Замогильні записки

5
Думка пана де Мальзерба про еміграцію

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Я був щасливий знов зустрітися з паном де Мальзербом і обміркувати з ним мої заповітні плани. Я відкрив йому свої наміри щодо другої подорожі, яка мала тривати дев’ять років, але до того мені необхідно було ненадовго з’їздити до Німеччини; я придумав таке: спішно приєднавшись до армії принців, я так само спішно повертаюся назад, щоб знищити Революцію; відтак витративши на все це два-три місяці, я, розіп’явши всі вітрила, знову вирушаю до Нового Світу, спекавшись Революції, натомість маючи дружину.

Але насправді я не надто вірив у те, що так ревно захищав; я передчував, що еміграція – дурниця і божевілля. «Утискали мене усіма сторонами, – говорить Монтень, – ґібеллін вважав мене ґвельфом, ґвельф – ґібелліном». Маючи неприязнь до абсолютної монархії, я не створював собі ілюзій щодо дій, які мав намір чинити: сповнений тривожних сумнівів, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честі, все ж хотів дізнатися, якої думки про еміграцію пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгніваним: злочини, свідком яких він був, вичерпали політичне терпіння приятеля Руссо; він твердо знав, на чий бік стати: жертв чи катів. Будь-який порядок, стверджував він, кращий, ніж той, який запровадили творці революції, що ж до моєї долі, то він вважав, що я, як будь-хто з чоловіків, що носять шпагу, не маю права ухилитися від допомоги братам безправного короля, який скніє у ворожій неволі. Він схвалював моє повернення з Америки і вмовляв так само мого брата вирушити в дорогу разом зі мною.

Я переповів йому свої думки, які мав на той час, щодо союзу з іноземцями, інтересів вітчизни тощо. Відповідаючи мені, він не обмежився загальними міркуваннями і навів мені такі приклади, на які я не мав що заперечити. Він згадав ґвельфів і ґібеллінів, що спиралися на війська імператора або папи; англійських баронів, які повстали проти Іоанна Безземельного. Нарешті, дійшовши до наших днів, він вказав мені на американську республіку, що звертається по допомогу до французів. «Отже, – вів далі пан де Мальзерб, – люди, найбільш віддані свободі та філософії, республіканці і протестанти ніколи не вважали для себе негідним користатися з чужої допомоги, якщо вона могла принести перемогу їхнім переконанням. Чи здобув би Новий Світ незалежність без нашого золота, наших кораблів і солдатів? А хіба сам я не приймав у 1776 році Франкліна, який прагнув відновити ті переговори, які розпочав Сайлас Дін, – невже Франклін був зрадником? Невже свобода Америки заслуговує меншої пошани тому, що її виборював Лафаєт і воювали французькі гренадери? Кожний уряд, який, замість того щоб охороняти основні закони суспільства, переступає закони справедливості й основи правосуддя, знищує сам себе і повертає людину до природного стану. Отже, немає нічого поганого в тому, щоб захищатися хто як може й удаватися до тих засобів повалити тиранію і відновити права всіх і кожного, які здаватимуться найбільш надійними».

Засади природного права, викладені найвідомішими мислителями, розвинені такою людиною, як пан де Мальзерб, і підкріплені численними історичними прикладами, хоча й вразили, проте не переконали мене: насправді мене спонукав до дії тільки молодечий клопіт про те, як гідно відстояти свою честь. До прикладів пана де Мальзерба я можу додати й нещодавні: у 1823 році під час війни в Іспанії французька республіканська партія пристала до кортесів і не посоромилася обернути зброю проти своєї батьківщини; конституційні уряди Польщі та Італії просили в 1830 і 1831 роках допомоги у Франції, а португальські хартисти відвоювали свою батьківщину за допомогою іноземних грошей і солдатів. У нас є дві міри і дві ваги: те, що подобається нам в одній ідеї, одній системі, одній меті, одній людині, те відвертає нас від іншої ідеї, іншої системи, іншої мети, іншої людини.

‹Шатобріан та його брат дістають фальшиві паспорти і готуються до від’їзду за кордон разом зі слугою брата Луї Пулленом на прізвисько Сен-Луї›

7
Ми з братом вирушаємо в дорогу. – Пригода з Сен-Луї. – Ми перетинаємо кордон

Лондон, квітень – вересень 1822 року

15 липня о шостій ранку ми сіли в диліжанс: наші місця були поряд з візником; слуга, нібито з нами незнайомий, разом з іншими мандрівцями влаштувався усередині карети. Сен-Луї був сомнамбулою; ночами в Парижі він підводився з ліжка і з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому міцно спати. Не прокидаючись, він роздягав мого брата, укладав його в ліжко, на все, що йому говорили, відповідав: «Знаю, знаю» – і прокидався тільки тоді, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень років сорока, на зріст близько шести футів і на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бідолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирішу повагу; він ніяково почувався за вечерею, змушений сидіти з нами за одним столом. Наші супутники, великі патріоти, у яких весь час тільки й балачки було про аристократів, яких слід вішати на ліхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш ніж досягти армії принців, нам доведеться пробиратися крізь австрійську армію, остаточно скаламутила його розум. Він забагато хильнув, потім сів на своє місце в диліжансі; ми ж повернулися на своє переднє сидіння.

Серед ночі ми почули, як мандрівці, висунувшись у віконце, волають: «Стій, кучере, стій!» Диліжанс зупиняється, дверцята відчиняються, чути жіночі та чоловічі голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нічого, нічого, вилазь, свиня! Це розбійник! Іди, йди собі!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луї стусанами викидають з карети, він встає, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей і, як є, без капелюха, подається навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, інакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селі, і він заявив, що є слугою пана графа де Шатобріана і живе в Парижі на вулиці Бонді. Кінна поліція передавала його із загону в загін, доки врешті-решт доставила до президента де Розамбо; свідчення цього бідолахи стали доказом нашого від’їзду в еміграцію й привели мого брата та його дружину на ешафот.

Уранці за сніданком наші супутники разів двадцять переповіли всю історію: «У цього чолов’яги не всі дома; він марив наяву; він говорив дивні речі; ймовірно, це вбивця, що ховається від правосуддя». Ці ґречні громадянки червоніли, обмахуючись зеленими паперовими віялами а la Конституція. З розповідей попутників ми відразу зрозуміли, що причиною цьому є сомнамбулізм, а ще страх і хміль.

Приїхавши до Лілля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емігрантів були свої агенти порятунку, що врешті-решт перетворилися на агентів згуби. Монархічна партія ще не втратила могутності, ще нічого не було вирішено; люди слабкі та боязкі залишалися на службі, чекаючи, чим закінчиться справа.

Ми покинули Лілль до закриття воріт; перечекавши до вечора в будиночку на околиці, ми продовжили шлях тільки о десятій вечора, коли зовсім стемніло; ні я, ні брат не мали ніякого багажу, тільки тоненьку тростину в руці: не минуло й року відтоді, коли я так само йшов слідом за провідником-голландцем американськими лісами.

Наш шлях пролягав ледве помітними стежками, що проходили через поля. Довкруги сновигали французькі та австрійські дозори; ми могли потрапити до рук і тих і інших або опинитися під прицілом вартового. Іноді ми бачили ген-ген окремих вершників, застиглих, зі зброєю у руках; чули стукіт копит у яру; приклавши вухо до землі, розрізняли розмірений крок піхотинців. Часом ми бігли, часом ішли поволі, навшпиньки; нарешті, години за три ми дісталися до розвилини у лісі, де співало кілька запізнілих солов’їв. Невеликий гурт уланів, що ховалися за деревами, кинувся до нас із шаблями наголо. Ми загукали: «Ми офіцери, бажаємо вступити до війська принців!» Ми поставили їм вимогу, щоб нас провели до Турне, заявляючи, що можемо довести наше походження. Командир варти віддав наказ, і під охороною його вершників ми вирушили вперед.

Коли розвиднилось, улани помітили під нашими рединготами мундири національної гвардії і почали лаяти кольори, які Франція невдовзі нав’язала підкореній Європі.

У Турнезі, споконвічному королівстві франків, у перші роки свого правління жив Хлодвіг; разом зі своїми ратниками він покинув Турне і вирушив упокорювати галлів. «Зброя забирала собі всі права», – говорить Тацит. У цьому місті, звідки в 486 році виступив перший король першої династії, щоб заснувати свою довговічну монархію, вперше я побував 1792 року, коли прямував у чужі землі, де збирали свою армію принци третьої династії, а вдруге – 1814 року, коли останній король французів покидав володіння першого короля франків: omnia migrant ^[31].

‹У Турне брати Шатобріани отримують дозвіл вирушити до Брюсселя›

8
Брюссель. – Обід у барона де Бретея. – Рівароль. – Від’їзд до армії принців. – Дорога. – Зустріч із прусською армією. – Я приїжджаю до Тріра

Брюссель був штаб-квартирою емігрантської знаті: найелегантніші паризькі пані і найчепуристіші кавалери, що бажали ходити не інакше як в ад’ютантах, сподіваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обряджені в гарні, з голочки мундири, вони нічим не хибили проти вимог своєї легковажності. Значні суми, яких могло б стати на кілька років, бувало, розтринькувалися за лічені дні: навіщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На відміну від рицарства давнього ці блискучі кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрібних провінційних дворян або бідних офіцерів, змушених стати солдатами, крокувати пішки, з ранцем за плечима. Ці Геракли, що пряли пряжу коло ніг своїх Омфал, дослали нам веретена, які ми їм повернули, задовольняючись своїми шпагами.

У Брюсселі мене чекав мій скромний багаж, що добрався за допомогою різних прийомів туди раніше за мене: він складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу білизни та моєї неоціненної писанини, з якою я не міг розлучитися.

Нас із братом запросив на обід барон де Бретей; у нього я зустрів баронесу де Монморансі, на той час юну і прекрасну, котра нині стоїть на порозі смерті; гнаних єпископів у муарових сутанах із золотими хрестами; юних чиновників, що стали угорськими полковниками, та Рівароля, якого побачив тоді вперше і востаннє в житті. Я не знав його імені; мене вразили промови цього чоловіка, який просторікував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепність Рівароля йшла на шкоду його талантові, уміння говорити – умінню писати. З приводу революцій він сказав: «За першим ударом дістається Богові, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгідний мундир молодшого лейтенанта піхоти, після обіду мені необхідно було рушати далі, і ранець мій чекав мене за дверима. Обличчя моє ще залишалося засмаглим і обвітреним, темне волосся не було завите. Мій вигляд і моє мовчання бентежили Рівароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цікавість, допоміг йому. «Звідки прибув ваш брат?» – запитав він у мого брата. «З Ніагари», – відповів я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рівароль. Я промовчав. Він обережно вів далі: «І ви прямуєте…» – «Туди, де б’ються», – відрубав я. Всі встали з-за столу.

Я ненавидів самозакоханих емігрантів на зразок цих; мені не терпілося зустріти рівню, таких самих переселенців, як я, які мали б шістсот ліврів річного доходу. Можливо, ми були дурні, але ми хоча б оголяли свої клинки і бажали перемоги не заради себе.

Брат мій залишився у Брюсселі при баронові де Монбуасьє, який узяв його до себе ад’ютантом. Я ж вирушив до Кобленця сам.

‹Шлях до Кобленця›

Прусську армію я зустрів між Кобленцем і Тріром. Рухаючись уздовж колони і діставшись до гвардійців, я побачив гармати і зрозумів, що вони готові до бою. Король і герцог Брауншвейзький займали центр каре, утвореного старими гренадерами Фрідріха. Мій білий мундир привернув увагу короля; він послав за мною; знявши капелюха, король і герцог Брауншвейзький вітали в моїй особі стару французьку армію. Вони запитали моє ім’я, назву мого полку, довідалися про місце, де я збираюся приєднатися до армії принців. Такий прийом з боку воїнів зворушив мене; я схвильовано відповів, що був в Америці, але, дізнавшись про нещастя, що спіткало мого короля, повернувся на батьківщину, щоб пролити за нього кров. Офіцери і генерали з оточення Фрідріха Вільгельма схвально закивали, а прусський монарх сказав: «Добродію, я впізнаю почуття французького дворянина». Він знову зняв капелюха і так стояв, простоволосий, поки я не зник за спинами гренадерів. Тепер емігрантів ганять; їх називають тиграми, що роздирали лоно своєї матері; в епоху, про яку я говорю, люди наслідували приклад предків і дорожили честю не менше, ніж батьківщиною. У 1792 році вірність присязі ще вважалася обов’язком; нині це така рідкість, що вважається чеснотою.

Дивна сцена, яка багато разів повторювалася з моїми попередниками, мало не змусила мене повернути назад. Мене не хотіли пропускати до Тріра, де стояла армія принців. З’ясувалося, що я належу до тих людей, які пізно доходять до розуму; мені слід було взятися до зброї трьома роками раніше; я ж з’явився, коли перемога вже у нас в руках. Я нікому не потрібний; тих, хто махає кулаками після бійки, і без мене забагато. Щодень армійські лави поповнюються ескадронами, що перейшли на її бік; навіть артилерія плавом пливе, і якщо так піде й далі, то скоро буде незрозуміло, що робити з цими натовпами.

Найбільша помилка політичних партій!

Я зустрів кузена Армана де Шатобріана; він узяв мене під свою руку, зібрав бретонців і виступив на мій захист. Мене покликали; я пояснив; сказав, що приїхав з Америки, щоб мати честь служити пліч-о-пліч з однодумцями; що кампанія невдовзі розпочнеться, але ще не почалася, тож я не спізнився до першого бою; що, більше того, коли я невгодний, то поїду, але спершу хотів би дізнатися причину незаслуженої образи. Справа налагодилася: оскільки я був щирий хлопець, емігрантське військо прийняло мене до своїх лав, і тепер у мене не було відбою від доброзичливців.

9
‹…› Римський амфітеатр. – «Атала». – Сорочки Генріха IV

‹Склад армії принців›

Ми пробули в Трірі два дні. Після безіменних руїн на березі Огайо для мене було щастям побачити руїни романських споруд, відвідати це місто, що так часто зазнавало розграбувань, про яке Сальвіан говорить: «Утікачі з Тріра, ви запитуєте в імператорів, де театр і цирк: чому не питаєте ви, де місто, де народ? – Theatra igitur quaeritis, circum а principibus postulatis? cui, quaeso, statui, cui populo, cui civitati?»

Утікачі з Франції, де був народ, заради якого ми хотіли відродити дітище Людовіка Святого?

Поклавши поряд себе рушницю, я умощувався між руїн, виймав з ранця щоденник моєї подорожі до Америки, розкладав на траві навколо окремі сторінки, перечитував і виправляв опис лісу, уривок з «Атала», готуючись таким чином серед уламків римського амфітеатру до завоювання Франції. Відтак я притискав до себе скарб, який, разом з моїми сорочками, плащем, жерстяною флягою, обплетеним бутлем і маленьким томом Гомера, був такий важкий, що примушував мене харкати кров’ю. Я намагався запхнути «Атала» разом з непотрібними мені патронами до патронташа; товариші сміялися з мене і виривали аркуші, які з обох боків витикалися з-під шкіряної покришки. Мені до помочі стало Провидіння; якось я ночував на сіннику, а прокинувшись ранком, виявив, що у мене пропали з ранця всі сорочки; писанину злодії не взяли. Я подякував Господу; це нещастя, зберігши мою славу, врятувало мені життя, адже ті шістдесят фунтів, які я носив за плечима, зрештою довели б мене до сухот. «Скільки у мене сорочок?» – питав Генріх IV у свого слуги. «Дюжина, Ваша Величносте, та й ті драні». – «А носових хусток вісім, так?» – «Тепер уже тільки п’ять». Беарнець виграв битву під Іврі, не маючи сорочок; я теж залишився без сорочок, та це не допомогло мені повернути трон його нащадкам.

10
Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армією

Лондон, квітень – вересень 1822 року

Ми дістали наказ виступити у напрямі Тіонвіля. За день ми проходили п’ять-шість льє. Погода була бридка, ми крокували під дощем по коліна в болоті, горлаючи: «О Річарде! О мій король!» або: «Бідний Жак!». Діставшись до стоянки і не маючи ні обозу, ні провіанту, ми разом з ослами, що пленталися за нашими колонами, як за арабським караваном, розходилися по сусідніх фермах та довколишніх селах, сподіваючись розжитися провізією. Ми справно платили за харчі; проте я був покараний позачерговим призначенням у караул за те, що через недоумство зірвав у саду якогось замку дві груші. «Висока дзвіниця, глибока річка і вельможний пан – погані сусіди», – свідчить прислів’я.

Ми ставили намети абияк і безупинно били по даху, щоб брезент натягався і не протікав. У кожному наметі розміщувалося по десять солдатів; куховарили всі по черзі; один ішов по м’ясо, другий по хліб, третій по дрова, четвертий по солому. В чудово варив суп: усі дуже хвалили його, особливо коли я додавав у юшку молоко та капусту, як роблять у Бретані. В ірокезів я навчився не звертати уваги на дим і чудово почувався поряд з багаттям із зеленого мокрого гілля. Солдатське життя виявилося вельми цікавим; я ніби знову опинився серед індіанців. Коли ми хлебтали з казанків ту свою сьорбанку, товариші просили мене розповісти про мої мандри: натомість вони пригощали мене своїми небилицями; всі ми чесали брехню так, що аж курява вставала, так бреше капрал новобранцеві, який пригощає його вечерею.

Важким для мене було тільки одне – прання; прати я мусив часто, адже злодії люб’язно залишили тільки сорочку, яку мені позичив кузен Арман, та ту, яка була на мені. Коли я намилював штани, хустки і сорочку, нахилившись над струмком, у мене починало паморочитися в голові; від різких рухів нестерпно боліли груди. Я мусив сідати на землю в заростях хвоща та крес-салату, і в розпал військових дій я займався тим, що дивився, як мирно тече річкова вода. У Лопе де Веги пастушка пере пов’язку, що закриває очі Амуру; ця пастушка була б мені вельми до речі: я довірив би їй луб’яну чалму, яку подарували мені мої індіанки.

Звичайне військо складається з солдатів приблизно одного віку, одного зросту, одних можливостей. Зовсім іншою була наша армія – змішання зрілих чоловіків, людей похилого віку, хлопчиськ, що покинули свої голубники, хор, у якому звучали нормандські, бретонські, пікардійські, овернські, гасконські, провансальські, лангедокські говірки. Батько служив поряд із синами, тесть поряд із зятем, дядько – пліч-о-пліч з племінником, брат з братом, кузен із кузеном. У цій компанії рекрутів, попри всю її сміхотворність, було щось поважне і зворушливе, адже людьми рухали переконання; вона являла собою видовище старої монархії і давала уявлення про світ, що відходив. Я бачив похилого віку дворян, з суворими обличчями, з поважними сивими головами, у драній одежі, з ранцем за плечима, з рушницею за спиною, які брели, спираючись на палицю, а хто-небудь із синів ішов поряд з ними попідруч; я бачив пана де Буаю, батька мого товариша, вбитого під час Реннських штатів на моїх очах, – він самотньо і печально чалапав босоніж тванистою дорогою, начепивши свої черевики на вістря багнета, щоб не зносити їх; я бачив поранених хлопців, що лежали під деревом, і священика в єпитрахилі поверх сюртука, який стояв навколішки у них у головах і доручав їх святому Людовікові, чиїх спадкоємців вони хотіли захистити. Все це убоге військо, не отримуючи від принців жодного су, вело війну власним коштом, тоді як декрети довершували наше розорення і кидали наших дружин і матерів до в’язниці.

Старі минулих часів не були такі нещасні й самотні, як нинішні: вони втрачали друзів, але життя навколо них не змінювалося; чужі для молоді, вони не були чужими для суспільства. Ті ж, хто тепер затрималися на цьому світі, бачили смерть не тільки людей, а й ідей: переконання, звичаї, смаки, радощі, жалі, почуття – все, що їх оточує зараз, їм абсолютно незнайоме. Вони з іншого тіста, вони не схожі на плем’я, що є свідком їхнього присмерку.

Та все ж, французи XIX сторіччя, майте повагу до цієї старої Франції, яка нічим не гірша за вас. Ви теж постарієте, і вас, як і нас, звинуватять у тому, що ви тримаєтеся за віджилі ідеї. Ті, кого ви перемогли, – ваші батьки; не відрікайтеся ж від них: у ваших жилах тече їхня кров. Якби вони не зберегли благородну вірність старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цій усмоктаній з материним молоком вірності ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаї нові; чесноти нинішньої Франції – не що інше, як чесноти Франції вчорашньої, що змінили свою зовнішність.

‹Облога Тіонвіля; битва під Бувіном›