Про славних жінок

Передмова

Цим Джованні Боккаччо з Чертальдо розпочинає книгу «Про славних жінок», присвячену Андреї Аціароліс із Флоренції, дружині Алтевілла

Деякі давні автори колись укладали біографії відомих мужів у формі довідників. У наш час написав такий твір знаний чоловік та видатний поет Франческо Петрарка,^[5] наш наставник, до того ж у більшому обсязі та в доступнішому стилі – і справедливо. Адже ті, хто доклав усіх зусиль, аби перевершити інших славними вчинками, втратили здоров’я, пролили кров чи навіть поклали життя, якщо цього вимагали обставини, справді заслужили, аби їхні імена назавжди залишилися у пам’яті нащадків. Однак мене сильно дивує, як мало уваги таких письменників заслужили жінки, котрі не удостоїлися жодної згадки у подібних працях, незважаючи на те, що з безлічі досліджень чітко видно, як відважно та рішуче діяли багато з них.

І якщо прославляємо чоловіків, яким велика сила дозволяє здійснювати визначні вчинки, то чи не слід ще більше вихваляти жінок, які, хоча від природи майже всі наділені м’якшою вдачею, слабшим тілом і повільнішим розумом, коли треба, приймають чоловічий дух, виявляють блискучий розум та неабияку мужність, зважуючись на вчинки, складні навіть для чоловіків?

Тому, аби незаслужено не наговорювали на них, спало мені на думку в одному творі описати величність слави тих жінок, пам’ять про яких ще свіжа. До цього також я долучив життєписи вибраних жінок, які прославилися чи своєю хоробрістю, чи силою розуму і наполегливістю, чи своїми природними задатками, чи прихильністю або несправедливістю долі. Також долучив життєписи деяких з тих, які, хоча й нічого гідного згадки не зробили, все ж були причинами великих діянь.

Не хотів би я, щоб читачеві видавалося дивним, що разом із Пенелопою, Лукрецією та Сульпіцією, непорочними матронами, я помістив Медею, Флору, Семпронію чи подібних, у яких була міцна, однак, як виявилося, жорстока вдача. Адже я не вважаю, що термін «славний» слід сприймати у настільки вузькому значенні, щоб він завжди відповідав лише термінові «чеснотний». З ласкавого дозволу мого читача я хотів би під «славними» розуміти й тих, про яких іде поголос в народі за будь-які вчинки.^[6] Адже пригадую, що, читаючи про видатних мужів Леоніда, Сципіона, Катона чи Фабриціїв, там же читав про бунтівливих Гракхів, підступного Ганнібала, зрадливого Югурту, спраглих громадської крові Суллу та Марія, багатого і такого ж пожадливого Красса та про інших подібних.

Справді, вихваляння добрих діянь, гідних згадки, та різке засудження ницих вчинків дуже часто не тільки спонукають чеснотних до славних дій, але й часом відлякують нечестивих від недобрих справ. Також думаю, що ця книжечка відновить зганьблену привабливість деяких персонажів. Тож я вирішив різні історії доповнювати переконливими заохоченнями до чесноти, а також подавати причини уникання та засудження негідних вчинків. Таким чином, свята користь, пересипана насолодою оповіді, виповнить розум читачів.

А щоб уникнути давньої традиції зупинятися на подіях лише поверхово, вважаю, що по можливості у дослідженні буде доречно й цікаво покладатися на достовірні докладніші джерела.^[7] Маю переконання, що розповіді про діяння жінок сподобаються жіноцтву не менше, аніж чоловічій половині; до того ж, оскільки жінки менше обізнані з історією, вони потребуватимуть докладнішого викладу, який буде для них цікавіший.

Аби не забути, потрібно заздалегідь зазначити, що майже всі жінки, за винятком першої матері, є поганами; їх не слід змішувати з гебрейськими та християнськими жінками: ці групи не зовсім добре пасують одна до одної, тому й оповідь вестиметься по-різному.

Останні, наслідуючи заповіді та настанови свого святого Вчителя, готували себе до страждань за вічну та істинну славу – часто супроти загальної думки; натомість перші чи то завдяки природному дару, чи інстинктивно, чи, що виглядає правдоподібніше, завдяки сильному прагненню скороминущої слави доходили до своєї мети, хоча й не без великої сили волі; чи, зазнавши ударів долі, часто переносили щось неймовірно жахливе.

До того ж останні, сяючи істинним та самодостатнім світлом, не лише прославлено живуть у заслуженій вічності, але й, як ми знаємо, що їхню невинність, чистоту, святість, мужність, а також непереможну стійкість як до тілесних прагнень, так і до тортур тиранів відповідно до їхніх заслуг описували у своїх творах побожні люди, відомі своєю обізнаністю у Святому Письмі та шановані за достойність. Заслуги перших ніколи не були видані окремою працею, як уже мовилося, і ніхто на них не звертав уваги. Задля того, щоб повернути належну їм винагороду, я намірився написати цю працю.

Тож нехай Бог, Отець всього сущого, допомагає мені у цій побожній праці; і як покровитель цього твору нехай надасть свою ласку написати це на Його істинну хвалу.

1. Єва, наша перша мати

Намірившись описувати дійства, якими прославилися відомі жінки, видається мені догідним почати від нашої праматері: вона, найдавніша мати, оскільки є найпершою, наділена окремими визначними чеснотами. Адже народжена не у цій нещасній долині страждань, у якій народжуємося ми, усі смертні, для праці; виготовлена вона була не тим же молотом чи ковадлом, при народженні, безсила, не кричала, оплакуючи первородний гріх, як усі інші, а навпаки, і ніхто не чув, щоб ще з кимось колись так траплялося – коли бездоганний Творець усіх речей власноруч виліпив з глини землі Адама і потім забрав його з місця, що згодом назвали Дамаск, помістивши у сад насолод, наславши згодом на нього солодкий сон. Мистецтвом, відомим лише йому одному, Бог створив її з боку дрімаючого Адама. Свідома, готова до одруження, щаслива, у прекрасному місці, на очах у свого Творця була вона безсмертною володаркою природи та союзницею свого, вже не сплячого мужа, який і назвав її Євою.

Що ж більше чи прекрасніше може трапитися для когось при народженні? До того ж, лиш уявімо собі дивовижну красу її тіла. Бо що є створене перстом Божим і не перевершує красою всього іншого? Адже краса блякне з роками, або й навіть посеред квітучого віку може зів’янути через напад хвороби; тож хоча жінки й зараховують красу до своїх особливих дарів, завдяки їй здобуваючи великої слави через поверхові судження смертних, все ж не буде надмірним зараховувати красу до чеснот як особливу сторону жіночої слави – як тут, так і в подальшому.

Тож Єва, оселившись у Раю як за правом народження, так і за правом жителя, була огорнена світлом, невідомим для нас, допоки вона разом зі своїм чоловіком радо насолоджувалася благами. Однак ворог, заздрісний до її щастя, вклав у її душу нечестиві переконання, що порушивши один-єдиний накладений Богом закон, вона зможе сягнути ще більшої слави. Єва більше, аніж годиться їй чи нам, з жіночою легкістю повірила йому, бездумно вважаючи, що підніметься до вищих висот. До того ж, улесливо переконуючи, схилила на свій бік податливого чоловіка. Переступивши закон, вони таки скуштували яблуко з Дерева Добра і Зла, вкинувши цим немудрим вчинком і себе, і всіх своїх нащадків з безтурботного вічного життя у важкий труд та жалюгідну смерть, з чудесного краю – у терни, багно і каміння.

Тож коли чудесне світло, яким вони були огорнуті, зникло, розгніваний Творець відкинув їх. Підв’язавшись поясами, викинуті з місця насолод, пішли вони на вигнання у землі Ґеброну. Там ця видатна жінка, що прославилася згаданим вчинком, у той час, коли її чоловік обробляв землю мотикою, винайшла прядіння, як багато хто вірить. Часто доводилося їй терпіти біль пологів, переносити важке горе від втрати дітей та онуків, що точило її душу. Мушу оминути інші її страждання – холод, спеку та решту незгод. Врешті, втомлена працею, Єва відійшла у старість, очікуючи смерті.

2. Семираміда, цариця ассирійців

Семираміда^[8] була славною царицею ассирійців у давні часи. З плином часу загубилося, якого роду були її батьки, окрім хіба що легенди, яку вподобали собі древні, – начебто вона була донькою Нептуна; хибні вірування стверджували, що він був сином Сатурна і богом морів. Цей аргумент, хоча його й не можна вважати достовірним, все ж говорить, що вона походила від знатних батьків.

Побралася вона з Ніном, видатним царем Ассирії, і від нього народила Нінія, свого єдиного сина. Нін, підкоривши всю Азію, а згодом Бактрію, загинув, поранений стрілою, залишивши молоду дружину та сина, який був зовсім ще малий. Вважаючи непевним довіряти кермо новоствореної величезної імперії зовсім ще юному синові, жінка мала таку велику силу духу, що наважилася з умінням та розумом перебрати керівництво над народами, які її чоловік підкорив й утримував силою зброї.

Наділена неабияким жіночим лукавством, вона вигадала превелику хитрість – насамперед перехитрила військо свого загиблого мужа. Адже зовсім не дивно, що Семираміда рисами обличчя була надзвичайно схожа зі своїм сином: обоє були без бороди, її жіночий голос не звучав інакше, аніж хлопчачий, ані поставою чи будовою тіла, ані ростом не дуже відрізнялася вона від сина – заледве була вища. Маючи такі переваги, аби якось ненароком не викрилася хитрість, голову завжди покривала тіарою, носила одяг, що покривав руки і ноги. Оскільки такий одяг на той час був незвичним для ассирійців, то щоб її вигляд не видавався співвітчизникам незвичним, видала декрет, щоб увесь народ одягався так само.

Тож колишня дружина Ніна, прибравши вигляд свого юного сина, з дивовижною наполегливістю взялася за царську владу. Так, вдаючи з себе чоловіка, зберігала порядок в царстві та у війську, здійснюючи багато величних справ, гідних навіть наймужніших чоловіків. Не боячись ніякої праці, не жахаючись жодних небезпек, переборола неймовірними вчинками всіляку заздрість. І лише тоді вона наважилася відкрити, хто вона насправді є і що вона могла вдавати завдяки жіночим хитрощам, – наче прагнучи показати, що не стать, а дух потрібен у владарюванні. Саме це побільшило подив тих, хто бачив її, та побільшило славу відомої жінки.

А тепер я хотів би дещо докладніше розповісти читачеві про її вчинки. Після того, як хитрість вдалася, Семираміда з чоловічим запалом взялася за зброю. До імперії, яку здобув і утримував її чоловік, вона додала Ефіопію, яку завоювала у важкій та напруженій війні; потім повернула свого меча на Індію, до якої ще не доходив ніхто, крім її чоловіка; окрім того, відновила Вавилон, давнє і свого часу славне місто, яке збудував Немброт на полях Сенаару, обнісши його цегляними стінами, скріпленими піском зі смолою та бітумом; ці мури славилися своєю висотою, товщиною та великою довжиною обігу.^[9]

Але з-поміж багатьох справ потрібно окремо сказати про одну справу Семираміди, яка заслуговує окремої згадки. Очевидці з певністю стверджують, що одного спокійного дня вона насолоджувалася відпочинком на дозвіллі, розчісуючи своє волосся разом із жінками-служницями та заплітаючи його у коси за батьківським звичаєм. Коли ще не заплела навіть половину волосся, їй повідомили, що Вавилон зрадив пасинка. Цариця тоді так розсердилася, що, кинувши гребінь, одразу ж розгнівано покинула своє жіноче заняття і, вхопивши зброю, вивела військо на облогу величезного міста. І не стала займатися своїм невпорядкованим волоссям доти, поки не змусила здатися знесилене довгою облогою могутнє місто і силою навернула його під свою владу. Як свідчення цього відчайдушного вчинку у Вавилоні воздвигнули велику бронзову статую жінки, що мала з одного боку заплетене волосся, а з іншого – розпущене, і стояла вона там протягом довгого часу.

Окрім того, Семираміда заснувала багато нових міст, вчинила багато інших визначних справ, які поринули у вічність і забулися, окрім тих деяких знаменитих вчинків, про які я вже сказав.

Зрештою, всі ці дивовижні вчинки були б похвальними й зажили б вічної слави не те що для жінки, а навіть для сильного чоловіка, та однією брудною спокусою жінка зганьбила їх усі. Адже, як і решта жінок, почувалася нещасливою від постійного похітливого прагнення: говорять, що віддавалася багатьом коханцям. З-поміж її полюбовників, радше звірячий, аніж людський, був і Ніній, рідний син, юнак виняткової вроди. Наче помінявшись статтю з матір’ю, він ніжився на дозвіллі у спочивальні, а вона змагалася в битвах з ворогами.

Який же це був жахливий злочин! Чи в спокійний час, чи поміж клопітливих царських турбот, кривавих сутичок, а також сліз та вигнань, що жахливо до цього подібне, – незалежно ні від чого з’являється чума і поволі охоплює необережні уми та затягує їх у прірву, забруднюючи ганебною неславою будь-яку красу. Семираміда, заражена цією недугою, задумала хитрістю полегшити те, що зганьбила розпустою: переказують, що вона видала знаменитий закон, який дозволяв підлеглим як завгодно займатися розпустою. Але боячись, щоб служниці не захопилися її сином задля насолод, вона, як дехто говорить, перша вигадала пояс цноти, який усі служниці повинні були носити замкненим. Кажуть, що в Єгипті та Африці цим користуються навіть досі.

Деякі автори пишуть, що Семираміда захопилася похіттю до свого сина і звабила його, коли він трохи подорослішав, та врешті й зазнала смерті від нього на тридцять другому році свого панування. Інші, навпаки, стверджують, що вона зазвичай поєднувала розпусту з жорстокістю: всіх тих, кого закликала вгамовувати свою жагу, наказувала вбивати одразу ж після злягання, щоб приховати свій вчинок. Коли ж траплялося, що вагітніла, як пишуть ще інші, і пологами викривався перелюб, то для вибачення таких вчинків і видала той славнозвісний закон, про який уже говорилося попередньо.

Незважаючи на те, що, як бачимо, Семираміда могла хоча б трохи приховувати свої негідні злочини, все ж вона не змогла уникнути гніву свого сина. У нападі люті він убив звабливу царицю – чи то вважаючи, що це є лише його кровозмішення і не терпів біля себе інших, чи то надмірна розпуста матері приносила йому неславу, чи, можливо, боявся народження наступника престолу імперії.

3. Опіс, дружина Сатурна

Опіс,^[10] чи Опс, або ж Рея, якщо вірити древнім, променіла славою в квітучий та щасливий час. Адже була донькою Урана,^[11] найсильнішого з-поміж неосвічених греків, та його дружини Вести.^[12] Будучи водночас і сестрою, і дружиною царя Сатурна,^[13] не прославилася жодним вчинком, що дійшов би до нас, окрім лиш того, що завдяки жіночим хитрощам врятувала своїх дітей – Юпітера, Нептуна і Плутона від смерті, яку замислили Сатурн і Титан, її брат.

Чи то через незнання, чи через безумство тогочасні люди зараховували Сатурна і Титана до числа богів.^[14] Також вони хибно наділяли Опіс не лише царськими привілеями, але й вважали її видатною богинею та матір’ю богів: за всенародними декретами їй воздвигали храми, призначали жерців, приносили жертви. Ганебне вірування зросло настільки, що у небезпечній ситуації, яка склалася під час Другої Пунічної війни, римляни послали консулярів до Аттала, царя Пергаму, просячи передати їм зображення богині та молитовні ритуали для жертвоприношень. Тоді в місті Пезимунт, що в Азії, знайшли гарної форми камінь і обережно привезли до Рима, де його прийняли з усіма почестями; згодом, розмістивши камінь у великому храмі, римляни та жителі Італії різними церемоніями протягом багатьох сторіч віддавали йому почесті як найвищому божеству і захисникові республіки.

Це був справді дивовижний жарт долі чи людської сліпоти або, правдивіше мовлячи, диявольський підступ і омана, з волі чого жінку, що перетерпіла багато страждань і врешті померла у старечому віці, перетворившись на прах та потрапивши в пекло, весь народ вшановував як богиню всілякими божественними почестями впродовж такого тривалого часу.

4. Юнона, богиня царств

Юнону,^[15] доньку Сатурна й Опіс, поганські звичаї та співи поетів прославили на весь світ і зробили найвідомішою з жінок, заплямованих брудом поганства. Вона була настільки відомою, що навіть безшумні зуби часу, які все перемелюють, не змогли подробити її славних діянь – ім’я богині долинуло аж до нашого часу. Тому радше можна говорити про велику славу Юнони взагалі, аніж виокремити якусь справу, гідну згадки.

Юнона і Юпітер, що з Криту, якого древні хибно вважали богом небес, були близнюками. Ще немовлям Юнона потрапила на Самос,^[16] де її належно виховували аж до юності, а згодом побралася з братом Юпітером. Свідком цього впродовж уже багатьох століть є статуя в храмі на цьому острові. Жителі Самоса вважали Юнону богинею і царицею небес і були переконані, що виховання та одруження богині в їхньому краю принесло славу їм і їхнім нащадкам. А щоб цей факт якомога довше не зітерся з пам’яті, збудували величезний храм, що прославився на цілий світ, вирізьбили статую богині з пароського мармуру, котра зображала дівчину в одязі нареченої, і встановили при вході до нього.

Юнона і сама зажила немалої слави, побравшись з великим царем, влада і слава якого побільшувалися з дня в день, несучи його ім’я вшир і вдовж по всій землі. Як тільки з тої, що була смертною царицею, вигадки поетів і нерозважливі домисли древніх зробили небесну царицю, їй доручили царство і добробут всього Олімпу, подружні права й опіку над породіллями, а також багато всього іншого, з чого можна сміятися, але аж ніяк не вірити.

Тож за навіюваннями Ворога людського роду Юноні воздвигнули багато храмів та вівтарів, їй були призначені жерці, ігри та жертвоприношення, встановлені давніми звичаями. Після жителів Самосу впродовж тривалого часу величними службами їй поклонялися народи Аргіву в Ахеї та карфагеняни, не говорячи вже про інших. Врешті її статую принесли до Рима з Вейїв і помістили у святилищі Юпітера Величного Найбільшого на Капітолії, аби поєднати із чоловіком. Римляни, повелителі світу, впродовж тривалого часу вшановували її різними церемоніями під іменем цариці Юнони – навіть після того, як на землі народився Бог Чоловік.

5. Церера, богиня врожайності та цариця Сицилії

Церера, як описують джерела, була найдавнішою царицею Сицилії. Говорять, що вона була надзвичайно розумною: додумавшись, як обробляти землю, Церера перша впокорила биків і привчила їх до ярма. Винайшовши плуг та леміш, вона орала ними землю і сипала в борозну насіння; коли ж воно зростало великим врожаєм, вона навчила людей, що живилися жолудями і дикими фруктами, як збирати колосся, терти його кам’яними жорнами, готувати дріжджі та випікати з цього хліб. За такі заслуги, хоча вона й була смертною жінкою, її почали вшановувати як богиню врожайності, наділивши божественними привілеями, і вірили, що вона – донька Сатурна і Цебели. Церера мала єдину доньку, Прозерпіну, батьком якої був Юпітер, брат Церери. Переказують, що, на превеликий жаль матері, доньку викрав Орк, цар Молосіїв, і пошуки тривали надто довго: ця подія дає поживу для багатьох легенд.

Також була й інша Церера – в Елевсині, місті, що в провінції Аттікка, і вона славилася такими самими заслугами. Говорять, що в неї на службі був Триптолем. Оскільки древні наділяють обох Церер однаковими чеснотами, то видається, що буде достатньо подавати їх під одним заголовком.

Справді, я не знаю – чи слід вихваляти, чи засуджувати їхній талант. Хто ж засуджуватиме, що диких та кочівних людей завели з лісу до міста? Що тих, які жили за дикими звичаями, привели до кращих умов? Що жолуді замінилися на зерно і тіло зробилося красивішим, руки сильнішими, харчування людини почало відповідати її потребам? Що земля, хаотично вкрита мохом, чагарями та буйною зеленню, перетворилася в оброблену, плодючу та корисну для народу? Що брутальний час замінився на цивілізований? Що людський розум навернувся від бездіяльності до споглядання?^[17] Що винайдення хліборобства пробудило людські сили, що дрімали в печерах, спрямовуючи їх до міської чи сільської праці, розбудовуючи міста чи засновуючи нові, розширюючи імперію, винаходячи і практикуючи багато нових звичаїв. Якщо це і все згадане є позитивним, то я гадаю, як, мабуть, і всі інші, що кожного, хто це засуджуватиме, вважатимуть немудрим.

Однак з іншого боку, хто вихвалятиме те, що делікатну і невідому їжу подали великому народові, котрий населяв ліси і звик до жолудів, некультивованих фруктів, молока диких звірів, квітучих трав та джерельної води? Не щеміло їхнє серце турботами, лише природним законом послуговувалися вони, були тверезі та скромні, не відали про підступ, ворожість виявляли тільки до диких звірів і птахів. Не оманюючи самих себе, мусимо відзначити, що всі ці нововведення відкрили шлях прихованим вадам, які не наважувалися колись виявитися відкрито, а тепер мали достойний супровід.

І от поля, які досі були спільними, помежували ровами і парканами, почався розподіл праці, сільськогосподарські клопоти, стало набирати вагу «моє» й «твоє», слова, колись чужі для врівноваженого народу і кожного трудівника зокрема. Почалися бідність і рабство, ненависть, судові тяганини, жорстокі війни, палюча заздрість, що розквітала, як вогонь. Через це нещодавно зігнуті плуги для землеробства випростували у гострі мечі для кровопролиття.

Так люди почали борознити моря, так північні запізналися з південними, а південні – з північними; почалося розніжування тіла, набивання живота, прикрашання одягу; прийшли вишукані страви, розкішні бенкети, неробство і дозвілля; а також Венера розпалила те, що досі лежало холодне – на превеликий стид світові. А що ще гірше – коли ставалося так, що або через гнів небес, чи через війни ставався неврожай, то тут же бракувало харчів – навіть ще більше, аніж у первісні часи; тож голод, про який ніхто не знав у лісах, не лише входив у хатини бідняків, а й наводив страх на багатіїв. Так виникла ганебна і виснажена слабість, смертельна блідість, кволість з немічною ходою, хвороби та безліч інших причин передчасної смерті.

Зваживши все це, а також багато всілякого іншого, схиляюся повірити – і навіть вірю, – що цей золотий вік, хоча він був примітивний та неосвічений, значно вивищувався над нашим, хоча й витонченим, залізним віком.