Книга пісень

29

 
Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, —
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким —
З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.
Яка ж моя люба хороша — ясна!
Не гине з очей мені постать дивна.
Очиці — фіалки, а устонька — квіти,
Вік будуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав!
 

31

 
Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь — люди радіють, скрізь — бачу втішання.
А я?… я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!
 

35

 
Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.
Як же втратив я її, —
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,
А на очах сліз нема.
 

37

 
Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.
Погляд їх блищить, — дивують:
«Як цвіте все романтично!»
Довгі вуха наставляють:
«Як співає шпак велично!»
Але чорную запону
Почепив я на віконці, —
Бо до мене завітали
Марища при яснім сонці.
То з підземної країни
Встало давнєє кохання,
Сіло й плаче біля мене…
Серце рвуть його ридання!