Герострати

Таке, звичайно, не підходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напівбрехню, напівправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайністю чи двозначністю і якій би вірили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солідний факт, тільки додати, що відвідувач – це, ну скажімо, мій клієнт, аджеж таке зовсім не виключене! Зразу виглядає краще. Далі, що мій відвідувач, тобто клієнт, винен мені гроші за книги і гравюри і що він, якщо я не помиляюся (ви ж самі розумієте, всього не запам’ятаєш, а я до того ще й вічно забуваю прізвища!), зветься так то, чи приблизно так, прізвище його крутиться мені на язиці, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але мені здасться, ніби він живе чи жив (у залежності від виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканні чи навпроти. Тому нехай господарі не гніваються, коли я їх потурбував, вони самі розуміють: я волів би отримати назад гроші від клієнта, і нехай вибачать мої розпити.

При цьому кожного разу описувати мого відвідувача, наскільки моя пам'ять зберегла його риси.

Такий варіянт виглядав би зовсім правдоподібним. Після цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тоді, як доля схоче.

День відпадав. Вдень я працював у крамниці, отже залишався тільки вечір, і то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родині, і якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довідалася про мою історію з відвідувачем, хоч досі я від неї нічого не приховував.

Найнеприємніший, щоб не сказати найстрашніший, був, звичайно, початок, а там уже чітко розроблений плян діяв би сам собою, головне – не тягнути, не відкладати, як це часто кортить перед прикрим і дошкульним, бо чим швидше я візьмуся за розшуки, тим швидше їх скінчу.

Так одного вечора, коли мені здалося, ніби я досить теоретично підготований, щоб братися за практику, замкнувши двері крамниці і попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродія, який продає колекцію малюнків фльорентійської школи (цей добродій дійсно існував і його колекція теж, тільки він зовсім не збирався продавати малюнки, і малюнки ті носився з думкою купити не я, а мій колеґа, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), і щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегідь частину міста.

Місто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато років, і мені доводилося заходити, залагоджуючи різні справи, в найвіддаленіші райони, хоч, звичайно, околиці я відвідував далеко менше, ніж центр. У центрі я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тільки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це місто і поставили, аби я орієнтувався, натягнувши мені на голову по самі плечі товсту водяну панчоху, яку я ніяк не міг скинути і вона викривлювала усі предмети, і разом з тим ці викривлені предмети ніби й уосіблювали справжню дійсність, на яку я втратив право.

Я почуваїв себе дуже дивно. Я антиквар, солідна пересічна людина, батько двох дітей (хлопчик і дівчинка), і раптом на цих вулицях уночі, та ще й з такою метою: потайки від усіх іду розшукувати матеріяли до біографії мого відвідувача!

Цю ділянку міста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут мені найчастіше траплялося проходити, і я навіть відчував до неї якусь симпатію, хоч рідко хто знаходив її привабливою, а міська управа взагалі плянувала її перебудувати, правда, покищо безуспішно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатія стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолійних ніби левів, ніби гіпопотамів, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левів-гіпопотамів вона поширилася і на весь цей район, де скупчився гамір цілого міста, яке саме тут перетинала центральна міська вулиця, щоб в будні дні радше скидалася на поклад, на який з циклопічних сітей вивернули нерівномірно озвучену рибу, що виприскувала з-під ніг, і по ній примушували ходити.

Це особливо помічалося біля середньовічної брами, що заважала рухові міста, яке невпинно розросталося. Навколо цієї брами коштом тротуарів вічно поширювали вулицю з обох боків, турбуючися, де їхати автам і трамваям (про пішоходів не встигали подумати), і що більше розширювали, то неможливіший ставав рух, ніби наростання руху збільшувалося в геометричній пропорції до поширення вулиці.

Я не певен, чи існувала в місті людина, яка похвалилася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бік. Навіть якщо і так, то я просто не годен повірити, бо мені, за весь час, скільки я тут мешкав, це ні разу не вдалося, хоч я далеко не безпомічний. Воно й зрозуміле, бо заки людина настроювалася переходити, від сновигання і шуму вона губила віру в спроможність перенести своє тіло неушкодженим на другий бік, і тоді вже й обценьками її не перетягли б через вулицю.

Про себе я окажу тільки одне: такого вінегрету звуків мені не доводилося чувати в жодному місті. Крім автомобільних гудків та скреготу і дзенькоту трамваїв, які існували виключно, щоб заважати рухові, бо в них рідко хто їздив, оскільки на практиці виявлялося: найшвидше дійти до місця призначення – пішки, – клацання язиком (не уявляю собі, звідкіля, – може, місто побудували на багнищі, де жила нечиста сила?), булькотіння з саксофонним оханням, сопіння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звуків, таких, які виникають, коли відриваєш порожню пляшку від уст, випивши з неї одним подихом всю рідину, шипіння, хлюпання, потім мішечків з окремих голосівок, які висіли над натовпом (слів ніколи не чулося; навіть коли через радіо передавали промови уряду, вони зразу ж від довколишньої угнутости повітря розпадалися на складові літери), тут панувала ще безліч уже цілком неокреслених амебних звуків.

Це все діялося вдень. Але вночі вулиця затихала й порожніла, і з’являлися тротуари, при існування яких вдень ніхто й не догадувався. На тротуарах стояли повії, ніби з них знесло пісок, яким вони на цьому самому місці були засипані вдень, а тепер пісок відхлинув разом з рухом і світлом, і, нарешті, відкрилося справжнє місто.

Я пройшов до кінця усю вулицю, так і не відважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уяві все виглядало цілком інакше. Ніби й те саме, а разом з тим таке інакше, що я раптом відчув: ніколи, за жодних обставин я не здолаю перенести свій плян з теорії в дійсність. Не тому, ніби я несподівано відкрив, що мій бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадці, що я маю зараз зайти в перший-ліпший будинок і питати про мого відвідувача, – мої ноги самі поверталися назад, і заки я їх наздоганяв, переконуючи себе, мовляв, бажання тікати світ за очі і зануритись у подушку, забути, що існує мій відвідувач, який домагається, аби саме я, а не хто інший, писав його біографію, і що я погодився писати її всупереч своїм переконанням, не змінить мого стану на краще, я вже чувся настільки безсилий, що мені випадало з пам’яті, чого я взагалі так біжу. Ба більше, я нагло з неспокоєм зауважив, що думки про мого відвідувача вислизають у мене з голови, а на їх місце находять різні дурниці, асоція- ції, які сягають, ніби навмисне, якнайдалі від того, що мене непокоїть, бо в мене перед очима стоїть пляж, куди ми з дружиною їздили кілька років тому ще перед народженням другої дитини, і я силкуюся пригадати, чи в кошик з їжею, – який ми загорнули в коц і поставили в лози в холодок, дружина поклала яблука чи груші, наче від цього вияснення залежить тепер усе моє життя.

Внизу в кінці вулиці, на розі завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кількома повіями. Всі вони, видно, когось чекали.

Напевно я занадто різко повернув біля них і пішов назад, хоч я дуже слідкував, щоб це виглядало якомога невимушено, бо на цей раз повії звернули на мене увагу, припускаючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, і вирішили допомогти.

– Гей, ти, маєш вогонь? – посміхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймні на два числа, завузькому светрі, що ледве стримував її могутні груди, схожі на сідниці.

Замість відповіді я прискорив кроки.

– Імпотентний сарако! – гукнула вона мені навздогін з легким пересердям.

Та я не обернувся, навіть не перейшов на другий бік. Я поспішив вулицею угору, вернувся і вже знову з жахом наближався до гурту в кінці вулиці, твердячи собі, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бігати ж до ранку отак назад і вперед! Як це виглядало! Мене могли запідозрити в казна-чому, якщо вже не запідозрили. Адже це повне безглуздя, так не вільно поводитися, це ж ясно, більш ніж ясно: єдиний рятунок примусити себе – або я заходжу в перший-ліпший будинок, або негайно зникаю звідсіля в іншу дільницю і пробую там.

Однак попри це логічне й рішуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробіг вулицю і знову повертався назад, трясучися від усвідомлення, що остаточно звернув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який іншим сподобався, бо всі зареготали, а повія в червоному светрі, закривши жовтою торбинкою нижню частину живота і стиснувши іксом ноги, стала присідати, вигукуючи, що вона от-от не втримається, щоб не замочитися.

Я розумію гумор, і я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливої ретельности пожартувати з своїх недоліків. Я успадкував стільки ж почуття гумору, скільки успадковує кожна пересічна нормальна людина, не замало і не забагато, і це я кажу не на те, аби поставити себе у вигідніше світло з егоїстичних мотивів, а виключно з страху допуститися неточностей, які, навіть якщо вони спочатку й не здаватимуться дуже помітні, згодом ладні скерувати подальші події в інший напрям, з якого стане незрозумілий перебіг того, що відбулося в дійсності, а це я волів би оминути.

Я розумію гумор, але не тоді, коли об’єктом сміху стаю проти своєї волі, тобто не тоді, коли мені приводять перед очі саме те, чого мені в дану хвилину якраз не хочеться бачити, байдуже – з важливих чи дрібничкових причин.

Це кепкування, хоч я його доладу так і не розчув, а, може, саме тому, подіяло на мене, як заряд електричного струму. Мені вдарила кров у голову, я рішуче ступив уперед і не повірив своїм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, зайшов мій відвідувач. Сірий і невиразний, такий, як він мене відвідував в антикваріяті, але що це – він, у мене не лишилося жодного сумніву. Напевно він стояв серед гурту так, аби я його не помітив, і не виключене, що саме йому належала ініціятива зауваги, киненої в мій бік, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, коли я погодився на розшуки його даних і вважався, так би мовити, його біографом? Чи, може, він слідкував, куди я йду, бо йому нарешті стало незручно стільки часу знущатися надо мною, і він вирішив хоч на початку розшуків допомогти мені? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на нього, проте чого не трапляється? Я його не настільки знав, аби закріпити за ним ту чи іншу рису, я навіть схильний лишити в силі припущення, ніби він мені привидівся від збудження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настільки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тіло й поставити серед гурту, який став свідком моєї біганини. Щоправда, в будинку, як я потім установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскільки мій відвідувач відзначався подивугідною здібністю зникати дослівно з-під рук.

Хоч би там що, чи то від сміху на мою адресу, чи від того, що я вмовив у себе появу відвідувача, чи тому, що він Дійсно з’явився, або найправдоподібніше від усього цього разом з мене злетіла несміливість, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовірно, навіть моя постать змінилася, бо переді мною розступилися, і потім, скільки я пригадував, я незмінно бачив себе, як я йшов по чиїхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, і ніхто не кричав і не висмикував ніг, хоч це мені здається неможливим кожного разу, як я відновлюю цей деталь у пам’яті.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, і, не зупиняючися, на одному віддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенісний корд, майданчиками на другий чи на третій поверх, аж доки з легень вийшло все повітря, і щойно тоді постукав у найближчі до мене двері.

За дверима загуркотіло, потім почулося кудахкання і зразу ж за ним сухий тріск, як при спаленні кінострічки, після чого запала глибока павза. Потім двері відчинилися, ніби їх рвонуло протягом, і літній чоловік у небесному, майже кам’яному халаті, у фетровій фесці чи тюбетейці (пізніше я розгледів, що то верх капелюха з обрізаними крисами), притримуючи однією рукою щось багатокриле, що тріпалося у нього під ногами, роблячи йому один бік і ногу з суцільних крил, і що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку і, перш ніж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кімнати.

Я не доберу, як він це зробив. Це відбулося так швидко, що якби мені сказали, ніби він тільки доторкнувся мене, а я вже сам, як на коліщатках, переїхав з коридору до його кімнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав він, з видимою полегшею зачинивши дівері.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далі говоритиму і, побачивши, що ні, сказав:

– Двері для мене вічна проблема. Я ніколи не годен довго тримати їх відчиненими. Мої каліки, – він показав углиб рукою, і подібного руху я вже ніколи пізніше не подибував. В мене склалося враження, наче від долоні до плеча в нього тріснуло м’ясо до кости й звідтіля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легені, що дихали, – мої каліки дуже неспокійний народ, і я мушу пильнувати, аби вони не розбіглися й не влізли в нову халепу, перш ніж видужають.

У хаті дійсно я зауважив покалічених тварин. Можливо, господар їх колекціонував. Можливо… Тільки іншої думки я не виснував до кінця. Вона обірвалася, і я не пробував її відновити.

– їх у вас справді чимало, – вирішив нарешті сказати я, так і не зважившись, чи відразу питати про мого відвідувача, чи трохи задля ввічливости почекати.

– Та чимало.

Вигляд помешкання й прийняття, яке аж ніяк не передбачалося моїм пляном, хоч тепер мені самому важко визначити, чого саме я очікував, дезорієнтували мене. Чому тут назбиралося стільки тварин? Вони явно заважали. Я не сподівався, ніби початок моїх розпитів почнеться дуже приємно, однак чому він починався зразу якось не так? Чи не ліпше вибачитися, поки ще не пізно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в іншому помешканні, у якому покалічені тварини не сиділи б на виду? Я нічого не мав проти тварин, тільки чому їх тут зібралася аж така кількість? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я міг в їх присутності зосередитися й питати про відвідувача?

– Ви не любите тварин? – спитав господар.

– Я? Ні, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони мені заважають … Я …

– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бійтеся, це ж свійські тварини (під ослінчиком явно сидів шакал). Поки знайдеться їх господар, їм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагідні.

Дивно, навіть те, що він зауважив, мені не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першій нагоді проти кожного іншого, хто пробував його обійти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свідках демонструвати свою безпорадність сердило), що воно й не залежало від мого настрою, а існувало саме собою, тільки я довідався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло мені перед очі пригадку, як на напевному освітленні, особливо такому, яке з будь-яких причин здається незвичним, я втрачаю здібність швидко реагувати.

Біля лямпочки, замість абажура, звисала, прибита за один край до стелі цвяхами й англійськими шпильками, розгорнена газета, яку похитувала пара з носика чайника, і від цієї газети простягалася густа тінь на півкімнати, де, якщо не помиляюся, теж розмістилися забинтовані звірята. Я навіть мав враження, хоч це вже ледве чи ймовірне, наче в господаря під ліжком простятся забинтований або муміфікований крокодил, однак, не виключене, що то просто лежала тінь або дрова з решток зимового запасу.

Господар (тепер він мені здавався молодшим, ніж коли я його побачив у дверях), давши мені зрозуміти, щоб я почував себе як дома, витяг з-під столу два ослінчики, тоді, трохи повагавшися, один засунув назад, пішов у найтемнішу частину помешкання до шафи, дістав звідтіля стілець і приніс, аби я сів. Потім наблизився до горобця, помацав пальцем кінчик дзьоба і заходився заварювати чай.

– Вибачте, коли я вас потурбував, – почав я, стежачи, як він з прозорого мішечка насипає в продовгастий глиняний чайничок чай і як від наливаного окропу поверхня чайника потіє, відколюється сочевицею й падає шиплячи на плиту.

– Ви мене ні трохи не потурбували. Я дуже радий відвідинам.

Він знову попрямував до шафи, зникнувши в ній на деякий час, і повернувся, тримаючи в руках повно кексів, сиру і булочок, – нарізувати тартинки. І тоді я вирішив:

– Якщо це для мене, це справді зайве! Я 'прийшов лише спитати, чи ви, випадково, не знаєте мого … клієнта. Мій клієнт виглядає … (так і так). Я йому продав у кредит кілька книг, і мені конче треба його бачити. Тобто не бачити, а довідатися. Він, здається, живе в цьому будинку (як це жалюгідно виходило – неправдоподібно, непереконливо; тепер, коли я почав говорити, мене осяяла думка, що випадало б зовсім інакше почати, але про це належало б подумати раніше, тепер уже не вистачало часу, тепер я вже мусів договорити до кінця, а тоді хоч світ нехай завалиться, аби тільки швидше скінчити). – Я бачив, як мій клієнт заходив сюди, і лише тому зважився вас потурбувати (не слова, а дрючки, нехай, байдуже, аби встигнути, заки він обізветься, бо якщо він мене не дослухає або вижене, я вже не назбираю сили зайти в будь-яку іншу квартиру, тоді мене просто не стане, я розчинюся, як сіль у воді, і я чув, як я говорив далі). – Я антиквар, – говорив я, – і мені конче потрібно довідатися про мого клієнта бодай найголовніші дані його біографії, навіть якщо це коштувало б мені життя. Я згоден на все, аби тільки …

Я не певен, чи я справді це вимовив, чи тільки подумав, та від переляку, що господар міг це дійсно почути, я завмер і тут же вирішив, що він не почув.

Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про біографію мого відвідувача.

Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, і вперше уважно зупинив на мені погляд.

– Так ви антиквар, – сказав він, і у мене кригою взялося в середині. Я приготувався почути запит, чи я справді пишу біографію мого відвідувача, та господар заговорив про інше, і мені відлягло від серця; напевно він таки не почув фрази про дані до біографії мого відвідувача.

– Можете звати мене Домом або Рамзесом, – говорив він, – так мене тут усі кличуть: місцеві жартуни прозвали, вважаючи це дотепним, а я пошкодував їх розчаровувати, пощо? – тож воно так і лишилося. Зрештою, якщо вам воно не подобається, звіть мене, як вам захочеться. Я не надаю значення прізвищам. Якщо вам зручніше, то мене цілком задовольнятиме, коли ви мене і взагалі ніяк не називатимете або зватимете кожного разу іншим ім’ям, як вам до вподоби. Ваш клієнт у цьому будинку не живе, це напевно, бо я знаю всіх тутешніх мешканців. Він до мене дійсно кілька разів навідувався, однак його ім’я чи прізвище мені не відомі, тобто оскільки я не надаю їм значення, вони не тримаються в моїй пам’яті, я навіть своє забув. Я також не знаю, де він мешкає, бо людина мешкає там, де вона є, а мені зараз важко визначити, де він. Єдине, чим я в стані порадити, це дати адресу, авто, що везло корів на різню, напоролося на вантажник із коксом, коли я, ще бувши гімназистом, нудився біля вікна, компонуючи шкільне завдання про Франціска з Ассізі, і це знову неприємно шарпонуло глибоко всередині, навіть якщо зараз мене й не хвилювали пожмакані коров’ячі голови і черева всуміш з коксом, і той рев, який, здавалося, ішов просто із шматків м’яса.

Імовірно, мій вигляд до певної міри відбивав моє незадоволення, і господар пов’язав його з присутністю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий і лагідний компрес із слів, надміру лагідний, а це враження лагідности походило напевне від того, що він, перш ніж почати говорити, мугикав, мов заколисуючи дитину, хоч я того відразу не усвідомив, і щойно згодом, коли я зареаґував і насторожився, це мугикання перейшло в слова, і – правда, мугикання більше не повторювалося, – кожний вислів ніс його підкладку.

– На вулиці великий рух, і часто потрапляють під колеса не тільки люди, а й тварини. Коли не знаходиться нікого, хто піклувався б жертвами, або коли бідак, відкидають набік, гадаючи, ніби допомога вже зайва, а вона ніколи не зайва, я забираю їх до себе, і вони живуть у мене дома, доки не знаходиться їх господар.

– Ви любите тварини? – На щось інше я ще не спромігся. Я силкувався призвичаїтися до оточення попри нехіть, яка гальмувала всі мої рухи, а головне, думання, аби хоч не стовбичити біля дверей.

Господар тихо засміявся і, не дивлячися на мене, ніби вибачився:

– Усіх моїх мешканців приносить вулиця, вона їх і забирає, але я радий кожному.

Те, що тріпалося у нього під ногами, затихло і, зменшившися, набрало подобу рудої, на обидва боки кульгавої курки (родайленд), наче з неї колись пробували зробити таксу. Остаточно переконавшися, що вислизнути в коридор не пощастить, вона покульгала під стіл, дзьобнувши по дорозі вівчура з забинтованими передніми лапами. Собака з докором подивився на господаря, недвозначно благаючи дозволу перекусити дебелу нахабу.

– Нічого, нічого, ти більший, – розвів руками господар- Уникай ставати їй на заваді. Ти ж знаєш, який у неї незрівноважений характер!

Собака спробував заскавучати та, отримавши через руку господаря, який мимохідь погладив його, собаче речення, заспокоївся і ліг.

Під столом, куди пішла курка, ще щось вовтузилося, я лише так і не роздивився що, бо його прикривала безформна хламида. Біля пічки, на якій, судячи з покришки – вона рівномірно підплигувала – вже довгий час кипів чайник, лежало два забинтовані коти. Коли я подивився на них, мені здалося, ніби вони блиснули на мене скалками неонових очей і помінялися трубними хвостами, аж я поспішив забрати з них свій погляд. Над ними на полиці, над піччю, поруч з надрізаним буханцем хліба і вершком циліндричного коржа з солодкого печива, можливо, то зберігався навіть шматок паски, який, раз закам’янівши, тримається, як ритуальний реквізит від Великодня до Великодня, примостили коробку, товсто вимощену всередині ватою. Там здригався майже без пір’я горобець, без перерви розтуляючи дзьоб і тицькаючи ним у вату з такою рівномірністю, що я спочатку вирішив: напевно господар тримає його замість годинника. Чому ні? Адже існували диваки, які послуговувалися лише клепсидрами, квітами чи жабами, аби відчитувати час. Чому господареві не тримати собі живого годинника, якщо йому вдалося відрегулювати горобця на точність удару годинникового механізму?

Трохи вище від полиці і звідтіля через усю кімнату висіла вірьовка з частково ще сирою білизною: дві хусточки до носа, три шкарпетки, пелюшка, картата сорочка невиразного кольору, якась фантина і кільканадцять свіжовипраних бинтів. Двері в другу кімнату чи на балькон закривала Руда завіса в стилізованих лотосах, які з однаковою ймовірністю скидалися і на асирійські бороди чи невеличкі каструлі або й рекламні побільшені вафляні рурочки на морозиво, залежно від кімнатного освітлення. Припускаю, від кімнатного освітлення походила не тільки їх неозначена приналежність, а й моя безпорадність, бо згодом я помітив, що при куди він час від часу заходить, якщо це вам хоч трохи придасться. Не виключене, звичайно, що там ви дістанете відомості, які вам потрібні.

Він поставив тарілку з тартинками на стіл, витерши його рушником з мого боку, і налив мені й собі чаю.

– Вам дуже міцний, чи так добре?

– Дякую, так добре.

– Цукру?

– Дякую, вистачить.

Він бачив мого відвідувача. Він майже його знав. Він перша людина, яка стверджувала існування мого мучителя – відвідувач існував і за межами мого антикваріяту! Чи мені придасться адреса, де він буває? Таж, Господи Боже, швидше адресу. Негайно. Щоб не пропало ні хвилини. Зараз же, негайно, бо інакше виявиться пізно, але як усе це висловити?

– Якщо ви голодні, я зварю макарони.

– Ні, дякую.

Господи, адресу, адресу! Я не хочу макаронів. Я нічого не хочу. Я хочу адреси. Якнайшвидше.

– Якщо ви не любите макаронів, я зараз подумаю, що в мене лишилося з їстівного. Здається, нічого таки нема іншого, а крамниці вже зачинені. Хібащо сходити тут поблизу в шинок, взяти ковбасок і підсмажити?

– Бога ради, не турбуйтеся. Я не голоден. Я вже вечеряв.

– Би маєте ще час подумати.

– Ні, запевняю вас, ні. Я вже вирішив.

Мені ще не вистачало макаронів! Чай з ввічливости я ще годен проковтнути, а макарони, – ні, макарони рішуче ні! Адресу, і більш нічого. Тільки ж як йому сказати, що мій час обмежений, що мене дома чекає дружина і що я властиво мушу бігти? Нічого, крім адреси, і бігти, обтрусивши з себе ці в'язкі очі, ці надміру велетенські і непорушні очі, як вирізані ножицями з гелленістичного саркофага, непорушні, і разом з тим внутрішньо рухомі, що пускають мені в чоловічки коріння, перетворюючи мене на сіамського близнюка, який зростається з ним очима, і я втрачаю здатність рухнутися, бо його погляд, навіть коли він не зупиняється на мені, витравлює з мене згадку про антикваріат, ніби він належить комусь іншому, і я мовчки продовжую пити чай, замість схопитися на ноги і мчати геть.

Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мій відвідувач, я дуже змінився, це щораз було ясніше; хоч усвідомлення цього не належало до приємних, однак – куди поділися деякі мої здібності, наприклад, легко починати розмову на першу-ліпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здібність опанувати ситуацію я вважав даною мені від народження, і погодитися на те, що вона зникла тільки тому, що до моєї крамниці зайшов відвідувач і що я дався намовити себе писати його біографію, перевищувало мої сили, навіть, якщо я й бачив, як все, що досі в мені існувало, стійке й окреслене, зробилося раптом плинним і незрозумілим, і навіть ті поняття, які я досі приймав за непорушні, набрали властивости коляпсуючих вен.

– Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаєм, перев’язуватиму собаку? – спитав Дом, і я побачив: він уже тримає повні руки бинтів, миску і щось подібне на медяник. Його склянка стояла майже повна, він її ледве пригубив, тим часом як я, хоч мене зовсім не приваблювало наливатися чаєм, допивав третю або четверту, все глибше впадаючи в меланхолію. Якби не незручність образити гостинного господаря, я пішов би, не дочекавшись адреси, настільки мене діймав страх чи вірніше – передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, мої нерви раптом не витримають і я почну розповідати йому історію з моїм відвідувачем, попри сором, пов’язаний з самим фактом його існування, а те, що я розповім, лише ускладнить розшуки, бо мені насамперед заважатиме свідок, і навіть якщо в мене все зміниться на краще і я забуду цю історію, свідок уже самою своєю наявністю нагадуватиме мені протягом усього життя про історію з відвідувачем, хібащо я позбудуся його ґвалтовно. Ґвалтовно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного наміру утаємничувати Дома в свої справи.

– Мій відвідувач вимагає, аби я писав його біографію, а я поважна людина, антиквар.

– Так, дійсно, ви поважна людина – і такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навіть ладні усунути свідка з дороги!

– О ні, це перебільшення, у мене на це ніколи не вистачило б відваги, я смирний. Це все провина мого відвідувача.

– Ваш відвідувач.

– Так, мій відвідувач. Тільки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таємниці, бо уявіть собі наслідки!

– Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таємниці. Навіть як свідок, якого ви ладні усунути. Хоч на вашому місці я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зобов’язує.

– Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язує. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не погодитися.

– Гаразд. Чому ж тоді вашого відвідувача ви боїтеся розглядати як свідка? Чому ви його виключили з категорії свідків?

– Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навіть мухи не годен!

– Ніхто з нас на таке не здатний, і сумління ніколи не треба зайво перевантажувати. Тут не йдеться про засад- ничі речі. Лише – а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу – в бік чи в яку іншу частину тіла, залежно від уподобання, скажімо, горло, щоб найпростіше, і він перестає існувати? Рана не більша, ніж у мого собаки на лапах, і ви вже без свідків. Зважте. Чому ви уникаєте надати своєму відвідувачеві ролі свідка?

– Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обставин!

– Ви певні?

Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсім не те.

– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаєтеся чаєм, перев’язуватиму собаці лапи? – говорив він.

Я підняв на нього очі і зрозумів, що він чекає від мене відповіді.

– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспішив я з’явитися, і мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в житті стихійно, безглуздо заздрю, що йому ніхто це нав’язав клопотів з писанням чиєїсь біографії, заздрю його спокоєві, манері пересуватися, навіть способові говорити, які так тріюмфально свідчили про його внутрішню зрівноваженість, яка за мого теперішнього стану здавалася мені мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебі, і не в кунах, як я ціпенію від нетерпіння дістати адресу, яку він мені пообіцяв і про яку я не наважуюся нагадати, а він сам ніяк не втямить, що мені давно треба бііти, а не сидіти в нього й пити чай.

У цю хвилину я його ненавидів.

Він, не кваплячися, перев’язав собаці лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повільно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем і, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.

Ненависть, жаль, образа, первісно, ймовірно, спрямовані проти себе самого, – бо інакше я собі цього не поясню, – натрапивши тепер па об’єкт поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, перші розшуки даних біографії мого відвідувача набрали б зовсім іншого напрямку, ніж це сталося пізніше.