Остання красуня Півдня

III

– На добраніч, Янсі.

Разом зі своїм проводжатим вона стояла на бруківці перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Містер О’Руркі намагався надати особливого значення своїм словам, розтягуючи голосні її імені. Він, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести їхні стосунки в романтичні, та незрозуміла байдужість Янсі, що була її захистом майже проти всього, зводила його спроби нанівець. Джері О’Рурк – давня історія. Його сім’я мала гроші, проте він працював у брокерській компанії, як і решта представників цього юного покоління. Він продавав акції – акції тоді були популярними; в дні буму справжня нерухомість теж була популярною; потім автомобілі стали чимось «новеньким». Тепер акції – поширена справа серед молоді. Їх продавали ті, хто не знайшов свого призначення.

– Не турбуйся, будь ласка. Далі я дійду сама. – Потім, коли вже заводив авто: – Побачимось.

Через хвилину він завернув із залитої місячним світлом вулички за ріг і зник, та гуркіт мотора ще довго було чутно в тиші ночі, ніби заявляючи, що дюжині втомлених мешканців цього кварталу немає місця в його бурхливих мріях.

Замислившись, Янсі присіла на сходинки ґанку. В неї не було ключа, тож доводилося чекати, коли приїде батько. Через п’ять хвилин на вулиці з’явився родстер і з надзвичайною обережністю зупинився біля великого сусіднього будинку Роджерів. Полегшено зітхнувши, Янсі підвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто відкрилися, й місіс Роджерс разом із незмінним Скоттом Кімберлі безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсі, Скотт Кімберлі повернувся до машини, тільки-но підвів місіс Роджерс до її веранди. Янсі підійшла достатньо близько й побачила, що він сів на місце водія. Коли родстер під’їхав до будинку Боуманів, Янсі помітила, що її батько розлігся на задньому сидінні й безглуздо хитає головою, борючись із сонливістю, що заволодівала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем.

– Привіт, – вигукнула Янсі, підійшовши ближче.

– Янсі, – пробурмотів її батько, невдало симулюючи жваве вітання. Кінчики його губ вигнулися в привабливій насмішці.

– Ваш батько почувається дещо кепсько, тож дозволив мені сісти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тільки-но вийшовши та підійшовши ближче до неї. – Миле авто. Скільки тримається?

Янсі розсміялася, проте не дуже весело.

– Він що, вже паралізований?

– Хто паралізований? – ображено вигукнув голос з авто.

Скотт стояв біля дверцят.

– Допомогти вам вийти, сер?

– Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо відповідав містер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтіть, і я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив мені зіпсоване віскі.

– Схоже, їх було достолиха, – холодно й різко парирувала Янсі.

Містер Боуман навдивовижу легко дістався бруківки; та це був оманливий успіх, бо майже відразу той вирішив спертися на щось, що бачив тільки він, і від падіння його врятувала рука Скотта, яку він швидко підставив. Чоловіки рушили вслід за Янсі: вона була в стані несамовитої люті й збентеження. А раптом цей хлопець вирішить, що такі курйози трапляються щоночі? Янсі відчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночі її батька доносила до ліжка пара дворецьких, вона б навіть пишалася тим, що він може дозволити собі таке марнотратство; та тільки уявіть: їй самій доводиться волочити його до ліжка – на ній лежить тягар тривоги й турботи! І, нарешті, її дратувало те, що тут опинився Скотт Кімберлі – її дратувала його готовність допомогти.

Підійшовши до укладеного цеглинами ґанку, Янсі знайшла ключ у жилеті Тома Боумана й відчинила парадні двері. Через хвилю господаря будинку вмостили в крісло.

– Щиро дякую, – промовив він, на секунду протверезівши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсі, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба.

І Янсі, і Скотт розсміялися над несвідомою холодністю сказаного.

– Тобі час у ліжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввічливістю.

– Подай-но мені гітару, – попросив він, – і я вам щось зіграю.

Він не торкався цього інструмента вже років двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорів. Янсі повернулася до Скотта.

– Зараз із ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину він задрімає, і коли я поведу його у ліжко, він, наче смиренне ягня, слухняно поплентається за мною.

– Гаразд…

Вони разом підійшли до дверей.

– Утомилися? – запитав він.

– Аніскілечки.

– Тоді, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кілька хвилин, допоки ви не переконаєтеся, що з ним справді все гаразд. Місіс Роджерс вручила мені ключ, тож, коли я повернуся пізніше, то не потурбую її.

– Та ні, все чудово, – запротестувала Янсі. – Нічого особливого, він не заподіє якихось незручностей. Він просто випив зайву склянку, та й наше віскі – ви ж розумієте! Таке вже раніше траплялося – торік, – додала вона.

Її слова їй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим.

– Та все ж можна мені залишитися хоч на хвилинку?

Вони сіли поруч на плетену канапу.

– Я розмірковую над тим, щоб залишитися в місті ще на кілька днів, – повідомив він.

– Дивовижно! – її голос знову набув млосного звучання.

– Кузен Піт Роджерс сьогодні почувався недобре, та завтра він зібрався полювати на качок, тож запросив мене.

– Це неймовірно! Мені до смерті хотілося піти на полювання, і батько завжди обіцяв, що візьме мене із собою, та так і не виконав обіцянки.

– Ми збираємося на полювання через три дні, а після того, гадаю, я повернуся й буду тут наступні вихідні…

Раптом він притих, нахилився вперед й прислухався.

– Що там відбувається?

З кімнати, звідки вони тільки-но вийшли, долинали ламані звуки музики – то різкі, то спокійні акорди гітари.

– Це батько! – вигукнула Янсі.

А зараз над звуками почувся голос – захмелілий і нерозбірливий, меланхолійно виспівуючи довгі нотки.

 
Я співаю мелодію міст,
І сиджу на залізничній колії,
Воля – сенс той єдиний, що ніс
Я з в’язниці. Приніс із колонії.
 

– Який жах! – поскаржилася Янсі. – Він розбудить увесь квартал.

Приспів закінчився, знову забриніла гітара, після того прозвучав останній передсмертний хрип струн – і все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропіння. Містер Боуман, задовольнивши свої музичні потреби, нарешті заснув.

– Поїдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсі. – Щось я надто перенервувала.

Скотт спритно підхопився, й вони спустилися до авто.

– Куди поїдемо? – поцікавилася вона.

– Та байдуже.

– Ми можемо під’їхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потім – до річки.

IV

Коли вони звернули на Крест-авеню, перед ними постав новий собор – величезний і незавершений, схожий на білого бульдога, що осів на відгодованих стегнах, нагадуючи одну недобудовану церкву в одному маленькому фламандському містечку. Духи чотирьох, залитих місячним світлом апостолів, зневажливо вдивлялися на них із ніш усе ще присипані білим будівельним матеріалом. Собор ознаменовував Крест-авеню. Другим за величиною об’єктом на вулиці була масивна цегляна будівля, що належала Р. Р. Камфорду, «борошняному королю», за яким на півмилі тяглися претензійні приземкуваті кам’яні будинки, збудовані в сумні дев’яності. Їх прикрашали жахливі балюстради й арки^[2], під якими колись цокали копита чудових коней, другі поверхи були повністю вкриті величезними круглими вікнами.

Нескінченний ряд цих мавзолеїв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл і меланхолійно вдивлявся на високий стрімкий берег млявої Міссісіпі. Крест-авеню бігла повз цієї кручі, навіть не підозрюючи про її існування, тому що фасади будівель поверталися всередину міста, до вулиці. Після першої півмилі все змінювалося – з’являлися екстравагантні тераси з газонами, гібриди зі штукатурки й граніту, що деякою мірою імітували різноманіття витончених, мармурових обрисів Малого Тріанона. Особняки цієї частини вулиці пролетіли за кілька хвилин; потім доріжка повертала, й авто направилося в напрямку місячного світла, котре, здавалося, виникло з фари гігантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них.

Вони проїхали повз коринфські контури «Храму Християнської Науки», повз квартал похмурих і жахливих каркасів – пустельний ряд споруд із грубої червоної цегли, невдалий експеримент із пізніх дев’яностих; потім – знову нові особняки з яскраво-червоної цегли, декоровані білим камінням, залізні чорні паркани та живоплоти по краях квіткових газонів. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своєю скороминущою пишністю; потім у місячному світлі з’явилися приречені незабаром вийти з моди, як і каркасні будинки, приміські особняки, увінчані куполами, і найстаріші будинки Хрест-авеню, побудовані з темного каменю.

Раптом дахи стали нижчими, газони біля будинків – меншими, особняки зіщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулиці, що закінчувалася біля повороту до річки, де горду авеню увінчувала статуя Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором і майже останнім жителем міста, в жилах якого текла англосаксонська кров.

І хоч Янсі й мовчала всю дорогу, повністю віддавшись своєму поганому настрою, свіжий північний вітер листопада все-таки її дещо заспокоїв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комірки хутрове пальто.

– Куди ми приїхали?

Авто зменшило швидкість, Скотт із цікавістю глянув на помпезну кам’яну фігуру, що чітко викарбовувалася в місячному світлі; одна рука спочивала на книжці, а вказівний палець другої зі зневажливою символічністю прямо вказував на краєчок нового незавершеного будинку.

– Тут закінчується Крест-авеню, – промовила Янсі, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка.

– Музей недоліків американської архітектури.

– Що?

– Нічого, – пробурмотів він.

– Я б повинна була розказати вам про місто. Та забула. Якщо маєте бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж річки, – чи, може, ви втомилися?

Скотт її запевнив, що не втомився – анітрохи.

Під тінистими деревами цементна доріжка звузилася, перетворившись на бульвар.

– Міссісіпі… Як мало для вас вона тепер значить! – несподівано сказав Скотт.

– Що? – Янсі оглянулася. – А. Ви про річку…

– Гадаю, що для ваших предків вона була доволі грандіозним життєвим явищем.

– Мої предки тут не жили, – мовила з погордою Янсі. – Моє коріння сягає Меріленда. Батько переїхав сюди після закінчення Єлю.

– Ого! – Скотт ввічливо вдав здивування.

– А мати – звідси. Батько переїхав із Балтимора, тому що тутешній клімат корисний для його здоров’я.

– Зрозуміло.

– Звісно, я вважаю, що, це – наш дім, – потім, поблажливіше, – та загалом місце не має жодного значення.

– Авжеж.

– За винятком того, що я б хотіла переїхати на Схід, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.

На годиннику – далеко за північ, і на бульварі майже нікого не було. Інколи попереду, на верхівці пагорба, з’являлася пара жовтих дисків, і, коли ті наближалися, вимальовувалися контури припізнілого автомобіля. Незважаючи на це, вони були наодинці з впертою, невсипущою темрявою. Місяць зник за хмарами.

– Коли дорога наблизиться до річки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував він.

Янсі про себе тихо всміхнулася. Пропозиція була однією з тих, яких один із її знайомих називав «зрозумілим натяком для всіх мов світу», що зводився до створення природної атмосфери для поцілунку. Вона замислилася. Чоловік ще й досі не справив якогось враження на неї. Він був красивий, очевидно, при грошах, і – з Нью-Йорка. Під час танців він її зацікавив, і симпатія зростала так швидко, як вечір, що наближався до кінця; та потім ця жахлива ситуація з батьком облила крижаною водою іскри почуття, які тільки-но починали жевріти; і зараз – листопад; і ніч – така холодна. Проте…

– Гаразд, – несподівано погодилася вона.

Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на відкритому місці, високо над річкою.

– Ну і? – сказала вона в тиші, що запанувала після того, як вимкнули двигун.

– Дякую.

– Тобі тут подобається?

– Майже. Не зовсім.

– А чому?

– Зараз скажу, – відповів він. – Чому тебе назвали Янсі?

– Це сімейна традиція.

– Дуже гарне ім’я.

Він ніжно повторив «Янсі» кілька разів. – Янсі – в ньому чутно всю витонченість Ненсі, та без надмірної педантичності.

– А як тебе звати? – запитала вона.

– Скотт.

– Скотт, а далі?

– Кімберлі. А ти не знала?

– Я не розчула. Місіс Роджерс якось незрозуміло тебе представила.

Зависло коротке мовчання.

– Янсі, – повторив він, – чарівна Янсі, очі її темно-небесного відтінку, душа її млява. А ти знаєш, чому мені тут не зовсім подобається, Янсі?

– Чому?

Вона непомітно наблизила своє обличчя й чекала відповіді, злегка розкривши губи; він знав, що та, хто просить, – отримає заслужене.

Не поспішаючи, він нахилився й торкнувся її губ.

Він зітхнув, й обидва вони відчули якесь полегшення, їм більше не потрібно було грати в те, чого вимагали стародавні звичаї для подібних ситуацій.

– Дякую, – сказав він те саме, коли вперше зупинив авто.

– А тепер тобі все подобається?

У темряві вона, не усміхаючись, дивилася на нього своїми блакитними очима.

– Майже; та повністю вдовольнитися неможливо, звісно.

Він знову нахилився до неї, але вона відвернулася й увімкнула двигун. Настала глибока ніч, і Янсі відчула себе втомленою. Якою б не була мета сьогоднішнього експерименту, її було досягнуто. Він отримав те, про що просив. Якщо йому сподобалося, йому захочеться ще, і це давало їй певні переваги в грі, яка, як вона відчувала, тільки що почалася.

– Я зголодніла, – поскаржилася вона. – Поїдьмо кудись і поїмо.

– Саме тепер, – сумним голосом погодився він. – Саме тоді, коли мене почала надихати Міссісіпі.

– Гадаєш, я гарна? – майже жалісливо запитала вона, тільки-но відкинулись на спинки сидінь.

– Це не запитання, а нісенітниця!

– Але я люблю, коли люди мені про це кажуть.

– Я саме збирався сказати. Та ти завела мотор.

У центрі міста, в пустельному нічному ресторанчику вони їли яєчню з беконом. Тепер Янсі зблідла, наче слонова кістка. Ніч струсила з її обличчя енергійну лінь і томливий відтінок. Вона завела розмову про Нью-Йорк і слухала його розповіді, допоки він не став починати кожне речення з «Ну, гаразд, дивись, ось ти…»

Після вечері вони поїхали додому. Скотт їй допоміг припаркувати авто в маленькому гаражі, й одразу ж біля парадних дверей вона дозволила йому себе поцілувати ще раз. А потім увійшла в дім.

Велику вітальню на всю ширину маленького будинку освічували тільки червоні відблиски передсмертного вогню з каміна. Коли вона виходила з дому, розтопила його і тепер він ледь жеврів. Вона взяла поліно з ящика й кинула його на напівзотліле вугілля, а потім здригнулася, почувши голос із напівтемряви, в яку була занурена дальня частина кімнати.

– Уже повернулася?

Це був голос її батька, ще не достатньо тверезий, проте свідомий і ввічливий.

– Так. Каталася, – коротко відповіла вона, сідаючи в плетене крісло навпроти вогню. – Потім поїхали в центр міста й там повечеряли.

– Зрозуміло.

Батько підійшов до крісла поблизу вогню, зручно всівся й зітхнув. Спостерігаючи за ним краєчком ока, – так вона вирішила показати свою холодність – Янсі помітила, що за останні дві години до батька повернулася його звичайна гідність. Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчі знову з’явився легкий рум’янець. І тільки в очах виступали червоні судини, що нагадувало про недавню пиятику.

– Добре розважилася?

– А чому це тебе турбує? – грубо відповіла Янсі.

– Чому?

– Здається, ввечері тебе не турбувало нічого. Я попросила тебе підвезти додому двох осіб, а ти не зміг вести власне авто!

– Чорт забери, це я не зміг? – запротестував він. – Та в мене б вийшло взяти участь у перегонах на… ерані, ні – на арені. Це місіс Роджерс наполягала, аби її юний шанувальник вів авто, то що ж я міг вдіяти?

– Це не її шанувальник, – різко виправила Янсі. З її голосу зникли всі ознаки млосності. – Вона такого самого віку, як і ти. Це її племінниця… Я мала на увазі – племінник.

– Ну вибач.

– Думаю, тобі доведеться вибачитися ще.

Несподівано вона зрозуміла, що більше не тримає на нього зла. Їй було радше його шкода; її наздогнала думка, що, попросивши підвезти місіс Роджерс додому, вона зазіхнула на його свободу. Проте насамперед – дисципліна; попереду – ще багато суботніх вечорів.

– Я слухаю, – вела вона далі.

– Вибач мені, Янсі.

– Гаразд. Я вибачаю, – відповіла манірно.

– Ну що мені ще зробити, аби ти мені вибачила?

Її голубі очі звузилися. Вона сподівалася – та ледве наважилася зізнатися собі в цьому – що він поїде з нею в Нью-Йорк.

– Так… Подумаємо, – промовив він. – Зараз листопад. Якого числа?

– Двадцять третього.

– Зараз скажу тобі, – він задумливо з’єднав кінчики пальців. – Зроблю тобі дарунок. Усю осінь я хотів дозволити тобі відвідати Нью-Йорк, та справи йшли кепсько.

Вона ледве стримала посмішку, – нібито справи для нього мали якесь особливе значення.

– Та, якщо ти так хочеш поїхати, я зроблю тобі такий подарунок, – він підвівся зі стільця, перейшов кімнату й сів за стіл. – Маю трохи грошей в одному з нью-йоркських банків, вони лежать там доволі довго, – говорив він, шукаючи в ящику стола чекову книжку. – Я хотів закрити цей рахунок. Так, подивимося. Тут якраз… – його ручка щось зашкрябала. – Де в біса промокальний папір?

Він підійшов до каміна й рожевий прямокутний папірець опустився на її коліна.

– Ого! Батьку!

Це був чек на триста доларів.

– Ти справді даси мені такі гроші? – запитала вона.

– Не хвилюйся, – запевнив він її й кивнув головою. – Це ще й стане різдвяним подарунком, адже тобі, мабуть, потрібна сукня чи капелюшок, чи ще щось.

– Ну… – невпевнено почала вона, – Я навіть не знаю, чи зможу прийняти такий подарунок! У мене, взагалі-то, є дві сотні, сам знаєш. А ти впевнений…

– Авжеж! – із чарівною безтурботністю він махнув рукою. – Тобі потрібне свято. Ти казала про Нью-Йорк, і я хочу, аби ти туди з’їздила. Скажи своїм друзям із Єлю чи з інших коледжів і вони запросять тебе на вечірку, чи ще кудись.

Він різко сів на стілець і глибоко зітхнув. Янсі склала чек й заховала його в нагрудній кишені своєї сукні.

– Н-у-у-у, – м’яко протягнула вона, повертаючись до свого звичного маніру, – ти надзвичайно милий і турботливий, татку. Намагатимусь не поводитися надто екстравагантно.

Батько не відповідав. Він ще раз тихо зітхнув й сонно відкинувся на спинку крісла.

– Звісно, мені б дуже хотілося поїхати, – промовила Янсі.

Батько все ще мовчав. Їй здалося, що він заснув.

– Ти спиш? – запитала вона, цього разу вже весело. Вона нахилилася до нього; потім випрямилася й пильніше придивилася.

– Батьку, – невпевнено мовила вона.

Він застиг в одній позі; рум’янець раптом зник з його обличчя.

– Батьку!

Вона зрозуміла – і від цієї думки по її тілу побігла мурашва, а залізні лещата здавили груди – що в кімнаті, крім неї, більше нікого немає. Минула шалена, страшно довга мить, і вона сказала собі, що її батько мертвий.

V

Янсі завжди до себе ставилася м’яко – як матір ставиться до своєї дикої, розбещеної дитини. Вона не була дурненькою, не сповідувала якоїсь впорядкованої й обміркованої власної філософії. Така трагедія, як смерть її батька, могла викликати тільки одну реакцію – істеричну жалість до себе. Перших три дні промайнули як кошмар; але притаманна цивілізації сентиментальність, зовсім не схожа на жорстокість природи щодо поранених особин, завжди надихала якусь місіс Орал, компанією якої Янсі до цього часу гребувала, на прояв пристрасного інтересу до подібних катастроф. Місіс Орал і взяла на себе всі клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок після смерті батька Янсі відправила телеграму єдиній родичці, що залишилася в неї, яка жила в Чикаго, але дама, що досі поводилася прихильно, відповісти не зволила.

Чотири дні Янсі сиділа нагорі у своїй кімнаті, слухаючи звуки безкінечних кроків і стукіт у двері, що долинав із веранди – її нервозність тільки підсилювалася від того, що з дверей зняли дзвінок. Бо так наказала місіс Орал! Дверні дзвінки завжди знімають у таких випадках! Після похорону напруга зменшилася. Янсі, одягнувшись у нову чорну сукню, оглянула своє відображення в дзеркалі трюмо й розплакалася – їй здалося, що вона має дуже сумний вигляд, але водночас прекрасна. Вона спустилася вниз і сіла читати якийсь кіножурнал, сподіваючись, що не залишиться в будинку одна, коли о четвертій годині на Землю опуститься зимова тьма.

Того вечора місіс Орал сказала служниці carpe diem, і Янсі пішла на кухню подивитися, чи вона ще не пішла, коли несподівано задзеленчав дверний дзвінок, котрий прикріпили знову. Янсі затремтіла. Вона почекала хвилину, потім – підійшла до дверей. Прийшов Скотт Кімберлі.

– Я прийшов, щоб поцікавитися, як ти почуваєшся, – сказав він.

– Ох! Мені набагато краще, дякую, – відповіла вона з тихою гідністю, що, як їй здавалося, неодмінно підходить для такої ситуації.

Вони так і стояли в залі, відчуваючи ніяковість, згадуючи дещо веселі, а дещо сумні події їхньої останньої зустрічі. Годі й уявити собі більш непоштиву прелюдію до такої жахливої трагедії. Тепер їхні розмови не могли бути плавними й спокійними, а прогалини не заповнювалися фривольними натяками про взаємне минуле, й, окрім того, в них не було жодних підстав на те, аби він щиро вдавав, що розділяє її горе.

– Може, зайдеш? – мовила вона, нервово кусаючи губи. Він пішов за нею у вітальню й сів на канапу біля неї. Вже через хвилину просто тому, що тут був чоловік – живий, ввічливий, – вона плакала на його плечі.

– Ну, ну! – говорив він, обійнявши її та безглуздо поплескавши по плечу. – Ну ж бо, тихенько!

Він був достатньо кмітливим, аби потім не надавати цьому жодного особливого значення. Просто позначилося нелюдське напруження останніх днів: вона була переповнена почуттями, горем і самотністю; з таким же успіхом вона могла б розплакатися на будь-якому іншому першому-ліпшому плечі. Хоча між ними й виник природний інстинкт, таке б сталося навіть тоді, коли б він перетворився на старезного дідугана. Через мить вона вже випрямилася.

– Вибач мені, – уривчасто прошепотіла вона. – Та сьогодні… сьогодні цей дім такий похмурий.

– Я розумію, що ти відчуваєш, Янсі.

– Твоє… твоє… твоє пальто не дуже промокло від моїх сліз?

Після того, як напруга спала, вони обидва істерично розсміялися, і сміх на мить знову повернув їй належне почуття гідності.

– Я не розумію, чому обрала саме тебе, аби поплакатися, – знову схлинула вона. – Я справді не кидаюся просто так на всіх, хто заходить у дім.

– Я вважатиму це… за комплімент, – відповів він, тверезо оцінивши її слова, – і важко уявити, як ти почуваєшся тепер. – потім, після паузи. – Що ти тепер збираєшся робити?

Вона похитала головою.

– Я не знаю, – прошепотіла вона, схлипуючи. – Я гадала, що поїду до тітки в Чикаго й там залишуся на деякий час.

– Упевнений, що це – найкраще… Найкраще рішення.

Опісля він не знав, що ще сказати в такій ситуації, тому додав:

– Так, це – найкраще рішення.

– Що ти робиш… тут, у місті? – поцікавилася вона, судомно схлипуючи й витираючи очі хустинкою.

– Ох, я ж тут з… з Роджерсами. Вирішив затриматися.

– Ти був на полюванні?

– Ні, я просто гостював.

Він не розповів, що залишився у місті заради неї. Вона могла сприйняти це як нав’язливість.

– Зрозуміло, – мовила вона, так і не зрозумівши.

– Я б хотів знати, Янсі, чи можу я щось для тебе зробити? Можливо – поїхати в центр і купити щось тобі – що завгодно, щось комусь передати – ти тільки скажи мені! Або ж ти хочеш все полишити й просто насолодитися свіжим повітрям? Я б міг покатати тебе якогось вечора, і ніхто б не побачив тебе.

Він різко увірвав останнє слово, нібито зрозумів недоречність цієї пропозиції. Вони дивилися один на одного із жахом.

– О, ні, дякую! – крикнула вона. – Я справді не хочу кататися.

На його полегшення відкрилися вхідні двері й увійшла леді похилого віку. То була місіс Орал. Скотт одразу ж встав і поспішив на вихід.

– Якщо ти впевнена, що немає нічого, що я міг би для тебе зробити…

Янсі познайомила його з місіс Орал; потім, залишивши старшу жінку біля каміна, провела його до дверей. І несподівано її осінило.

– Зачекай хвилинку.

Вона побігла на другий поверх і тут же повернулася, тримаючи в руці рожевий папірець.

– Ось про що я тебе попрошу, – сказала вона. – Не міг би ти взяти у «Першому національному банку» гроші за цим чеком? Ти можеш зробити це будь-коли, коли тобі зручно.

Скотт дістав свій гаманець і відкрив його.

– Гадаю, ти можеш отримати готівку зараз, – запропонував він.

– О, це не терміново.

– Та все-таки, – він дістав три новеньких стодоларових купюри й віддав їй.

– Це надзвичайно мило з твого боку, – промовила Янсі.

– Не зовсім. Чи можу навідати тебе, коли наступного разу приїду на Захід?

– Авжеж!

– Так і зроблю. А сьогодні я повертаюся додому.

Двері випустили його в сніжну темряву, і Янсі повернулася до місіс Орал. Та прийшла, аби обговорити деякі плани.

– Отже, крихітко, що ви плануєте робити далі? Нам потрібно скласти план. Якщо ви вже надумали щось певне, обговорімо це прямо зараз!

Янсі думала. Вона здалася собі такою жалюгідною й самотньою в цьому світі.

– Я досі не отримала відповіді від тітоньки. Сьогодні вранці я відправила їй ще одну телеграму. Вона може бути у Флориді.

– Тоді ви поїдете до неї?

– Гадаю, що так.

– І дім вам буде не потрібен?

– Гадаю, що ні.

Місіс Орал, спокійна та практична, озирнулася навколо. Їй спало на думку: раз Янсі звідси з’їде, може, найняти будинок для себе?

– А тепер, – вела вона, – дозвольте запитати: чи знаєте ви щось про свої фінансові справи?

– Звісно, мабуть, – байдуже відповіла Янсі; і потім, ледь не розплакалася. – Грошей було достатньо для д-д-двох; тому має вистачити на о-одну.

– Я не це мала на увазі, – сказала місіс Орал. – Ви знаєте про деталі?

– Ні

– Я так і думала, що ви нічого не знаєте. А ще я подумала, що ви повинні володіти такою інформацією – тобто мати докладний звіт про те, де ваші гроші та скільки їх. Тож я набрала містера Хеджа, котрий добре знав вашого батька, й попросила його сьогодні прийти та подивитися папери. Також він збирався зайти в банк вашого батька і взяти фінансові звіти по рахунках. Гадаю, ваш батько не написав заповіт.

Деталі! Деталі! Деталі!

– Дякую вам, – промовила Янсі. – Я вам надзвичайно вдячна.

Місіс Орал енергійно кивнула головою три чи чотири рази й підвелася.

– І оскільки Хельму я сьогодні відпустила, то, мабуть, сама приготую вам чай. Ви б хотіли чаю?

– Гадаю, що так.

– Гаразд, я приготую для вас чудовий чай.

Чай! Чай! Чай!

Містер Хедж, представник одного з найдавніших шведських сімейств міста, прибув у дім Янсі о п’ятій. Він сумно, як і належить, майже похоронно, привітав її, сказав, що чув про її горе й висловлює глибокі співчуття; що допомагав організовувати похорон і зараз розповість їй все про її фінансове становище. Чи, часом, не знає вона про заповіт? Ні? Тоді, мабуть, він його не склав.

Та заповіт був. Він майже одразу знайшов його у шухляді стола містера Боумана, проте з іншими паперами йому довелося розбиратися до одинадцятої вечора, перш ніж надати більше інформації. Наступного ранку він прибув о восьмій, поїхав у банк о десятій, опісля – відвідав певну брокерську фірму й повернувся до Янсі ополудні. Він кілька років знав Тома Боумана, та був зовсім вражений, коли дізнався про стан, у якому цей красень-гультяй залишив свої справи.

Він порадився з місіс Орал, і цього вечора стримано повідомив наляканій Янсі про те, що вона, практично зосталася без грошей. Посеред розмови принесли телеграму із Чикаго, з якої Янсі дізналася, що минулого тижня тітка відправилася у круїз Індійським океаном і не планує повертатися раніше наступної весни.

Прекрасна Янсі, така щедра й дотепна, завжди на короткій нозі з усіма прикметниками, не змогла знайти у своєму словнику слів, щоб описати своє горе. Здригаючись, як ображене дитя, вона піднялася на другий поверх і сіла навпроти дзеркала; розчісувала волосся, намагаючись відволіктися. Сто п’ятдесят разів провела вона по пасмах, нібито це була певна процедура, а потім ще сто п’ятдесят – відчувала таке горе, що не могла зупинити нервові рухи. Вона розчісувала його, допоки рука не заніміла, та затим взяла гребінець в другу долоню й знову почала пригладжувати волосся.

Наступного ранку служниця знайшла її на підлозі – вона спала серед білизни, яку витягнула з комода й розкидала по кімнаті. Повітря було важким й солодким від запаху пролитого парфуму.