нічого не буде. Невже ти не хочеш розповісти мені про цього Кромера трохи більше?

– Я не можу! Облиш це!

Він помовчав.

– А шкода… – сказав він перегодом. – Ми могли би продовжити наш цікавий дослід. Та я не хочу завдавати тобі переживань. Але ти маєш усвідомити: твій страх перед ним не є виправданим. Такий страх нас цілковито руйнує, його треба позбутися. Ти повинен звільнитися від нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумієш? Звісно, ти можеш не розповідати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо більше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якісь гроші?

– Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповісти – не можу!

– А якщо я дам тобі ту суму, яку ти йому винен? Я б міг спокійно дати її тобі.

– Ні-ні, не в тім річ! Я прошу тебе: нікому про це не кажи! Ні слова! Ти зробиш мене нещасним!

– Довірся мені, Сінклере. Гаразд, свою таємницю ти відкриєш мені як-небудь згодом…

– Ні, ніколи, ніколи! – вигукнув я запально.

– Як хочеш. Я мав на увазі, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш мені більше. Але добровільно, звісно. Ти ж не думаєш, що я вчиню так само, як той Кромер?

– О, ні… Але ж ти нічого про це не знаєш!

– Авжеж, нічого. Я тільки розмірковую про це. І ніколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш мені повірити. Та й ти ж мені нічого не винен…

Ми мовчали досить довго, і я зрештою заспокоївся. Але обізнаність Деміана загнала мене в глухий кут.

– Тепер я піду додому, – сказав він і щільніше запнув під дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тільки нагадати тобі ще раз: ти повинен відв’язатися від цього типа! Якщо вже ніяк не виходить по-іншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу і схвалення, якби так зробив. Я б тобі допоміг.

Мене охопив жах. Я згадав історію про Каїна. Мені стало моторошно, і я тихо заплакав. Занадто багато страхіть було довкола мене.

– Ну, гаразд, – посміхнувся Макс Деміан. – Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше – тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.

Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!

Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.

Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.

Це було неймовірно! Мій ворог тікає від мене? Схоже, мій диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе від радості.

У ці дні Деміан якось вигулькнув знову. Ми зустрілись біля школи.

– Добридень, – привітався я.

– Доброго ранку, Сінклере. Ну як твої справи? Кромер уже не чіпляється до тебе, як раніше?

– Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумію… Він зовсім зник!

– Ну то й добре. Якщо він раптом з’явиться знову (гадаю, він цього не зробить, але він же нахаба!) – ти йому тільки скажи, хай згадає про Деміана.