Нові пригоди славетної п’ятірки

Розділ 3
Репетитор

Наступного ранку визирнуло сонце, морський туман, що застував усе довкола останні два дні, розтанув, і біля виходу з Кирінської бухти стало виразно видно острів Кирін. Діти поглядом поривалися до руїн замку на ньому.

– І як мені кортить насправді до замку, – сказав Дік. – Джорджо, море видається досить спокійним.

– Біля острова дуже сильні хвилі, – заперечила Джорджа. – У цю пору року так завжди буває. Я знаю, що мама нас не пустить.

– Це чудовий острів, і він увесь належить нам! – вигукнула Енн. – Адже ти казала, Джорджо, що завжди вважатимеш нас співвласниками.

– Авжеж, казала, – підтвердила Джорджа. – Так і буде: і замком, і підземеллям володітимемо спільно. Ходімо, ще треба бідарку вивезти, бо не встигнемо зустріти потяг, якщо цілий день будемо стояти й витріщатися на острів.

Вони вивели поні, викотили бідарку і рушили підмерзлою дорогою. Коли повернули геть від берега до станції, острів Кирін сховався за кручами.

– А що, колись усе довкілля належало вашій родині? – спитав Джуліан.

– Авжеж, геть усе, – відповіла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тільки острів Кирін, наш будинок і оно та ферма удалині – ферма Кирін.

Джорджа показала батогом. Діти побачили гарний старий фермерський будинок удалині на пагорбі понад громадським вересовим пастівником.

– А хто там живе? – запитав Джуліан.

– Старий фермер з дружиною, – відповіла Джорджа. – Вони панькалися зі мною, коли я була малою. Якось підемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток від ферми, а тому влітку приймають відпочивальників.

– Чуєте? Це потяг гуде в тунелі! – вигукнув раптом Джуліан. – Джорджо, заради Бога, поквапся! Ми спізнюємося!

Четверо дітей і Тімоті дивилися на потяг, що виїхав з тунелю і наближався до станції. Поні біг легким галопом. Вони встигли до прибуття потяга.

– Хто піде на платформу зустрічати його? – запитала Джорджа, коли вони в’їхали на невеличке станційне подвір’я. – Я не піду: мені треба гледіти за Тімом і за поні.

– Я не хочу йти, – заявила Енн. – Я залишуся з Джорджею.

– Ну що ж, доведеться йти нам, – сказав Джуліан, і вони з Діком зістрибнули з бідарки. Хлопці вибігли на платформу в ту саму мить, коли потяг зупинився.

Людей з вагонів вийшло небагато. Через силу спустилася зі сходинок якась жінка з кошиком. Легко зіскочив, насвистуючи, молодик, син сільського пекаря. Ледве-ледве подолав сходинки якийсь дід. Жоден з них не був схожий на репетитора!

Але ось із головного вагона вийшов дивний чоловік. Він був маленького зросту, кремезний, з бородою, як у моряка. Очі у нього були пронизливо-блакитні, а в густому волоссі виднілася сивина. Він розглянувся на платформі й гукнув носильника.

– Це, напевно, і є пан Роланд, – сказав Джуліан Діку. – Ходімо спитаємо його. Більше нікого схожого немає.

Хлопці підійшли до бороданя. Джуліан на знак вітання підняв картуза:

– Це ви пан Роланд, сер? – запитав він.

– Атож, – відповів той. – А ви, напевно, Джуліан і Дік?

– Так, сер, – відповіли хлопці в один голос. – Ми приїхали бідаркою, щоб забрати ваш багаж.

– Чудово! – сказав пан Роланд. Він зміряв хлопців своїми блакитними очима і всміхнувся. Джуліану і Діку він сподобався: схоже, пан Роланд і розумний, і веселий.

– А обидві дівчинки теж тут? – поцікавився пан Роланд, ідучи платформою до виходу. Позаду йшов носильник з багажем.

– Так, Джорджа та Енн залишилися біля бідарки, – сказав Джуліан.

– Джорджа і Енн? – здивувався Роланд. – Гадав, що інші – дівчата, про третього хлопця я не знав.

– Джорджа – дівчинка, а не хлопець Джордж, – сказав сміючись Дік. – Її справжнє ім’я – Джорджина.

– Теж дуже гарне ім’я, – зауважив пан Роланд.

– Джорджа так не вважає, – заперечив Джуліан. – Вона не відгукується на ім’я Джорджина. Краще називати її Джорджа, сер!

– Справді? – сказав пан Роланд прохолодним тоном. Джуліан зиркнув на нього.

«Не такий вже він і милий, яким здається», – подумав хлопчина.

– І Тім з ними, – сказав Дік.

– О! А Тім – хлопець чи дівчина? – обережно поцікавився пан Роланд.

– Це собака, сер! – усміхнувся Дік.

Пан Роланд, здавалося, спантеличився.

– Собака? – перепитав він. – Я не знав, що в домі є собака. Ваш дядько мені нічого про собаку не казав.

– Ви не любите собак, сер? – здивувався Джуліан.

– Не люблю! – відрубав пан Роланд. – Втім, сподіваюсь, що він мені не докучатиме. Привіт, привіт – ось і маленькі дівчата. Добридень!

Джорджі не дуже сподобалося, що її назвали маленькою дівчинкою. По-перше, вона терпіти не могла, коли з нею розмовляли як з маленькою, а по-друге, їй завжди хотілося бути хлопцем. Вона мовчки подала панові Роланду руку. Енн йому всміхнулася, і пан Роланд відзначив собі, що вона набагато симпатичніша за іншу дівчинку.

– Тіме! Привітайся з паном Роландом, – наказав Джуліан собаці. Це був один з кращих номерів Тіма. Він умів дуже чемно подавати праву лапу. Пан Роланд поглянув на великого пса, а Тім і собі поглянув на нього.

Потім дуже повільно і демонстративно повернувся до пана Роланда спиною і скочив у бідарку. Зазвичай, коли йому наказували, він одразу ж подавав лапу, й тому діти дивилися на нього зі здивуванням.

– Тімоті! Що на тебе найшло? – вигукнув Дік. Тім опустив вуха і не рушив з місця.

– Ви йому не подобаєтеся, – сказала Джорджа, дивлячись в очі панові Роланду. – Це дуже дивно. Зазвичай він любить людей. Втім, можливо, ви не любите собак?

– Між іншим – так, не люблю, – визнав пан Роланд. – У дитинстві мене сильно покусав собака, і відтоді я ніколи не відчував до собак прихильності. Але гадаю, що з часом Тім звикне до мене.

Усі посідали до бідарки. Було тіснувато. Тімоті позирав на кісточки пана Роланда з таким виглядом, ніби залюбки кусьнув би їх. Енн розсміялася.

– Тім поводиться дивно, – сказала вона. – Вам пощастило, пане Роланд, що ви не його навчатимете! – Вона посміхнулася репетиторові, й той посміхнувся у відповідь, оголивши дуже білі зуби. Очі у нього були такі ж яскраво-блакитні, як у Джорджі.

Енн він сподобався. Дорогою він жартував з хлопцями, і вони почали думати, що насправді дядько Квентін зробив непоганий вибір.

Лишень Джорджа мовчала. Вона відчувала, що учитель неприязно ставиться до Тімоті, а Джорджі не міг подобатися той, хто не переймався симпатією до Тімоті з першого погляду. Їй також здалося дуже дивним, що Тім не дав лапу вихователю. «Він розумний пес, – міркувала вона. – І знає, що панові Роланду він не подобається, а тому й не дав йому лапу. Ти не винний, любий Тіме, я б теж не віталася з тим, кому не подобаюсь!»

По приїзді пана Роланда провели до його кімнати. Тітка Фенні спустилася вниз і звернулася до дітей:

– Ну, він здається приємним і веселим. Хоча борода молодій людині не пасує.

– Молодий?! – вигукнув Джуліан. – Та він страшенно старий. Йому, як мінімум, сорок!

Тітка Фенні розреготалася:

– Він вам здається таким старим? Ну що ж, старий він чи ні, але я упевнена, що він до вас ставитиметься добре.

– Тітко Фенні, невже нам не можна розпочати заняття вже після Різдва? – стривожено запитав Джуліан.

– Звичайно, не можна! – відповіла та. – До Різдва ще майже тиждень, а ви ж не думаєте, що ми запросили пана Роланда приїхати, щоб до кінця Різдва нічого не робити?

Діти застогнали.

– Ми збиралися зробити якісь покупки до Різдва, – сказала Енн.

– Ну, ви зможете це зробити в другій половині дня, – відповіла тітка. – Уроки будуть лише вранці, по три години. Нікому з вас це не зашкодить!

У цю мить униз зійшов вихователь, і тітка Фенні повела його до дядька Квентіна. За деякий час вона повернулася з дуже задоволеним виглядом.

– Панові Роланду буде цікаво спілкуватися з вашим дядьком, – повідомила вона Джуліану. – Вони поладнають. Пан Роланд ніби добре розуміється на тому, над чим працює ваш дядько.

– Сподіваймося, він переважно з дядьком і спілкуватиметься, – тихо мовила Джорджа.

– Ходімо погуляємо, – запропонував Дік. – Сьогодні чудовий день! Тітко Фенні, сьогодні вранці у нас не буде уроків?

– Звичайно ні, – відповіла та. – Почнете завтра. Зараз рушайте гуртом гуляти, бо таких сонячних днів буде небагато!

– Ходімо на ферму Кирін, – сказав Джуліан. – На вигляд це дуже гарна місцина. Веди нас, Джорджо.

– Рушаймо! – сказала Джорджа. Вона свиснула Тімоті, і той підстрибом підбіг до неї. Уп’ятьох вони вийшли з дому і пішли алеєю, а потім – через пастівник нерівною дорогою, яка вела до ферми на далекому пагорбі.

Було дуже приємно йти під променями грудневого сонця. Кроки на замерзлій стежині дзвінко відлунювали, а притуплені пазурі Тіма голосно шкрябали по мерзлій землі, коли пес метлявся туди й сюди, радіючи, що він знову разом зі своїми чотирма друзями.

Після довгого переходу через громадський пастівник діти підійшли до фермерського будиночка, міцного і гарного, змурованого з білого каменю на схилі пагорба. Джорджа відкрила браму й увійшла до двору. Вона тримала Тіма за нашийник, бо поблизу були дві вівчарки.

Незабаром з-за сарая почулося човгання. З-за рогу вийшов дід, якого Джорджа голосно привітала:

– Добридень, пане Сандерс! Як ся маєте?

– О! Та це панночка Джорджа! – усміхнувся дід. Джорджа всміхнулася у відповідь. Їй подобалося, коли її називали панночкою.

– Це мої кузени! – вигукнула Джорджа. Повернувшись до своїх супутників, вона пояснила:

– Він глухенький, і доводиться кричати, щоб він почув.

– Мене звуть Джуліан, – гучно сказав Джуліан. Інші також назвали свої імена. Фермер розпромінився у відповідь.

– Ходімо, познайомитеся з господинею, – сказав він. – Вона шалено зрадіє усім вам! Ми знаємо панночку Джорджу змалку, і маму її знали, коли та була малятком, знали і її бабусю.

– Отже, ви дуже, дуже старі, – зауважила Енн.

Фермер усміхнувся до неї.

– Мої роки – мій скарб, – захихотів він. – То вже заходьте!

Вони увійшли до великої теплої кухні, де маленька бабуся, непосидюча, як бентамка, поралася по господарству. Вона так само зраділа дітям, як і її чоловік.

– Отакої! – вигукнула вона. – Я вже багато місяців вас не бачила, панночко Джорджо. Я чула, що ви поїхали до школи.

– Так, це правда, – сказала Джорджа. – А зараз приїхала додому на канікули. Пані Сандерс, можна я спущу Тімоті з повідця? Гадаю, він доброзичливо поставиться до ваших собак, якщо й вони не огризатимуться.

– Ну, звичайно, пусти його, – відгукнулася бабуся. – Він чудово бавитиметься у дворі з Беном і Риккі. А що б ви хотіли випити? Гарячого молока? Какао? Кави? У мене є свіже крихке печиво – учора пекла. Призволяйтеся.

– У дружини цього тижня клопоту повна голова, увесь час щось куховарить, – сказав старий фермер, коли господиня задріботіла до комори. – У нас на це Різдво гості.

– Гості? – перепитала Джорджа здивовано, бо знала, що у старого подружжя своїх дітей не було. – А хто ж приїде? Я їх знаю?

– Двоє художників з Лондона! – відповів фермер. – Вони написали нам листа, в якому запитували, чи можуть вони у нас зупинитись на три тижні на різдвяні свята. До речі, вони запропонували гарну платню, тож дружина працює як бджілка.

– Вони збираються малювати? – запитав Джуліан, який вважав себе художником. – А можна мені буде якось зазирнути до них і поговорити? Я теж непогано малюю. Може, вони мені щось корисне порадять.

– Приходьте у будь-який зручний для вас час, – сказала стара пані Сандерс, готуючи у великому глеку какао. Вона поставила на стіл тацю з дуже апетитним на вигляд крихким печивом, і зголоднілі діти допалися до нього.

– Гадаю, двом художникам буде самотньо тут, у загумінку, на Різдво, – сказала Джорджа. – А в них тут є знайомі?

– Кажуть, що нема, – відповіла пані Сандерс. – Але художники – дивний народ. У нас і раніше художники зупинялися. Їм, либонь, подобалося блукати на самоті. Гадаю, і цим двом сподобається.

– Ще б пак! Ти стільки смаколиків готуєш! – докинув її чоловік. – Ну гаразд, мені час іти до овець. До побачення, юнацтво! Приходьте ще, не забувайте нас.

Він вийшов. Стара пані Сандерс, пораючись у кухні, продовжувала балакати з дітьми. Тімоті вбіг і вмостився на килимку біля пічки.

Раптом він угледів смугасту кішку, що кралася попід стіною, шерсть на ній наїжилася від страху перед незнайомим псом. Тім радісно гавкнув і кинувся на кішку. Вона вискочила з кухні до старого обшитого лиштвою передпокою. Пес – за нею, не звертаючи уваги на суворі оклики Джорджі.

Кішка спробувала заскочити на старовинний дзиґар у передпокої. Тім з веселим гавкотом стрибнув слідом за нею. При цьому він ударився боком об поліровану лиштву – і тут сталося щось дивовижне!

Лиштва зникла, а на її місці в старій стіні зяяла темна діра! Джорджа, яка подалася за Тімом до передпокою, закричала від подиву:

– Дивіться! Пані Сандерс, йдіть сюди, подивіться!

Розділ 4
Разюче відкриття

Почувши крик Джорджі, до передпокою забігли діти і пані Сандерс.

– Що сталося? – вигукнув Джуліан. – Що тут коїться?

– Тім стрибнув на кішку, схибив і сильно вдарився об стінну лиштву, – відповіла Джорджа. – І ось тут лиштва вивалилася, і в стіні утворилася діра – ось дивіться!

– Лиштва з секретом! – збуджено закричав Дік і зазирнув у діру. – Овва! А ви знали про цю діру, пані Сандерс?

– Звичайно, – відповідала старенька. – У будинку багато такої дивовижі. Коли я обережно полірую лиштву, намагаюсь зайве не тиснути, бо вона обов’язково зрушить з місця.

– А що там, позаду? – запитав Джуліан. Діра була завширшки з його голову, і коли він просунув її туди, то не побачив нічого, окрім темряви. Сама кам’яна стіна знаходилася дюймах у вісьмох від лиштви.

– Дайте свічку, потрібна свічка! – розхвилювалася Енн. – У вас часом немає ліхтарика, пані Сандерс?

– Ні, але є свічка, якщо хочете. Вона в кухні на поличці над каміном.

Енн стрімголов майнула в кухню. Джуліан засвітив свічку і просунув її в діру. Інші навалилися на нього ззаду, намагаючись зазирнути в отвір.

– Не штовхайтеся, – дратувався Джуліан. – Чекайте своєї черги, дурнята. Дайте спочатку мені подивитися.

Він добре роздивлявся, але не бачив нічого, окрім темряви і кам’яної стіни. Тоді передав свічку Діку, а потім і решта подивились. Пані Сандерс давно вже пішла до кухні. Для неї ця лиштва – не дивина.

– Вона сказала, що в будинку чимало такої дивовижі, – зауважила Енн. – А якої саме? Запитаймо її.

Вони повернули лиштву на місце і пішли поговорити з пані Сандерс.

– Пані Сандерс, – запитав Джуліан, – а які ще дива є на фермі Кирін?

– Нагорі стоїть шафа із задньою фальшстінкою, – відповіла старенька. – Та заспокойтесь. Запевняю вас, нічого особливого в цьому немає! А біля каміна випинається великий камінь, котрий, якщо його підняти, відчиняє схрон. Гадаю, у давнину людям потрібні були гарні сховки для усякої всячини.

Діти майнули до каменю, на який вона вказала. У нього було вставлено залізне кільце, яке дозволяло легко потягти його нагору. Під ним була виїмка, в якій помістилася б скринька. Зараз там було порожньо, але однаково це виглядало дуже захопливо.

– А де шафа? – запитав Джуліан.

– Мої старечі ноги надто втомилися, щоб зранку стрибати по сходах, – сказала фермерка. – Можете подивитися без мене. Сходами вгору, потім поверніть праворуч, а далі – увійдіть до других дверей, які побачите. Шафа – у далекому кутку кімнати. Відкрийте дверцята і намацайте внизу дучку в дерев’яній поверхні. Тоді натисніть дужче, і задня фальшстінка зсунеться.

Четверо дітей і Тімоті стрімголов побігли вгору сходами, походьма ласуючи печивом. І справді вражаючий ранок!

Вони знайшли шафу, відкрили дверцята, поставали усі четверо навкарачки і почали намацувати на нижній дошці заглибинку-дучку. Її знайшла Енн.

– Ось вона! – дівчинка почала чимдуж тиснути на дучку, але її пальчики не мали достатньо сили, щоб урухомити механізм, який відсовував стінку. На допомогу їй прийшов Джуліан.

Нарешті щось рипнуло, і діти побачили, як задня фальшстінка відсувається. За нею відкрився простір, в якому могла вміститися худорлява людина.

– Чудовий сховок, – зауважив Джуліан. – Тут можна сховатися, і ніхто про це не знатиме.

– Я туди залізу, а ви мене закрийте, – сказав Дік. – Буде цікаво!

Він проліз до сховку, а Джуліан повернув стінку на місце, і Дік заховався.

– Тіснувато тут! – крикнув Дік. – І страшенно темно! Випустіть вже мене!

Діти по черзі залізали до порожнини за шафою, і щоразу їх там зачиняли. Енн ця розвага не вельми сподобалася.

Потім вони повернулися до теплої кухні.

– Дивовижна у вас шафа, пані Сандерс, – сказав Джуліан. – Як би мені хотілося жити в такому будинку, в якому стільки таємниць!

– А можна ще раз прийти погратися в цій шафі? – запитала Джорджа.

– Ні, боюся, що не можна, панночко Джорджа, – відповіла пані Сандерс. – У цій кімнаті, де стоїть шафа, зокрема, житимуть два наші комірники.

– Шкода, – розчаровано сказав Джуліан. – А ви їм розкажете про відсувну задню стінку, пані Сандерс?

– Навряд чи, – відповіла старенька. – Це тільки вас, малечу, подібні речі захоплюють, а двоє дорослих джентльменів нічого цікавого в цьому не побачать.

– Ці дорослі – диваки, – сказала вражена Енн. – Я переконана, що і в сто років мене хвилюватимуть розсувні стінки та криївки.

– І мене теж, – погодився з нею Дік. – Пані Сандерс, можна мені ще разок вийти у передпокій і подивитися на відсувну лиштву? Я візьму з собою свічку.

Дік і сам не розумів, чому йому так закортіло подивитися на лиштву ще раз. Просто спливло на думку. Ніхто не схотів іти з ним, бо ж нічого, окрім старого мурування, за лиштвою не було.

Дік узяв свічку і пішов до передпокою. Натис на панель згори, і вона зрушилася. Просунувши всередину свічку, він ще раз уважно вглядівся в отвір, що відкрився. Не видно було абсолютне нічого. Дік витягнув голову назад і просунув до отвору руку якомога далі вздовж стіни. Він уже збирався витягнути руку, коли його пальці намацали в стіні дірку.

«Дивно! – подумав Дік. – Нащо ця дірка в стіні?»

Він устромив у дірку великий і вказівний пальці й поворушив ними. Усередині стіни намацав якийсь горбок, схожий на пташине сідало, і йому вдалося схопити його. Він почав водити по ньому пальцями, але нічого не відбувалося. Тоді він вхопився за нього міцніше й потягнув.

Із стіни випнувся камінь! Дік так здивувався, що впустив важкий камінь, і той загуркотів на підлогу поза лиштвою.

На шум до передпокою збіглися його друзі.

– Що ти тут виробляєш, Діку? – спитав Джуліан. – Ти нічого не зламав?

– Ні, – відповів Дік, обличчя якого порожевіло від хвилювання. – Я просунув туди руку і виявив дірку в одному з каменів у муруванні. Вхопився двома пальцями за якусь опуклість і потягнув. Камінь випнувся назовні, і це так мене вразило, що я його впустив. Він впав, і ви почули цей гук.

– Отакої! – сказав Джуліан, намагаючись відіпхнути Діка від отвору. – Дай-но мені поглянути.

– Ні, Джуліане, – заявив Дік, відштовхуючи його. – Це моє відкриття. Почекай, поки я подивлюся, чи зможу я щось намацати в дірці. До неї важко добратися!

Інші нетерпляче чекали. Джуліан ледве утримувався від бажання відіпхнути Діка. Дік просунув руку якнайдалі і склав долоню, щоб чимдалі проникнути в простір, який утворився після падіння каменю. Пальці його мацали навкруги і наштовхнулися на щось схоже на книжку. Він обережно, поволі витягнув знайдене назовні.

– Старовинна книжка! – сказав він.

– А що в ній? – скрикнула Енн.

Друзі почали обережно гортати сторінки. Папір був сухий і крихкий, і деякі сторінки спорохніли.

– Гадаю, це книжка рецептів, – сказала Енн, яка гострим своїм зором прочитала кілька слів, написаних старим брунатним вицвілим атраментом. – Покажімо її пані Сандерс.

Діти віднесли книжку фермерші. Та розреготалася, побачивши їхні сяючі обличчя. Вона узяла книжку і спокійно подивилася на неї.

– Так, – підтвердила старенька, – це лишень книжка рецептів. Бачите ім’я на титулі – Еліс Мері Сандерс. Це, либонь, моя прабабуся. Я знаю, що вона славилася своїми ліками. Кажуть, вона могла вилікувати будь-яку людину або тварину від багатьох хвороб.

Джуліан розчаровано мовив:

– Шкода, що її почерк такий нерозбірливий. І вся книжка розвалюється. Вона напевно дуже стара.

– Гадаєте, у сховку іще щось є? – спитала Енн. – Джуліане, піди-но й засунь ти руку, бо в тебе вона довша, ніж у Діка.

– Мені здалося, що там більш нічого немає, – сказав Дік. – Місця там обмаль – кілька дюймів позаду випалої цеглини чи каменя.

– Гаразд, я застромлю руку і перевірю, – сказав Джуліан. Усі знову пішли до передпокою. Джуліан просунув руку позаду зрушеної лиштви і провів долонею уздовж стіни до того місця, звідки вивалився камінь. Рука його пролізла в простір позаду, а довгі пальці почали мацати довкола у пошуках іще чогось, що могло б там виявитися.

І це щось справді там виявилось, щось м’яке, пласке, на дотик шкіроподібне. Хлопчик швидко схопив предмет пальцями й обережно витягнув назовні, побоюючись, що від старості він може розсипатися.

– Я щось знайшов, – сказав він, весело блискаючи очима. – Дивіться, що це таке?

Діти згромадилися навколо нього.

– Схоже на татковий кисет, – сказала Енн, помацавши знахідку. – Форма така ж. А є щось усередині?

Це був темно-брунатний кисет, зшитий з м’якої шкіри і дуже потертий. Джуліан обережно відгорнув закот і розгорнув кисет. Усередині ще залишалися крихти чорного тютюну, але було там і ще щось! На самому дні кисету лежав полотняний згорток. Джуліан вийняв його і розгорнув на столику в передпокої.

Діти їли очима знахідку. На полотні були якісь знаки та позначки не чорним, майже вицвілим атраментом. Але що воно таке, ніхто не розумів.

– Це не мапа, – нарешті мовив Джуліан. – Більше схоже на якийсь код. Цікаво, що він означає. Добре б це розшифрувати. Тут напевне якась таємниця.

Заінтриговані діти витріщалися на полотнину. І яка у всьому тому ховалася таємниця? Що б це могло бути?

Вони побігли показати знахідку пані Сандерс. Та вивчала старовинну книжку рецептів, і обличчя їй світилося радістю, коли вона підвела погляд на схвильованих дітей.

– Ця книжка – просто диво! – сказала вона. – Я насилу розбираю почерк, але ось, наприклад, рецепт від болю в спині. Обов’язково випробую його на собі. Мені наприкінці дня так болить спина! Ось послухайте…

Але діти не бажали слухати рецепти від болю в спині. Вони поклали на коліна пані Сандерс шматок полотна.

– Погляньте! Що це, пані Сандерс? Знаєте? Це було в такому ніби кисеті в отворі за лиштвою.

Пані Сандерс зняла окуляри, протерла їх і знову наділа. Уважно оглянула полотнину з дивними знаками.

Похитавши головою, сказала:

– Ні, мені це не до тями. А це… схоже на старий кисет. Гадаю, моєму Джонові він сподобається. З його старого кисету тютюн уже висипається. Цей теж старий, але ще послужить.

– Пані Сандерс, а цей шматок полотна вам теж потрібний? – з тривогою в голосі запитав Джуліан. Йому кортіло забрати його додому і як слід вивчити. Він був упевнений, що у позначках прихована якась хвилююча таємниця, і йому вкрай не хотілося віддавати тканину пані Сандерс.

– Та забирайте його, паничу, якщо хочете, – усміхнулася пані Сандерс. – Собі я залишу рецепти, Джон отримає кисет. А ви забирайте цю стару ганчірку, якщо вона вам потрібна, хоча мені не до тями, нащо вона вам здалася. А ось і Джон!

Вона почала говорити голосніше, щоб глухенький чоловік її почув:

– Джоне, ось тут для тебе є кисет. Діти знайшли його десь за тією зрушеною лиштвою у передпокої.

Джон узяв кисет і обмацав його.

– Дивний він якийсь, але кращий за мій, – нарешті сказав старий. – Ну, юнацтво, не хочу вас квапити, але зараз уже година дня, і вам час повертатися додому обідати.

– Йой! – вигукнув Джуліан. – Ми запізнимося! До побачення, пані Сандерс, і дякуємо красно за печиво і цю стару тканину. Ми постараємося з’ясувати, що тут написано, і розповімо вам. Рушаймо мерщій! Де Тім? Тімоті, швидше сюди, ми спізнюємося!

Уся п’ятірка швидко вибігла надвір. Вони й справді спізнювалися, тож довелося здебільшого бігти, а через це розмовляти було важко. Але ранкові події так їх полонили, що вони походьма захекано все ж обмінювалися враженнями.

– Цікаво, – пихкав Джуліан, – що ж таки означають позначки на ганчірці. Обов’язково дізнаюся. Я упевнений, що це щось таємниче.

– А ми комусь про це розповімо? – запитав Дік.

– Ні, – сказала Джорджа. – Тож тримаймо нашу знахідку в секреті.

– Якщо Енн почне щось вибовкувати, копніть під столом, як ми це робили минулого літа, – сказав усміхаючись Джуліан. Бідоласі Енн важко було прип’ясти язика, і її часто доводилося штурхати ліктем або копати по нозі…

– Я ні слова не скажу! – обурилася Енн. – І тільки спробуйте копнути мене. Я тоді починаю кричати, а дорослі беруться розпитувати, що зі мною.

– Після обіду будемо сушити собі голову над ганчіркою, – сказав Джуліан. – Закладаюся: якщо ми добре поміркуємо, відгадку знайдемо обов’язково.

– Ось ми й удома, – сказала Джорджа. – Не спізнилися. Привіт, мамо! Ми тільки руки хутенько помиємо. Ми чудово пробавили час!